СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

ІСТОРІЯ ДЕСНЯНСЬКОГО КРАЮ

e-mail Друк

636363345мчсмтттІСТОРІЯ ПОДЕСІННЯ: ПОЧАТОК

Територію Подесіння (за археологічною періодизацією)люди почали заселяти за доби верхнього палеоліту (35-10 тис. років тому). Прийшли вони на цю територію, ймовірно, з Закарпаття, котре було найпершим районом сучасної України, заселеним людьми.

За геологічною періодизацією, період палеоліту припадає на добу плейстоцену (1 млн.-10 тис. років тому). Це період великого зледеніння північної півкулі. На час 20-17 тис. років тому припадає максимальне похолодання. Крім того, крига вкривала сучасний світовий океан до широти Іспанії/Японії. А крига не зволожує повітря і відбиває сонячні промені. Тож, крім низьких температур, маємо ще й сухість клімату. Встановлюється різкоконтинентальний клімат з холодною зимою і сухим спекотним літом. (В літературі пишуть, що клімат нагадував сучасну Чукотку, але хто з вас був на Чукотці і може все це собі уявити?).

 

Сухість клімату зумовлює незначну хмарність, а, отже, велику кількість сонячних днів, що стимулює фотосинтез рослин. Однак з льодовика дують холодні вітри, ґрунт промерзає. Це пригнічує ріст деревної рослинності. Тому розростається трава. Для середньої смуги Європи навіть придумали такий прикольний термін, як тундростеп. Наявність пасовиськ приваблювала холодолюбивих травоїдних тварин мамутового фауністичного комплексу: мамутів, шерсистих носорогів, бізонів, вівцебиків, північних оленів, коней, сайгаків. А наявність травоїдних, у свою чергу, приваблювала мисливців.

За умови відкритого простору безлісого тундростепу травоїдні утворювали великі стада. Протягом року ці стада здійснювали дві сезонні міграції: восени, рятуючись від холодів, відступали на південь, а весною знову повертались на північ, бо там менше вигорала трава. Шляхи міграцій кожного стада були незмінними, тому людям легко було на них полювати.

У Подесінні домінуючою травоїдною твариною був мамут. Мамути мігрували вздовж великих річок, тому стійбища мисливців розташовувались саме на мисах рік.

Довгий час вважалось, що на мамутів полювали, заганяючи їх у ловчу яму, на ріку, або до болота, а потім забиваючи камінням. (Бо раніше вважалось, що шкіра мамута занадто товста, щоб її пробити. Хоча при цьому в не науковій літературі на ілюстраціях постійно можна було побачити одяг, вишуканіший за сучасний, даремно що з мамутової шкіри). Та етнографічні дослідження полювання на слонів у Африці показали, що мамута могли забивати і списами. (Тут головне вцілити в око). До того ж, на стоянках, в похованнях, і у самих кістках мамутів інколи знаходять кістяні та крем'яні вістря.

Дорослий мамут міг дати близько двох тон м'яса, а плюс ще виварювання кісток, сухожиль і требухи. Якщо брати до розрахунку лише чисте м'ясо, то такої кількості мало вистачати на общину з 30-50 людей (а це і є середня кількість людей, яка фіксується на одній стоянці) протягом місяця. Не дивлячись на "мамутову" спеціалізацію, люди Подесіння час від часу харчувались також м'ясом бізонів, північних оленів і коней.

Люди не здійснювали великих сезонних міграцій, як тварини, але переселялись відповідно до погодних умов: весною далі від ріки, восени - до річкових долин.

На високому березі Десни поблизу села Мізин на Чернігівщині розкопано відому у всьому світі стоянку мисливців на мамутів, яка традиційно отримала назву за найближчім населеним пунктом, - Мізин. Розкопки проводила експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом І.Г. Шовкопляса, визначення фауністичних решток - І.Г. Підоплічко. Досліджено п'ять господарсько-побутових комплексів - круглих жител з кісток мамутів, оточених господарчими ямами (грубо кажучи - смітниками), вогнищами, рештками господарчої діяльності - виробами з кременю і кістки, залишками життєдіяльності (всім тим, що до господарчої ями не донесли :-).

Знайдено також набір прикрас і витворів мистецтва з кістки і бивня мамутів: намистини-підвіски, браслети, орнаментовані меандрами та ялинковим орнаментом, численні фігурки жінок, стилізовані під пташок (дуалізм художнього образу). В одному з жител виявлено п'ять великих кісток мамута (лопатки, щелепи, кінцівки) з нанесеним вохрою орнаментом у вигляді зиґзаґів і меандру. Меандри і зиґзаґи тут відбивають структуру бивня, яку видно на поперечному зрізі.

Видатний український археолог С.М. Бібіков, який започаткував напрям залучення етнографічних даних для археологічних реконструкцій, інтерпретував це житло як культовий центр общини, а кістки мамута - як ударні музичні інструменти. З долученням даних етнографії народів Сибіру звуки ударних були реконструйовані В.І. Колокольниковим. За радянського часу ця ідея, як не дивно, не отримала підтримки. Здалась занадто революційною. Дивно - СРСР не боявся бути батьківщиною слонів, але боявся мати на своїй території найдавніший у світі музичний комплекс.

Звичайно, музика не є звичною у нашому розумінні, але для первісності ці зародки музики підходили якомога краще - ударними інструментами відбивали певний ритм, котрий задавав ритм діяльності. У 2008 р. до 100-річчя С.М. Бібікова його монографія про Мізинський музичний комплекс була перевидана. Думаю, що за цей час музичне питання було переглянуто і це перевидання ставитьь крапку в науковій дискусії. Тож, маємо на Десні найдавніший у світі ударний музичний комплекс.

ПОДЕСІННЯ ЗА ДОБИ ПІВНІЧНОГО ОЛЕНЯ

Добою північного оленя у літературі прийнято називати добу фінального палеоліту (13,5-10 тис. років тому), бо внаслідок відступу льодовику до північного берега Балтійського басейну і потепління клімату мамонти частково вимерли, а частково відступили на північний схід Євразії, і їхню екологічну нишу зайняли північні олені.

Частина людності, звичайно, відступила на північний схід Євразії слідом за мамонтами, бо не могла пристосуватись до нових умов ведення полювання. Частина людей залишилась на своїх звичайних місцях полювання. Безперечною є і міграція нових колективів людей до районів колишнього зледеніння. Давні міграції фіксуються за знахідками однотипних вістер стріл. Поява однотипних знарядь, притаманних певному регіону і розповсюдження знарядь одного функціонального призначення, але різних типів в різних регіонах засвідчує поділ людства на археологічні культури. А археологічні культури відповідають давнім етносам, назву котрих історія до нас не донесла. Та і багато з цих етносів не дожили до нашого часу, або з тисячоліттями пережили стільки трансформацій, що зафіксувати їхню тяглість у часі неможливо.

Первісна Європа поділяється на безліч таких етносів, але в культурному контексті археологічні культури тяжіють одна до одної, контактуютьі запозичують традиції. За певними традиціями виготовлення вістер стріл культури можна об'єднати до історичних провінцій - північної балтійської і південної середземноморської.

Басейн Десни і витоки Волги якраз були східним кордоном північної балтійської провінції, західний кордон якої починався від Темзи, північний йшов по кордону льодовика в Південній Балтії, а південний розмивається десь у Надчорномор'ї.

Отже, люди почали полювати на північних оленів і перестали локально мігрувати місцевістю при зміні пори року. Тепер було зручно розміщувати стоянки в низинах рік.

Однак в басейні Десни поява археологічних куьтур фіксується лише з 10 тис. років тому з міграцією людності красносільської археологічної культури (назва походить від стоянки Красносілля) з Полісся.

РОЗВИТОК ПОДЕСІННЯ ЗА ДОБИ МЕЗОЛІТУ

Мезоліт (середньокам'яна доба) - заключна фаза розвитку мисливського господарства і загалом привласнюючого господарства, як способу життя. Доба починається з різької деградації Скандинавського льодовика близько 10 тис. років тому і закінчується 6-7 тис. років тому з поширенням відтворюючого господарства і кераміки.

До 10 тис. років тому одне з пасом Скандинавського льодовику перекривало гирло Балтії в районі Данських проток. Це крижане пасмо утримувало холодні води в басейні Балтіії. Внаслідок поступового танення Скандинавського льодовика тала вода також скупчувалась в Балтійському озері. В результаті озеро піднялося на 30 м. вище рівня Світового океану. В результаті накопичення води крижана стіна не витримала. Встановлено навіть точний рік прориву льодовику в районі гори Білінген у Південній Швеції - 8213 р. до н.е. Встановили її за допомогою довгого і ретельного підрахунку стрічкових глин, які щорічно відкладались на дні прильодовикових озер Скандинавії: влітку тала вода приносила до озер щебінь і пісок, а взимку їх перекривав тонкий шар глини.

Отже, внаслідок прориву льодовика, рівень Балтійського озера знизився на 30 м. і сюди почала поступати тепла вода з Атлантики. Зникнення холодної водойми на півночі Європи спричинило різьке потепління клімату. В Європі встановились сучасні кліматичні умови. Закінчилась геологічна доба плейстоцену, почалась сучасна геологічна доба голоцену.

Над Європою встановилась сучасна циркуляція повітря. З періодичністю приблизно в 10 днів на схід проходять теплі циклони з Атлантіки.

Через потепління і пом'якшення клімату тундростепи заростають спочатку сосново-березовими, а потім широколистими лісами. Північні олені швидко відступають з лісів на північ Східної Європи. Певні групи населення знову відступають слідом за своїм промисловим звіром.

У лісах поширюються лісові травоїдні - лось, тур, благородний олень, кабан, косуля. Ці лісові тварини  ведуть нестадний спосіб життя. Людям доводиться відмовлятись від колективних форм полювання і пеерходити до індивідуального полювання, тому широкого розповсюдження набувають лук і стріли.

В басейні Десни в Новгород-Сіверському Поліссі в VIII-VI тис. до н.е. поширюється похідна від красносільської культури фінального палеоліту пісочнорівська культура мезоліту. Саме тут знаходиться пам'ятка, яка дає назву культурі в цілому - стоянка Пісочний Рів. Розкопані також стоянки Гридасове, Ком'ягіне, Мураги і стоянка пізнього етапу розвитку культури - Студенок.

Полісся вже в ті часи входило до смуги суцільних лісів, тому пісочнорівське населення полювало на лісових копитних (лось, тур, олень, кабан, косуля), а також рибалило. Рибальство виникло якраз за доби мезоліту як допоміжна ланка харчування, оскільки індивідуальне мисливство не давало того ефекту, який був за колективного полювання.

Великий вплив населення пісочнорівської культури здійснило на південнішу зимівниківську культуру (назва від стоянки Зимівники) лісостепової частини Східної України. В цих культур співпадає набір крем'яного інвентарю - грубі вістря у вигляді трапецій, скребачки та різці на відщепах. Відщепи сколювались з одноплощинних нуклеусів (з природного жевлака кременю в результаті сколювання з однієї площини утворювались такі доволі елегантні речі, втім, це не знаряддя праці, а лише сировина для виготовлення цих знарядь, про що частина дослідників, складаючи типологічні ряди знарядь праці, успішно забуває).

Найближчими аналогами пісочнорівської культури є гренська культура Верхнього Подніпров'я та єнівська культура верхів'їв Волги.

НЕОЛІТИЧНА (Р)ЕВОЛЮЦІЯ В ПОДЕСІННІ

З кінцем льодовикової доби були пов'язані глобальні кліматичні зміни, які призвели до змін господарства. Однак, якщо на півночі людство ще не відмовилось від полювання, а для його штучної підтримки винайшло рибальство, то в південних регіонах світу люди почали переходити до відтворюючого господарства. Справа в тому, що за льодовикової доби від холодів потерпала якраз тільки північна частина світу, тоді як в південних регіонах був клімат, тотожний сучасному європейському. З відступом льодовика теплі вітри відступають з Передньої Азії і Африки до Європи. А над Азією і Африкою встановлюються сухі вітри, формуються пустелі, різко скорочується площа лісів, а, відповідно, і кількість промислових тварин.

Тому на Близькому Сході зростає роль збиральництва, у процесі котрого спочатку випадково, а потім вже шляхом спостережень і експериментів формується землеробство. Через кризу полювання до об'єктів мисливства починають ставитись економніше - молодняк не вбивають, а утримують при людському колективі спочатку просто з метою підростання тварини до більшої ваги, а потім з цілеспрямованою метою розведення тварин. Так зароджується тваринництво.

Важливою ознакою неоліту є також кераміка. Кераміка з'являється з метою приготування зерна, оскільки люди можуть вживати зерно лише у вареному вигляді.

Землеробство і тваринництво потребують перебування колективів на одному місці. Так люди переходять до осілого способу життя. З наявністю постійного сталого джерела харчування і відмовою від рухливого способу господарства, (при якому все, включаючи дітей, доводилось переносити на собі, тому другу дитину не залишали живою, поки ще була маленькою перша дитина), різко покращилась демографічна ситуація. Настільки, що на Близькому Сході почалось перенаселення. Виходом стала міграція до Східної Греції і на Балкани. З Греції люди пізніше почали переселятись до Подунав'я, а з Балкан - до Центральної і Західної Європи, а також до України.

Сучасна Правобережна Україна, таким чином, була заселена неолітичними мігрантами з Балкан, а на Лівобережжі неоліт формувався на ґрунті місцевих мезолітичних культур під впливом східних сусідів.
Тобто говорити про неолітичну революцію немає ніякого сенсу. Це була плавна еволюція, тим більше, на Лівобережжі України, де перехід до відтворюючого господарства відбувався дуже повільно.

В Середньому Подніпров'ї, до якого входить і нижня течія Десни, на початку VI тис. до н.е., внаслідок змішання місцевої яніславицької культури Полісся+з кукрецькою культурою Подніпров'я, носії яких вели мисливсько-рибальське господарство,+з мігрантами з Південного Бугу (буго-дністровська культура),=виникає дніпро-донецька культурна спільність. Вона датується VI-V  тис. до н.е. і розповсюджується на півдні Київського Полісся, в лісостеповому Подніпров'ї і на Лівобережжі. Найвідоміші стоянки - Собачки, Вовчок, Грині і Микільська Слобідка на Київщині. Носії культури продовжували полювати на лісових копитних (тур, благородний олень, косуля, кабан) і ловити рибу. Елементи землеробства і тваринництва, принесені людністю буго-дністровської культури засвоювались дуже повільно. Певні елементи відтворюючого господарства запозичені в сусідньої культури Правобережжя - прекукутенсько-ранньотрипільської. З'являється кераміка, на першому етапі розвитку (стоянка Лазарівка) ще дуже близька до буго-дністровської. Згодом формується особливий тип кераміки - гостродонні горщики з домішкою трави у глині, укриті орнаментом у вигляді наколів відступаючою гребінкою. З переходом до осілості з'являються стаціонарні прямокутні наземні або трохи заглиблені житла.

Людність дніпро-донецької спільності вплинула на формування донецької культури неоліту, азово-дніпровської культури лісостепового Лівобережжя неоліту-енеоліту і тшинецької культури доби пізньої бронзи у Поліссі (про яку поговоримо пізніше).

В Північно-Східній Україні, до якої відноситься і верхня течія Десни, унаслідок проникнення з півночі лісової смуги Східної Європи носіїв ямково-гребінцевого неоліту+участь дніпро-донецької людності  Середнього Подніпров'я=формується культура ямково-гребінцевої кераміки. Таким чином, культура ямково-гребінцевої кераміки території України є лише південно-західною периферією величезної культурно-історичної спільноти неоліту ямково-гребінцевої кераміки, що охоплює північ Східної Європи - від Східної Балтії до Уралу і Зауралля. Від цієї спільноти в історичному просторі починають виводити пращурів фінно-угорських народів. Адже прямими нащадками цього населення були племена мар'янівсько-бондарихінської культури, які розглядаються більшістю науковців як давні фінно-угри. Пам'ятки мар'янівсько-бондарихінської культури були поширені на північному сході України в ІІ тис. до н.е., тому про них ви дізнаєтесь з наступних розділів.

На території України культура ямково-гребінцевої кераміки датується VI-III  тис. до н.е. Поширена в Чернігівській і Сумській областях. Найвідоміші стоянки - Погорілівка, Грушівка, Очкіне на Десні, Скуносове, Волинцеве на Сеймі. На пізніх етапах носії культури просунулись на південь - на Полтавщину та Харківщину - в басейни Сули, Ворскли, Орелі, у верхів'я Сіверського Дінця.

Основою господарства був промисел лісових копитних (лось, олень, кабан, бобер) і рибальство. Землеробство та скотарство носіям цієї культури були невідомі (!).

Серед крем'яних виробів поширені тесла, виготовлені методом сколювання з конкреції, з обробленими сколами обома широкими краями; вістря дротиків; скребачки на відщепах. Багатий кістяний інвентар: зубчасті гарпуни, тесла, рибальські гачки. Відмінною рисою культури є гостродонні горщикисуцільно вкриті рядами глибоких наколів, іноді - смугами гребінцевої орнаментації.

ПОДЕСІННЯ ЗА ДОБИ ЕНЕОЛІТУ

Енеоліт (халколіт) - мідно-кам'яна доба (с. VI - IV тис. до н.е.) характеризується появою поруч з кам'яними-крем'яними знаряддями праці також виробів з міді. Є перехідною добою від доби каменю до доби бронзи. Та ця доба присутня далеко не у всіх регіонах світу. Подекуди перехід від доби каменю до доби бронзи відбувався швидше, тому для таких країн поняття "енеоліт" дослідники не застосовують.

До території України цей термін застосовують зі спокійною душею - на наших теренах ми маємо культуру Кукутені - Трипілля і енеолітичні культури Степу.
Тема Трипілля в нашій країні зараз є дуже заполітизованою. Тим не менш, трипільці не були культурою місцевого походження  і не стали культурою, від якої можна виводити лінію спадковості аж до українського народу.
Найдавніші пам'ятки Прекукутені - раннього Трипілля зафіксовані на лівому березі Дунаю.

Далі з Лівобережного Дунаю населення розселяється до Південно-Східної Трансильванії і Молдавського Прикарпаття. Тут йде змішання прийшлого населення з носіями неолітичних культур Боян, лінійно-стрічкової кераміки, Хаманджія, Кріш, Тордош. Утворюється синкретичний тип пам'яток Прекукутень І.

На фазі Прекукутень ІІ носії культури перетинають Прут і утверджуються у долині ріки Реут (права притока Дністра) на території сучасної Молдови, утворивши тип Флорешти І. А в с. VI тис. до н.е. переселенці досягають Дністра і на його лівому березі (територія сучасної України) засновують поселення Бернашівка.

На фазі Прекукутень ІІІ (Трипілля А) в другій половині VI - на початку V тис. до н.е. йде освоєння Дністро - Бузького межиріччя та середньої течії Південного Бугу.

На етапі Кукутень А (Трипілля ВІ) йде розділ культури на дві лінії розвитку - західну (кукутенську) і східну (трипільську).
На етапі Кукутень А-В (Трипілля ВІІ) у спільноті формуються окремі культури Кукутень і Трипілля. Кордон між цими культурами умовно проводять за Дністром. Трипільське населення займає басейни Верхньої Наддністрянщини і Верхньої Надбужанщини. Відбувається поступове освоєння Правобережного Лісостепу. На північному сході носії трипільської культури виходять до ділянки Ржищів - Трипілля.

На етапах ВІІ - СІ (перша половина IV тис. до н.е.)трипільське населення продовжує освоювати північний лісостеп. При цьому спостерігається приплив нових мігрантів-носіїв культури Кукутень із Заходу - з території сучасної Молдови. Була заселена Верхня Наддністрянщина (верхньодністровська група пам'яток), почали колонізувати Волинь. Внаслідок взаємодії прибулого кукутенського населення з місцевим трипільським населенням утворюються нові групи пам'яток: середньобузька в середній і верхній течії Південного Бугу на території сучасної Вінницької області, косенівська в Буго - Дністровському межиріччі і томашівська в межах сучасної Черкаської області.

Власне трипільське населення рухається далі на північ від Росі. Між Россю і Стугною утворюється коломийщинська група пам'яток. На Півночі, між Стугною і Прип'яттю, поширюються пам'ятки чапаївсько - лукашівської групи. Населення цих груп пам'яток перетинає Дніпро і опановує ділянку Лівобережжя від Переяслава - Хмельницького до Остра на Десні (сучасна Чернігівська область).

ДЕСНА – ОДИН З ПРАДАВНІХ ШЛЯХІВ

Ймовірно, що основні шляхи руху для обміну склались ще за доби енеоліту за основними водними артеріями. Також існували основні шляхи перегону худоби - вони фіксуються за положенням курганів, які поодиноко з'являються також за доби енеоліту. Скоріш за все, ці шляхи відрізнялись від шляхів мисливців кам'яної доби, адже люди енеоліту і подальших періодів мали інший спосіб господарства і іншу мету.

Власне, землі сучасної Київщини в давнину не вирізнялись особливо помітними природними ресурсами, родючими ґрунтами чи м'яким кліматом. Чому ж на цій землі здавна селились люди і це призвело до того, що Київ став столицею України?

Перевага Київщини полягала і до сих пір полягає у вигідному географічному становищі - на перетині водних шляхів, що вели з Півночі на Південь (якщо навпаки - то у давні часи було складніше підніматись проти течії). А також існували сухопутні шляхи зі Сходу на Захід. Скоріш за все, ці шляхи активно функціонували вже за доби бронзи.

Саме в районі Києва водний шлях Дніпра розгалужується на три гілки:

  • північна - де Дніпро наближається до Верхньої Волги, а його притоки - до Північної Двини (Даугави);
  • західна - течія Прип'яті прямує до Західного Бугу, Вісли, Німану;
  • східна - Десна та Сейм ведуть до басейнів Волги-Оки та Дону.

Спускаючись Дніпром на південь за Ореллю і Самарою, повернувши на схід, діставались Донецького кряжу, можливо, вже тоді він приваблював людей сіллю, мідною рудою та кременем.

Рухаючись Дніпром до кінця - виходили до Криму і Чорного моря.
Також повз Київські пагорби проходив сухопутний шлях, який сполучав Карпатський басейн з Південним Уралом.

Нижче Києва проходив степовий коридор, який рухливі скотарські племена використовували для проникнення на північ.

Тобто Київ вже тоді контролював шляхи з Заходу і на Схід. Контроль над Київщиною означав контроль над цими шляхами, одним з котрих виступала Десна.

ЯКА З КУЛЬТУР ШНУРОВОЇ КЕРАМІКИ ЗАСЕЛЯЛА ДЕСНУ?

Територія від Рейну до Верхньої Волги, і від Швеції до Буковини, в тому числі, Північ і Захід України, за доби середньої бронзи (середина ІІІ-початок ІІ тис. до н.е.) заселяли племена культур шнурової кераміки (культури бойових сокир).

Виділяють 25 культур шнурової кераміки. Датуються ці культури від другої чверті ІІІ тис. до н.е. до початку ІІ тис. до н.е.

В басейні Десни проживали племена середньодніпровської культури шнурової кераміки. Вона виділена В.О. Городцовим в 1915 р. під назвою "придніпровська", а в 1927 р. ним же названа "середньодніпровською". Взагалі культури шнурової кераміки вивчаються з кінця ХІХ ст. Серед дослідників середньодніпровської культури слід згадати таких відомих українських археологів як І.І. Артеменка, С.С. Березанську, М.М. Бондаря, К.П. Бунятян.

Походження середньодніпровської культури шнурової кераміки пов'язують з приходом у регіон групи населення шнурової кераміки, яке, розсіляючись вздовж Дніпра і Десни, асимілювало місцеве пізньонеолітичне населення дніпро-донецької культури.

Середньодніпровська культура охоплювала сучасні Черкаську, Житомирську, Київську, Чернігівську області України, Східну Білорусь та прилеглі області Росії.

В культурі виділено три локальні групи пам'яток: київську, києво-деснянську, верхньодніпровську.

Хронологічно в існуванні середньодніпровської культури виділяють ранній (середина-третя чверть ІІІ тис. до н.е.) і пізній (четверта чверть ІІІ-початок ІІ тис. до н.е.) періоди.

Всього відомо 209 поселень середньодніпровської культури, в тому числі 98 - на території України (Ісковщина, Княжа гора, Пекарі, Старосілля, Кийлів та інші). На Ісковщині виявлено чотири двокамерні житла стовпової конструкції з глиняною долівкою, глинобитними стінами та двосхилим дахом (6х5 м.). Топографія поселень була різною: на піщаних підвищеннях у заплавах або на мисових виступах правого берега Дніпра.

Поховальні пам'ятки - курганні  (суто українська назва курганів - могили) (відомо 57, переважно у Середній Наддніпрянщині) або ґрунтові (відомо 36, переважно у Верхній Наддніпрянщині, а також на території сучасних Білорусі та Росії). Спосіб поховання - інгумації або кремації у прямокутних ямах.

Найбільш представленим матеріалом, що археологи знаходять при розкопках, для періодів від доби бронзи є кераміка. Кераміка середньодніпровської культури поділяється на кухонний та столовий посуд. Кухонний посуд - великі товстостінні плоскодонні горщики з домішками піску та жорстви (товчені минерали) в тісті. Столова кераміка - тонкостінна з домішками піску та шамоту в тісті: горщики, амфори з вушками, чаші, кубки. Дно посудин - округле або сплощене. Орнамент геометричний, часом парктений, нанесений відбитками шнура (звідки і назва культур), лінійного чи зубчастого штампу, нігтями, нарізкою.

Припускається наявність місцевої металообробки, сировиною для якої слугував переплавлений металевий брухт. Нечисленні бронзові вироби - ножі, вислообушна та втульчаста сокири, діадеми, нашийні гривні, браслети, скроневі кільця верболистої форми. Переважають вироби з миш'яковистої бронзи, рідше - олов'яні бронзи з Карпато-Балканського регіону. Яскравою знахідкою є Київський скарб мідних прикрас.

Крем'яні вироби - пласкі сокири, вістря стріл, дротиків, списів, ножі, скребачки. Кам'яні вироби - втульчасті сокири (звідси друга назва культур - культури бойових сокир).

Господарство середньодніпровської культури носило скотарсько-землеробський характер. Розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней і коней. В заплавах річок займались землеробством за допомогою пласких сокир, рогових мотик, жнивних ножів із кременю. Для обробку зерна існували зернотерки. Не виключена наявність підсік. Задля м'яса, хутра і шкір полювали на диких тварин - оленя, кабана, бобра та вовка.

Суспільство середньодніпровської культури було патріархальним. Простежується стратифікація суспільства. Елітні поховання вирізняються за складністю поховального ритуалу та багатством речового супроводу.

Більшість дослідників схильні бачити в спільнотах культур шнурової кераміки єдину прагермано-балто-слов'янську спільність. А вже згадуваний український дослідник М.М. Бондар на підставі аналізу археологічних та антропологічних матеріалів виділяє в культурах шнурової кераміки три групи. Середньодніпровська культура разом з фатьянівською і естонською (східнобалтійською), жуцевською (вісло-німанською) включається до східної групи, яка пов'язується ним з прабалтським етнічним масивом.

МАР’ЯНІВСЬКА КУЛЬТУРА

Все таки, не дивлячись на все, що ви читали в попередніх історичних оглядах Подесіння, це - лише мала частка того, що там відбувалось насправді. Не лише тому, що монографія на Інтернет-ресурсі не розташуєш. А ще й тому, що Північний Схід України є найменш дослідженим в археологічному плані регіоном. Археологія взагалі якось більше зосереджена в Києві - третина з діючих археологів проживають і працюють у столиці. Ще дві третини розкидані по інших містах. І, як мені сказав донецький археолог В.М. Горбов - копають те, що подобається. Звичайно, без особистого бажання працювати важко. Тому Подесіння ще чекає на своїх героїв!

За умовної доби переходу від середньої до пізньої бронзи Подесіння населяли племена мар'янівської культури. Культура сформувалась в кінці доби середньої бронзи на основі неолітичної культури ямково-гребінцевою кераміки, носії якої поступово змішались з носіями середньодніпровської культури (про них ви можете прочитати в попередніх розділах).

Культуру виділив М.Я. Рудинський після розкопок Мар'янівського поселення на ріці Сейм.

Ареал культури охоплював Полісся та північ Лісостепу між Десною і Середнім Доном. Проте в Росії також є схожі пам'ятки, які виділені В.І. Бєсєдіним до воронезької кульутри. Це легко пояснити, згадавши про територію розповсюдження племен культури ямково-гребінцевої кераміки.

На території сучасної України виразні комплекси мар'янівської культури вивчені на Десні та Сеймі (поселення Волинцеве, Мар'янівка, Мезин та інші).Всі вони розташовані в заплавах річок на дюнних підвищеннях. Житла в основному представлені напівземлянками, хоча відомі і наземні конструкції.

Поховання відомі поки що лише для воронезької кульутри на території сучасної Росії. Це випростані інгумації (трупопокладення) в дерев'яних трунах та ямах (Хохольськи й курган на території Воронезької області).

Характерні ознаки інвентарю - кераміка горщикових форм, що виготовлялась з глини з домішкою піску, орнамент - ямкові дотики тавідбитки гусеничного штампу, знаряддя праці - з кістки і кварциту, металеві знаряддя майже відсутні.
Таким чином, бачимо таку лінію розвитку: кульутра ямково-гребінцевої кераміки - мар'янівська кульутра - пам'ятки малобудківського типу і бондарихінська культура доби пізньої бронзи (про які прочитаєте наступного разу).

В етнічному плані ці культури репрезентують прафінно-угорську лінію розвитку, що, в першу чергу, підтверджується відповідними гідронімами регіону.

ПОДЕСІННЯ ЗА ДОБИ ПІЗНЬОЇ БРОНЗИ

За доби пізньої бронзи (XVIII-XIII ст. до н.е.) у Наддеснянщині та в Дніпро-Деснянському межиріччі розповсюджується сосницька культура. Ця культура є східним ареалом розповсюдження пам'яток тшинецько-комарівської культурно-історичної спільності. Загалом спільнота походить з теренів Центральної та Південної Польщі, звідки носії тшинецької культури поступово просувались на схід, долаючи або асимілюючи населення культур шнурової кераміки (про них ви можете прочитати в окремому розділі) та культур кола Бабине. Саме участь цих місцевих компонентів призвела до утворення нових типів пам'яток і культур на території сучасної України. Це комарівська та сосницька культури, а також малополовецький тип пам'яток.

Сосницька культура була виділена С.С. Березанською в 1957 р. спочатку як окремий тип пам'яток. Як окрема культура вона була виділена І.І. Артеменком і Я. Домбровським. Епонімною (тією, яка дала назву) пам'яткою стало поселення Сосниця Чернігівської області.

Загалом виявлено більше як 100 поселень сосницької культури. Лише в Мезинському мікрорайоні на Середній Десні їх зафіксовано 39 (розвідки В.Є. Куріленка), а в Коропсьокму мікрорайоні - 18 поселень.

Найбільш досліджена пам'ятка - поселення Пустинка в заплаві лівого берега Дніпра, розкопане С.С. Березанською. На Пустинці (площа - 12 га) виявлено рештки 19 житлових споруд, розташованих у два ряди вздовж берега озера, 15 господарчих споруд на палях та два культові об'єкти.

Поховання (кремації на стороні) здійснювали на ґрунтових цвинтарях (Пустинка, Хотянівка, Плитовище та інші). Прах небіжчиків засипали до неглибоких ямок, куди ставили також до посуд.

Кераміка, ліплена ручним способом, мала тюльпаноподібну форму (горщики, кубки, слоїки, миски, друшляки). У тісті є домішки піску, шамоту, жорстви, посліду домашніх тварин. Потовщені вінця оформляли у вигляді комірця, пишно декоруючи зовнішню поверхню прокресленим та гребінчастим візерунком, насічками, перлинами, валиком на плічках. Від валика звисали гірлянди трикутників, оздоблені бахромою. Окрему групу знахідок становлять керамічні прясла.

Металевих виробів виявлено небагато (шпильки зі згорнутою у спіраль голівкою, шила, бляхи). Найцікавішою є знахідка ливарної форми (поселення Зазим'я Чернігівської області) для відливки кельта, втульчастого тесла та двох долот, що свідчить про наявність місцевої металообробки.

Населення тшинецько-комарівської культурно-історичної спільноти було масивом споріднених племен. Ці племена репрезентують найдавніших праслав'ян, на думку І.К. Свєшнікова (1965 р.), С.С. Березанської і Б.О. Рибакова. Однак своєрідність сосницьких пам'яток на тлі інших старожитностей тшинецько-комарівської спільноти дає підстави припускати їх належність до прабалтського етносу.

ПОДЕСІННЯ ЗА ДОБИ ФІНАЛЬНОЇ БРОНЗИ

В ХІ ст. до н.е. (за доби фінальної бронзи) в межиріччі Десни і Сейму, пониззі Прип'яті і Київській Наддніпрянщині на базі сосницької культури тшинецько-комарівської культурно-історичної спільності (про неї ви можете прочитати в минулому розділі) під впливом північно-східних культур Волго-Кам'я - поздняківської і приказанської, - склалась лебедівська культура.
Лебедівська культура виділена в 70-х р.р. ХХ ст. С.С. Березанською.

Культуру репрезентують поселення та ґрунтові цвинтарі.
Поселення невеликих розмірів будували неподалік водоймищ, у заплавах або на дюнних підвищеннях (Козинці, епонімне поселення Лебедівка, Гостомель). Житла будували наземні або трохи заглиблені, прямокутної форми.

Небіжчиків ховали поруч із поселеннями. Зафіксовано єдиний обряд поховання - тілоспалення. (Тобто тілопокладень не було на всій території розповсюдження культури). Перепалені кістки засипали безпосередньо до неглибоких ямок або в урни. Поруч із прахом завжди лежала велика кількість розбитого посуду і поламаних прикрас. (Можливо, цей поховальний інвентар символізував таку саму смерть, як і у свого господаря. Якщо господар буде жити на тому світі, то і його речі на тому світі оживуть і відновляться. Втім, робити реконструкції духовного життя суспільства на підставі самих лише гіпотез щодо поховального ритуалу - річ вельми ризикована і невдячна). Відомі могильники - Залісся, Богданівка, Погріби, Гостомель.
Керамічний посуд - грубостінний, виготовлений із глини з домішкою піску і жорстви (в даному випадку потовченими мінералами були граніт і слюда). Розмаїттям форм посуд не вирізнявся: горщики яйцеподібної форми з маленьким дном, тюльпаноподібні посудини, слоїки (банки). В основному посуд орнаментовано бідно і одноманітно - наколами, перлинами (вдавлення з внутрішнього боку поверхні, які на зовнішній поверхні дають ефект випуклості), рідше - шнуром і відбитком гребінки.

Бронзові вироби представлені широким асортиментом знарядь праці (кельти, ножі, шила), зброї (вістря списів), прикрас (шпильки, кільця, підвіски).

Зрідка трапляються залізні речі.

Однак переважають не металеві, а крем'яні і кам'яні знаряддя праці (серпи, зернотерки, вістря стріл).

Етнічність племен лебедівської культури викликає дискусію. Цілком можливо, що вони були близькі як прабалтам, так і праслав'янам.

Як наслідок розвитку лебедівської культури в VIII ст. до н.е. виникли культури підгірцівсько-мілоградського кола - принципово нові культури вже доби раннього заліза.

ПОДЕСІННЯ ЗА СКІФСЬКОГО ЧАСУ

Одразу треба оговорити питання скіфського часу. Доба раннього заліза (Х ст. до н.е.-Vст. н.е.) поділяється на кіммерійську (Х-VIII ст. до н.е.), скіфську (VIII-III ст. до н.е.) і сарматські періоди (ІІІ ст. до н.е.-ІІІ ст. н.е.). Цей поділ відбувається за великими письмово і археологічно відомими кочовими степовими народами. Саме тому він не відповідає як загальній хронології доби, так і тому, що відбувається в лісостеповій, а, тим більше, в лісовій смугах.

Справа в тому, що далеко не всі скіфські племена, які згадуються Геродотом, насправді в етнічному аспекті були скіфами. Лісостепові і лісові культури умовного скіфського часу якраз етнічно до скіфів і не відносились.
В цьому розділі поговормо про культури, племена котрих заселяли Подесіння в так звану "скіфську" добу.

В поліській смузі від Горині до Дніпра, Середньому і Верхньому Подніпров'ї, заходячи й на лівий берег Дніпра - у межиріччя низин Десни, Іпуту і Сожу (тобто у Північній Україні і Південній Білорусі) проживали племена милоградської культури. (Межі культури визначені в 50-70-х р.р. ХХ ст. з появою праць Ю.В. Кухаренка, О.М. Мельниковської, М.П. Кучери, Є.О. Петровської, І.К. Свєшнікова).

Дослідники давно здогадувались про існування не скіфських культур на цій території. Однак їх дослідження почалось лише в повоєнні роки. У 50-і р.р. ХХ ст. В. М. Даниленко на підставі розвідок і розкопок поселення поблизу с. Підгірці на Київщині виділив окремий підгірцівській тип пам'яток. Тоді ж Ю.В. Кухаренко за матеріалами розкопок у Білорусі виділив милоградівські старожитності (назву дало городище поблизу с. Милогради). Подальшими дослідженнями було встановлено, що обидва типи пам'яток є локальними проявами одного явища, за якими закріпилась назва милоградська культура.
Милоградська культура датується ІХ-ІІ/І ст. до н.е.

Походження милоградської культури пов'язують з лебедівською культурою доби фінальної бронзи (про яку ви можете прочитати в попередньому розділі).
Початковий період існування милоградської культури поки що археологічно відомий лише за селищами.

Надалі носії милоградської культури розширили свій ареал і на Волинь.
Існування милоградських племен у різному культурному оточенні спричинило певні відмінності всередині самої культури, надавши їм локальної специфіки. У межах сучасної України виділяється три локальних варіанти: західноволинський (або горинський), житомирський і подніпровський (підгірцівський).
У Подесінні проживали племена саме підгірцівського типу милоградівської культури.

Розквіт культури припадає на VII-III ст. до н.е., коли ця територія вкривається густою мережою селищ і городищ, відомі і поховання.

Більшість городищ улаштовано в низинах Білоруського Полісся (так звані болотяні городища), хоча трапляються і мисові городища на високих берегах річок.

Форму мисових городищ визначали обриси мису, який із напільного боку укріплювався валом та ровом.

Болотні ж городища мають різну форму - круглі, овальні, чотирикутні.
Городища невеликі (зазвичай близько 1 га), не вирізняються потужністю й оборонні споруди (висота валів не перевищує 3 м.).

Більші городища (близько 10 га) локалізуються на південь від Прип'яті та в Київському і Чернігівському Поліссі.

Оселі зводили з дерева - з плоту чи на зразок зрубу. Глиною їх не обмащували. Житла опалювали відкритими вогнищами. Поблизу жител виявлено господарчі споруди - повітки, хліви, ями.

Поховальний обряд милоградської культури біритуальний - є трупоспалення і трупопокладання. Є ґрунтові могильники, і є кургани.
Ґрунтові могильники розміщувались неподалік городищ і селищ, і вони зазвичай тілопальні. Кремовані залишки ховали у невеличких ямах. Супроводжувальний інвентар дуже скромний - розбиті горщики, зрідка трапляються прикраси чи інші речі.
Курганні поховання здійснено під невеликими насипами (близько 1,5 м.) у зрубах, на рівні давнього (тогочасного) горизонту або ж у неглибоких ямах, у випростаному стані. Супровід їх багатший: одна-чотири посудини, інколи зброя, ножі, прикраси. Трапляються і курганні поховання з тілоспаленнями.
Для милоградської культури харакетерний своєрідний речовий комплекс на межі двох етнокультурних угрупувань - лісового і лісостепового.

Посуд доволі одноманітний за формою і орнаментацією - кулястої форми горщики, оздоблені на шийці рядочком ямок, перлин чи проколів або вдавленнями від пальця. Характерною ознакою є прясельця (ваги для веретена або вертикального ткацького верстату), нерідко яскраво орнаментовані або так звані рогаті, трапляються фігурки тварин.

Кам'яні і крем'яні вироби є звичними: зернотерки, товкачики, точильні бруски, скребачки та ін.

Металевих виробів знайдено мало. Це здебільшого знаряддя: залізні мотижки, серпи, ножі, сокири, голки, шила. Зрідка трапляється зброя: списи, дротики, мечі та стріли. Останні, як правило, скіфськіх зразків. Власне милоградський тип складають залізні вістря стріл у вигляді ромбічних і трикутних пластин із невеличким черешком. Рідкісними є знахідки кінського спорядження. Значно більше прикрас - місцевих та імпортних: браслети, шпильки, підвіски, намисто. Загалом милоградська культура на тлі інших сучасних їй кульур постає доволі скромно. Відомо лише кілька золотих прикрас, античного імпорту немає зовсім, речі скіфських типів трапляються дуже рідко.

У Київському Подніпров'ї милоградське населення співіснувало з тим, яке традиційно називають хліборобами лісостепової зони. Неширокою смугою вздовж Дніпра милоградські пам'ятки доходять до Трахтемирова. Відомі ці пам'ятки переважно за розвідками. У цій смузі виявлено поодинокі ґрунтові поховання з випростаними скелетами, культурна належність яких розпізнається за посудом та своєрідними ажурними прикрасами. Саме на Київщині виявлено найбільше цих прикрас, які є однією з яскравих рис милоградської культури. Прикраси входили до скарбу, виявленого в 1915 р. на селищі поблизу с. Підгірці, знаходять їх і в деяких похованнях. Це великі шпильки із залізним стрижнем і бронзовим ажурним навершям,бронзові підвіски, бляхи. Хоча вони литі, складається враження, що їх немовби виплетено з тоненького дроту.
Етнічну належність носіїв милоградської культури остаточно не з'ясовано.

ДАВНІ СЛОВ’ЯНЕ (ІІІ СТ. ДО Н.Е.-ІІІ СТ. Н.Е.) НА ДЕСНІ

Поріччя Десни (переважно її верхню течію) у середині І-ІІІ ст. н.е. займали пізньозарубинецькі пам'ятки типу Почеп.

Власне зарубинецька культура ІІІ ст. до н.е.-середина І ст. н.е. охоплює Подніпров'я від ріки Тясмину на півдні до ріки Березини на півночі, а також Середнє Посейм'я і Прип'ятське Полісся (територія сучасних України і Росії). Культура дістала свою назву від могильника, відкритого В.В. Хвойкою у 1899 р. у селі Зарубинці тодішньої Київської губернії. Першою ґрунтовно дослідженою пам'яткою був могильник у селі Корчувате на південній околиці сучасного нам Києва. Тому культуру іноді ще називають зарубинецько-корчуватською.

Зарубинецька культура сформувалась на ґрунті місцевих культур скіфського часу (милоградської, частково - поморської і лісостепової скіфського часу) під впливом латенізованого (кельтизованого) населення Середньої Європи. Вплив цивілізації кельтів на поховальний обряд, прикраси, насамперед, - фібули (пра-пра-аналог сучасних булавок), типи знарядь, столовий посуд, відбувався опосередковано, від ясторфських племен території сучасної Німеччини, а також завдяки безпосереднім контактам із носіями латенсько-іллірійських культур у Подунав'ї. Не виключено, що зарубинці як і племена іншої латенізованої культури - поєнешті-лукашівської, фігурували в античних джерелах ІІІ-І ст. до н.е. як бастарни.

Однак у середині-третій чверті І ст. н.е. зарубинецька культура припиняє своє існування, трансформуючись у пізньозарубинецькі пам'ятки. Ознакою кризи класичної зарубинецької культури є, зокрема, припинення існування усіх городищ (Пилипенкова Гора і Бабина Гора, Монастирьок на околицях сучасного Канева, Ходосівка на Середньому Дніпрі і інші) і могильників (Чаплинський,  у Прип'ятському Поліссі, Пирогівський, Вишеньки поблизу сучасного Києва, Дідів Шпиль під сучасним Каневом і інші).

Пізньозарубинецькі пам'ятки типу Почеп у Подесінні відбувалось на основі традицій середньодніпровського зарубинецького населення, а його своєрідність пояснюється місцевим субстратом (пізньоюхнівські племена). Юхнівське походження, зокрема, мають довгі наземні будинки та деякі побутові речі. 
Найкраще дослідженими поселеннями пізньозарубинецьких пам'яток типу Почеп є поселення Почеп, Синьково, Синьково-Дмитрово на території сучасної Росії і Киселівка 3 на території сучасної України.

Практично усі пізньозарубинецькі поселення І-ІІ ст. н.е. розташовані в низьких місцях: на невисоких підвищеннях у заплавах річок або на першій терасі. Особливо яскраво тенденція до зміни топографії простежується у Середньому Подніпров'ї, де протягом першої половини-середини І ст. н.е. припиняється функціонування городищ і життя продовжується тільки на відкритих селищах у долинах річок. Зміна характеру розселення і топографії поселень, однак, була викликана не експансією сарматів, як часто вважають (взагалі існує тенденція пояснювати зникнення будь-якої землеробської культури навалою кочовиків), а певними еколого-кліматичними чинниками. (що частіш за все було і з іншими землеробськими культурами).

Житла-напівземлянки пам'ток Почеп мають зрубну конструкцію, вони складають основну масу жител, близькі житлам класичної зарубинецької культури (дещо заглиблений у землю котлован прямокутної форми з довжиною стін 3-4,5 м. та вогнище на долівці). Часто трапляються житла з центральним опорним стовпом.
Форми посуду в цілому збігаються з класичною зарубинецькою традицією (горщики, корчаги, покришки, сковорідки, миски, вази). Асортимент лискованої кераміки порівняно з зарубинецькою культурою зменшується.

Набір знарядь і прикрас властивий вже римському часові ІІІ ст. н.е. Датуючим матеріалом є очкові фібули, застібки пізньолатенської схеми "почепського типу", сильнопрофільовані фібули тощо. У Жукині в пониззі Десни знайдено речі з емаллю.

Є підстави вважати, що носіями традицій пізньозарубинецьких пам'яток є венети. (Як повідомляє Тацит, у другій половині І ст. н.е. венети перебувають у стані переміщення. Вони "поборознили всі ліси і гори" між фенами і бастарнами, тобто між глибиною лісової зони, де мешкали фіно-угорські племена, і Карпатами. Це якраз співпадає з територією поширення пізньозарубинецьких пам'яток).

Багато хто розглядає племена неврів, згадані у Геродота, з пращурами слов'ян, а О.М. Мельниковська якраз ототожнює милоградську культуру з неврами. Однак С.Є. Рассадін локалізує Невріду лише на Волині, яка є тільки відгалуженням території милоградської культури. Виходячи з походження милоградської культури та поширення балтських гідронімів на території сучасної Білорусі, яка була територією розселення милоградських племен, дедалі більше дослідників схильні розглядати їх як відгалуження балтських народів.
Згасання милоградської культури пов'язують із поширенням у середині ІІ ст. до н.е. зарубинецької культури.

Східними сусідами милоградців були носії юхнівської культури, територія яких охоплює Подесіння та Посейм'я, сягаючи на північному сході верхів'їв Оки. Назву їй дано за городищем поблизу села Юхнове Чернігівської області, дослідженим Д.Я. Самоквасовим ще в 70-і р.р. ХІХ ст. Проте саму культуру виділено М.В. Воєводським лише у 1947 р.

Попри тривале дослідження пам'яток юхнівської культури вона є найменш вивченою археологічною культурою доби раннього заліза. Остаточно не з'ясованеи навіть її датування - за О.М. Мельниковською, десь приблизно VII-III ст. до н.е.

Походження юхнівської культури В.А. Іллінська переконливо пов'язувала з бондарихінською культурою доюи фінальної бронзи. Справді, є всі підстави вважати, що натиск кочовиків з півдня та хвилі мігрантів із Правобережжя лісостепової Наддніпрянщини змусили бондарихінців полишити свою территорію й закріпитися у Подесенні. Однак існує інша думка дослідників про зв'язок юхнівської культури з попередньою лебедівською. Усі три спільності - бондарихінська, лебедівська, а потім і юхнівська - за стилем культури належать до світу народів лісової смуги, можливо, балтського кола. Наявність спільних рис між ними свідчить про те, що боротьба за життевий простір змусила консолідуватись бондарихінське та лебедівське населення, унаслідок чого і виникла юхнівська культура.

Археологам ця культура відома насамперед за городищами, хоча в її ареалі відомі й селища. Як і в милоградській культурі, городища невеличкі (0,2-0,5 га), і лише деякі мають трохи більші розміри (Шабалинівське городище - 3 га). Влаштовані вони на високих мисах, що визначало систему оборони: схили ескарпували, а вал та рів зводили з напільного боку. Відомі також городища, обнесені валом і ровом за периметром. Городища різняться системою забудови. Деякі з них (Кудлаївське, Благовіщенська Гора) поділені дерев'яною стіною на дві частини: більша з них, на краю мису, була забудована, менша - вільна, очевидно, використовувалась для утримання худоби. Відомі городища, де житлово-господарчі комплекси розташовані попід валом, а центральна частина також була вільною (Случевське). Не виключено, що деякі городища було забудовано повністю, а деякі використовувались як схованки та місця проведення обрядів. Зведення численних городищ - а їх нині відомо сотні - вказує на значний потенціал юхнівського суспільства, нову організацію життя в боротьбі за життєвий простір.

Окрім городищ, розвідками виявлено і селища, однак розкопки на них майже не проводились.

Будівлі - наземні та дещо заглиблені - зводили з дерева (з вертикально встановлених кілків чи з плоту) і обмащували глиною. Відомі також споруди на зразок зруба. Окрім осель звичайного розміру, виявлено великі будинки, які є прикметною рисою юхнівської культури. Їх роздяліли перегородками на менші приміщення.

Поховальні пам'ятки юхнівської культури маловідомі. Йдеться про поодинокі виявлені на городищах поховання - кремації із вміщенням останків у ями (Кудлаївське городище) або поховання у випростаному стані (Мезинське городище).

Керамічний комплекс юхнівської культури скромний і доволі одноманітний. Представлений він головним чином горщиками видовжених пропорцій з високо розташованими плечиками та невеличким денцем або приземкуватими, роздутими в середній частині. Доволі численним є мініатюрний посуд.

Оздоблено керамічні вироби просто - рядочком ямок, насічок, відбитків нігтя на шийці чи по краю вінець. Інколи ямки скомпоновано в трикутники вершиною вниз (грона) чи у вертикальні або навскісні стовпчики, які утворюють горизонтальну смугу. Трапляється прокреслений та перлинний орнамент. Валик не притаманний. Із глини виготовлено і інші речі. Особливо часто трапляються прясельця, на відміну від посуду, - яскраво орнаментовані, а також різних типів важки - у вигляді конуса, кулі чи млинців з отвором. Прикметною рисою юхнівської культури є так звані цеглини - з видовженими кутами.

Металевих виробів знайдено мало, і вони не оригінальні. Прикраси (шпильки, браслети, сережки) дублюють форми лісостепового населення. Виявлено тут також ажурні прикраси на зразок підгірцівських. Зрідка трапляються вістря для стріл скіфського зразка, а також залізні знаряддя.

Для виготовлення різних виробів широко використовували кістку та ріг (голки, проколки, руків'я, стріли, амулети).

Можливо, певну ізоляцію юхнівських племен, так само, як і мілоградських, від південних сусідів спричинила їхня належність до іншого етномовного світу. В будь-якому разі речей скіфського типу тут дуже мало, а грецькі імпорти сюди не доходили. Втім, хоча юхнівська кульутра на тлі скіфської та скіфоїдних культур постає доволі скромною і одноманітною, вона є помітним явищем у східноєвропейській історії.

ПРАСЛОВ’ЯНЕ ІІІ-V СТ. Н.Е. НА ДЕСНІ

В ІІ/ІІІ-першій половині V ст. н.е. в Подесінні були розповсюджені племена деснянського варіанту київської культури.

Всередині цього хронологічного періоду виділяють три періоди:
Ранній період. Прикметна риса - використання шпор і пряжок середньоєвропейських типів, прикрас кола виїмчастих емалей. У відносно рідких випадках сюди надходив провінційно-римський імпорт. Серед новацій - підв'язні фібули. У кераміці збереглись пізньозарубинецькі традиції, що увібрали в себе ряд пшеворських елементів. (Пшеворська археологічна культура датується ІІІ/ІІ ст. до н.е.-V ст. н.е., розповсюджена на теренах сучасних Центральної і Південної Польщі і Західної України).

Середній період. Хронологічний індикатор - підв'язні і воїнські фібули, пряжки місцевого виробництва або виробництва носіями черняхівської археологічної культури (середина ІІІ-перша половина V ст. н.е., територія сучасних України, крім північних районів у лісовій зоні та степових областей Лівобережжя, Молдови, схіної Румунії, західних частин Курської та Білгородської областей Росії), а також фібули з довгим приймачем, рогові гребінці, "танаїські" амфори.

Пізній період. Фінальні конакти з черняхівською культурою. Окрім черняхівських речей, датується скляними намистинами, браслетами з потовщеними кінцями, люстрами (дзеркалами) з центральною петлею, фібулами прибалтійського типу. Поширення біконічних і опуклобоких горщиків, що мають певні аналогії у наступних колочинській і пеньківській культурах.

Київську культуру генетично пов'язують з зарубинецькою через пізньозарубинецькі пам'ятки (про них ви можете прочитати в минулому розділі). Київська культура сформувалась внаслідок складної перебудови пізньозарубинецьких традицій та їхньої інтеграції із західними (пшеворськими) і північними (балтськими) елементами.

Перші пам'ятки київської культури були відкриті в кінці 40-початку 50-х р.р. ХХ ст. В.М. Даниленком на околицях Києва.

Поселення київської культури зазвичай розташовувались на краю першої або другої надзаплавної тераси, інколи - на підвищеннях у заплавах річок.
Оснона кількість розкопаних жител - напівземлянки, форма яких у плані близька до квадрата з довжиною сторони 3,3-5 м., із заглибиною на 0,5-1,2 м. долівкою і відкритим вогнищем. Стіни зрубної, або каркасно-стовпової, конструкції встановлювали всередину котловану. Окрім напівземлянок,  на поселеннях досліджені житла, щодо яких можна припустити застосування зрубів, збудованих на рівні давнього материка або навколо заглибленої частини. У таких спорудах зафіксовані черені глинобитних печей, вирізані в материковій стінці. На деяких поселеннях трапляються також господарські споруди з глиняною обмазкою, виносні вогнища. Типовими є численні ями-льохи.

Поховальний обряд культури досить невиразний: ґрунтові могильники без зовнішних ознак із трупоспаленнями майже без інвентаря. Переважна більшість поховань - ямні. Могильники, як правило, невеликі й складаються з 5-15 поховань. У могильних ямах інколи трапляються предмети убрання (фібули, пряжки і інші). Фрагментована кераміка, що походить із більшості поховань, імовірно, засвідчує проведення ритуалів типу тризни з розбиттям посуду під час спалення небіжчика.

Вся кераміка київської культури ліпна. Груболіпний посуд представлений горщиками і корчагами опуклобоких, біконічних та слабопрофільованих форм і пласкими дисками - покришками чи сковорідками. Невелику групу становить столовий посуд - чорнолисковані миски та вази.

Знаряддя праці - залізні ножі, шила, серпи, кам'яні жорна, оселки, глиняні прясельця і інші.

Знахідки зброї обмежуються поодинокими вістрями стріл та списів; спорядження вершника - шпори.

Частина прикрас, зокрема бронзові фібули і пряжки, скляні намистини, була черняхівським імпортом. Місцевими майстрами виготовлялись переважно залізні фібули і пряжки пізньоримських типів. В цілому комплекс прикрас бідніший, ніж в черняхівської культури.

Переважна більшість археологів розглядає київську культуру як своєрідний місток, що поєднував зарубинецькі і пізньозарубинецькі пам'ятки ІІ ст. до н.е.-ІІ ст. н.е. із ранньосередньовічними слов'янськими пам'ятками колочинської і пенківської культур. Тому племена київської культури вважаються безпосередніми пращурами ранньоісторичних слов'ян (племенами венетів, описаних у готського історика Йордана).

Більшість дослідників схильні ідентифікувати юхнівську культуру з "не скіфським племенем" меланхленів, згаданих у Геродота.

Деструкція у юхнівському середовищі була викликана формуванням і розширенням нових етнокультурних масивів, зокрема зарубинецької культури.

АНТИ (ЧИ ЦЕ БУЛИ ВЕНЕТИ?) НА ДЕСНІ

В середині V-друга половина VII ст. на території сучасних Північно-Східної України і сусідніх ній областях Росії і Білорусі, тобто на півдні лісової зони й півночі Лісостепу, куди відноситься і басейн Десни, проживали племена колочинської культури.

Колочинська культура є прямим наступником київської культури (про яку ви можете прочитати в попередньому розділі).

На півночі, у верхів'ях Дніпра, колочинська культура межує з пам'ятками типу верхніх шарів Банцеровщині і Тушемлі, що склались на місцевому балтському субстраті також під впливом київської культури.

На півдні колочинська культура межує з пеньківською культурою, що склалась на підставі місцевих слов'янських компонентів черняхівської культури ІІІ-V ст. з племенами київської культури, які відступили туди зі своєї автохтонної території.

Перші колочинську пам'ятки знайдено ще на початку ХХ ст. Зокрема, М.О. Макаренко в 1909 р. дослідив поховання з кремацією у ребристій посудині-урні в селі Артюхівка поблизу Ромен, однак тривалий час ця знахідка вважалась унікальною, вона не підлягала культурній інтерпретації. Окрема культурна група виділена Е.О. Симоновичем після розкопок у 1955-1960 р.р. після розкопок городища Колочин на Дніпрі поблизу Гомеля. В наступні роки найцікавіші матеріали отримано під час розкопок могильників Новий Бихов, Тайманово і Тощиця поблизу Могилева; Лебяжого, Княжого, Картамишевого на Курщині, а також на поселеннях Великі Будки на Сумщині, Дегтярівка, Роїще та Олександрівка на Чернигівщині (розкопки Л.Д. Поболя, Ю.А. Ліпкинга, Є.О. Горюнова, Р.В. Терпиловського і інших).

Нині відомо більше ніж 100 поселень колочинської культури. Поселення зазвичай мають невеликі розміри, розташовуються на краю першої тераси, інколи - на дюнах у заплавах. В північній частині колочинського матеріалу відомо кілька городищ (Колочин, Мощонка і інші), які слугували сховищами у разі зовнішньої небезпеки для мешканців розташованих поблизу відкритих селищ. Городище Колочине могло бути столицею військово-політичного об'єднання одноплемінників (первісної сусідської общини).

На 20 з поселень проведені розкопки, в ході яких виявлено понад 50 споруд. Основний тип житла - квадратна напівземлянка з вогнищем і центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури. Стіни - зрубної чи каркасно-стовпової конструкції. Відомо також декілька наземних жител (Деснянка) та напівземлянок з піччю-кам'янкою у кутку. Останні, очевидно, з'являються у колочинських племен під впливом правобережного населення празької культури V-VII ст. Господарські споруди представлені головним чином ямами-льохами.

Досліджено 12 могильників колочинської культури, на яких досліджено близько 400 поховань. Поховальний обряд порівняно з іншими ранньосередньовічними старожитностями Східної Європи вивчено доволі ґрунтовно. Найхарактернішими є ґрунтові могильники, що інколи налічують більше 100 трупоспалень (Тайманове, Лебяже). Кремації у невеликих округлих ямах зазвичай кількісно переважають. Винятком є могильник Княжий, де урнові поховання становлять майже 70 %. Кальциновані кістки потрапляли до ямних поховань здебільшого перемішаними з попелом і вугіллям, а до урн клали очищені від попелу кістки.

Урни інколи накривали перевернутою великою корчагою, в одному випадку урна була накрита глиняним диском. У похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси кола "старожитностей антів" і вістря списів. Відомо також кілька невеликих курганних могильників у різних частинах колочинського ареалу. Зокрема, два кургани досліджено на могильнику Бездрик поблизу Сум. Безурнові поховання тут супроводжувалися уламками ліпного посуду і бронзових прикрас, глиняними прясельцями, кістками домашніх тварин.

Кераміка - ліпна, неорнаментована. Як виняток трапляється рельєфний орнамент у вигляді горизонтальних наліпних валиків під вінцями чи "вух". Асортимент кераміки поступається попередній київській культурі - майже відсутні миски і підлискований столовий посуд. Керамічний комплекс представлений переважно горщиками і корчагами слабопрофільованих  (тюльпано- і банкоподібних), опуклобоких і циліндро-конічних форм, а також дисками і сковорідками. Для ранніх фаз колочинської культури доволі типовими є ребристі посудини, тоді як на пізніх домінують опуклобокі та слабопрофільовані горщики.

Знаряддя праці виготовлено головним чином із заліза і сталі: це ножі, серпи, риболовецькі гачки і інші.

Використовувались також кістяні кочедики і проколки, глиняні прясельця, кам'яні зернотерки і бруски.

Зброя походить із спаленого городища Колочин 1 або ж є інвентарем окремих поховань (Лебяже, Княжий). Відомо кілька вістер списів і стріл, великий, можливо, - бойовий - ніж.

Предмети убрання і прикраси переважно знайдені у похованнях. Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані "старожитності антів" (великі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривні тощо). Великий скарб таких речей виявлено останнім часом на колочинському поселенні у Трубчевську на Десні. На поселенні Великі Будки знайдено скарб речей, що належав ювелірові (датується серединою0другою половиною VII ст.). До його складу входило кілька залізних знарядь, поламані срібні прикраси, а також дві невеликі пальчасті фібули і численні нашивки на одяг різних типів, виготовлені зі свинцево-олов'яного сплаву. До середини V ст. відноситься декілька знахідок залізних фібул типу Прага (Ходосівка, Колодязний Бугор, Яловщина).

Колочинська культура, найімовірніше, належала північно-східним угрупуванням ранньоісторичних слов'ян - північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

На Лівобережжі колочинська культура, нарівні з пеньківською, є одним із компонентів наступної волинцевської культури.

СІВЕРЯНЕ НА ДЕСНІ: ВОЛИНЦЕВСЬКА КУЛЬТУРА

"А другі ж  (слов'яни) сіли на Десні,
і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами"
Нестор-літописець, "Повість минулих літ"

Вважається, що літописні північно-східні східнослов'янські угрупування - сіверяне, котрі проживали на Десні, Сеймі та Сулі, були носіями волинцевської археологічної культури.

За сучасними даними археології, волинцевська культура сформувалась внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен празької культури або їхніх прямих нащадків (носіїв пам'яток типу Сахнівка), що фіксується за формами і орнаментацією ліпної кераміки і житлами з пічами. Протягом першої половини VIII ст. прибульці асимілювали на своєму шляху пеньківські і місцеві колочинські племена (про них ви можете прочитати в минулому розділі) і увійшли в контакт із населенням салтово-маяцької культури (степи і лісостепи Прикаспія, Нижнього Поволжя, Подоння і Східного Криму, VIII-початок Х ст.), що спричинило появу спеціфичних рис матеріальної культури. Літописні сіверяни якраз жили по сусідству з хозарами, які є носіями салтово-маяцької археологічної культури.

Ареал розселення волинцевської культури поширюється на лісостеп і південні райони Полісся Дніпровського Лівобережжя, суміжні з сучасною територією України південні райони сучасних Росії та Білорусі, на заході сягає Київського Правобережжя.

Хронологічні рамки існування волинцевської культури визначаються у межах VIII ст. за чисельними датуючими матеріалами з археологічних комплексів, а також за її позицією між попередніми пеньківськими і колочинськими старожитностями і наступною роменською культурою. На підставі деяких речей, що походять, зокрема, з могильнику Лебяже 1, О.В. Сухобокова і С.П. Юренко спробували віднести початок волинцевської культури до VII ст., однак ці речі походять не з волинцевських, а з колочинських поховань, тому інші археологи не прийняли таку хронологію.

Археологічне вивчення слов'янських пам'яток Лівобережжя розпочалося ще в середині ХІХ ст., коли були проведені розкопки Донецького городища поблизу Харкова. В кінці ХІХ-на початку ХХ ст. їх досліджували Д.Я. Самоквасов, В.О. Городцов, О.О. Спіцин, В.В. Хвойко і інші археологи. Залишки могильника з урновим тілоспаленням у верхів'ях Сули, які на той час ще не були виділені в окремий волинцевський тип, на початку ХХ ст. відкрив М.О. Макаренко. Після розкопок своєрідних поселень і могильників поблизу села Волинцеве Сумської області та міста Сосниця Чернігівської області у 1948-1950 р.р. Д.Т. Березовець запропонував виділити ці старожитності в окремий культурний тип під назвою волинцевського. Особливе значення мають дослідження І.І. Ляпушкіна, в ході яких було повністю розкопане городище Новотроїцьке на ріці Псел. У наступні роки масштабні розкопки волинцевських пам'яток велись на Битицькому городищі та поселенні Волинцеве на Сумщині, поселеннях Роїще й Олександрівка поблизу Чернігова, а також в Обухові і Ходосівці під Києвом (О.В. Сухобоков, С.П. Юренко, Р.В. Терпіловський, О.В. Шекун, Н.М. Кравченко, В.О. Петрашенко).

Волинцевські старожитності вивчались також на Сеймі і Пслі в Курській області Росії.
Поселення волинцевського типу розташовані у відносно низьких місцях поблизу води - на краю першої тераси чи на підвищеннях у заплаві. Поселення Обухів та Ходосівка поблизу Києва займають ділянки високого корінного берега. Єдиним волинцевським городищем (площа 7 га, досліджено більше як 60 жител) є Битиця, хоча її укріплення належать переважно до скіфо-сарматського часу. На думку дослідників, це був великий торгівельно-ремісничий та адміністративний центр. На Битиці простежується співіснування слов'янського і тюркомовного хозарського населення, що дає підстави вважати її форпостом держави Хозарський каганат на слов'янській території.

На розкопаному широкою площею Волинцевському поселенні досліджено близько 50 житлових споруд. Розміри інших поселень, очевидно, були меншими, в них налічувалось не більше 10-20 будівель. Основним типом волинцевського житла була прямокутна напівземлянка з довжиною стіни 4-5 м., долівка якої заглиблена на 0,2-0,4 м. до давнього материку. Стіни здебільшого мали стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювалися у кутах, а також посередині кожної стіни. Масово використовувались зруби, менш поширеними були стіни з плоту, обмащеного глиною. Покрівля, мабуть, була двосхилою, гребінь даху інколи спирався не на стіни, а на два стовпи, вкопані за межами котловану. Дерев'яну основу покрівлі часто засипали зверху шаром землі чи глини. На відміну від лівобережних жител попереднього часу, де використовувалися лише вогнища, у волинцевських житлах як опалювальні споруди використовувались глиняні печі, зведені в одному із закутів. Основа печі вирізалась в лесовому останці твердого ґрунту, залишеному в куті, або виліплювалась зі спеціально принесеної глини, якщо котлован був виритий у піщаному ґрунті. Склепіння печі викладалось із глиняних яйцеподібних блоків - вальків. Менш поширеними були вогнища із глиняними черенями. Окрім жител, на поселеннях зафіксовано господарські споруди і ремісничі майстерні. Зокрема, на Волинцевому, у великій і глибокій будівлі відкрито три печі, з яких лише одна була побутовою, а дві інші - металургійними горнами. Зазвичай господарські споруди відрізняються невеликими розмірами й легкою каркасною конструкцією. Стінки дзвіноподібних ям-льохів, глибиною 1,5 м., для кращого зберігання зерна обмащувались глиною.

Поховальний обряд волинцевської культури це тілоспалення на стороні з подальшим похованням залишків кремації в урнах разом із особистими речами (Волинцеве, Сосниця, Лебяже 3). Інвентар представлено металевими браслетами, скляними намистинами, фрагментами кольчуги, піхов меча тощо. Урни супроводжувались посудинами-стравницями і встановлювались під шаром дерну (верхній шар ґрунту, який проростає корінням рослин) на безкурганних могильниках. Кожне з урнових поховань, досліджених поблизу сіл Малі Будки та Константинове, було огороджене товстими кілками.

Основу волинцевського керамічного комплексу становлять ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і чітко профільованою верхньою частиною, орнаментовані вдавленнями по вінцях. Вони схожі на кераміку правобережних пам'яток типу Сахнівка. Трапляються також слабопрофільовані посудини, миски, кухлі, пательні з високим бортиком. Специфічними є гончарні горщики з високими вертикальними вінцями, орнаментовані підлискованими або врізаними лінями. Заглом їх небагато, лише на Битицькому городищі вони становлять 60 %. Мабуть, гончарний посуд вироблявся саме тут. Крім кераміки, з глини виготовляли також прясельця і ливарні форми.

Доволі широким асортиментом представлені залізні сільськогосподарські та ремісничі знаряддя і побутові речі. Це - наральники різних типів, чересла, серпи, коси-горбуші, мотиги, сокири, тесла, ковальські кліщі, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки та ості, кресала, деталі дерев'яних відер та інше.

Зброя - вістря стріл, дротиків та списів, бойові ножі та сокири, шабля, уламок меча, фрагмент кольчуги.

Із кольорових металів виготовляли волинцевські прикраси, найповніші комплекти яких походять із Харівського, Бітицького та Андріяшівського скарбів. До їх складу входили срібні та бронзові браслети, сережки, шийні гривні, антропоморфні фібули, пряжки, ланцюжки, скляні намистини.

З каменю виготовлено жорна і точильні бруски.

Із кістки виготовляли різні проколки, кочедики тощо.

На основі волинцевської культури виникає роменська. Оскільки ці культурні групи генетично пов'язані між собою, О.В. Сухобоков пропонує розглядати їх як два послідовні етапи розвитку однієї, волинцевсько-роменської культури.

СІВЕРЯНЕ НА ДЕСНІ: РОМЕНСЬКА КУЛЬТУРА

В минулому розділі ви вже могли прочитати про волинцевську культуру, межі котрої розповсюджуються і на Подесіння, а літописним аналогом цієї археологічної культури вважаються племена сіверян.

Роменська культура виникає на базі волинцевської і також ототожнюється з сіверянами.

Загальна хронологія пам'яток роменського типу визначається за певним архаїзмом культури, наявністю іноземних монетних знахідок, салтівськими імпортними виробами (про салтово-маяцьку культуру також згадувалось у попередньому розділі) у межах другої половини-кінця VIII-Х ст.

Територія роменської культури дещо менша за волинцевську - роменські старожитності не переходять за Дніпро.

Пам'ятки роменського типу достали свою назву після розкопок М.О. Макаренком городища поблизу міста Ромни у 1901 р., 1906 р., 1924 р. У повоєнні роки роменські пам'ятки активно досліджувались П.М. Третяком, І.І. Ляпушкіним, Ф.Б. Копиловим. Вивчення роменських і роменсько-давньоруських поселень, городищ і могильників Ніцаха, Кам'яне, Латишівка, Опішня, Лтава проводилось І.І. Ляпушкіним, О.В. Сухобоковим, В.В. Приймаком, О.Б. Супруненком.

В 50-70-х р.р. ХХ ст. застосовувався термін "роменсько-борщівська культура". Він об'єднував дві групи синхронних слов'янських пам'яток: на Лівобережжі; і у Подонні.
Однак зрештою дослідники дійшли висновку про суттєві відмінності у матеріальній культурі і поховальному обряді цих груп, що не дає достатніх підстав для їх об'єднання. Тому зараз роменська і борщівська культура розглядається окремо.
Топографія роменських поселень значною мірою відрізняється від волинцевських. Серед місцевих пам'яток переважають городища, які часто супроводжуються відкритими селищами. Городища займають підвищення, що панують над місцевістю, іноді - дюни у заплавах річок та серед боліт. Нерідко для своїх поселень роменські племена використовували невеликі городища раннього залізнього віку (пригадати, які культури в ранньому залізному віці заселяли Подесіння, ви зможете, прочитавши відповідний розділ), оточені системою валів і ровів. Власне, роменські городища були не стільки штучними, скільки природними укріпленнями. З напольного боку мису чи останця, інколи на всьому периметрі, будували вали і рови, ескарпували схили. "Болотяні" городища оточували кільцевими валами. На валах інколи встановлювали дерев'яні укріплення типу палісаду чи частоколу. На кількох городищах зафіксовано застосування каменю при будівництві фортифікаційних споруд.

Житла роменської культури в цілому подібні до волинцевських і відрізняються від них лише певними деталями. Вони дещо глибші, стіни землянок часто обкладені колодами і укріплені вертикальними стояками. Печі, вирізані в материкових останцях, мали здебільшого кубоподібну форму.

Роменські поховання добре вивчені. Поховання здійснені під курганними насипами висотою 1,5-3 м. і діаметром 5-12 м. Зафіксовано три основні типи ритуалу: урнові кремації, тілоспалення на місці і тілопокладання.

Роменські ліпні горщики мають широку горловину, за вінцями і плічками вони орнаментовані відбитками гребінчастого штампу, палички, обмотаної мотузкою, защипами, врізними і хвилястими лініями у різних сполученнях.

Гончарний посуд представлено імпортом салтово-маяцької культури та візантійськими амфорами, на заключному етапі культури - давньоруською керамікою.

Основні типи волинцевських прикрас, судячи з речей, що входили до складу Суджанського, Івахниківського, Полтавських і Новотроїцьких скарбів, зберігаються і у роменський час. Крім того, тут зафіксовано спіральні скроневі кільця, що вважаються етнографічною ознакою сіверян, персні, ґудзики-бубонці, сережки і підвіски салтівського типу та інші прикраси. На роменських поселеннях трапляються знахідки як поодиноких арабських дірхемів, так і скарбів з цих монет.

Роменська культура стає одним із компонентів формування давньоруської культури.

ПОДЕСІННЯ ПІД ЧАС СТАНОВЛЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Картографування археологічних об'єктів кінця І тис. дає можливість виділити у Подесінні один з початкових напрямів феодалізації території літописних сіверян (про них ви мали змогу прочиати в минулих розділах). Це: Чернігів-Сновськ (сучасний Седнів)-Стародуб. За цією лінією, тобто за басейном ріки Снов до басейну Середньої Десни, кінцевим пунктом у Х ст. був район Кветуні, що знаходився нижче Брянська.

В період становлення Київської Русі племена полянів-русів з території середнього Подніпров'я встановлюють свою владу над тими племінними об'єднаннями, які жили на ріках, що впадають у Дніпро вище Києва. Тобто і над племенем сіверян, яке жило на Десні. Появу самої "Руської землі" у вузькому (початковому) значенні цього терміну також пов'язують з територією навколо Києва - землі між Десною на Півночі, Сеймом і Сулою на Сході, Россю і Тясмином на Півдні і Горинню на Заході. Центром цього політичного об'єднання став Київ. Підкорення ширших териорій вже стало справою всієї "Руської землі" у вузькому значенні цього терміну на чолі з київським зверхником, оскільки бачимо у князівському війську присутність воїнів з різних земель.

Пам'яткою, матеріал котрої дає чи не найбільше інформації про формування нових соціально-економічних відносин у східнослов'янському середовищі є городище (укріпленне поселення) Шестовиця в 15 км. від Чернігова вниз за течією Десни. Пам'ятка є еталонною для вирішення багатьох питань ранньої історії Київської Русі. Городище розміщується на кінцевій частині вузького довгого мису, котрий більше ніж на 1 км. виступає до заплави. До того, як тут було споруджено городище, тут було невелике ранньослов'янське поселення, знищене наприкінці ІХ ст. (сліди пожежі зафіксовані під насипом валу городища, тобто належать більш ранньому часу). Спорудження городища також відноситься до кінця ІХ ст. Ймовірно, його появу слід пов'язувати з літописним повідомленням 884 р. про підкорення західної частини сіверян князем Олегом. Саме тут розміщувався найбільший на Дніпровському Лівобережжі табір київських дружинників, що перебував на відстані одно-, півтора-годинної кінної їзди від старого племінного центру - Чернігова. Присутність військового контингенту засвідчують численні знахідки зброї і обладунку. Городище розмішувалось в точці максимального зближення водного і суходольного шляхів на Київ, забезпечуючи надійний контроль, а, за необхідності, і блокування обох шляхів. Городище має неправильну округлу форму, площа - дещо більше 1 га. Висота валу 1-2 м., ширина в основі - 20-25 м., глибина рову близько 1 м., а його ширина 11-12 м. Городище мало складну систему укріплень, тому розміри придатного для поселення майданчику становлять всього 3 тис. кв.м. В'їзд, влаштований з напольного боку, був захищени йдерев'яними надворотніми баштами. До нього ж виходив і в'їзд з заплави, прокладений схилом. Напільний вал складався з піску і дерев'яних конструкцій типу каркасно-плітових стін подвійного контуру кожна (відстань між контурами 0,3-0,5 м.), відстань між стінами 3-5 м. Характер розміщення стовпових ямок дає підстави припускати, що з внутрішнього боку майданчику до плітових стін, котрі утримували сипучий пісок, примикали якісь дерев'яні конструкції. Можливо, це був поміст, на якому розміщувались захисники фортеці. Невелика притока Десни, що протікала поблизу укріплень, давала можливість улаштувати тут зручну гавань, про що свідчать і знахідки залізних заклепок. З півночі до городища примикав доволі обширний посад, що займав усю площу мису. Тут виявлено більше як 100 об'єктів господарського та промислового призначення Х-поч. ХІ ст. Однак серед досліджених будівель не зафіксовано жодного житла. Домінують споруди, пов'язані з виплавкою і обробкою заліза, тобто це був своєрідний промислово-господарський "двір". Лише на самому краю поширення культурного шару, в 600 м. від городища, виявлені житлові споруди з глинобитними печами, підсібні приміщення та сліди від огорож садиб. Серед цих споруд виділяється "садиба коваля", де було знайдено металевий рубчастий браслет, прикрашений голівками дракона, мабуть, виготовлений у балтійському регіоні. Знахідки, насамперед, - побутові речі, дають підстави стверджувати, що всі ці будівлі згоріли не пізніше першої чверті ХІ ст. В заплаві зараз знаходиться поділ - частина відкритого посаду. Тут досліджена садиба ХІ ст. зі слідами наземних зрубних жител та промислових будівель. Серед знахідок - висла свинцева печатка Володимира Мономаха раннього типу, фрагмент бронзової черепахоподібної фібули, кістяна дудка з руноподібними написами з обох боків. Науковці розглядають функції цього "гарнізону", з огляду на знахідки промислових садиб, ширще за військові, - торгівля і пов'язані з нею ремесла, а також військова справа. Ще однним напрямом діяльності місцевих мешканців була організація князівського полюддя - регулярного збору данини, а також участь у підготовці далекої міжнародної торгівлі - з Хохарією, Візантією тощо, про що, зокрема, свідчать висла свинцева печатка та іконка візантійського виробництва. Після пожежі на початку ХІ ст. життя на городищі на певний час припиняється, а надалі цей населений пункт перетворюється на ординарне укріплене поселення.

За посадом Шестовиці розмішувався курганний могильник. Саме з вивчення могильнику розпочалось вивчення всього Шестовицького комплексу. Цей могильник є однією з найвідоміших старожитностей І-ІІ тис. Підкурганні поховання різноманітні і багаті за своїм інвентарем.

ПОДЕСІННЯ ЗА ДОБИ РАННЬОГО ФЕОДАЛІЗМУ

На Десні, за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого в кін. І-поч. ІІ тис. була створена ешелонована оборонна лінія (мережа городищ) для опору Степу (кочовикам північнопричорноморських степів), що був найбільшою загрозою для Київської Русі. На лівому березі Дніпра такі самі лінії були створені на Сулі, Трубежі і Остері, а на правому березі - на Стугні.

Розбудовувався і досяг піку свого розвитку Чернігів - центр феодального князівства. З притоки Десни - ріки Стрижень, торгово-ремісничий посад, оточений валом і ровом,  перемістився безпосередньо на високий правий берег Десни.

На Десні і Сулі (ліві притоки Дніпра), як і на правих притоках Дніпра - Тетереві, Ірпені і Стугні, тобто по обох боках Дніпра від Любеча до ріки Рось панував обряд поховання в ямах під курганами. Такі поховання зафіксовані у Києві і Чернігові, а також у Переяславі і інших містах.

У Шестовицькому могильнику на Десні, який з'явився ще за доби становлення Київської Русі (про що згадувалось в попередньому розділі) протягом 50-60-х р.р. ХХ ст. експедицією під керівництвом Д.І. Бліфельда досліджено понад 150 курганів. Серед поховань переважали трупоспалення, здійснені на місці. Рештки кремації, засипані у глиняні горщики, супроводжувались багатим інвентарем. Поряд з трупоспаленням на могильнику виявлено і трупопокладення. Так, під курганом у прямокутній поховальній споруді (4х3 м.) відкрито чоловічий та жіночий кістяки. Їх супроводжував бойовий кінь, вбитий спеціально для поховання. Біля чоловіка лежала сокира, меч, ніж, кинджал, вістря списа, сагайдак зі стрілами, а також рештки одягу з дорогої тканини. На жінці, крім одягу, що не зберігся, були тільки намисто з бісеру і бронзовий перстень. Вважають, що цей курган містив поховання воїна-дружинника, якого на той світ супроводжували бойовий кінь і рабиня. Серед інвентарю поховань дружинників зустрічаються окремі імпортні речі. На цій підставі норманісти шукають підтвердження теорії про те, що держава на Русі була створена скандинавами. До скандинавськихї речей зараховують так звані каролінзькі мечі і черепахоподібні фібули. Однак історики зброї довели, що мечі каролінзького типу однаково характерні для багатьох європейських країн. Вони знайдені і на тих землях, де варягів-норманів ніколи не було (Чехія, Словаччина і інші землі південних слов'ян). Місцеві руські зброярі, безперечно, також виготовляли мечі каролінзького типу.

НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ

В сер. ХІІ ст. від Чернігівської землі відділяється Новгород-Сіверське князівство зі столицею в Новгород-Сіверському.

Новгород-Сіверський займав територію більше ніж 30 га і за площею відноситься, таким чином, до міст другої категорії з площею 10-50 га. Місто стоїть на високому правому березі Десни.

Засноване ще в кін. Х ст. на місці кількох поселень роменської культури, ймовірно, як укріплений форпост на кордоні "Руської землі" у вузькому значенні цього слова.

Столицею князівства Новгород-Сіверський став в кін. ХІ ст.

На Замку (дитинець давнього міста) були досліджені житла, господарські будівлі, оборонні споруди.

Городок (посадська частина) і інші території міста мають синхронні за часом матеріали, що свідчить про високу кількість населення вже від часу заснування міста.

Виділення окремого князівства дало новий потужний імпульс існуванню його столиці.

У ХІІ-ХІІІ ст. Новгород-Сіверський мав складну структуру.

Ядром міста був дитинець площею близько 2 га, споруджений на високому останці ріки з крутими схилами. В кін. ХІ-поч. ХІІ ст. старі дерев'яно-земляні оборонні конструкції перебудовуються, внаслідок чого їхня міць збільшкється в два рази. На Замок вів лише один в'їзд. Серед інших об'єктів тут виявлено льох-медушу ХІІ ст., в якому зберігалося близько 100 амфор з вином і медом, а також різні продукти.

Дитинець з трьох боків був оточений посадом, площа якого сягала близько 30 га. До цієї частини міста вело троє воріт: Чернігівські, Курські і Водяні. На посаді зосереджувалось основне ремісниче виробництво, про що свідчить різноманітний матеріал будівель.

За стінами града містились неукріплені селища.

У 2 км. від міста, вниз за течією ріки, був споруджений Спасо-Преображенський монастир. Досліджені центральний собор, а також будівля, аналогічна йому за конструктивними особливостями, подібної якій на території Русі досі не виявлено. Можливо, це були заміські князівські хороми. Для побудови обох вказаних споруд використовувалась однакова цегла-плінфа. Під час пожежі, що сталася, ймовірно,за часів монголо-татарського нашестя, всеердині собору загинули люди - жінки і діти.

ЧЕРНІГІВ – ОДНЕ З НАЙСТАРІШИХ МІСТ УКРАЇНИ

Чернігів є одним з найстарших племінних центрів східних слов'ян.

За легендою, засновника міста поховано у кургані Чорна Могила заввишки 10 м. й окружністю 170 м. При розкопках тут було розчищено залишки великого багаття, знайдено поховання трьох небіжчиків, зброю, знаряддя праці, побутові речі, золоту монету часів імператора Костянтина Багрянородного, а також залишки тварин-жертв. У верхній частині насипу виявлено залишки тризни: шоломи, кольчуги, залізний казан та жертовні ножі, два ритони з турячих рогів у срібних оправах, дві золоті монети імператора Василія І Македонянина. Таким чином, судячи зі знахідок вогнища і тризни, курган був не лише похованням, а й культовим центром.

З прийняттям християнства у Чернігові з'являються церкви та монастирі. Однак, якщо у Візантії обов'язковим поховальним обрядом було перепоховання померлого до іншого місця через певний проміжок часу, то в Чернігові, як і в Києві, цей обряд фіксується лише в окремих випадках. Східні слов'яни ховали своїх померлих один раз і назавжди. Так язичницька специфіка перемогла християнську. Ховали на ґрунтових цвинтарях, у прямокутних ямах, розміщених в основному в ряд; супроводжувальний матеріал відсутній.

Протягом ХІ-ХІІ ст. Чернігівська земля виокремлюється до князівства. Почалась доба феодальної роздрібленості Київської Русі. В ХІ ст. Ярослав Мудрий передав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, вятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань на Таманському півострові. У другій половині ХІ ст. стару "Руську землю" було остатчоно поділено між Києвом, Черніговом і Переяславом. Таким чином, Чернігівська земля була найбільшим князівством на південноруських землях. До цієї землі на початку ХІІ ст. входили землі аж до Оки. Засновником місцевої династії став син великого київського князя Святослав.

На дитинці Чернігова виявлені залишки як палацових споруд, так і менших за розмірами кам'яних будівель. Так, поблизу Спаського собору досліджено фундамент невеликого за розміром, квадратного у плані терема. Знахідки, товщина стін і відносно невеликі розміри дають можливість реконструювати його як трьоповерховий терем, покритий свинцевими листами, багато прикрашений і розписаний фресками.

Унікальним свідченням існування на Русі гуслярів і танцюристів є їх зображення на плачтинчатих браслетах і срібній чаші ХІІ ст. з Чернігова. Подібні зображення є ще на браслетах з Києва. Відсутність подібних зображень в інших містах може свідчити про те, Що саме Київ і Чернігів були найбільшими культурними осередками.

 

Теги:     десна      подесіння      краєзнавство      минувшина

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: