СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Звичаї та обряди Поховальні звичаї та обряди До звичаю кидати гілки на могили „заложних“ мерців

До звичаю кидати гілки на могили „заложних“ мерців

e-mail Друк

Unt41144141411414itled-4Життя — коли не радість для людини, то природній її стан. Тому померлий завсіди роздратований своєю смертю. Відповідний ритуал повинен його заспокоїти й сприяти його загробній подорожі, а також не допустити йому повернутися назад, щоб так чи инак турбувати живих, лякати їх чи шкодити. Природньо, що разом з диференціяцією окремих осіб, а потім станів у родині, роді та плім’ї, разом з розшаровуванням серед живих, починається така сама диференціяція і серед мерців. Ватажок — то не звичайна людина і „в полях блаженного полювання“, а цар виразно різниться своїм царським станом і там, за гробом ?). Йому прислужують по смерті його-ж-таки раби, яких разом з ним закопали чи спалили, або й раніше ще вбили, щоб вони влаштували в країні мерців гідне свого господаря житло. Поруч тото, як розвивається світогляд і утворюються певні етичні умовності, диференціюється й смерть: вона може бути добра й недобра. Саме розуміння доброї чи недоброї смерти, звичайно, виходило з загального укладу життя. Отож, людність Нікарагуа вважає смерть удома, в ліжкові — за погану, а в бою — за добру ?), погляд діяметрально протилежний тому, що його пильнують укорінити місіонери тим-таки осельникам. Але коли є добра чи погана смерть, то, значить, є добрі й погані мерці, їм є різні місця; по той бік життя їх чекає там різна доля.

 

Уважно студіюючи це останнє питання, виявили, що всупереч давній думці, ніби всі мерці однакові, треба виставити диференціяцію мерців що-до ґатунку їхньої смерти. Отакий висновок зробив російський вчений Д. Зеленін ?), простудіювавши це питання у цілої низки народів. Що-до східнього слов'янства та їхніх сусідів пермяків, вотяків, бесермян, знов-же черемісів, мордовців, татар, якутів, кізильців, чуваш, гагаузів, бурят, гіляків, литвинів ця диференціяція укладається в таку формулу: є мерці двох ґатунків; одні — котрі померли звичайно й над ними виконали потрібний ритуал, другі — це померлі неприродньою смертю: вішальники, потопельники, самогубці взагалі, замерзлі в дорозі, нагло померлі, часом — померлі в бою 4). Аналогічно розподілено мерців і в Західній Европі, і в Новому Світі, отже, погляд цей повною мірою стосується до всієї людности ?). Для другої категорії мерців Д. Зеленін прибрав термін „заложні мерці“, виводячи цю назву від слова „закладати“, маючи на увазі той особливий спосіб ховати подібних мерців, що практикувався в руській давнині. Як свідчить володимирський епіскоп Серапіон (XIII в.), вішальників і потопельників не ховали в землі звичайним способом, а залишали зверху, нехай як церква боролася проти цього звичаю, засуджуючи тих, хто вигрібав похованих отаких „заложних“ мерців. Згодом, на початку XVI віку Максим Грек зазначив народній ритуал похорону таких мерців: „тел?са утопленныхъ или убіенныхъ и поверженныхъ не сподобляюще ихъ погребанію, но на поле извлекше ихъ, отыняемъ коліемъ“ ?). Така боротьба між народньою традицією та церковною практикою зрештою закінчилася компромісом: виробивсь звичай ховати таких мерців у „божедомахь“, „скудельницахъ“, „убогихъ домахъ“. Мерців, не виконуючи над ними церковного ритуалу, звозили у великі відкриті ями, де й залишали трупи до сьомого четверга після Великодня („семик“). У цей день правили панахиду й засипали яму ?).
 
оли звичайні небіжчики — невтральні що-до живих, то „заложні“ — шкідливі. Померши раніш, ніж їм випадало, вони засуджені доживати свого віку за гробом і тісний звязок мають з нечистою силою, то бувши одним з її видів, то як її слухняне знаряддя. Бог не кличе такого мерця, місця йому ні в пеклі, ні в раю, нема, він блукає безпритульний. Такі мерці відвідують своїх жінок чи наречених, охоче ссуть кров із живих людей, стережуть скарби. Немилосерді лихвярі, вони можуть протягом трицятьох років ходити правити борг, не дозволяючи навіть грудочки землі взяти з своєї могили; звязок з нечистою силою використовують, щоб перекидатися на лісовиків, степовиків, домовиків, відьом, упирів і так шкодити людям. Негативні риси їхньої вдачі за гробом зростають до велетенських розмірів — і добре, коли такий мрець тільки „плутає людей у лісі: він може накоїти лиха більше. Земля їх не приймає й плаче на 30 сажнів, коли покласти на неї такого мерця 4).
 
У згаданому своєму досліді Д. Зеленін, між иншим, спинивсь на дуже цікавому звичаї й тепер мало поширеному — кидати на могили „заложних“ мерців, найбільше самогубців, — гілки, сіно, солому, скибки каміння, землю, ганчірочки, лапті, то-що. Звичай цей Зеленін знайшов у багатьох народів: українців, білорусів, москалів, жидів, киргизів, зирян. Обряд цей зареєстровано в Саратовській, Олонецькій, Вологодській, Псковській губернях, у Гродненській та Мінській, на Чернігівщині, Полтавщині та Волині, знов-же у Галичині 5). Всього Д. Зеленін подав до 15 фактів згаданого особливого ритуалу коло могил „заложних“ мерців.

Що-до поясніння цього звичаю, то дослідник, констатуючи давність цього обряду та його поширеність між різноманітними народами, що само собою заваджає з’ясувати початкове значіння обряду взагалі, гадає, що найдавніше тлумачення цього звичаю у східнього слов'янства зводиться до участи в похороні заложного мерця. Сьогочасне народне розуміння звичаю — різноманітне: участь у похороні (Харківщина, Кулішів запис), жертовне розуміння (Чернігівщина та Гродненська губ.), зрештою — оберег (Саратовська губ.) ?). Librecht зібрав багато даних про цей звичай на заході Европи та в позаєвропейських народів і зробив висновок, що таке кидання — жертва, щоб ублагати мерця й тим уникнути лиха, що він його може заподіяти; також велика купа галуззя, на його думку, править за барикаду, що перешкоджає мерцеві вийти з могили ?). Цю думку що-до східнього слов'янства Зеленін уважає за неприйнятну: барикада ця має у нас тільки магічне значіння, а не матеріяльне. Той факт, що її палять, свідчить саме про магічне толкування обряду.
 
Етнографічна Комісія Української Академії Наук і собі протягом р. 1925—26 досліджувала цей звичай, збираючи про нього відомості. За допомогою селян-дописувачів зібрано чимало фактів, також підшукано дані з давніх публікацій. Отже, користуючися з призбираних нових фактів і маючи на увазі факти Зеленінові, можна дещо сказати про цей цікавий звичай.

Для зручности ми викладемо всі факти в тому хронологічному порядкові, що в ньому їх публіковано. Викладаючи ці факти, ми користуємось із 15 фактів, що їх подав у своїй праці Зеленін, кожного разу цитуючи відповідну сторінку в його книзі, а подаючи факти, що їх зібрали дописувачі Етнографічної Комісії, це відзначатимемо. Отже матимемо більше-менше такий порядок вивчення нашого звичаю.

1. В 30-х рр. занотований був давній звичай — кидати гілки на могилу розбійника Аніки (10 в. од Вологди), иноді промовляючи: „Аничка, Аничка, на теб? вичку“… „Накопившійся за годъ ворохъ в?твей сжигается въ одинь л?тній день собравшимся народомъ, при чемъ на этомъ сходбищ? ?дятъ блины и гуляютъ“ (Вологодск. Губ. В?д. 1848 ?). 2. Натяк на цей звичай маємо і в красному письменстві, саме — в одному з російських віршів Щоголева — „Чумацкія могилы“ 4). 3. Р. 1853-го в І т. Этнограф. Сборн. Рус. Геогр. О-ва повідомлено про могилу „Батурку“ на Чернігівщині (м. Олександрівка, д. Сосницьк. п.). Тут поховали жаденного на землю власника, що, склавши умову — взяти до своїх рук стільки землі, скільки він її встигне оббігти за день, — помер знесилений. На цю могилу кидають щось, хоч старий лапоть, „какъ бы въ утоленіе алчности покойнаго“ 5). 4. Р. 1857-го Куліш у „Запискахъ о Южной Руси“ подав оповідання селянина, що на Харківщині „оце й тепер водиться: є поховані над дорогами, то чумаки, то так деякі прохожалі; так на їх могили жаден, хто йде, або їде, полінце, скіпку, траву, або грудку землі кидають, а нащо воно, Бог його зна — буцім-би то й самі помагали ховати“ 6). 5. До цього-ж р. застосуємо повідомлення Шевченка, що його не знаходимо у Зеленіна. 15 липня 1857 р. Шевченко, занотовуючи похоронні звичаї киргизів, записав:

„За моей памяти въ Малороссіи на могилахъ самоубійцъ совершался обрядъ не мен?е поэтическій и истинно христіанскій, который наши высшіе просв?щенные пастыри, какъ обрядь языческій, повел?ли уничтожить.
 
Въ Малороссіи самоубійцъ хоронили также въ пол?, но непрем?нно на перекрестной дорог?. Въ продолженіе года, идущій и ?дущій мимо несчастнаго покойника долженъ былъ что-нибудь бросить на его могилу, — хоть рукавъ рубашки оторвать и бросить, если не случилось чего другого. По истеченіи года, въ день его смерти, а бол?е въ зеленую субботу (наканун? Троицына дня), сжигаютъ накопившійся хламъ, какъ очистительную жертву, служатъ панихиду и ставятъ крестъ на могил? насчастнаго“ ?).

Повідомлення з п'ядесятих таки років: 6. Великолуцьк пов. Псковськ. г. під курганом „лежитъ храбрый витязь, богагырь славный, павшій въ честномъ бою за в?ру христіанскую. Въ память витязя служили встарь панихиды, нын? же чтутъ его сл?дующимъ образомъ: каждый про?зжій и прохожій ломаетъ в?тку и бросаетъ на могилу“… Що третього року „въ осеннюю ночь кто-то сжигаетъ“ купу базалуччя „и на пепелище кладетъ сосновый кресть“ (Архів Рос. Геогр. О-ва, рукопис Блаґовєщенського; Семевскій-Великія Луки и Великолуцкій у?здъ. СПБ. 1857) ?). 7. Там-же. в Холмськ. пов. є могила богатиря; якщо на його могилу не кинути сіна чи трави, то мрець уночі заступав дорогу (рукопис Блаґовєщенського). 8. Щоб порівняти наведені факти, Зеленін подає опис Зирянського звичаю, що запис його стосується до р. 1867. На могилу злодія Яг-Морта (с. Іжми Вологодськ. губ.) треба плюнути й кинути камінь, палицю, гілку. Старі люди гудять тих, що не виконують цього звичаю (Вол. Губ. В?д. 1867, 5—6) ?). 9. Р. 1872 опубліковано повідомлення Л. Малиновського, що у Воєзерськ. погості Каргоп. пов. Олонецьк. губ. ка могили самогубців кидають камені чи паліччя, яке потім палять (Е. Барсовъ. Причитанья С?вернаго Края, т. І, с. 312) 4). 10. На території кол. Переяславського повіту „всякій про?зжающій и проходящій считаетъ непрем?ннымъ долгомъ бросить на могилу самоубійцы хотя что-нибудь, что попадется подъ руку: клокъ с?на, в?тку дерева, горсть земли и т. п.; для чего это такъ д?лается, народъ не знаеть и отв?чаетъ только: ‘такъ треба’“ (П. Чубинскій, Труды экспедиціи, т. IV, 1877 г., с. 712) 5). 11. Р. 1885-го дописувач „Саратовскихъ Губернскихъ Відомостей“ пише: „Самая могила, гд? похороненъ самоубійца, есть опасное м?сто отъ присутствія въ ней нечистой силы, могущей всегда, а особенно ночью, над?лать челов?ку какой-либо вредъ"… Щоб паралізувати вплив нечистої сили, селяни кидають гілки чи солому на такі могили (Сарат. Губ. В?д. 1885, № 11) 6). 12. Року 1890 І. О. Карський повідомив, що в Гродненській та Виленській губернях самогубця ховають на болоті чи в гаю коло дороги. Кожен повинен кинути щось на могилу самогубця: камінь, поліно, галузку, бо инакше мрець за ним гнатиметься (Сборникъ II отд. А. Н., т. 51. 1890) 7). 13. Ф. Кудринський р. 1894 в етнографічному оповіданні „Утопленниця“ подав факт, дуже близький до нашого вірування: „Як вішальник, то знявши з дерева, треба його на тому місці й поховати, бо він не даром вибрав сам собі місце для смерти. І на могилу йому треба зелену гиляку кинути, сказавши: ‘на, і я ще тобі дам’. Бо він з тою гилякою піде на суд Божий“… (Кіев. Стар. 1894) 8). 14. П. Демидович у статті „Изъ области в?рованій и сказаній б?лоруссовъ" р. 1896 (Этнограф. Обозр., 2—3) наводить дані про Білорусь. У Почановській вол. Новогрудського пов. є могила вішальника, а дорогою з с. Криничного до м. Єремичі того самого повіту могила — за одним варіянтом дітей, що замерзли у дорозі, а за иншим — братів, які повбивали одне одного. На ці могили подорожні кидають ломаччя чи каміння 9). 15. Р. 1899 один із дописувачів Російського Географічного Товариства повідомляв, що в Серниках д. Овруцького пов. Волини на могили самогубців — потопельників та вішальників кидають, хто мимо їде, крутіні соломи (Зеленинъ, Описаніе рукописей, І, 294) 10). 16. До р. 1911 стосується спостереження Сержпутовського що-до Слуцького повіту Мінської губерні: там на могилу вішальника при дорозі „накидали лому, бо хто йдзе тут, та што кольвекъ кине на капецъ: кажуць, што тагды висельникъ не будзе пужаць“ (Сказки и разсказы б?лоруссовъ-пол?щуковъ. СПБ. 1911, с. 91) 11). 17. Коли до цього додати ще факт, що Зеленінові його подав О. Парфецький, то це будуть усі факти, що їх маємо в „Очеркахъ русской ми?ологіи“ нашого автора: в Галичині, поблизу містечка Сколе Стрийської округи є „долина Святославова“, а в ній — „Святославова могила“ — місце, куди всі подорожні кидають галуззя. Коли хто вітки не кине, то тому скоїться якесь нещастя ?).

Тепер наведемо ті факти, що їх Етнографічна Комісія здобула від своїх дописувачів. Особливо повні відомості пощастило зібрати про цей звичай у с. Сошникові д. Переяславського повіту.

По „к?паній“ дорозі, що йде з с. Сошникова на с. Гусинці, верстов із 5 од Сошникова, в 15 кварталі Сошниківської скарбової дачі е місцевість під назвою „Лашчишині горби“, або „Лашчині г?рба“. Біля цих горбів… міститься горбик, на якому завсіди можна бачити кучу різноманітного хламіття: гілля від дерев, паліччя, хмизу, соломи та иншого… Потім цю купу палять. На місці цьому вбита „Баба Лашчиха чи Ляшчиха“. Баба Лашчиха, як теперечки згадують, була страшенна вояка — „в?єнна була“ й билась проти польських загонів, що иноді набігали на Сошників. Була з неї ще й чарівниця: лядському війську вона відводила очі, а її зброя — кочерга та мітла — здавалася ляхам жахливою зброєю й вона гнала їх із поля аж у саму гущавину ліса. Одного разу, як Баба Лашчиха гнала таким чином поляцький забіг, один лядський салдатик пристав і, побачивши, що Лашчиха гналася сама, що в неї крім кочерги та мітли нічого більше немає, стяв їй голову. За иншими відомостями поляки порубали її тут на дрібні шматочки... Лашчиху поховали там-таки. Пригадують, що колись тут стояв і дубовий хрест. Хоч-би хто йшов і їхав — кожен уважає за свій обов’язок кинути на горбика або палічку, чи там хворостину, чи пучок соломи або чого иншого, що трапиться в цю мить під руками. Дехто додає: „Оттут баба Лашчиха голову положила, хоч-би їй місце притрусити“. Инші кажуть, що йдучи обіч цієї могили тільки палки не кинеш — безпремінно заблудишся. — Одного разу на возі у мене за хурмана сидів хлопець і саме снідав; на возі не було ані палки, ані соломи, ані сіна; тоді він кинув на могилу недоїдену цибулину та й додав: „На тобі, Лашчихо, цибульки — борщику звариш!“

Таку пам’ять додержують селяни через те, що буцім-то вона „незапечатана“ була, як її ховали. За иншими відомостями, що їх поширено значно менше, з баби Лашчихи була зрадниця і хоча й була з неї православна, отже полякам вона усе переводила, воювала українців. Один каш салдатик підсидів її, та як побачив, що вона несе якогось листа до поляків, підбіг до неї та стяв їй голову. Не раз бачать люди, як баба Лашчиха ходить тепер біля своїх горбів, збирає сучки та співає якісь чудернацькі пісні. А дехто чує тільки співи Лашчихи, а її самої не бачать, не видно її. Ходить вона часто також по-над багнами Паламарьовим та Прокоповим і теж збирає сучки та співає; це найчастіше спостерегають пастухи. Раз щось біля року 1913 троє пастушків із с. Сошникова Кіндрат Соловей, Самійло Лазоренко, Савка Гончук та пастушка Маруся Лазорко пасли свою худобу та й поснули. Прокинувшись вони почули, що хтось гукає: „Марусьо, гов! Марусьо, гов!“ Маруся побігла на голос, шукала, шукала, але нічого не знайшла. Тоді всім стало ясно, що то кликала Марусю баба Лашчиха; дуже вони тоді перелякалися і покинули навіть те стійло, що міститься в 15 кварталі Сошниківської дачі. І досі ще, як хто з малечі збирається йти на Гусинці або з Гусинець на Сошників, то їх лякають: „Отам Лашчиха перестріне, дак битиме, кочергою загребе, а мітлою замете“.

Коли на горбику Лашчихи збереться здорова купа, тоді пастухи або хто инший із малечі підпалюють купу, вона згоряє, а на її місце починає рости нова купа.

Примітка записувача. Цікаво зазначити, що таку саму пам’ятку знайшов я в Костромській губ. на могилі татарки Надруковано в VIII вип. Трудовъ Костромского Научнаго Общества за 1917 годъ“ ?).
 
Р. 1925-го підчас екскурсії нашої до с. Сошникова призбирані були нові матеріяли про „Бабу Лашчиху“ від селян. Подаємо дещо з того матеріялу.

...На тому місці, де ото зараз у гаю купа, то жила баба, Лящихою її звали, а у неї дочка Варка. Це я в’єрно помню, а як бабу звали — то забув. Тоді саме поляки воювалися. От прийшли поляки у Сошников, та й стали по хатах ходить, народ мучить. То баба Лащиха з дочкою сховалася під піччю. Заходить до хати якийсь п?ляк, а на столі лукошко стояло з цибулею. Той поляк за цибулю й укусив, а воно-ж гірке; то він скривився та щось по свойому й почав балакать. А баба з-під печі до його озивається: „Та тош чибуля, паночку, ни їште, тош чибуля“. Побачив поляк бабу, да до неї по свойому: бар-бар-бар. А баба до дочки: „Он бач, Варко, че пан жнакомий, як і жвать тебе жнає... Вилаж, дочко“... Поляк витаскав їх обох. Одвів бабу трохи далі, де ото саме купа зараз, да й зарубав її, а дочку з собою забрав. То зараз ото люди, хто не йде, то й кидають усе: й вітки, й солому, а як дрова хто везе, то дровець кине. І наскидають отак велику купу, возів на сім, на восім, а тоді й запалять; згорить — до знову наскидають. Палять-же купу найбільш зимою, коли хододно“ (Єгор Прядка, с. Сошників, 40 рок.). До оповідання Єгора Прядки Антін Лазоренко 37 р. додав: „Вообще, кажуть, що вона відьма була, то її як поховали, то осиковий колок у могилу забили, як це народ вірує“...
 
Оповідання Демида Тищенка 60 р.: „...Када Богдан Хмельницький 6 лєт воевал над Днєпром, тут, у Сошникові, були польськії распорядітелі, а як почалася війна, то повтікали у Ржищів до графа Дзєльніцького. Отоді-ж у Сошникові жили люде, а у ніх двє дєвочки було. Батько і мати померли, а дєвочка одна на воспитанії польського пана зосталася. Старшая замуж вbшла за одного чоловіка і в друге село пішла, а друга подложницею була у польських распорядітелей. Оті пани покинули її в Сошникові. Батько її називався Ляско. Сестру її, що ото вийшла заміж, звали Параскою, а як її звали — не знаю. Вона красивая дєвка була, Лясківна! То правда, не дєвка, а скритка панська. Вона знає, с ким зналася! І от коли Богдан Хмельницький з войском расположився в Сошникові, скритка ота самая іде на перевіз та й дивиться, чи нема десь кого? Як бачить, що нікого нема, переїде у Ржищів, розкаже, які полки де стоять, бо вона всі полки знає. Оттоді поляки з навчених орудій і попадають у полки. Запримітив це Богдан Хмельницький, всіх отаманів скликав та й каже їм: ,Хтось з салдат зміну ділавть’. Вони й говорять: ,Не може так буть, бо всі салдати в’єрно служать’. От один із салдат приходить до Богдана і каже: ,тут що-неділі проти п’ятниці ідьот одна молодиця на перевіз; чи не вона доказує, як розположені главниє сили?’ Вибрав Б. X. двох салдат і наказав їм: як буде йти в Сошників Лясківна в казьонном лісу, як буде вона йти через лєс, — так голову з неї зніміть! Пішли салдати, полягали на моріжку, але бачать — іде дівчина, прибрана, хороша дівчина. Покликали її, сіли поруч, гуляли, балакали... Проте приказаніє сполнить-же треба. От один на другого моргнув... Зарубали там-же її і голова покотилася, лежить труп — і голова покотилася... Прийшли салдати до Богдана і кажуть: ,дєйствітєльно, ішла молодиця, ішла і cрубали ми їй голову’. Б. X. дав распоряженіє: з дороги знять і одступивши десять шагов убік закопати її. Робочі в десяти шагах от теперішньої кучі закопали і голову її і хребет... Кидають на могилу із Київської губернії коториє, бо вона була добродєтєлькою полякам і сожалєють за нею. Коли не має палички, оберемок дров, як везуть, кидають, в память, що вона тим дєлала. Наші не накидають, то Київляне підкидають, сожалєніє імєють“...

Подамо тепер писані повідомлення дописувачів Етнографічної Комісії:

2. По шляху на с. Копилів (Київщина) на могилу вішальника кидають галуззя, солому, сіно, то-що; для чого саме — не знають (Н. С., сгудент Київського ІНО). 3. У Броварському гаю (с. Бровари Київськ, окр.) є чиясь могила. Дехто каже, що там захована відьма, і обходять ту могилу, а у день Тройці кидають на ту могилу часник (Дм. Чепурний; Бровари). 4. В с. Давидківцях повісився Арсень Даценко. Поховано його на границі в лісі, де сходиться Давидківський та Пирогівський ліс. На тій могилі, де він похований, забили осикового кілка, для того, щоб той вішальник не лякав та не водив людей. Коли яка людина проходить біля тієї могили, то неодмінно має кинути на ню гіллячку, при цьому примовляючи: „на тобі, вішальнику гиляку, та застроми собі в с...у“. Тих гіллячок не палять, і не справляють ніякої панахиди. А як не кине яка людина гіллячки, то ту людину буде вішальник водити по лісі, що й не вийде нікуди... Тепер такого звичаю вже немає, а ще за мого діда це робилося, і він мені дещо розповів (Ів. Бабій с. Давидківці на Проскурівщині). 5. Звичай кидати гілки, грудки землі, сіна, то-що, був і в дуже рідких випадках ще заховується і тепер серед старих людей, але не на якусь могилу, а тільки на могилу того мерця, що його поховано без попа, не запечатано. Кидає всякий прохожий, що знає цю прикмету, доти, аж доки його запечатає піп... Робиться це для того, що над могилою мерця, що поховано без попа, купчиться дуже багато нечистої сили, і от коли кине хто гілку, чи грудку, чи що, то вона, нечиста сила, розлітається почасти, а почасти хапається за ці гілки та грудки і мерцеві стає легше. З купою нічого не роблять, а тільки могилу очищають од неї, коли піп уже відправить панахиду та запечатає (Нова Басань, Чернігівщина. І. Дешко). 6. В садку є могила чоловіка, що колись давно тут завісивсь. Кажуть, що ночами видно, як на могилі клубок жару качається. На могилу кидають полин. Хто не кине, того притягне: будеш блукати й не вийдеш відтіль, кругом садка ходитимеш, а далі не підеш. Той не кидає й не боїться, хто сам знається з нечистою силою. Хоч куп і не накладають, але кидають куди хто попав у напрямку садка. Садок той зветься „Курущина“ (Студент робфаку Хар. С.-Г. Інституту Онисимів, х. Рибалки, Бригадирівського району Кременчуцької округи через В. Білецьку). 7. В ліску коло яру, в зрубі, поховано чоловіка, вбитого років 50 тому. Хто проїжджає повз могили, кидає сіно, гілку, сміття з воза, то-що. Роблять це для того, щоб було видно могилу. Ведеться це з тих пір, як убили того чоловіка. Хто не кине гілки або чого иншого, того Бог накаже. Кидають усі, що знають, що так треба робити. Накидана вже здорова купа, що вже починає покриватись травою (Студ. робфаку Харк. С.-Г. Інституту Піддубний через В. Білецьку, с. Запсьолля Грайворонськ. пов. Миропільської вол. на Курщині). 8. На могилу тих, що вкоротили собі життя, кидають якісь гілки і забивають осиковий кілок, щоб той не ходив, бо він не запечатаний попом. Так було в м. Буртах років з ЗО або більше тому (М. Дяченко, м. Бурти на Черкащині). 9. В м. Ічні, в урочищі Яськовець в гаї на роздоріжжі є могила, де поховано людину, що скінчила життя самовбивством (повісилась). На цю могилу кидають гілки, паліччя всі, хто-б не пройшов мимо. Коли накидають дуже багато паліччя, тоді хто-небудь підпалює його, і коли паліччя це горить, то душі мерця в цей час стає легше, бо вогонь ніби-то заміняє молитву, що очищає душу. Палять паліччя найбільш у клечальну суботу (напередодні Зелених свят). В цей-же день, головним чином, і помикають таких мерців (правлять панахиди) (І. Павловський з Ніженя). 10. Той чоловік, що сам собі зробить смерть, то їм завладєвають злиє духи і йому це тільки й є, що це гілля, що люди накидають. Він у цьому гіллі ховається від злих духів, бо вони їм їздять (Павло Богдан 78 р., с. Хлупляни Словечанського р. Коростенщина, подав Хилько). 11. Коли буваєш в лісі, чи на полі і часто приходиться блудить, то кажуть, що водить вішальник і навіть може водить до самої ночі, до півнів, як нічого не кинеш на могилу, а як кинеш, то не так можна хутко заблудити, а саме вночі часом (Харита Мостовецька 69 р., с. Хлупляни Словеч. р. Коростенщина, подав Хилько). 12. Між Дарницею й Київом у гаю є „Веселий горбок“; на тому горбикові вбито богомолку й на цей горбок кидають галуззя та сіно. Як пройти не кинувши — то лиха від того не буває (Кирило Мудрак 23 р.) 13. Біля с. Княжичі (Київщина) є „козацька могила“, де начеб-то загинуло багато козаків у боротьбі з поляками. На „козацьку могилу“ кидають, коли повз неї йдуть, сіно, солому, галуззя, що прийдеться. Лиха від того як не кинути, не помічали, а кидають, як проходять (К. Мудрак). 14. Літ з 50 тому, я ще малий був, як мій батько розказував: По дорозі з с. Меньковки до с. Яновки і до с. Мурочівки на роздоріжжі в урочищі „Хутори“ біля деревні Києнки (Коростенщина) поховано вішалника. Звався цей вішалник Онисько. Напився, посварився з жінкою, взяв веровку та на воротях і повісився. Послі одчепили й поховали на роздорожжі. Будь-то умер чоловік, то його поминають, дають за упокій і нищим, щоб за його душу молились богу, а коли вішалник, то говорять, що вун свою душу оддав злому духу, до кидають галузи разниє і тим його упоминають, будь-то говорать, що зли дух мучить его, а коли кидають на це місце голля, то вун кидає його і хватає голля (с. Меньківка, Павло Малашевський 44 р., малописьменний). 15. Кидати гілки — цей звичай заведено здавна. Старі люди не знають, відкіль цей звичай заведено, тільки кажуть, що раніше кидали всі, хто проходив біли могили вішалника, а тепер кидають тільки старі жінки, молоді жінки та дівчата також кидають, але не всі, а декотрі... До революції вішалника ховали тільки на тясьмі або на трьох кінцях, де сходяться поля трьох сіл. Три кінці саме найстрашніще місце, бо там крім вішалників, злітаються відьми на пораду, а також, коли хто хоче з „лихим“ діло мати, то йде на три кінці й віддає свою душу нечистому, щоб той йому допомагав. Отож, коли проходять коло грібка, де поховано вішалника, то моляться „до воскресного богу“ і кидають паличку чи соломинку, сіна трошки, то-що, й кажуть: „на тобі, вішалнику, коня вороного“. Тоді він не зачіпає людини, а буде їздить на тій бур'янині, яку кинуто. А коли людина не кине нічого, то вішалник сяде на людину й буде їздити всю ніч. Коли хто повіситься, то його не кладуть на землю, а підстеляють солому чи якого сміття. На землю гріх кидать, бо земля буде плакать на ЗО сажнів навколо того місця. На вішалника ніхто не хоче ями копати й нести ховать, худоби також не дають, а тому, коли це трапиться, то йдуть до двох п'яниць і тіко ті, коли добре вип'ють, то викопають яму і затягнуть на ключинах ключками й поховають. Над ямою, як мають ховати, то три рази вдарять мотузком, щоб не ходив лякать. Там, де ховають вішалника, стояв стовп і після такого похорону сельський староста вигонив чоловіка, який мусів відбути якийсь обов’язок. Той чоловік вийде до грібка вішалника й заб’є цьваха в той стовп і пригне його. По цьвахах було видно скілька вішалників, а стовп здалека показував, що там вішалник, аби ті, які мають пройти, молилися „до воскресного богу“ і підшукали гілочку чи що инше для того, щоб кинути „коня“. В останній час стовпи на грібках вішалника знищено. Ті гілочки, соломенки та инше, що кидають на вішалника, ніхто не бере, бо коли-б хто взяв, то й вішалника разом-би взяв, а те все потроху не помітно вітром розноситься, то-що (подала С. Терещенко, Звиногородка). 16. Тепереньки вішалників ховають на цвинтарі і не так трохи вже бояться. А як ось перше моєї свекрухи брат повісився, то його поховали аж за цариною на тясьмі в рові. Але кажуть, що не оден він там є, а багато там їх поховано, бо раніш більше ніде не ховали, тілько на тясьмі. То розказують, що ляка, страшно ходити, ще хто знає, що там вішалник, то кине що-небудь йому, бо тож треба кинути паличку, чи соломинку, або трави й сказати: „На тобі, вішалнику, коня“. То він хоч і налякає, але їздить не буде, бо їздитиме на тому, що кинуть. А хто не знає й цього не зробить, то Господи як мордує! Вискочить на плечі, та й не пускає додому, а їздить на полі, як йому схочеться. То бояться тудою ходити вночі. Раніш і стовп там стояв той, що ото за кожним вішалником то цьвяха забивали (с. Шистиринці, Звиногородщина Наталка Нужна ЗО р. Подала С. Терещенко). 17. В нашому селі був такий клопіт. На одного парубка та наговорили таке, що й купи не держиться. А він не міг теї неправди пережить, бо совісний хлопець був, і пішов у ліс та й повісився. То його найшли, назгрібали листя й зняли, бо так не можна вішалника кидать на землю, бо земля буде плакати, то хоч і де повіситься, а як скидають, то соломи підстеляють. Потім близькі родичі потурбувались, покликали п’яниць, бо так ніхто не піде на таке безголов’я і коней ніхто не дасть, то мусіли староста вигонить, так як ото на шарварок. Бо що ви думаєте, — може на конях окошитись. То отож ті п’яниці перевезли тими кіньми на тясьму, а родичі, батько й мати геть відцурались... Потім староста вигнав чоловіка, який мусів піти і забити цвяха в стовп. То той парубок нікому нічого лихого не робив (с. Козацьке, Трохим Коваль 24 р. Подала С. Терещенко). 18. Біля с. Щурина д. Луцького повіту на Волині є могила вішальника. Хто їде чи йде — кидають на неї солому чи сіно. Иноді, коли їде хтось кіньми швидко, то крутінь соломи чи сіна заготовлюють зарані, щоб вчасно кинути вішальникові (Ол. Тхоржевський. Луцького п.). 19. Такий-же звичай і у тій-же формі виконується в с. Тростянець того-ж-таки повіту (Ол. Тхоржевський. Луцьк. пов.). 20. Був один чоловік завісився. Хотіли його поховаті на могилках, але церковна адміністрація заборонила. Поховали в хвосі (канаві) біля могилок. Коли хто кде з правовірних, то його обов'язок взяти камінюку і кинути. Або дручка кине, як нема каміня. Бувало як пасемо товар, то часто бачимо — добра купа ломаччя й каміння лежить. Найбільш кидають хлопчики й баби. Це возьме каміня, підійде до могили, скаже, щоб йому там не було царства небесного, і кине. І плюють. Здається, одвертаються й плюють. Инші баби кажуть, що кидають на те, що йому буде тяжко встать на суді (на страшний суд), а инші — щоб він тепер ке лякав (Від учителя Г. Дем'янчука з с. Сельця Потіївськ. р. на Волині, зап. Н. Дмитрук). 21. На могилу вішалника треба солому або сіно кидати, а то буде коні випрегат. Там у нас є до Овруча їдучи Корч Грушов, то там їх аж три. То там накідали соломи, сіно... Хто шо везе, то кіне. Закідано гет. Як ноч’ю їхат, то вон мучит — хоч на воз сяде та тяжко коням везти', або випрєгає коні. Це був зачепився Мірон Не'йов за паль — із я'рмелку іехав, да п'яний був, да як наиехав на па'лю — і не мона йехат. Ходит кругом воза да каже жуонці (називн. відм. жионка): — Хведо'ра! Молис воскресного богу, бо це шібелник держи'т. Тут ми с тобою й заночуєм. Це правда була. А вранці побачив, аж то па'ля (Від Терешка Ярмолюка, с. Болотниці, Народицького р-ну на Коростенщині, записав Н. Дмитрук). 22. В с. Подлубах комсомолець застрелився (він крав коні; міліція мала заарештувати його; щоб не попастися, він застреливсь). Його закопали біля кладовища і накидали на могилу всякого ломаччя. І плюють на могилу, бо він оддав себе тому, що свистить (Запис Н. Дмитрука, с. Лопатичі від селян у сільраді). 23. Це в лісі в Зольні. Це було в году, десятом, одінадцятом. Я ще був малим. Я ходив с пастухами. Бачу — купа голля. Шо це таке? — питаю. А вони кажуть, що це там пов’їщаний чолов’їк закопаний. Голля кидают для того, шо за їм бури'ть — от єслі он завісиця, то сейчас бура наступає, голля трощить. І тепера як бура, то кажуть: хтось пов’їсився (с. Зольня. Від голови сільради. Запис Н. Дмитрука). 24. Вішалника там ховають, де завісеця. А як в будинку, то на роспуття везуть. Як втопица, то вон не винен — його на кладбище несуть, а як в’єшаєца, то чортові душу оддає. С попом не ховають. Вигребут ямку та й закопають, як скотину. Тепер то й на скотину кладбища є, а той — так. Осо'вого колка заткнуть (йому не полагаєца хреста дєлать, бо чорт душу взяв). Як хто йде, то взяв, звиняйте, говняка' да бросив на її (могилу). Голля' кидають на то, що вон поганий, всьо одно як злий (с. Лопатичі, Олевського р. Запис Н. Дмитрука).
 
Перелік усіх фактів, ідо так чи инакше стосуються до нашого обряду в хронологічному порядкові показує, що перші звернули на себе, увагу ті випадки ритуалу, котрі звязувалися з чиїмсь ім’ям взагалі, а це цілком зрозуміло, бо в таких випадках ім'я притягає до себе увагу сторонньої людини більше, ніж самий обряд. Перші відомості за ритуал дуже загальні і подекуди, може й через причини цензурні, — невиразні, як наприклад те, що на могилі Аніки базалуччя палять „въ одинъ л?тній день“ — очевидячки цей „л?тній день“ ніякий инший, як клечальна субота чи взагалі день, звязаний із „семиком“, а під „осенней ночью“, що нею палять купу над могилою „богатыря, павшаго за в?ру христіанскую“ у Псковській губ. Торопецького повіту, можна розуміти й Дмитрівську суботу — день, також звязаний з поминанням мертвих.

Слід визнати, що з давніх описів обряду цікавий опис маємо у Шевченка, який подає нові цінні факти: кидання гілок обмежується в часі — це найбільше рік чи час до клечальної суботи, коли правиться панахида, після чого обряд припиняється. Цікава вказівка й на те, що церква бореться з цим обрядом.
 
У такому вигляді наш обряд, справді, нагадує той компромісовий звичай ховати „заложних“, що про нього каже Голубинський ?). Загальність описів перешкоджає спочатку висвітлити ролю мерця. Факти, які свідчать про те, що нечиста сила купчиться біля могили заложного, що на цьому місці взагалі водиться нечиста сила, потрапляють у літературу порівнюючи пізно — аж у 80 роках минулого віку. Перші поясніння (народні чи авторів дописів) обряду — невиразні, мають подекуди тенденцію звязати обряд з особистою вдачею мерця. Магічні поясніння маємо тільки з 80-х років. Про обов'язковість обряду свідчить з старих записів 50-х років тільки один (Блаґовєщенського), тимчасом як цей мотив представлено досить виразно (близько половини всіх записів). І пізніші записи стверджують, що ритуал стосується до могил „заложних“ і не залежить од індивідуальних властивостей мерця. Розбійника, богатиря, чумака, вішальника і потопельника споріднює смерть нагла, несподівана, хоча-б і в бою за віру.

Факти, що про них повідомили дописувачі Етнографічної Комісії, додають деяких нових рис до обряду, не змінюючи втім кардинально його загального змісту. Отож, бачимо; що окрім сіна та гілок кидають на могили полин та часник. Це не несподіванка, бо, як відомо, полин, часник і мак — випробувані обереги від нечистої сили в різних її виявах. Що-до самої тривалости обряду — треба застосувати нові цікаві дані. Ми спостерегаємо в більшості поданих описів кидання гілок не обмежене певним терміном: кидають доти, поки живе ввесь обряд. Але є випадки, коли обряд виконують тільки протягом певного часу — до року зо дня смерти, чи до клечальної суботи (опис Шевченка), „до тих пір, поки піп не запечатає“ (опис 5), або обряд виконується тільки в певний термін - Зелені свята (опис 3).

Вказівка на те, що „заложного“ мерця закопують п’яниці, стверджує народній погляд на п’яницю, як на майбутню жертву нечистої сили, як на кандидата до „заложних“ мерців ?). Деталь, що про неї повідомила С. Терещенкова, а саме: вішальника тричі б'ють, перед тим як ховати, щоб не ходив лякати, - особливо цікава. Бо це биття має, безперечно, разом із фізичним і виразне магічне значіння, як биття взагалі в ритуалах, напр. у весільному ?). До виключно магічних дій над „заложним“ треба зарахувати й факт убивання цвяхів у стовп над могилою. Народнє розуміння, що його подається у повідомленні — начеб-то це робиться для того, щоб можна було перелічити мерців по забитих цвяхах, а стовп — для того, щоб знати, де є такий мрець, а разом із ним і нечиста сила, це видається нам за пізнішу раціоналізацію обряду, що має взагалі звязок з аналогічним забиванням у дірочку переляку, підвію, то-що, а значінням своїм дорівнює, річ можлива, забиванню осикового кілка. Нові дані дозволяють подати й нові варіянти народнього розуміння ритуалу: в накиданих гілках, мрець ховається від нечистої сили (10); нечиста сила залишає в спокої мерця й кидається на гілки (5,14); гілка - це „кінь“, що на ньому їздитиме мрець замість їздити на живій людині (15,16). Це — найпоширеніші народні погляди. Сюда треба додати ще те розуміння обряду, що трактує його як оберег проти бурі, яка підіймається після кожної наглої смерти. Хоч у наших фактах таке розуміння маємо тільки в одному випадкові; але погляд про таку бурю — дуже поширений і шукати оберега в такому разі — річ цілком для народнього світогляду природня.

Не таке поширене, як попереднє, народне розуміння обряду кидати гілки та инш. для того, щоб знати було місце, де поховано мерця (7), що мрець із гіллякою піде на суд божий (див. с. 85), що паління галуззя заступає молитву (9). Цікаво, що факти з таким пояснінням нічого не говорять про лихо від мерця. Можна припустити, що втрата вірування, ніби заложний може накоїти лиха, і призвела до подібних пояснінь. Чогось певного, щоб ним кидати на могилу „заложного“ мерця, як бачимо, немає; тому ніщо з наведених речей — солома, сіно, гілля, то-що — не характерне для обряду, як і спалювання купи, в чому легко пересвідчитися з наших описів.

Підкреслимо ще цікаві факти, що подав їх Н. Дмитрук. На могили заложних кидають паліччя, каміння та инше з погордою, плюють; кидають навіть екскременти. Пояснюється це тим, що мрець оддав себе діяволові й не заслуговує, щоб могили його шанували (20, 22, 24). Не кажучи вже про те, що аналогічних фактів взагалі обмаль (маємо у Зеленіна випадок з зирянською могилою) і що подібні описи обряду певною мірою нові, наведене розуміння дає цікавий матеріял до історії обряду, та про це скажемо далі.

Переходячи до наших міркувань у цій справі, відразу зазначімо, що загальний стан студій над цим звичаєм іще далекий од того, коли можна буде висловити категоричну думку й подати остаточне поясніння. Звичай ще не досліджено на всіх просторах, де його взагалі можна сподіватися; даних, щоб скласти мапу поширення цього звичаю, дуже мало ще, а це, як недавнечко зазначив проф. Ю. Соколов, має значіння для мітологічних та етнографічних взагалі студій ?).
 
У сучасному обряді кидання гілок чи чого иншого на могили „заложних“, на нашу думку, помішано два окремих моменти, що переплелися поміж себе в наслідок історії цього ритуалу. Перший, давніший момент - це старий, так-би мовити поганський погляд, що для „заложного“ мерця потрібні спеціяльні заходи. Безперечно, дуже можливо, що таке вірування було у наших предків. Що воно є у инших народів, так само як і конфлікт з церквою на цьому ґрунті у нас можуть стверджувати нашу думку. Можна гадати, що особливий обряд похорону таких „заложних“ полягав, між иншим, у тому, що їх не закопували в землю, а закидували камінням, деревиною, то-що (порівняй свідоцтво Максима Грека: „... отыняемъ коліемъ“). Таких заходів уживали, безперечно, уважаючи на можливе лихо від мерців — заложних. Такий похорон був оберегом од них.

Потім народній світогляд змінивсь підо впливом церкви. Церква взяла собі привилей єдиної правосильної посередниці між живими й мертвими. Уніфікувавши попередні різноманітні обереги в одному універсальному оберезі — хресті, церква почала заводити й свій похоронний ритуал. Подекуди вона скористувалася з попередніх поглядів, пристосувавши, скажімо, свої поминання мертвих до відповідних днів народньої віри.

У питанні про „заложних“ мерців народнє вірування й церква мали погляди спільні подекуди, але заразом і різні. Церква не перечила існуванню особливого розбору мерців — заложних, виклавши це виразно у „мертвенному каноні“ ?); церква, як і народній світогляд, позбавляла „заложного“ певного ритуалу (розуміється, ритуалу свого специфічного), але народні вірування позбавляли „заложного“ закопування в землю, а церква боролася проти цього уперто й рішуче.
 
Боротьба, як те зазначив був Зеленін, скінчилася на компромісі — похороні в „скудельницахъ“. — Отже, припускаємо ми, деякі випадки нашого обряду, як наприклад описаний у Шевченка, свідчить про мішанину двох поглядів. У даному разі на мерця кидають гілки, а потім піп „печатає“ його, править панахиду; по тому иноді й обряд припиняється. Цікавий випадок помішаного обряду подає Зеленін ?): раніше на могилі богатиря, „павшаго въ честномъ бою за в?ру христіанскую“, правили панахиди, а тепер кидають гілки, але спаливши їх — кладуть хреста. Годилося-б після того, як хреста поставлено, вже не кидати більше гілок, бо мрець „запечатаний“, народній і церковний ритуали виконано, але — давнє вірування триває, наче інерційно: „снова про?зжіе и прохожіе бросаютъ сучки на курганъ“.
 
Про таку саму мішанину двох зазначених моментів свідчить і той опис кореспондента Етнографічної Комісії, де зазначається, що обряд виконують до того тільки, як „піп запечатає“ (опис 5).

З поданих описів бачимо, що далеко не скрізь народнє розуміння обряду однакове, але переважно воно зазначає мотив оберегу, як основний. Ми й собі гадаємо, що нові факти, а також уважніше дослідження на самому місці вже зібраних фактів повинно-б висунути цей мотив ще виразніше.

Що-до такого народнього розуміння обряду, як участи в похороні, то таке поясніння маємо тільки в одному випадкові. Поясніння і, якщо вони тільки подаються, здебільшого свідчать за магічне значіння оберегу. Самий похорон, як бачимо, ще не гарантує спокою від „заложного“, безперечно, шкідливого мерця. Оскільки ми не маємо більше фактів з таким пояснінням, то можна припустити, що й поясніння, наведене у Куліша, випадкове. Не можна спинитися й на жертовному значінню обряда (Гродненська губ. Чернігівщина), тим більш, що в самих фактах такого поясніння немає, а це є тільки припущення автора опису ?). Коли в Гродненській губ. гадають, що мрець гнатиметься, як не кинеш чогось йому на могилу, то природніше вважати це не за жертву, а так само за оберег од нечистої сили, що діє або безпосередньо, або через своє слухняне знаряддя — заложного мерця. Жертовне значіння ритуалу на могилі Батурки (Чернігівщина) більше виводиться з характеру мерця, ніж із змісту самого обряду. „Обережне“ поясніння його й тут цілком можна прийняти. Ми не надаємо значіння таким пояснінням, як ті, що ми були цитували раніше: кидати треба, щоб видно було могилу, коли не буде хто кидати, то його бог накаже; з гілкою мрець піде на страшний суд etc..., бо вважаємо їх уже за пізнішу раціоналізацію звичаю; це свідчить про те, що значіння обряду починає в деяких місцях забуватися.
 
До осібних варіянтів цього обряду можна виділити ті його описи, що говорять за кидання паліччя, каміння і навіть екскрементів з презирством (записи Н. Дмитрука).

Цікаво було-б збільшити наші фактичні дані як-раз аналогічним матеріялом, бо досі ми нічого не знали про таку форму звичаю серед слов’ян. Відомі аналогічні факти стосувалися жидів (Авессаломова могила) та зирян (Яг-Морт). Таке кидання нав’язує народові, принаймні в межах поданого матеріялу, суто конфесійні погляди на мерця, бо иншої причини так зневажати його могилу, як та; що він віддав душу діяволу,— немає. Отже, гадаємо, й таке народне розуміння обряду треба застосувати до пізнішої його деформації, коли на вішальника стали дивитися очима церкви.

Нам здається найприродніше обряд кидання гілок на могилу „заложного“ мерця пояснити, як оберег од нечистої сили, що купчиться, як гадає народ, на могилах „заложних“, чи від самих мерців, котрі мають змогу накоїти подорожньому лиха. Тим більш, що кидання соломи, галузки, навіть грудки землі часто трапляється в народньому вжиткові саме у формі оберега, напр., при зустрічі з попом і взагалі з людиною, що може наврочити ?).

Розуміється, що наш погляд на цю справу склавсь у межах поданих фактів.
 
Володимир Білий. До звичаю кидати гілки на могили „заложних“ мерців // Етнографічний вісник. Кн. 3. Київ, 1926. С. 82—94.
 
 
 
Теги:     Мерці      духи      померлі      похорони      обрядовість      вірування      повір'я      опирі      магія      містика

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: