English German Polish Spanish
Головна♦ Етнографія♦ Наддніпрянщина ➤ Вірування давніх слов’ян на теренах Броварщини

Вірування давніх слов’ян на теренах Броварщини

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

U522525252525ntitled-2Іншим джерелом до вивчення історії нашого краю доби Київської Русі с топоніми, себто назви місцевості. Чимало з них розповідає нам про світ язичницьких вірувань давніх русичів — наших далеких предків. На час утворення Києво-Руської держави на землях східних слов’ян, зокрема і на Броварщині, знаходилась велика кількість язичницьких святилищ і священних місць, що знайшло своє відображення в назвах сіл та урочищ.

Так, наприклад, назва села Требухів походить від руського «треба» — жертва, жертвоприношення: «требы идольскыя», «всяко село, в нем же требы бывают», «творяще требу кумирам» тощо. Можна порівняти в цьому випадку назву польського міста Требитов, де в давні часи знаходилось святилище головного божества слов’ян Перуна, священною твариною якого вважався бик.

У Требухові є легенда, що тут у давні часи кочівники забивали худобу. Якщо відкинути більш пізні нашарування в цій оповіді, маємо класичну картину жертвоприношення великої рогатої худоби (биків) на честь Перуна. Вірогідно, це був сакральний комплекс, де здійснювалось забиття худоби та її поїдання.
Поширене в Україні наймення має і броварське село Красилівка. В Люстраціях 1628 року його названо Красним. Такі назви, а також їх варіанти — Красна гірка чи Красна гора, дослідники розглядають, як ознаки язичницьких капищ, де горіли священні вогні. І в пізніші часи весною (22 квітня ст. ст. — 5 травня нов. ст.) люди справляли в таких місцях народне свято — Красна гірка, яке, мабуть, відзначалось у день Лелі — дочки слов’янської богині Лади. Наскільки поширеним було це свято, свідчать назви Красних гір у Росії, Польщі, на Балканах, в Італії та Англії. На східнослов’янських землях практично скрізь на таких місцях у християнські часи споруджу валися храми. У Красилівці існує легенда, що монастирські будівлі, які колись знаходились у селі, було пофарбовано в червоний колір. Це, можливо, є більш пізнім народним осмисленням знамення язичницького червоного кольору — кольору вогню. Як правило, «красні» місця пов’язувались у наших предків з божеством чоловічої статі.

Місцем, де знаходилось святилище богині Лелі, можна вважати й узбережжя озера Леляки, яке згадується поблизу села Димерки в 1863 році.
Ім’я Лелі залишилось також у народних піснях («Ой, Лелю молодая…») та примовках («Ой, леле») і розповсюджене у фольклорі таких слов’янських народів, як українці, серби і болгари.

Місцями капищ є також Свята гора під Княжичами та Лисі гори, які знаходяться неподалік Броварів, Зазим’я та Рудні.
Лисі гори відомі також на чеській, польській та інших слов’янських землях. С згадка про те, що кам’яна статуя богині Лади та її святилище достояли на Лисій горі поблизу польського міста Сандомира до XV сторіччя.

Лада богиня шлюбу та весіль — дуже шанувалася слов’янами. Ім’я її фігурує в назві хутора Ладижичі біля с. Дударків, сусіднього з нами Бориспільського району. Подібні назви (Лада, Ладіна, Ладанець) поширені на величезній слов’янській території від Росії до Болгарії.

Коріння цього культу сягає в глибину віків, але, мабуть, початкова роль цієї богині — мати-годувальниця світу. Лада була втіленням двох першоджерел Всесвіту — води і вогню в одній особі. Ім’я давньої богині Лади в християнські часи поєдналось у свідомості народу з іменем Пресвятої Діви Марії.
Вірогідно, що в пантеоні слов’янських божеств було багато інших осіб жіночого роду, імена яких не дійшли до нас. Час поступово стер їх із людської пам’яті. У слов’ян це жіноче божество називалось іще Золотою або Житньою Бабою і було, мабуть, символом достатку і багатства.

В урочищі Родосинь під Рожнами, можливо, знаходилось місце поклоніння язичницькому слов’янському богу Роду, день якого наші предки урочисто відзначали 26 грудня.

Слов’яни поклонялися також дібровам та озерам. Сліди цих давніх вірувань можна і нині побачити в найменнях урочища Святище під Броварами, озер Старосвятське (згадується в 1911 році) та Святенське біля Семиполок, озера зі схожою назвою поблизу Зазим’я, озера Божого під Броварами. Відомо, що діброви та гаї, священні для слов’ян, називалися у них боженцями. Схожу назву знаходимо поблизу Погребів — урочище Боженька, яке теж можна розглядати як місце поклоніння надприродним силам.

Слов’янські племена ще до прийняття християнства мали самобутню культуру, їхнє народовір’я не поступалося античній міфології.
Залишки давніх вірувань частково дійшли до нас у вигляді обрядів, пісень, легенд і назв. Територія Броварщини зберігає сліди язичницьких культів і у топоніміці.

Загалом релігійний світогляд давніх слов’ян нагадував піраміду, на вершині якої був єдиний бог грому та блискавки Перун, нижче — численні дрібні божества, кількість яких була різною в кожній із земель Русі, а також численні істоти, значення яких у релігійному світогляді слов’ян було другорядним.
Стародавні перекази розповідають, що Перун восени замикав небо і лягав у зимову сплячку. Навесні зозуля приносила йому ключі, він відмикав небо. Також запрягав коней у золоту колісницю і їздив на небі, розганяючи чортів. Його коні своїми копитами кресали іскри-блискавки, а колеса вивергали грім. Днем Перуна в народі вважається четвер У давніх документальних джерелах називаються імена язичницьких богів: Сварога, що символізував сонце та небо, Дажбога і Хорса — богів сонця, Велеса — опікуна худоби, бога багатства і достатку, Стрибога, який повелівав вітрами, Мокоші — богині родючості,Симаргла — бога підземного царства.

Окрім цих головних богів, слов’яни шанували й інших вигаданих ними персонажів. Це були русалки, або віли, лісовики, водяники, домовики тощо. В українській міфології, яка сягає корінням в язичницькі слов’янські часи, відомі такі істоти, як Вереда — уособлення руйнівних сил природи, Гудь, Карна, польові русалки Політниця, Луговиця, Зиховиця, Овсень, свято яких відзначалося після закінчення польових робіт, Смирена, Навія — потвора, що несе божевілля, Мара чи Марена, яка символізувала смерть, Берегиня та безліч інших.

Ласку і захист вищих і нижчих божеств наші предки здобували собі молитвами — зверненими до них, а також обітницями та жертвами. Головним богам жертвували худобу, птахів, хліб, молоко, овочі, напої. В історичних хроніках зафіксовані випадки, коли слов’яни спалювали в жертву богам полонених ворогів, кидали в річку або спалювали на вогнищі півнів. Арабські джерела повідомляють, що разом із померлим русичем ховали і його дружину, яку приносили в жертву. Слов’яни молились у полі, в лісі, біля води, звертались до неба, до таємничих природних сил біля криниць і боліт. Поруч із такими нерукотворними священними місцями у слов’ян існували і язичницькі капища. Про одне з них згадується в літописі, під 945 рік — князь Ігор з дружиною .
Уведення київським князем Володимиром Святославичем у 988 році християнства на Русі не було всеохопним.

У поселеннях, які знаходилися далеко від міст, у лісах та хащах нашого краю, люди продовжували поклонятися старим богам. Сюди тікали від християнського духовенства та переслідувань князівської влади волхви, інші поборники язичницьких слов’янських культів. Про одне з таких поселень, що знаходилося неподалік від Зазим’я, писав свого часу місцевий краєзнавець Микола Барбон. Під цим селом на лузі ще в XIX столітті стояв древній дуб, у стовбур якого були вбиті турячі роги. Язичницькі вірування були надзвичайно сильними у народі і через кілька сторіч після введення християнства. У 1630 році священики писали, що «собираются жены и девы под деревьями и приносили яко жертвы на рога и каши. Почнуть сатанински спиваты и золдонями плескаты и весьма бесятся». Церковнослужителі тоді і пізніше категорично забороняли своїм прихожанам «перед дубом молитви петь». Місця, де знаходились язичницькі ідоли (кумирні), зокрема Лисі гори, іменувалися духовенством бісівськими, відьмівськими» Урешті-решт, із загибеллю проповідників дідівської віри поступово зникло і язичництво, залишившись у людській пам’яті у вигляді легенд та переказів.

Одночасно введення християнства мало велике значення. Київській Русі потрібна була міцна централізована церква, яка сприяла б зміцненню держави. Завдяки християнській церкві відбувалась консолідація українців як етно-нації, розвивалась вітчизняна культура. Нова релігія сприяла розвитку грамотності, освіченості, літератури та історії. Уже в X столітті освічені люди в Києві та Новгороді стали фіксувати події, які відбувалися в житті країни, на письмі. Видатними пам’ятками української писемності є «Повість врем’яних літ», автором якої став монах Нестор, твори митрополита Іларіона, князя Володимира Мономаха, невідомого творця «Слова про похід Ігорів». Розвивались архітектура і будівництво. Рівень духовного розвою Київської Русі в X—XIII сторіччях був не нижчим, ніж у багатьох країнах того часу, зокрема у Візантії.

Теги:     Бровари      архаїка      старожитності      знахідки      вірування      боги      культи      місця сили      святилища      капища      язичництво      культура
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus