СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Відділ мовознавства Мова і писемність Українська мова: етапи історії

Українська мова: етапи історії

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

Untitlwewqewed-1УКРАЇНСЬКА МОВА – одна з 30–40 найбільш поширених мов світу, державна мова в Україні, мова українських меншин у багатьох країнах світу. Загальна кількість носіїв української мови дорівнює приблизно 40–45 млн, відповідно ця мова посідає 2-ге або 3-тє місце серед слов’янських мов щодо кількості мовців (на першому місці російська мова, на другому – українська або польська.).

Як слов’янська мова, українська належить до сім’ї індоєвропейських, поряд з романськими, германськими, кельтськими, грецькою, албанською, вірменською та (найближче спорідненими зі слов’янськими) балтійськими мовами.

На підставі деяких спільних генетичних рис українська мова з початків наукової славістики в 19 ст. класифікується як член групи східнослов’янських мов (разом з білоруською й російською), яка протиставляється групам західнослов’янських (польська, верхньо- та нижньолужицькі, словацька, чеська) та південнослов’янських (словенська, боснійсько-сербсько-хорватсько-чорногорська; македонська й болгарська) мов (тут не наводимо вимерлі індоєвропейські та слов’янські мови).

Але це протиставлення сьогодні вже є радше даниною традиції. Хоча класифікація української мови як «східнослов’янської» прийнятна й досі, сучасне мовознавство інтерпретує її вже інакше, ніж у рамках більш ранньої теорії генеалогічного дерева. Тоді українська мова описувалася як відгалуження праіндоєвропейського дерева й праслов’янської (можливо, через прабалтослов’янську) та прасхіднослов’янських гілок.

Але на сьогодні остаточно спростовані теорії про «давньоруську мовну єдність». Уже за часів середньовічної Русі протоукраїнські діалекти відрізнялися від проторосійських.

 

1. Загальнослов’янська доба й протоукраїнські діалекти (600–988 рр.).

Згідно з найпереконливішими сучасними теоріями, вкрай одноманітна праслов’янська мова (Proto-Slavic), яку можна умовно реконструювати на підставі найдавніших запозичень з неї до сусідніх мов і навпаки (включно з назвами осіб і місць), а також на підставі порівняння слов’янських мов, розпалася близько 600 р. н. е., тобто вже після великого розселення слов’ян по Східній, Центрально-Східній та Південно-Східній Європі.Згодом до 1000 р. н.е. сформувалися діалекти все ще мало диференційованої «загальнослов’янської» мови (Common Slavic). Пізніше ці діалекти як «протодіалекти» (включно з протоукраїнськими (Proto-Ukrainian) лягли в основу сучасних слов’янських мов.

sloviany davni

Слов’янські діалекти на території середньовічної Русі відрізнялися найдавнішими – спільними для усіх слов’ян – властивостями. Саме тому припущення щодо окремої «прасхіднослов’янської» (або й «праруської») мови є необґрунтованими.

Серед слов’янських діалектів українські територіально займають центральну позицію, межують з західнослов’янськими (східнословацькими, східними малопольськими й частково з східномазовецькими) та східнослов’янськими (південнобілоруськими та південноросійськими) діалектами, межували колись із південнослов’янськими діалектами (до того часу, коли простір між протоукраїнцями й південними слов’янами зайняли мадяри (угорці) та румуни.

Іншими важливими безпосередніми контактними мовами для української були тюркські мови жителів степів на півдні України, мови меншин і деякі впливові європейські мови, які часто впливали на українську через інші слов’янські  мови, зокрема польську (переважно до 17 ст., а на західних територіях до 20 ст.) та російську (з 18 ст.).

ostrom

Остромирове Євангеліє

Так само, як в історії інших слов’янських мов, зокрема мов православних слов’ян, особлива роль в історії української мови належить так званій церковнослов’янській мові (модерна назва, традиційно вона називалася просто «слов’янською»), першій слов’янській писемній та літературній мові (в умовному, середньовічному значенні). «Апостоли слов’ян» Кирило та Мефодій створили церковнослов’янську мову в 860-х роках, тобто ще за загальнослов’янської доби, на підґрунті південнослов’янських діалектів, які тоді були в ужитку в околицях їхнього рідного міста Фессалоніки (слов’янською – Солунь, тепер Салоніки, Греція), аби перекласти Біблію з грецької на мову зрозумілу слов’янам. З церковнослов’янської походить основна християнська термінологія в усіх слов’янських мовах. Церковнослов’янська стала мовою літургії у всіх православних слов’ян, в хорватів, а тимчасово і в чехів. У всіх православних слов’ян вона стала слугувати за літературну мову в царині всієї високої культури, яка фактично збігалася з релігійною.

2. Давньоукраїнська доба, давньоукраїнські діалекти, руська й церковнослов’янська писемні мови середньовічної Русі (988–1349)

Відколи Русь за Володимира Святославича прийняла християнство, південнослов’янська за походженням церковнослов’янська мова так само, як скрізь, де вона була в ужитку, прийняла певні прикмети місцевих слов’янських діалектів.

В українському мовному ареалі вона розвилася у «церковнослов’янську мову української редакції» (науковий термін).

Поряд з церковнослов’янською писемністю в світській сфері склалася писемність на основі місцевих слов’янських ідіом [ідіома: стійкий неподільний зворот мови, що передає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів], що дала початок новій добі в історії української мови, яку ми називаємо «давньоукраїнською» (стосовно українських земель) або «давньоруською» стосовно усіх земель Русі.

rp

Руська Правда. Аркуш Синодального списку. 1282.

Обидва глотоніми [глотонім – назва мови] «давньоукраїнська» та «давньоруська» – анахронізми [анахронізм (всупереч часу) – назва чи термін, що позначають явище, сучасна назва чи оцінка якого не відповідає уявленням його часу чи словнику тої доби] , оскільки вислів «роусьскыи языкъ» у ранніх середньовічних джерелах стосується лише варягів-скандинавів та їхньої мови, зокрема щодо назв дніпрових порогів у творі «Про управління імперією» візантійського імператора Константина VII Багрянородного середини 10 ст.,  аналогічно у «Руській правді», де «русин» протиставляється «словенину».

Внутрішньослов’янську мовну ситуацію середньовічної Русі (на Русі жили не лише слов’яни), яка постала, починаючи з прийняття писемності, можна описати приблизно так:

Слов’янськомовні мешканці середньовічної Русі розмовляли своїми місцевими діалектами (про ці діалекти найкраще свідчать найбільш побутові тексти, зокрема берестяні грамоти, які, на жаль, переважно збереглися з неукраїнських земель).

У їхньому суто побутовому письменстві співіснували дві мови:

  • в сфері релігії – церковнослов’янська мова східнослов’янської (в україномовному ареалі конкретніше: української) редакції. У «найчистішому» вигляді – там, де існували зразкові тексти зі слов’янського Півдня (зокрема з середньовічної Болгарії);
  • у світській сфері - писемна мова на народному підґрунті, якій були притаманні певні риси «койне»[койне (з грецької) – загальновживана мова або така, яка є зрозумілою для багатьох] за зразком мови Києва, наприклад у царині права й адміністрації («Правьда Роуськая» 11–12 ст., Мстиславова грамота 1130).

    Mstislavova-gramota

    Мстислава грамота

Усі названі мови зазвичай просто називалися «словѣньскыи языкъ», та вони очевидно вважалися різновидами однієї мови; у деяких жанрах вони вживалися в сильно змішаному вигляді, – зокрема у літописах.

У період Давньої Русі (коли саме, невідомо) вираз «роусьскыи языкъ» перестав означати «мову Русі» у вужчому ранньосередньовічному значенні (скандинавська мова «варягів») і почав означати «мову Русі» в значенні «слов’янська мова жителів руських земель». Перші відомі з джерел приклади словосполучення „роуськыи языкъ“ у значенні слов´янських різновидів належать до 12 ст.

Давньоукраїнський період розвитку місцевої мови тривав приблизно до середини 14 ст.

3. Середньоукраїнська доба, постання й занепад руської літературної мови ранньомодерної доби (1349–1798)

Згідно з найбільш поширеними науковими традиціями, нова доба української мови, а саме «середньоукраїнська доба» (або, переважно в українській науці: «староукраїнська доба»), починається з пізнього 14 ст., коли після занепаду давньоруських держав (остаточно 1349 р.) українські землі ввійшли в склад Великого князівства Литовського (більшість українських земель, разом з білоруськими) та Королівства Польського (Галицька Русь, Західне Поділля, Белзька земля, Холмська земля) й на відміну від російських земель опинилися в зоні потужних культурних впливів з Західної Європи.

slide-40

У землях, що належали Польщі, мовою діловодства стала латина, натомість у Великому князівстві Литовському «руська мова» («руський язик») не перестала слугувати мовою адміністрації й судочинства; вона також стала офіційною мовою сусіднього Молдавського князівства.

У царині релігії далі вживалася церковнослов’янська мова (української редакції), яка зі зламу 14 і 15 ст. зазнала реформ за болгарськими й сербськими зразками, що призвело до додаткового збільшення відстані між мовою літургії з одного боку, та народною й канцелярською з другого (т. зв. «Другий південнослов’янський / Другий церковнослов’янський вплив»).

«Руська мова» в діловій сфері була інколи ближчою до української, інколи ближчою до білоруської мови, при цьому в багатьох документах виявляла яскраві риси надрегіональності (адже не всі прикмети народних мов фіксувалися на письмі).

За середньоукраїнської доби в учених колах розвилося усвідомлення різноманіття слов’янських мов («руська» й «московська» мови зазвичай вважалися різними, дивись граматику Arcticae horulae Адама Богорича 1584), хоча погляди про існування лише однієї слов’янської мови з різними діалектами були доволі поширені аж до 19 ст. (ще Я.Коллар 1837 р. писав про діалекти слов’янської мови).

У Московії мову документів з українських земель зазвичай називали «литовською» або «білоруською», лише з часів Петра I «малоросійською».

Упродовж 16 ст. українські й білоруські землі потрапили під вплив Реформації, яка дала величезний поштовх розвиткові української культури загалом та української мови зокрема.

Водночас перші друковані видання, що були призначені для «русинів» (білорусів та українців), починаючи з краківських видань Ш.Фіоля 1491 р., означили запровадження цілком нових форм спілкування, причому друкування «руських» книжок (друки Ш.Фіоля були церковнослов’янськомовними, це саме загалом стосується й друків білоруса Ф.Скорини, 1517), як і в інших спільнотах, суттєво посприяло подальшій розробці надрегіональних і тенденційно одноманітних мовних норм.

1362295137 jurjj nemirich 2

З 2-ї половини 16 ст. – зокрема з 1569 р., внаслідок Люблінської унії практично всі українські землі опинилися в складі польської частини новоствореної Речі Посполитої. Тоді польська мова, яку польські інтелектуали лише щойно перетворили на одну з потужних європейських культурних мов ранньомодерної доби, дедалі міцніше впливала на українську (й білоруську), зокрема на ту літературну «руську мову», яка протягом 16 ст. постала на основі традиційної ділової мови.

 

Приблизно між 1570 та 1670 рр. ця «руська мова» часто була фактично тотожною з польською мовою щодо лексики й синтаксису, проте фонетика / фонологія й флективна морфологія [словотворення] стояли на «руському» підґрунті, а кирилиця підкреслювала цю «руськість» та була її виразним символом.

Peresopnitske-YEvangeliye

Пересопницьке Євангеліє. Сторінка з ініціалом.

«Руська мова», що нею користувалися в багатьох жанрах, зокрема і в релігійних (Пересопницьке Євангеліє 1556–1561), була ґрунтовно опрацьованою літературною мовою й як такадоволі далекою від справжньої «народної» української (та й білоруської) мови, якою розмовляли мешканці українських земель, і яка віддзеркалена лише в поодиноких творах, наприклад в інтермедіях Я.Гаватовича (1619). Вона таки вважалася світською «простою» мовою (мабуть, калька з німецького «gemeine Sprache»), на противагу церковнослов’янській.

Під тиском польської Контрреформації українські й білоруські інтелектуальні еліти, які зорганізувалися в братських школах, працювали не лише над «руською», але й над «священною» церковнослов’янською мовою. З 2-ї половини 16 ст. саме українські (частково й білоруські) землі стали наймогутнішим центром церковнослов’янської культури, де було створено початки нової доби в історії церковнослов’янської мови (Острозька Біблія 1581 – перша повна друкована церковнослов’янська Біблія),«Грамматіку словенску» та «Лексис, Сирѣчь реченїя, Въкратъцѣ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы» Л.Зизанія 1596 р. та надзвичайно впливову граматику церковнослов’янської мови М.Смотрицького (1619).

Ostrozka-Bibliya

Острозька Біблія. Сторінка із заставкою та ініціалами.

Золотий період руської мови ранньомодерної доби закінчується у часи «Руїни» після козацького повстання на чолі з Б.Хмельницьким. У Гетьманщині (Українській козацькій державі) руська мова надалі функціонувала як мова адміністрації, аж поки російська канцелярська мова не стала її заміняти з 1720-х років.

Українські вчені, зокрема вихідці зі створеного 1632 р. Київського колегіуму (згодом Києво-Могилянської академії), стали провідними культурними діячами в Росії, зокрема й письменниками російського бароко. З 2-ї половини 17 ст. до 1720-х років російська мова загалом була під сильним впливом української (а також польської й білоруської) та українсько-церковнослов’янської.

Проте впродовж 18 ст. сама українська мовна культура в Російській імперії занепадала, збереглися лише рукописи, в яких українська мова зазвичай вживалася в гумористичному контексті. На територіях, що залишилися в складі Речі Посполитої, «руська мова» з 1696 р. офіційно перестала бути мовою адміністрації, загалом вона зберігалася лише у царині катехетики [«катехизистичний метод» – навчальна методика за допомогою навідних питань], гомілетики [теорія і практика створення проповідей] й церковних пісень (це саме стосується земель Угорського королівства).

Repin Yavorn

За середньоукраїнської доби на територіях, де селилися козаки (від Наддніпрянської України до Слобідської України й Кубані), сформувалися, як нові мішані діалекти, вкрай однорідні південно-східні діалекти української мови, які пізніше (у 19 ст.) було взято за основу нової української літературної (стандартної) мови.

 

4. Новоукраїнська доба та створення й розвиток нової української стандартної мови (від 1798 року)

Упродовж 18 ст. еліти (шляхта, мешканці міст) в Польському королівстві далі полонізувалися (цей процес став помітним вже з 2-ї половини 16 ст.), а еліти в Російській імперії почали русифікуватися. У тих регіонах, що не опинилися в складі Росії, далі вживалися «руська мова» та українська редакція церковнослов’янської мови. У Росії українська мова у вигляді, близькому до народної мови, вживалася лише в рукописних творах низького стилю; «руська мова» та українська редакція церковнослов’янської мови вийшли з ужитку.

Найважливіша новація, що пов’язана з виходом перших частин «Енеїди» Івана Котляревського 1798 року, полягає в тому, що це був надзвичайно успішний друкований твір, який знайшов багатьох читачів та пізніше часто вважався початком нової доби в історії української мови. Насправді в «Енеїді» І. Котляревський, який писав на підґрунті полтавського діалекту, несуттєво поламав класицистичні парадигми місця української мови в царині низького стилю, тоді як у «Наталці Полтавці» фактично вже запровадив ту нову парадигму сентименталізму (Наталка є благородною, при цьому україномовною, героїнею з «простого народу»), яку Григорій Квітка-Основ’яненко (що писав на підставі слобідських діалектів) успішно розгорнув у своїй «Марусі». (Дивись також: 1788 рік: історична панорама України і контекст «Топографічного опису Харківського намісництва»)

 1

Однак справжній перелам в історії нової української літературної мови відбувся лише тоді, коли європейський романтизм та пов’язані з ним національні рухи, зокрема рух розбудови нових слов’янських літературних мов (передусім у чехів та сербів), охопив і українців. Починаючи з публікації «Кобзаря» (1840 рік), поетичні твори Т. Шевченка, якого швидко визнали національним поетом українців, захоплювали сучасників не лише своїм змістом, але й своєю мовою, яка меншою мірою ґрунтувалася на діалектах рідної Шевченкові Наддніпрянської України, а більшою – на мові його літературних попередників та мови фольклору різних регіонів україномовного ареалу.

First Kobzar

У Галичині, що після поділів Польщі опинилася в складі імперії Австрійських Габсбургів,Іван Могильницький ще у 1820-ті роки довів самостійність «руської» мови (в його уявленні це була мова, що була «дахом» для українських і білоруських діалектів) відносно польської, російської й церковнослов’янської.

3

Ізмаїл Срезневський (1812-1880)

У Російській імперії у 1834 році  Ізмаїл Срезневський (який тоді брав активну участь у русі харківських романтиків) писав про те, що «українська мова» (яку саме він вперше назвав саме так, маючи на увазіокрему мову) має всі шанси стати повноцінною літературною (стандартною) мовою. З 1830-х років галицькі інтелектуали, які на відміну від переважно світських письменників підросійської України зазвичай були майже виключно греко-католицькими священиками, стали дедалі активніше досліджувати українську мову, описувати її в граматиках та писати нею (на підґрунті південно-західних діалектів) твори різних літературних і нелітературних жанрів («Руська трійця»). З часів революції 1848–1849 років «руська мова» стала однією з офіційних мов Австрійської держави. У «високих жанрах» вона часто рясніла домішкою польських, церковнослов’янських і російських елементів.

«Русини» Австрійської й «малороси» Російської імперій носили різні етноніми та вживали різні назви своїх мов, проте, згідно з науковими поглядами свого часу, завжди вважали себе представниками одного народу з однією «руською або малоруською мовою» (саме так називалися, наприклад, деякі граматики 19 ст.).

З 1860-х років галицькі народовці під враженням Шевченкової мови стали приймати норми, які ґрунтувалися на південно-східніх діалектах (а не на рідних південно-західніх), водночас стали запроваджувати назви «Україна», «українці» й «українська мова» (хоч останні два вирази Т. Шевченко вживав вкрай нечасто) в новому, національному значенні.

5

Кулішівка – перший український фонетичний правопис.
Почав використовуватися у друці з 1857 р. Вперше – у праці П. Куліша «Записки о Южной Руси»

Проте Т. Шевченко ще не створив повноцінної літературної (стандартної) мови, адже загалом він писав українською тільки поетичні твори. Лише за останніх років Шевченкового життя, після Кримської війни 1853–1856 років, Пантелеймон Куліш (який походив з Чернігівщини) та інші, наприклад перекладач Євангелія Пилип Морачевський та україномовні автори двомовного часопису «Основа» (1861–1862), почали зосереджуватися над розробкою багатофункціональності української мови та намагалися викладати нею в недільних школах.

П. Куліш створив новий правопис, який ліг в основу правопису новітньої української літературної мови й підкреслив окремішність української мови від російської. Реакцією російської адміністрації на дедалі рішучішу працю українських діячів були заборони цієї мови та її стандартизації (Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський акт 1876 року), які справили вкрай негативний вплив на стандартизацію української мови в Російській імперії (з огляду на подальшу розробку норм та їх поширення серед населення).

У цій ситуації Галичина, де існували україномовні школи й (з 1849) кафедри при університетах, де існували україномовна преса й україномовні видавництва, стала «українським П’ємонтом», що в ньому внаслідок плідної співпраці підавстрійських і підросійських українців українська мова ще до кінця 19 ст. стала повноцінною новітньою стандартною мовою (див., напр., словник Євгена Желехівського 1886, «Руську граматику» Романа Смаль-Стоцького 1893, «Записки Наукового товариства імені Шевченка» з 1892).

2

Желехівка. Український фонетичний правопис у Галичині

Усупереч дискусіям на зламі 19 і 20 ст., чия суть полягала в скептичному ставленні деяких підросійських українців (Борис Грінченко, Іван Нечуй-Левицький) до галицьких новотворень, галицький варіант української мови справив величезний вплив на подальший розвиток мови загалом, зокрема після часткового скасування її заборон в Російській імперії внаслідок російської революції 1905–1907 років.

Після Першої Світової війни українська мова стала офіційною в незалежній Україні між 1917 і 1920 роками. У радянській Україні вона зазнавала певної (неоднозначної) підтримки під час політики так званої «українізації», яку Сталін від самого початку (з 1923 року) оголосив як тимчасову політику (на одному рівні з Новою економічною політикою) і проти якої більшовицька влада завзято боролася, водночас з її декларативним пропагуванням (справа «Спілки Визволення України» 1929 року).

Галичина й Волинь опинилися в складі Польщі, Буковина – в Румунії, при цьому в обох державах проводилася репресивна політика проти українців та їхньої мови. Закарпаття перейшло від угорської частини Австро-Угорщини (там починаючи зі створення «дуалістичної монархії» 1867 року мовна політика була значно репресивнішою, ніж в австрійській частині) до новоствореної Чехословаччини, де за участю вихідців з Галичини й підросійської України стала доволі успішно поширюватися новітня українська стандартна мова, чиї позиції до міжвоєнної доби були дуже слабкі.

6

Скрипниківка. Український правопис кінця 1920-х – початку 1930-х років. Ілюcтрація надана Геннадієм Єфіменком

Оскільки українська мова ще не була стандартизованою мовою, а більшовики пропагували радянську Україну як «новий П’ємонт», У 1927 році більшовицька влада під керівництвом народного комісара освіти Миколи Скрипника влаштувала Харківську правописну конференцію, метою якої було створення загальноприйнятних правописних (і не тільки) норм. 1928 року М. Скрипник ухвалив результати конференції (наприклад, написання «матеріяли», «етер», «плян»), проте вже 1933 року більшовицька влада скасувала не лише харківський правопис (запровадила, натомість, написання «матеріали», «ефір», «план»), але й цілком замінила політику «українізації» тотальним терором проти всього українського (арешти, згодом вбивство українських інтелектуалів, знищення мільйонів носіїв української мови в Голодоморі 1932–1933 років).

Українська мова була значно уподібнена до російської (чимало суто українських форм визнали виявом «буржуазного націоналізму»), її функціональність значно обмежена на користь російської. «Харківські норми» залишилися в силі лише в колах західноєвропейської та американської діаспор.

Після Другої світової війни і Галичина й Закарпаття ввійшли в склад Радянського Союзу. У таборі «реального соціалізму» й під контролем Кремля опинилися й автохтонні українські меншини в Польщі, Чехословаччині, Румунії та Угорщині.

У Радянській Україні в 1960-х роках літературний рух шістдесятників, що боролися за права української мови, зазнавав переслідування; у творі «Інтернаціоналізм чи русифікація» Іван Дзюба влучно (хоч і ще на засадах ленінізму) вказав на утиски української мови в Радянському Союзі. Хвиля русифікації ще посилилася, коли у 1972 році першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький, який суттєво сприяв русифікації під кремлівським гаслом «злиття націй» (і гаданого постання «радянського народу»). Загалом за радянських часів українська мова була далека від позицій інших стандартних мов, при цьому таких, що мали значно меншу кількість мовців (наприклад, грузинської, литовської), її не вживали в багатьох сферах комунікації (надзвичайно цікавим винятком була україномовна «Енциклопедія кібернетики» 1973 року).

pravopys-1024x392

Пантелеймон Куліш (1819-1897), Євген Желехівський (1844-1885) та Микола Скрипник (1872-1933) – люди, на честь яких були названі різні системи українського правопису

У 1989 році, ще за Радянського Союзу, національно-демократичні сили домоглися ухвалення Закону «Про мови в Українській РСР», який встановив українську мову як єдину державну, а російську як мову національних меншин та мову міжнаціонального спілкування. Цей закон далі діяв у незалежній Україні (з 1991 року), його основний зміст підтверджений в Конституції України 1996 року. У 2012 році закон «Про мови» замінили (незаконно ухваленим) законом «Про засади державної мовної політики», чиє скасування попереду.

Сьогодні українська мова, попри велику кількість носіїв та доволі високий рівень стандартизації в різних наукових граматиках та словниках, належить до тих, чий стандарт порівняно слабкий. Поряд із чинними нормами доволі поширені, при цьому і в авторитетних виданнях, альтернативні норми, чия суть зазвичай полягає в різних компромісах чинних норм з харківськими. Окрім цього, тривала русифікація призвела до того, що багато українців не знає стандартної української мови достатньою мірою. У багатьох комунікативних сферах досі домінує російська мова, зокрема у великих містах півдня й сходу; в ужитку різні форми мішаного мовлення («суржик»).

За новоукраїнської доби в українську мову передусім ввійшли багато запозичень з європейських мов, найчастіше через домінантні сусідні польську або російську мови (з італійської сопрано, автострада, з французької пейзаж, авангард, з англійської бокс,спорт, дизайн, з німецької культуртрегер, публіцистика, макулатура, аншлаг і т. д.).

Як у всіх інших сучасних мовах, в українській мові сьогодні помітне відмирання багатьох корінних діалектів. Разом з іншими мовами, і українська перебуває під сильним впливом англійської мови (специфічність української мови полягає в тому, що цей вплив, як правило, йде через російську мову).

За подальшу стандартизацію сучасної української мови несе відповідальність Інститут української мови Національної академії наук України.

Автор: Міхаель Мозер
http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-ukrayinska-mova-etapi-istoriyi-chastina-1.html

Використані джерела:

Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з письменської староукраїнщини ХІ–ХVІІІ вв. К., 1922;

Shevelov G.Y. Die ukrainische Schriftsprache, 1798–1965. Wiesbaden, 1966;

Історія української мови: Морфологія. К., 1978;

Історія української мови: фонетика. К., 1979;

Shevelov G.Y. A Historical Phonology of the Ukrainian Language. Heidelberg, 1979 (укр. переклад: Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Харків, 2003);

Історія української мови: Лексика і фразеологія. К., 1983; Історія української мови: Синтаксис. К., 1983;

Shevelov G.Y. Ukrainian Language. In: Encyclopedia of Ukraine. (This article originally appeared in the Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (1993). Web:http://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CU%5CK%5CUkrainianlanguage.htm;

Shevelov G.Y. Standard Ukrainian. In: Encyclopedia of Ukraine. (This article originally appeared in the Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (1993). Web:http://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CS%5CT%5CStandardUkrainian.htm;

Shevelov G.Y. The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900-1941). Its State and Status. Cambridge, Massachusetts, 1989;

Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення української мови. К., 1991;

Німчук В. Періодизація як напрям дослідження генези та історії української мови. «Мовознавство», 1997, № 6; 1998, № 1;

Атлас української мови. В 3-х томах. Т. 1. 1984; Т. 2. 1988; Т. 3. 2001;

Українська мова: енциклопедія. Вид. 3-тє, зі змінами і доп. К., 2007;

Мозер М. Причинки до історії української мови. Вид. 3-тє. Вінниця, 2011;

Moser M. New Contributiuons to the History of the Ukrainian Language. Edmonton, Toronto, 2016.

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: