СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Народне весілля українців Північного Підляшшя

e-mail Друк

U4114411441ntitled-1Північне Підляшшя як частина етнографічного регіону Підляшшя, що зараз входить до складу Підлянського воєводства республіки Польща, - це найвіддаленіша на північний захід українська етнічна територія. Назагал вона обіймає терени здебільшого між річками Нарвою та Бугом. Українцями, як показав перепис населення 2002 року, вважають себе всього 1400 мешканців Підлянського воєводства.

На Північному Підляшші, з огляду на компактне проживання україномовного населення, доволі добре збереглася народна культура. Одним із найцікавіших фольклорно-етнографічних явищ є традиційне весілля. Його загальна композиція, звичаєвість, пісенна поезія, символіка вписується у загальноукраїнський контекст, причому найбільше спільних рис має з географічно наближеною традицією полісько-волинського весілля.

Підляська народна культура, як і загальноукраїнська збудована на землеробському господарстві, а весільна обрядовість зокрема має відголоски матріархату та давніх форм шлюбів – умикання або купівлі молодої.

Весільний обряд дослідники поділяють найчастіше на три етапи: передвесільний, власне весільний та післявесільний. Передвесільний етап пов`язаний з ви сватанням уподобаної дівчини та приготуванням обох родин до весілля, на Підляшші включає до себе допити, свати, розгляди і лади. Власне весільний період – це ритуальні дії, спрямовані на відокремлення наречених від неодруженої молоді та приєднання дівчини до нової сім`ї. На Підляшші цей етап починався у суботу, нерідко в п`ятницю, від випікання короваю, приїзду молодого по сорочку, та обіймав обрядові дії у неділю та понеділок, нерідко ще й у вівторок. Післявесільні дійства остаточно закріплювали створення нової сім`ї та спрямовувалися на зміцнення зв`язків між обома родинами. На Північному Підляшші це зустрічі сімей, які звали пережовинами.

Передвесільний етап

Свати (дівоснубе, дівоснуби, дувиснуби). Визначившись з вибором нареченої, батьки хлопця обирали серед одружених, шанованих у громаді чоловіків маршалка (маршалок, райко, сват), найчастіше того, хто відзначався красномовством і дотепністю. Його обов`язком було ведення переговорів.

З маршалком хлопець їхав до сім`ї уподобаної дівчини у свати. Якщо сім`я хлопця не була впевнена, що батьки дівчини приймуть сватів, то посилала раніше маршалка або старшу особу з родини на допити. Це було розвідування про згоду на сватання. Якщо батьки дозволяли, то хлопець (молодий, женіх, жених) і маршалок їхали у свати.

Увійшовши до хати, гості не говорили про суть справи, але видавали себе за купців і заводили розмову в алегоричній формі: «Чи нема у вас до проданя ялошки?» - питали господарів. Алегоричний спосіб ведення розмови характерний для традиційного весілля. На знак згоди батьки запрошували гостей на частунок. У деяких підлянських селах хлопець їхав у свати з хлібом, якого дівчина зберігала до весілля. У випадку відмови віддавала його женихові – хліб при цьому відігравав роль загальновідомого в український традиції «гарбуза».

Розгляди (огляди, оглядне, оглядини, огледчини, огєдчина). Якщо сватався хлопець з іншого села, родичі молодої їздили до нього в розгляди. Їхали найчастіше батьки, самій дівчині це робити заборонялося.

Метою розглядів було познайомити батьків дівчини та хлопця, а також оглянути господарство майбутньої сім`ї доньки. Батьків цікавило матеріальне становище родини жениха та побутові умови.

Лади (запоїни, заручини). Розгляди, як і наступний весільний акт, тобто лади, відбувалися у четвер. Цей день слов`яни вважали днем Бога Громовика, який опікувався врожайністю і шлюбом, тому саме його й визнано сприятливим для передвесільних дійств.

Заповедь. Після ладів починався період приготування до весілля. Також тоді давали священнику знак, щоб оголосив заповідь. Наречена не могла її слухати, тому що «в пшишлосці буде мати діти глухії», «будуть горщкі, склянки і міскі бітіся».

Вибір весільної дружини. Перед весіллям наречена (молодиї – молодий і молодая) добирали собі осіб, які товаришуватимуть їм на весіллі. У весільній дружині молодої були: маршалок, сват (старший одружений чоловік, найчастіше хрещений батько молодої, який вів весілля у молодої), старша дружка (незаміжня дівчина, найчастіше найліпша подруга молодої), старший сват або старший брат (неодружений хлопець, найкращий товариш молодої), дружки (всі незаміжні дівчата на весіллі), старша сванька (заміжня жінка, найчастіше хрещена мати). У молодого – це були: маршалок (той, який висватав хлопця; вів весілля у понеділок), старша сванька (незаміжня дівчина), старший сват (неодружений хлопець), сваньки (всі незаміжні дівчата на весіллі), свати (всі неодружені хлопці на весіллі). Сваньками також звали кожну заміжню жінку на весіллі, а ще матір молодого щодо матері молодої і навпаки. Натомість сватами іменували батька молодого щодо батька молодої і навпаки.

Гості молодого і молодої (гості весальни, гости весільни, весальнікі) репрезентували два чужі й ворожі роди. Основний сюжет традиційного весілля, відповідно, - це перехід від боротьби між ними до примирення.

Запрошення на весілля. Гостей на весілля запрошували цілий тиждень до весілля. Було прийнято, що молода запрошує зі своєю старшою дружкою лише своїх гостей, а молодий зі своїм старшим сватом – своїх. Коли молода запрошувала гостей з інших місцевостей, брала старшого свата.

У багатьох місцевостях Підляшшя ще в XIXна весілля запрошували ціле село.

Власне весільний етап

Весілє (весалє, висілє). Випікання короваю. У суботу (рідше в п`ятницю), у переддень вінчання пекли коровай, тобто ритуальний весільний хліб, найчастіше круглий, багато оздоблений. Звичай випікати коровай, який відкликався як до первісної солярної символіки, так і до споконвічного в сільському середовищу культу хліба – символу життя і достатку, був чи не найважливішою часткою весільної п`єси. Він супроводжувався барвистим ритуалом, під час якого жінка мала визначну роль, а кожна дія оспівувалась у спеціальних піснях. Сакральне значення короваю підкреслювало переконання, що в його випіканні бере участь сам Бог. Саме з цього дійства починалося в український традиції весілля.

Молодий їде по сорочку. Того ж дня, як випікали коровай, відбувалась у молодої гостина з танцями, на якій була присутня рідня молодих та їхні друзі.

На Підляшші обрядодію дівич-вечора окреслювали ідіоматичними висловами: молодий приїде по сорочку, рідне – на коровай (Полічна), адже саме в суботу ввечері молода дарувала молодому сорочку та штани.

Перший посад молодих. У суботу відбувався ще обряд посаду або посагу молодих, який символізував обрядове відокремлення наречених від несімейної молоді. Під час його виконання відбувалися заручини молодих на хлібі.

Неділя. Сніданок (снеданє, сняланє). Обрядодії в неділю до момент виїзду до церкви відбувалися паралельно в хаті молодої і молодого – гості молодої збиралися у неї, натомість гості хлопця – у нього.

Гостину починав маршалок, який виконував роль господаря весілля, - садовив гостей на визначених місцях, закликав до наступних обрядовій, сипав жартами і забавляв усіх присутніх.

Молода сідала у кутку під іконою на кожусі, який був символом багатства, достатку, тепла. Коло неї займали місце старша дружка і старший сват (коло молодого сідала його старша сванька і старший сват). Маршалок і батьки, обов`язком яких було доносити їжу і горілку весільним гостям, не мали визначеного місця за столом.

Розплетення коси молодої. У XIXст. на Підляшші перед вінчанням відбувався обряд ініціації – роз плетення коси молодої. Молода сідала на діжку на кожух, а неодружений брат розплітав косу. Це відголос епохи матріархату, у якій важлива роль припадала матері та її синові. Однак цей обряд занепав на Підляшші вже на початку XXст.

Невід`ємним елементом народного весілля були пісні. Їх співали переважно старіші жінки, які стояли на порозі й під вікном. На Підляшші звали таких жінок запорожнікі (запоражцє, стайка). Вони, попри те, що не брали безпосередньої участі у весіллі, живо реагували на все, що відбувалося у весільній хаті, коментували найважливіші дії, співали відповідну до ситуації пісню. Перед вінчанням вони співали пісні, головний мотив яких – це прощання молодої з дівоцтвом. Символом втраченого дівоцтва часто є зламана калина.

Спомаганє. Це був обряд, який відбувався безпосередньо перед виїздом до церкви. До молодої (молодого) підходили по черзі – батько, мати, хрещені батьки та всі весільні гості й на тарілку, заслану хусточкою, клали невеликі гроші, які старша дружка загортала у хусточку. Молода триматиме їх під час вінчання у руці.

Згодом батько обходив три рази всі вози, кропив їх свяченою водою, а порожню склянку з-під свяченої води ставив перед кіньми. Вважалося: якщо коні її поб`ють копитами, молодим буде сприяти щастя.

Вінок. У деяких місцевостях українсько-польського пограниччя Сім`ятицького та Більського повітів молодий чи його старший сват їхав до молодої з вінком. Це був явний вплив польської традиції.

Їдучи до вінчання, слід було дотримуватися різних обрядових дій, мета яких полягала в забезпеченні молодих від «поганих очей». У цей час не належалося співати.

Вінець, шлюб. Церковне вінчання в Україні входило в побут дуже повільно, в основному під натиском церкви, яка намагалась утвердити його як головний юридичний акт скріплення шлюбу. Проте в народі основною санкцією шлюбу служив весільний обряд. З часом, однак, вінчання стало важливою складовою народного весілля. Крім того, воно обросло елементами магічного характеру. Багато із зберігаються на Підляшші й досі. Наприклад, молода ще й тепер тягне ногою за собою рушник, на якому молоді стоять під час вінчання, коли священик водить їх довкола престола.

Після вінчання у більшості під ляських сіл, молоді та його гості відразу їхали до молодої. Перед хатою відбувалася церемонія зустрічі й батьківського благословення шлюбу хлібом-сіллю.

Другий посад молодих. Остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів санкціонували ритуали, які в український традиції окреслюється назвою посад. Вони включали обряд викупу місця біля нареченої, обмін дарами між родинами, розподіл короваю та обдарування молодих. Після посаду шлюб вважався нерозривним і визнаним громадою.

На Підляшші на окреслення дій у неділю назва посад не зустрічається. Всі ритуали другого дня весілля називають весальна гостіна (весільна гостина).

Важливим був момент урочистого посаду молодих на їхньому місці на кожусі під іконами. Співалося тоді пісні, які вихваляли молодих.

Елементом весільної гостини були іронічні, інколи не надто пристойні приспівки, спрямовані до маршалка, незаміжніх дівчат і неодружених хлопців. Це характерна риса народного весілля. Співання приспівок нерідко мало форму діалогу між старшими жінками «бабами» та весільними гістьми.

Розподіл короваю. Це був також дуже важливий момент. У селі Війнівка, наприклад, коровай прикрашували деревцем і замотували хусткою, щойно після цього маршалок його ділив.

Переспіванє (перепай). Разом з розподілом короваю відбувалося перепіванє, тобто обряд вручення подарунків молодим, причому в неділю перепивали лише гості молодої. Гості молодого вручатимуть подарунки в понеділок, коли весілля переміститься у дім молодого.

По черзі до молодих підходили гості молодої. Подавали їм через хусточку руку, що було знаком шани для одружених, складали побажання і вручали подарунки. Маршалок відрекомендовував кожного по черзі, гості та жінки, які стояли з порогом, приспівували.

Обряд перепівання дослідники виводять ще з первісних часів, коли дівчат продавали майбутнім чоловікам, а вдалий договір запивали. З часом витворився погляд, що дівчину перепивають.

Обрядовими стравами на підляському весіллі були капуста і каша. До капусти співали пісні, а кашею завершували головний день весілля. Обрядове вживання каші пов`язане з вірою у магічну силу зерна. Каша як символ щасливого одруження і плодючості в традиції українського весілля має глибоке коріння. Саме терміном «каша» в давнину позначався весільний обряд взагалі.

Останній акт весільної обрядовості у молодої полягав у прощанні з батьками та приготування до виїзду до молодого. Співали тоді ностальгічні пісні, головні мотиви яких – розлука молодої з батьками і подругами, журба матері за донькою, спогади про життя у батьківській хаті.

Переїзд молодої в дім чоловіка відбувався пізно ввечері. Молода забирала з собою постіль, вишивані рушники, скатертини. Разом з нею їхали старший сват і старша дружка.

У XIXст. на Підляшші свекруха зустрічала невістку у вивернутому кожусі з діжкою, в середині якої знаходилася хлібина. Молода приймала цю діжку і, увійшовши до хати, ставила її на запічку. У деяких селах молодих садовили на діжці.

Традиція зустрічати невістку у вивернутому кожусі характерна для весілля багатьох українських регіонів. Як пояснює В.Борисенко, це задля охорони дому від появи «чужої» особи, яка приводить із собою «злі» сили. Виношення діжки – це ще один звичай, пов`язаний з культом хлібу.

У хаті молодого старша дружка розвішувала рушники і застеляла скатертини. Щоб подивитися на них, приходили жінки з цілого села, які ставали під вікнами і оцінювали те, що привезла молода (кількість, майстерність виконання тощо).

Комора. Після невеликої вечері старший сват чи старша дружка слали молодим постіль у коморі.

Як засвідчують дослідники підляського весілля, давніше старші жінки перевіряли, чи на постелі чи сорочці молодої залишилися докази її цнотливості. Однак з огляду на «сороміцький» характер комірного обряду, докладніших описів звичаїв і так званим «поганим весілля» з Північного Підляшшя не зберіглося.

Понеділок. Придане (приданє). Весільний обряд у понеділок включав ряд дійств, які символізували приєднання молодої до сім`ї молодого. Того дня весільним домом була хата молодого, куди прямували гості молодої. На Підляшші їх звали придане (приданє). Цими словами окреслювали так само майно молодої, яке весільні гості везли у скрині.

До хати молодого їхала також мати молодої, яка везла курку – приданку, пляшку горілки і коровай.

Заїхавши перед двір молодого, гості дівчини починали домагатися своєї молодої та горілки за її скриню. Відбувалося дуже театральне торгування, якому нерідко товаришувала загальна метушня і навіть сварка. Гостей вітала молода.

Уповіванє (переповіванє, очепіни). Важливим актом весільної обрядовості в понеділок було уповіванє молодої, що символізувало остаточне прощання з дівоцтвом і приєднання до сім`ї чоловіка.

Насамперед старша дружка знімала з молодої вельон (цей звичай увійшов щойно у міжвоєнному періоді, коли молодій почали одягати на голову вельон). По черзі кидала його на голову всім дівчата, або кидала – котра зловить, швидко вийде заміж.

У XIXст. був ще звичай, що брат молодої торгувався за сестрину косу, яку молодий мусив викупити. Цей обряд також є відголоском матріархату. Після нього молодій одягали головний убір – чепець, а на нього – чуби. У ХХ ст. одягали хустку. Згодом накривали молоду полотном, під яким вона переодягалася. Накрита виходила на середину хати і запрошувала до танцю свекруху, з якою танцювала зеленого дуба, співали.

Після танцю молода знімала плахту і поставала перед весільним гістьми вже не як молодая, але молодіця (молодиця). Це був символічний перехід до групи заміжніх жінок, свідчення зміни суспільного статусу і обов`язків.

Весілля, головним диригентом якого був маршалок, закінчувалось у ніч з понеділка на вівторок.

Післявесільний етап

Пережовіни (заговіни, пережовани). Невід`ємною частиною народного весілля на Підляшші були гостини молодої та молодого. Вони мали на меті закріпити створення нової сім`ї, а також зміцнення зв`язків між обома родинами.

У четвер родичі молодих та найближчі знайомі збиралися в молодого, натомість у суботу – у батьківській хаті молодої. До того часу молодиця не могла відвідати своїх батьків. Отож, від неділі це був перший ї візит до рідної хати, але вже не як член сім`ї, а як гість.

Пережовини завершували традиційне весілля українців Підляшшя.

На жаль, народні традиції весілля у цій місцевості вже майже занепали, тож варто берегти усі відомості про них з надією на те, що прийде знов час Відродження.

Теги:     Підляшшя      українці      етнологія      весілля      весільний обряд      культура

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: