English German Polish Spanish
Головна♦ Духовна культура♦ Знахарство ➤ Михайло Нечай: дримба, магія, медицина

Михайло Нечай: дримба, магія, медицина

Рейтинг 3.8 з 5. Голосів: 5

мольфар Нечай

Про героя фотонарису, який ми публікуємо, професор, доктор медичних наук Ю. М. Квітницький-Рижов сказав:

— У наш час вітчизняна медична наука починає надавати особливої уваги нетрадиційним методам лікування. Це, мабуть, пов'язано з тим, що розвиток сучасної медикаментозної терапії йде шляхом удосконалення хімічного синтезу, який, врешті-решт, призводить до багатьох небажаних побічних ефектів нових лікарських препаратів. Крім того, в епоху перебудови, що ми її зараз переживаємо, виникає низка труднощів з забезпеченням прогресу фармацевтичної промисловості на рівні світових стандартів. Зазначені обставини спонукають до творчого опанування багатовікового досвіду народної медицини, яка є скарбницею емпіричних знань, що стосуються головним чином до галузі застосування лікарських рослин. Упровадження позитивних принципів й навичок народної медицини у сучасну лікувальну практику тепер дуже актуальна та перспективна справа. На Україні невичерпною коморою цінних лікарських рослин є Карпати, овіяна поетичними легендами Гуцульщина.

Михайло Михайлович Ничай

У цім краю живе й працює наш славнозвісний сучасник Михайло Михайлович Ничай, житель села Верхній Ясенів Верховинського району Івано-Франківської області. Мені поталанило неодноразово з ним зустрічатися й розмовляти. З позиції професійного історика медицини, що намагається вивчати підвалини медицини народної, запас відомостей, які накопичені Михайлом Михайловичем, дуже цікавий і цінний.

Спеціальної медичної освіти Михайло Михайлович не має. Але протягом багатьох років він дає поради щодо застосування відповідних карпатських рослин при різноманітних захворюваннях та патологічних станах. У цій справі досяг він безсумнівних успіхів, про що свідчить величезна кількість тих, хто до нього звертається. Збирає рослини Михайло Михайлович з величезною старанністю і вправно обробляє їх на основі лише йому відомих технологій.

Михайло Нечай

Становище «лікаря народної медицини» створює для Михайла Михайловича багато труднощів, у тому числі адміністративного характеру, оскільки діяльність народних лікарів законодавчими актами в нас поки що не регламентована. Проте Михайло Михайлович з дивовижною тактовністю здійснює свою корисну практику: він розумно орієнтує людей, які до нього звертаються, на застосування засобів народної медицини у поєднанні з виконанням рекомендацій медицини офіційної. Основи популярності Михайла Михайловича як у нашій республіці, так і далеко за її межами визначаються ось чим:

  • глибиною його знань щодо народного досвіду у справі застосування лікарських
  • рослин;
  • винятково відповідальним ставленням до свого покликання та щирим
  • бажанням бути корисним людям;
  • дивовижною безкорисливістю і бездоганною порядністю.

Діяльність його як «народного лікаря» має ще один аспект — психологічний. Принц Гамлет, звертаючись до свого друга Гораціо, за У. Шекспіром, згадує про «таємниці, які й не снилися нашим мудрецям». Такі таємниці існують і в наш час, вони належать до компетенції парапсихології. Носіїв окультних уявлень у Карпатах з сивої давнини звуть мольфарами (про них дуже цікаво писав М. М. Коцюбинський у «Тінях забутих предків»). Отож М. М. Ничай продовжує традиції мольфарування й має неабиякі здібності психологічного впливу, які він спрямовує на користь тих, хто звертається до нього по допомогу. Це людина розумна, глибокодуховна, високоінтелектуальна — є усі підстави йому вірити.

Споконвіку наші діди-прадіди вивчали, свято берегли і примножували спадщину своїх батьків, продовжували їхню справу. Тепер, якби не окремі одинаки-ентузіасти (часто називають їх іще диваками), то наші сучасники були б позбавлені можливості спілкування з багатьма пам'ятками історичного та культурного значення, їхнього взаємозв'язку, перелік захоплень якого, далеко не повний, винесений у заголовок матеріалу.

Дримбар

 

Весна. Травень. Суботній день.


За звичкою, як годиться перед дорогою, присів на хвилинку. Пішки до автостанції, квиток, автобус...

Виїхали з Коломиї. Аж за Заболотовом почало світати, а коли надбули в Косів, то надворі вже була днина. А нам іще їхати та їхати.

І ось нарешті приїхали.

Одразу — до фольклорного ансамблю дримбарів села Верхній Ясенів, знаного в горах.

Якщо із майстром народних музичних інструментів, збирачем фольклорної спадщини М. М. Ничаем я вже давно знайомий, то з учасниками керованого ним колективу зустрівся вперше. Сьогоріч колектив святкує своє 25-річчя з дня заснування. Усі пригадують, як першою його учасницею була В. І. Кумлик: прийшла вона в ансамбль одразу після закінчення десятирічки, а до цього грала у шкільному ансамблі дримбарів. Довгий час Василина Іванівна працювала завідуючою сільським клубом у рідному селі, а тепер трудиться у лісовому господарстві.

— Ми з Михайлом Михайловичем сусіди, тож не дивно, що я змалку любила приходити до нього — послухаю, послухаю, як він виконує різні мелодії на дримбі, а згодом і сама пробувала грати. Не одразу, правда, виходило, але завзятість робить майстра...

У сьогоднішньому складі ансамблю, крім В. І. Кумлик і його незмінного керівника М. М. Ничая, ще троє, котрі грають з самого початку. Це Калина Миколаївна Вервега, Юрій Михайлович Гаврилюк та Ольга Федорівна Сафрошкіна.

Навколо них гуртуються молодші учасники — вчаться, переймають... Трохи більше десяти років у ансамблі Марія Антонівна Недоходюк та Микола Миколайович Максим'юк, шостий рік Марія Федорівна Рокищук, по чотири — Марія Михайлівна Підгоряк, Калина Михайлівна Максим'юк, Андрій Дмитрович Кікінчук, три — Василь Іванович Мойсейчук.

hONfS4jkU90

Прикро, але за двадцять п'ять літ чимало людей покинуло його. Чесно кажучи, знаючи причини, їх важко звинувачувати в легковажності, непостійності. На голому ентузіазмі далеко не поїдеш...

А що місцева влада? Знають там про все. Але... Тільки очі закривають, щоб не бачити, та вуха затуляють — щоб не чути. За правилом: «Очі не бачать — душа не болить».


Учасники ансамблю розповідали про важкі побутові умови товаришки по фольклорному колективу, матері шістьох дітей П. В. Мануляк, яка з чоловіком у старенькій хатині утримує ще й двох стареньких батьків... Обіцяли допомогу... та, видно, ті обіцянки так і повисли між горами у повітрі. А роки збігають. Чекали, вірили, сподівались...


Розповів я цю історію голові сільвиконкому І.В.Магоруку (на цій посаді він тільки рік) — обіцяв, що зробить все можливе, щоб допомогти сім'ї. Хочеться вірити, що так воно й буде.

XG5 F7dEJJU

А як бути з іншими людьми, котрі також потребують реальної допомоги? Хто захистить їх? Хто допоможе їм зберегти віру, надію, хто має вникнути в їхні біди, кого вони обирали, за кого голосували, на кого покладали надію і хто... забув за них?

Як і в усіх фольклорних колективах, в ансамблі дримбарів також проблема з молодим поповненням. Одні кажуть, що дримби тепер не в моді, інші бояться труднощів, тим більше що треба купити за свій кошт концертний гуцульський одяг, який, зауважу, коштує добру тисячу карбованців.

aQKDbOo4re0

Отут якраз і допомогти б молодим. Переконаний, у виграші будуть і люди, і сама культура. І знову: що ще можна зробити для ентузіастів мистецтва?

Вже й не пам'ятаю, хто сумно і недбаломахнув рукою:

— Аби дримба в руках...

І раптом ніби за помахом чарівної палички, ніби від сну пробудились, ожили, повеселішали всі: «Давайте!»


Погляд на Михайла Михайловича; що скаже «батько»?


Той поважно посунув руку до внутрішньої кишені пишно цяцькованого кептаря і дістав звідти маленьку скриньку із дримбами.


Спробував кожну: справні! І аж тоді твердо: «Прошу брати яка кому до вподоби».


— Михайле Михайловичу! Ви не тільки керівник ансамблю...


— Дримба для артиста як зброя для солдата! — усміхнувся. — Коли дримби у мене, я спокійний. Може, це й дивно, зате вони ще жодного
разу не підвели нас. Я їх час від часу прослуховую. При потребі й полагоджу...


Одна за одною зазвучали дримби. Маленька кімната наповнилась їхнім стоголосим звучанням. Старовинні гуцульські мелодії змінювали сучасні весільні, новорічні... Куди й розвіявся сум, відступила втома — заспівали! Про Ничая заспівали!

Послухайте, люди добрі,
Що хочу сказати.
Та як це наш та й ансамбль
Почев си збирати.
Зещебетав соловейко
В лузі на калині.
Дві жіночки стали з боків,
Ничай — всередині.
Та ек в свої ті дримбочки
Зачели играти.
То почели усі люди
Із залу плескати.
Ой ковала зозулиця
На високім дубі.
Ніхто дримбочок не зроби
Так ек Ничай любий.
Ніхто дримбочку не зробе
Та неме робити.
Та ек Ничая не стане,
Будемо тужити.
Ой ковали зозулиці
Сиві та й голубі.
Ми би про вас не співали,
Михайлику любий.
Ми би про вас не складали,
В піснях не співали.
Та ек би ви мижи нами
Славоньки не мали.
Цвіти, цвіти, весниченько.
Най СИ тобов тішу.
Зато тобі задримбарю
Ек можна файніше.
Аби того не забули.
Що дримбочки роби.
Та най здоров проживає
І по грунях ходи.
На здоров'є Михайлови
За ці файні зузи.
Колись за це в музиченьков
Гулялоси дуже.
Ек заграємо в дримбочки,
То нам СИ згадає.
Двадцять п'ятая річниця
Наша наступає.

Зашарілася Параска Василівна Мануляк — це її пісня!

А тим часом захмарилось, гори вкрились таємничою темно-сірою пеленою, крізь яку всміхнувся до землі, швидкого Чорного Черемошу, зелених смерічок сонячний зайчик. Розходитись ніхто не думав.

«Про Довбуша! Про Довбуша заспіваймо! Хто не грає, най співає!»


У Карпатах кажуть, коли гуцул веселиться, то це надовго. У цьому я ще раз пересвідчився сьогодні. Ні в кого вже не викликав сумніву той факт, що негода затяглася. І, мабуть, надовго. А тому, щоб не затримувати людей, я вирішив перенести зйомки на наступну неділю. Отже, сьогодні всі вільні. Та не поспішали горяни розходитись. Одна за одною звучали співанки «Про талант», «За гуцула віддаюси», «Карпатська зима», «Про полонину», «Пісня про рідне село», а мені в цей час чомусь думалось про інше, про майбутнє дримби, майбутнє цього, без сумніву, унікального фольклорного колективу. Ставало сумно, коли згадував розказану Михайлом Михайловичем історію про долю дримби в Карпатах.

— Два роки тому мене запросили на виставку народних музичних інструментів Карпат, яка проводилася в краєзнавчому музеї міста Івано-Франківська. Там у кількох експозиційних залах були представлені найрізноманітніші музичні інструменти. Були й дримби. Мені дозволили оглянути їх ближче. На превелике здивування, жодна із них не відповідала як за якістю виконання, так і звучання дримбам роботи давніх майстрів. На них неможливо було навіть відтворити просту гуцульську мелодію. І я дійшов висновку, що справжні дримбарі перевелися. А ще недавно дримба була тут одним із головних музичних інструментів і зберігалася практично у кожній сім'ї.

22XXxPTTf1E

Прикро, але інтерес до цього музичного інструмента помітно впав, зменшився, але не пропав зовсім. Своїм теперішнім життям, таким нелегким, тернистим, дримба завдячує перш за все єдиному на всю Україну, та, очевидно, й у цілому світі майстрові високоякісних концертних дримб, організаторові шкільного і сільського ансамблів дримбарів Михайлові Михайловичу Ничаю, людині, яка усе своє свідоме життя присвятила збереженню, пропаганді й удосконаленню цього давнього, таємничого, але завжди прекрасного музичного інструмента.

Clip2net 170923020217

Дримба побутує в Карпатах з давніх-давен. Навіть важко сказати, звідки вона прийшла до нас. Характерно, що цей музичний інструмент знають і люблять й інші народи світу. М. Ничай ось уже сорок років вивчає і досліджує фольклорну спадщину свого краю і помітив, що у ній дуже багато румунських мелодій, наспівів, а у румунському фольклорі 6 чимало наших, гуцульських мотивів. Добре знана дримба й у середньоазіатських народів.

Отже, коротко про дримбу...

Щоб виготовити дримбу, треба круглий залізний або стальний дріт розклепати на чотиригранник, потім зігнути його до форми черепа. Беремо пластинку і випилюємо її до овальної форми, а також відповідної товпцини і запресовуємо один край у верхній частині черепа. Для цього випилюємо у черені конусоподібний отвір розширенням досередини, вставляємо у нього стальну пластинку і легким ударом молоточка запресовуємо.

Міндик при виході з черепа нагріваємо на вогні й згинаємо не менш як на 90—100 градусів у бік заклепаної частини вверх. Для відшліфування голосу звучання дримби нагріваємо кінчик стальної пластинки і трохи згинаємо у протилежний від черепа бік.

Ось і все: дримба готова.

2U2WaFpSfaw

 

На перший погляд, просто. Але це тільки на перший погляд. Насправді виготовити високоякісну концертну дримбу — музичний інструмент — не зможе навіть слюсар найвищої кваліфікації, оскільки тут потрібні особливе чуття рук, душі, тонкий музичний слух. Сам голос дримби нагадує спів, бо звук твориться ротовою порожниною і вібрацією язика.

М. Ничай дуже багато працює над удосконаленням дримби. Він створив новий вид музичного інструмента, який назвав «близниці».
Така дримба дає змогу відтворити одночасно два різних за звучанням голоси: інструмент більше пасує до сольного виконання.
Обов'язків у нього немало: він і засідатель народного суду Верховинського району, і голова товариського суду села Верхній Ясенів, двадцять три роки був депутатом сільської

Ради, вже тринадцять років працює громадським санітарним інспектором по Верховинському району Івано-Франківської області...
Вже зазначалося, що з усіх захоплень Михайла Михайловича найдорожчим є дримба. Як сказав сам Михайло Ничай: «...Дримба — це моя доля».

Гра на дримбі — то родинна справа. Батько, Михайло Юрійович Ничай, був знаним на всю Гуцульщину майстром з їх виготовлення. Батькове ремесло з успіхом перейняв і Михайло: спочатку придивлявся, робив їх під його пильним оком, а коли той пішов на фронт, самостійно їх виготовляв — за щось треба було жити. Разом з братом і мамою на ярмарках або ж у святкові дні продавали дримби, а за виручені гроші купляли продукти, одежину тощо. Отак і жили...

Швидко минав час. Михайло виріс, став парубком, відслужив армію, влаштувався на роботу у місцеву школу, але любов до дримби не полишала його. Він організував шкільний ансамбль дримбарів (до речі, Михайло Михайлович за роки роботи в школі підготував понад десяток випусків восьмикласників, прищепивши їм знання і любов до дримби), а згодом, у 1964 році, на основі випускників шкільного ансамблю був створений при сільському будинку культури у Верхньому Ясенові фольклорний ансамбль дримбарів, який нині відомий не тільки в нашій країні, а й за кордоном.

— Перші виступи у рідному селі додали нам чимало сил,— згадує Михайло Михайлович Ничай,— спонукали повірити в могутню силу музики, в необхідність збереження і пропаганди цього стародавнього музичного інструмента.

Були концерти у сусідніх селах: Криворівні, Білоберізці, Устеріках, Красноїллі, райцентрі Верховина, у 1965 році учасники ансамблю вперше взяли участь в обласному огляді колективів художньої самодіяльності. Відтак — Київ, Москва... Кожен концерт, великий чи малий,— це свого роду сторінка в історії ансамблю. Про успіхи й досягнення цього колективу, його широке визнання свідчать також численні цінні дарунки, дипломи, грамоти всесоюзного і республіканського рівня.

До речі, всесоюзна фірма грампластинок «Мелодія» кілька років тому випустила чотири диски-гіганти «Українська троїста музика». У їх створенні брав участь і Михайло Ничай із своїм ансамблем. До альбому ввійшли: «Старовинні гуцульські мелодії» (на дримбах) у виконанні М. Гаджука, І. Остафійчука та М. Ничая, а також «Весільні наспівні мелодії» (дримба), грає М. Ничай.

А хто з нас не знає позивних популярного радіоконкурсу «Золоті ключі». Переконаний, що багато з вас не раз заслуховувались чарівним голосом дримби, але мало кому відомо, що це звучить у авторському виконанні дримба роботи М. М. Ничая.

Цього року ансамбль святкує своє 25-річчя. Хоч як прикро, але, незважаючи на велику популярність цього колективу, фольклорний ансамбль дримбарів ще й досі не має звання, ну, бодай «народного».

Правда, у грудні 1987 року з Києва приїжджав представник комісії, послухав виступ ансамблю дримбарів і дійшов висновку, що, оскільки до кожної дримби не був прикріплений мікрофон і через це у великому залі його було погано чути, відмовити фольклорному ансамблеві дримбарів у присвоєнні звання народного...

До речі, після закінчення виступу дримбарів киянин, хормейстер за фахом, попросив Михайла Михайловича показати йому, як тримати дримбу і взагалі як вона виглядає, бо здалеку не розгледів, був дуже здивований, що така «закарлючка» ще й є улюбленим музичним інструментом горян.

Хіба міг він оцінити творчий рівень цього колективу, хіба не абсурд, що людина, яка, скажемо відверто, далека від розуміння дримби, волею долі змушена була судити цей без сумніву унікальний фольклорний ансамбль?!

Вірю, що така трагікомедія остання і що найближчим часом до Ясенова все-таки завітають справжні фахівці — знавці фольклору і належно оцінять те, чим ось уже чверть віку так наполегливо, з любов'ю займаються сільські ентузіасти.

Михайло Михайлович Ничай уже не працює в школі, але улюбленій справі вірний і досі: так само веде гурток юних дримбарів у верхньо-ясенівській восьмирічній школі (на громадських засадах).

Титанічна праця, сила волі, духу, адже йдеться про найдорожче — збереження духовного багатства народу, його історії... Та судіть самі — ось уже двадцять п'ять років фольклорний ансамбль дримбарів представляє на різних оглядах, конкурсах, святах «Проводів на полонину» місцевий колгосп «Радянська Верховина» (голова правління Василь Ілліч Максим'юк), сільську художню самодіяльність, район, область, республіку, але ніхто й досі не спромігся бодай чимось допомогти ентузіастам,— маю на увазі перш за все придбати хоча б одяг, бо інструменти Михайло Михайлович робить власноруч, правда, могли б посприяти й у придбанні сировини тощо.

Колгосп закупив для колгоспного хору гуцульські костюми, а ансамбль дримбарів, хоч і значно менший (14 чоловік), стільки років перебуває на правах пасинка. Через це доводиться учасникам ансамблю самим, за свої гроші купувати концертний гуцульський національний одяг, а коштує він недешево...

І звідки тільки береться така неповага, зверхнє ставлення до ентузіастів?

— Може, тому, що керівники знають мою фанатичну любов до дримби і розуміють, що я не залишу цієї справи за будь-яких умов, адже в дримбі моє життя. Та попри все, я надіюсь на людську совість, сподіваюся, що колись усе зміниться. Розумію, що я не вічний, а тому хочу передати секрети своєї майстерності людям, щоб дримба не померла разом зі мною, щоб не одне ще покоління землян могло милуватися її звучанням, ніжністю й голосистістю...

Михайла Михайловича знають не тільки як майстра високоякісних концертних дримб. Він виготовляє й інші народні музичні інструменти, зокрема традиційні сопілки і її різновиди флоярки, теленки, денцівки, а також пишно інкрустовані фрілки з настроювачами під камертон. Відомий він і як мосяжник (інкрустація і сухе карбування металу)...

Є у Михайла Ничая ще одна мета в житті: «Я хотів би поєднати фольклор з народною медициною, а останню із сучасною. Зв'язок цей споконвічний, і таке поєднання дасть змогу по-новому подивитись на світ, до кінця розкрити призабуті секрети».

Зайшов якось у надвечірній недільний час до Ничая його давній знайомий односелець, дід Дмитро Стефлюк. Посиділи. Погомоніли. Згадали молоді роки, як парубкували. А яке парубоцтво без музики? Дістав із скрині господар кілька різних видів сопілок: денцівку, фрілку, дубельтівку та дримбочки...

Заграли одну мелодію, другу, третю, а потім заспівали, та такої давньої-давньої...

Мало-помалу й слова почали призабуватись (час бере своє). Почали згадувати, а тут Михайло Михайлович: «Стривайте, хлопці! Я зараз...» Пішов у сусідню кімнату, а вже через хвильку повернувся з магнітофоном і добрим десятком касет у руках. Настроїв стареньку «Легенду-404», і... полинула музика. Ой, і яка музика. Правда, записано не професійно, з шумом, свистом, але це не біда. Головна цінність цих касет у тому, що на них записані мелодії, співанки, голос відомих гуцулів-виконавців, чимало з яких уже відійшли з життя. Разом з ними згинула б і значна кількість гуцульських співанок.

Згинула б, якби не М. Ничай. Він зі своєю «Легендою-404» не дав їм пропасти — взяв і записав на магнітну плівку, та ще й в авторському виконанні. Уже давно немає на світі Палагни Сокол, Дмитра Мельничука, Юрія Дрислюка, Лукина Олексюка, але ще й досі звучать крізь посвист магнітофона й шум старої плівки мелодії у їхньому виконанні.

За майже сорок років він записав добру сотню магнітофонних касет, а якщо перевести їх у співанки, колядки, щедрівки, веснянки, інструментальні мелодії, то їх набереться не одна тисяча — тисячі унікальних, напівзабутих або ж зовсім незнаних сучасних мелодій. А це величезний скарб, багатство, якому немає ціни.

Зібране М. М. Ничаєм не припадає порохом, не залежується в його скринях. Воно є надбанням цілого народу. Записами Михайло Михайлович щедро ділиться з науковцями, численними дослідниками-фольклористами.

Чимало матеріалів з архіву М. М. Ничая побачило світ в різних видавництвах країни, лягло в основу курсових, дипломних, кандидатських, докторських робіт. Прикро, але мало хто з авторів цих видань ну хоча б словом десь у тексті, чи як, обмовився, що в його роботі використані матеріали дослідження простого гуцула.

Несправедливо!

А втім, Михайло Михайлович зла на таких не тримає. Для нього головне, щоб зібраний і з такою любов'ю збережений ним фольклорний скарб знаходив друге життя в серцях і душах сучасників. Він не претендує на славу, на визнання широких мас, наукові титули, звання, а просто чесно, добросовісно виконує свій обов'язок, обов'язок людини — творити добро на землі.

Творити добро... Бути доброзичливим, іцирим, відвертим... Це не кожному доснаги.


Мольфар


Достатньо лише глянути на людину і той, хто хоча б трохи знайомий з психологією, зможе охарактеризувати чоловіка і жінку. От, скажімо, М. М. Ничай: простий гуцул, без інститутської освіти, худорлявий, з глибоко запалими щоками, сивоголовий, коротко стрижений, в окулярах, завжди зосереджений, ніби завше в глибокій задумі, а очі, погляд так і горять щирістю, добротою, душевністю.

Про людину чи не найкраще можна судити з її ставлення до живої природи.

— Для мене зело як живі люди, я відчуваю себе в оточенні трав, квітів, дерев, звірини напрочуд легко, вільно, просто душа радіє в такому товаристві. Дехто каже: що там квітка?.. Зірвав одну — друга виросте. Було б чим перейматись. Мені, коли чую такі речі, стає невимовно боляче, соромно за такого чоловіка, а якщо відверто, то й шкода його. Він зірвав і розтоптав не просто квітку, він розтоптав у собі відчуття прекрасного, відчуття доброти. А людина без душевної доброти не людина.
 
Мольфар
 
Якось у розмові Михайло Михайлович сказав мені, що дуже шкодує, що не має крил, що не вміє літати. Надто вже прикро йому, що доводиться наступати на зелене вкривало землі. Справді, перш ніж ступити, він завжди гляне, що під ногою. М. М. Ничай, можливо, й тому так дбайливо ставиться до природи, бо добре знає її цілющі властивості. Тут усе має своє призначення — треба тільки знати. Приміром: оман лікує шлункові захворювання, артрити, поліартрити, валер'яна суходольна і болотна — серцеві нервові недуги, аїр звичайний — нирки, шлунок, статеву слабість, полонинська підойма прекрасно нормалізує розтягнення гладкої мускулатури, любисток допомагає позбутися лупи, себореї і т. д. Цей перелік можна було б продовжувати. Михайло Ничай не тільки добре знає цілющі властивості рослин, а й з успіхом використовує їх у своїй лікувальній практиці. Народну медицину вивчає усе свідоме життя.

«Лікує краще, ніж лікар»,— так говорять про М. М. Ничая у народі. Він не лише використовує вже відомі лікувальні властивості рослин, а й веде велику дослідницьку роботу.

Справа, якій Михайло Ничай присвятив своє життя, успадкована від діда-прадіда. Маю на увазі не тільки знання народної медицини, численних ремесел, а й мольфарство, яке він сам називає невід'ємною складовою частиною своєї зцілительської практики.
63567200070

У його сім'ї, хоч як прикро, особливих здібностей як до майстрування, так і до чаклунства ніхто не виявляє. Видно, багатовікова родинна династія Ничаїв замкнеться на Михайлові Михайловичу. Втім, ще росте онук Іванко, якому нещодавно виповнилося три роки.

— Сьогодні поширене лікування біополем. Я у своїй практиці користуюся як біополем, так і словом. Але з власного досвіду помітив, що слово значно сильніше діє від біополя. Слово — це не що інше, як думка, виражена звуком. Скажімо, всі ми чули розмови про різного роду домовиків, барабашок, які хуліганять у квартирах. Я, приміром, можу втихомирити, приборкати такого жартівника. Достатньо тільки ніч пробути у кімнаті, де, за свідченням очевидців, пустує таємничий непроханий гість (провести певний ритуал і т. д. і т. п.) — і гарантія, що в цій оселі запанує спокій.

Чотири рази виїжджав Михайло Ничай на, так би мовити, місце подій, і чотири рази «хуліган» відступав — у домі знову оселявся мир, злагода.

— А звідки ж беруться отакі «барабашки»?

— На мою думку, вони з'являються тільки в тих домівках, господарі яких втратили віру в добро, в бога... Сам «барабашка» — це не що інше, як згусток космічної енергії, який у різних ситуаціях може перевтілюватись у фізичне тіло, хоча найчастіше залишається в стані невидимості.

— Михаиле Михайловичу! Кажуть, для того, щоб дізнатися про долю людини (що було, є та що буде), досить лише глянути у воду — вона все розкаже?

Вода. Вона для мене все. Це не тільки питво, а й величезне джерело інформації. Скажімо, приносить мені людина непочату воду (взяту до схід сонця або набрану ввечері, але за умови, що вона вночі була біля людини, про котру хочемо дізнатись), я при замові, як у дзеркалі, бачу на ній всі недуги цього чоловіка чи жінки, наслані злими людьми чи з іншої причини, можу прочитати у воді всю потрібну мені інформацію з життя цієї людини. Тут нічого не приховаєш. Дехто дивується, звідки я це все знаю, висловлює догадки, що мені хтось це все розказав. Тут нічого особливого немає. Просто треба вміти бачити те, чого не бачать інші. Вода, як і мала дитина, є дзеркалом, від якого нічого не затаїш, та й чи варто? Коли я чітко визначу причину тієї чи іншої недуги, тільки тоді берусь її лікувати. Лікую як з допомогою цілющого зілля, так і силою свого слова — замовою. Замову роблю на предметах одягу, цукрі, лікарських травах та виготовлених з них відварах, настоях, мазях (підсилюю їхню дію власним біополем), а найбільше на воді — вона є чи не найкращим провідником біоенергії. Те, чим я займаюсь, наукою ще не доведено. Як і чим пояснити це явище, важко сказати, але факт є факт — мій метод допомагає позбутися багатьох недуг, часом важких, а то й невиліковних у переважній більшості випадків. А це головний результат, до якого прагне будь-який лікар. Одне скажу: ще в сиву давнину, коли селянинові несила було запросити лікаря до хворого, простий люд шукав порятунку у народній медицині. І знаходив. Згодом людство захопилося іншою медициною — штучними таблетками, ін'єкціями, операціями... Та, як засвідчує багаторічний досвід, не така то вже й безневинна наша хімізована сучасна медицина.
 
66cjfQHL48c

Сьогодні, усвідомлюючи це, ми знову повертаємося до народної медицини. Вже зроблені перші несміливі кроки на шляху її відродження. Правда, даються вони надзвичайно важко — ще надто сильно тяжіють над нами сліди періоду, який тепер ми називаємо застійним.

Трохи легше стало працювати у галузі психотерапії — навіть телебачення, на свій страх і ризик, віддає дорогоцінний час для проведення сеансів ведучим лікарям-психотерапевтам. Результати, як бачимо, досить-таки обнадійливі. Значить, доцільно розумно ризикувати?! А метод, яким лікує М. М. Ничай, поки що, хочеться вірити, ненадовго ще залишиться невизнаним.

— У гіпнотичний стан можна ввести і вивести. Зовсім інша справа замова. Коли я роблю замову певної недуги, то це не на день-два, а на ціле життя. Наприклад, у кожної людини є своя доля, але навіть вона не є повністю захищена від зла. На її шляху чимало перешкод.

Життя — це боротьба, це вічна боротьба добра і зла. Коли на шляху добра стає зло, навіть коли долею цього не передбачено, то стан такої людини помітно пригнічується. Вихід один — замова. Якщо цього не зробити,— і чим швидше, тим краще, вважає Михайло Михайлович,— то людина просто на очах в'яне, робиться нежиттєздатною. І чим далі, чим більший період проходить з моменту наслання недуги, прокляття і т. д., тим важче відвернути неминуче лихо. Звичайно, не всі хвороби наслані. Чимало є й набутих. Це, звісна річ, різне.

Ось, приміром, не раз доводилось чути: жили нормально, як усі, а раптом десь узялася біда. Людину мовби підмінили: стає злою, непривітною, грубою... І якщо поговорити з таким чоловіком чи жінкою в стані спокою, то виразно відчуваєш, що вона й сама глибоко переживає те, що зробила чи сказала.

— Чим це пояснити?

— Та тим, що мольфари впливають на психіку людини перш за все через підсвідомі органи, які тримають передану їм інформацію на постійному контролі й передають її в кору головного мозку для безпосереднього виконання. Так що сама людина мимоволі залипіається осторонь від того, що підсвідомо коїть.

Хоч і прикро, але тепер надто багато розвелося різного роду шарлатанів - псевдозцілителів, котрі, використовуючи свої природні здібності, без вибору роблять добро і зло, аби тільки платили. Наслідки, як бачимо, кепські. Це щастя, що є такі люди, як М. М. Ничай, люди, котрі не торгують совістю, не йдуть на компроміс з нею, а цілком і повністю спрямовують свою діяльність, знання, сили, розум і енергію на подолання зла — до останку віддають себе творінню добра. І, що характерно, найбільшою винагородою для Михайла Михайловича є щирі слова вдячності за повернену радість буття, здоров'я, життєздатність, віру в торжество добра.

Якось я запитав Михайла Ничая, чи не боїться він паломництва, чи впорається з великою кількістю хворих, чи зможе всім їм порадити, допомогти, адже, звісна річ, публікація у журналі зробить йому неабияку рекламу.

— Коли людям потрібна моя допомога, то я готовий відмовитись від усього стороннього, другорядного, щоб тільки зарадити їхньому горю. Головне, щоб ніхто не заважав, а то надто вже багато розвелося у нас всякого роду інспекторів, перевіряючи та перепровіряючих, ревізорів, учителів, котрі тільки те й роблять, що вчать, не вміючи самі.

Може, врешті-решт досить навчати інших того, чого сам не вмієш, не знаєш. Краще дамо право вирішувати ці питання Раді народних зцілителів, яку й пропонує створити М. М. Ничай з числа великої армії фітотерапевтів, знахарів, мольфарів. А народ сам вирішить, хто є хто.
 
Роман Ілюк,

1990, №09 - «Вітчизна»

 

Теги:     Михайло Нечай      мольфар      дримбар      знахар      культура
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus