СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Печерний комплекс в Розгірче

rozgirche21Розгірче - старовинне село в долині річки Стрий. Відоме з 1460 року. На південно-східній околиці села розташований скельний комплекс, який використовувався ще в язичницькі часи, про що свідчать сліди на скелях, а також виявлене тут у 1990 р. землеробське поселення на городищі VIII–VII ст. до нашої ери.

 

Мій свекор мав 84 роки і мені таке розказував. Тут був бій з татарами. Наших ту дуже приперли. Найгірше з усіх боїв, що були в інших місцях. З одного боку гора, а з другого — ріка Стрий. Відступати нема куди, а сила ворогів величезна.

Наші стояли і там, де он той камінь, що в ньому пороблені печери. Там навіть два поверхи тих кімнат. Відти відбивалися і метали каміньом у татар. Билися з ними і ту понад річку, на рівнім місци. Битва тяглася дуже довго. Татари обійшли, обступили наших і коло каменя, а других приперли до ріки. Уже здавалося, що всьо пропало, але на допомогу нашим прийшла свіжа сила бойків з гір. Перед тим ще частина татар десь пішла в інші місця, де їх певно били люде. Ту лишилося їх уже менше, бо гадали, що наші вже дуже ослабли і скоро здадуться. Вни не знали скільки їх в ще. А наші одні билися, а другі відпочивали і в печерах, і в підземному ході, що там був.

Там і поранених тримали, продукти мали, воду, туда джерело в гори виходило. Нашим вдалося від ріки прорватися до того замку, що був коло каменя з печерами. Тепер уже стало їх тілько, що могли си з татарами порадити. Татарам їх начальник наказав здобути замок. Але то скала. Видите, яка міцна стоїть? А тогди ще міцніша була. Там ще вали якісь з глини та каміння довкола були, ями, рови такі повикопувані, що чоловік не перескочит. Тепер уже татарам ставало щораз гірше. Гинули, як мухи перед тим замком. Може й не одна сотка ту їх пропала.

Видят вони, що не здобути їм замку, кричат до свого начальника: — Ага, зайди паскудні, раз гірше, раз гірше, ви ту всі пропадете, як роса на сонці? Та й пішли татари, кілько їх там уже лишилося, геть. Свекор казав, що від того і село назвали Розгірче. А ще оповідали також, що тут закінчуються, розгорюються гори, розгірчуються гірки і переходять у рівнину, і тому Розгірче. У тих печерах бував Довбуш. Вінь мав хід від скали аж за Труханів, де камінь у Бубнищу. Про то є книжка Франкова, про Довбущука.

Руни Розгірчого

Архітектурно-археологічні відкриття Околиці села Розгірчого зберегли значний комплекс пам'яток археології та архітектури. Всі вони сконцентровані в південній та південно-західній околицях села на невисокому хребті Карпатських гір, що тягнеться зі сходу на південний захід і виходить своїми схилами до русла р. Стрий.

b7222033

rozgirb7382117

Найраніші письмові згадки про Розгірче  відносяться до другої половини XV ст. На початку XIX ст. починають з'являтися перші історичні розвідки. Цс стосується передусім досліджень Івана Вагилевича, який у 1834 році у відбитку "Московский наблюдатель" опублікував замітку про "руни" — так звані зображення-рисунки, знайдені ним при обстеженні печер на скелях.

alt

alt

На Першому Археологічному з'їзді в Москві Яків Головацький виступив з рефератом "Об иселедпнании памятникон Русской старины, сохранившихся в Галичине и Буковині". Подавши загальний опис та основні розміри печер, навівши народні перекази про них, він заперечив наведені І. Вагилевичем факти існування "рун". Ці матеріали були опубліковані в 1869 та 1872 роках.

 rozrun5

rozrun1

rozrun9

Rozg 1110 rch  800 

Про печерний комплекс Розгірчого продовжували з'являтись усе нові повідомлення та статті таких авторів, як Л. Плошанський, О. Партицький та ін. Скажімо, професор Гюккель, у 1865 році відвідавши Розгірче, вважав, що скелі служили пристанищем для монахів східного обряду. Про це, на його думку, свідчать грецькі хрести на скелях.

Проводячи археологічну розвідку на Стрийщині в 1878 році, археолог Кіркор разом із Владиславом Шибисланським оглядали скелі в Розгірчому і прийшли до висновку, що геологічна характеристика аналогічна до скель у Бубнищі.

roz1b7248016

rozgb7108554

Основний скельний масив знаходиться у підніжжі хребта на його північному схилі. Віддалений на 200 м від південно-східної околиці села. Крім цього скельного масиву існують ще дві малі скелі, віддалені від нього майже на 50 м. Ці дві скелі були своєрідним в'їздом на територію скельного комплексу. Крім згаданих скель існує в лісі ще одна скеля із печерою і відбитими на ній знаками. Вона також знаходиться на північному схилі хребта і віддалена від попередніх скель майже на 200 м у південно-західному напрямі.

Найбільш цікавим і вивченим в архітектурному відношенні є основний скельний масив. У його товщі вибито три печери, які знаходяться у двох рівнях. На першому рівні два приміщення, а на другому (до якого ведуть сходи) — одне приміщення. Аналізуючи архітектуру печерного монастиря, В. Карпович вважав нижню велику печеру житловою кімнатою, до якої примикала комора, а верхню печеру — монастирською церквою.

Щодо останньої, то наведені автором аргументи та планово-просторовий аналіз переконують нас у правдивості такого висновку. Він трактує цю церкву, як тридільну однонавову споруду. Причому поділяє простори відповідно на передсінок, нартек, головну наву (основне приміщення) та присвітерію (вівтарну частину), що має підвищення над рівнем самої святині. Дві ніші, видовбані по краях вівтаря, виконували роль протезіса та діяконікона. Три ніші-аркасолії на протилежній стіні служили, на його думку, сховками для церковних риз. Аналогом для них є подібні ніші в старій вірменській церкві у Луцьку, що походить з XIV ст. Крім загальних ніш є ще одна більша, яка, на думку дослідника, служила як "місце супочинку помершої братії, заки їхні тлінні останки віддано землі".

Виходячи з цього опису, В. Карпович вказує на час заснування монастиря XIII—XV ст.ст. Описуючи верхнє приміщення, В. Карпович упустив ряд цікавих деталей. Йдеться про залишки слідів від дерев'яної конструкції на протилежній від входу стіні. Це довбані горизонтальні та вертикальні врубки, які використовувалися для закріплення дерев'яного каркасу. Утворена таким чином стіна прикривала собою пошкоджену тріщинами та корозією кам'яну стіну нави.

До церкви вели двоє дверей, про що свідчать врубки для масивних одвірків. Вікна мали дерев'яне обрамлення з решітками і, ймовірно, склились круглим вітражним склом. І ще одне упущення: знизу до церкви ведуть витесані в скелі 18 сходинок, біля яких — вертикальні отвори. Вони використовувались для кріплення конструкцій дерев'яних перил. Праворуч на рівні входу підтесана неширока площадка, яка веде до місця, де кріпився образ. Зараз тут видовбана прямокутної форми неглибока ніша. Що стосується нижніх печер — житлової кімнати та комори (за В. Карповичем), то при детальному огляді вдалось встановити різночасовість їх довбання.

iarozg 1110 rche

alt

alt

alt

pHr6kyng8Ss

Це, насамперед, пов'язується з розвитком монастиря. Доказом цього є не лише характер довбання, а й просторова орієнтація цих приміщень. Раніше існували два невеликі приміщення, що перпендикулярно стояли одне до одного зі спільним зовнішнім входом. Перше, менше, В. Карпович назвав коморою. Воно збереглось і має розміри 2x1,5 м. Очевидно, служило за келію. Сюди ведуть двоє дверей, про що свідчать підрубки. Друге приміщення знаходилось праворуч і було знищене при довбанні великої печери.

Перед цими двома приміщеннями витесаний в товщі скель невеликий ґанок. Над ним зовні продовбана канавка для відведення води. Третя келія з окремим входом знаходилась праворуч — вище від описаних печер — і була також знищена при розбудові монастиря. Тепер тут велике приміщення 8,20x7 м з окремим входом і круглим віконцем над ним. Як уже згадувалось, В. Карпович трактував його житловою кімнатою.

xPD4y0ouqMY

58858362rozgir

Таким чином, можна припустити, що печерний комплекс зазнав у своєму розвитку ряд перебудов. Час його найбільшого розквіту припадав на XIV-XVI ст.ст.

Скелі в Розгірчому викликали зацікавлення не лише в науковців, а й у митців. Йдеться про гравюру із зображенням скель М. Стенчинського, видану в 1847 році.

alt

b7274852

Стислий огляд праць згаданих вище дослідників стосується лише печерного комплексу і не торкається інших пам'яток, які вперше виявив і дослідив А. Петрушевич. Мова йде про його працю "Сводная галичско-русская летопись с 1700 до конца августа 1772 года", видана у Львові в 1887 році, а також "Дополнения к сводной гали чехо-русской летописи с 1700 до 1772 годов" — Львів, 1896 р.

Зі згаданих робіт довідуємося, що перемишльський єпископ Онуфрій Шумлянський в описі своєї єпархії в 1761 році згадує про три жіночі монастирі чину св. Василія В. (василіянок) в Смольниці, Яворові та Розгірчому. Останній був знищений австрійським урядом у 1830 році. Напередодні знищення А. Петрушевич побував біля нього. "...Видів я ще в 1829 році за селом стоящую". Далі автор згадує про монастирські печери з погребами, висіченими в скалі, та про залишки на сусідній горі земляних валів, відомих у місцевих людей під назвою "Городище".

Таким чином, уже до відомого нам печерного комплексу додаються ще дві пам'ятки в околицях Розгірчого. Це жіночий монастир василіянок та Городище. Зупинимось детальніше на Городищі.

Городище

Третьою відомою пам'яткою, про яку згадував А. Пструшевич, є земляні укріплення на горі Городище. Вперше пам'ятка була злокалізована в 1982 році Карпатською архітектурно-археологічною експедицією Інституту суспільних наук АН УРСР (тепер Інститут українознавства). Городище розташоване на одній із вершин хребта, в підніжжі якого знаходиться описаний вище печерний комплекс.

Поросле лісом, городище зберегло сліди оборонних земляних валів, що оточують його по периметру. Воно неправильної форми, витягнулося з півночі на південь і має розміри дитинця 30x20 м. Дорога, що проходить ровом із західного боку, піднімається вгору і виходить до городища з північного. Тут, у найвужчому місці, був заїзд на територію через в'їзну браму.

За зовнішніми ознаками це укріплення можна віднести до давньоруського періоду. Проведені в 1990 році археологічні дослідження на городищі дали можливість більш точно датувати пам'ятку. Досліджено земляний вал, частину в'їзду та закладено кілька шурфів на території дитинця. Вдалось встановити, що земляні укріплення (вали) насипали двічі. Тобто пам'ятка мала два етапи будівництва. На першому етапі висота валу була незначною — досягала метрової висоти. На його вершині, що мала вигляд вузької площадки, виявлено залишки схиленого назовні частоколу. Після зруйнування укріплень вали повторно були підсипані, і їх загальна висота від основи досягає тепер двох метрів. Усі ці перебудови і досипки виконувались з зовнішнього боку валу. Відповідно збільшувався і розширювався вал, а територія городища знижувалась.Вал завершувався невеликою площадкою, яку укріплювали три ряди схиленого до неї частоколу.

Насипання валів, як у перший, так і в другий періоди забудови, здійснювалось за рахунок землі на дитинці. Таким чином, культурний шар виявився незначним: його максимальна товщина - 5-10 см. Розкол на в'їзді дав можливість простежити за його конструктивним вирішенням. Частокіл переходив у зрубні кліті, заповнені камінням (так звані кашиці), які примикали до товстих, високих вертикальних паль. В'їзд на територію здійснювався через масивну браму. Під час розколу валу, воріт та зондування території самого дитинця виявлено фрагменти керамічного посуду XVI-XVII ст.ст., що дало можливість продатувати це укріплення.

Таким чином, за результатами археологічних досліджень виявлено пізньосередньовічне укріплення XVI-XVII ст.ст., яке зміцнювали насипні земляні вали з навколишнім трирядним частоколом. Цікаво, як засвоювалась ця територія в більш ранні епохи. Йдеться про знайдену в 1990 році пам'ятку археології — городище гальштатського періоду, яке датується VIII — поч. VII ст.ст. до н. е.

Гальштатське городище

Проводячи археологічні розкопки на пізньо-середньовічному городищі та прилеглій до нього території, було закладено невеликий розкол, який виявив поселення гальштатської культури Гава-голігради. При детальному обстеженні хребта та околиць городища знайдено залишки дуже осунутих, розмитих валів, що замикали собою велике гальштатське городище. Вали проходять по схилу хребта і оточують територію пізньосередньовічного городища (вершину Городище), далі на захід — сідловину Ділок і продовжуються в південно-західному напрямі до вершини гори Шовковиці. Протяжність валів — близько двох кілометрів, а площа городища досягає 20 га.

Закладено два розкопи. Один на валах, а другий, як уже згадувалось, на території поселення. Розташовані один від одного л віддалі близько 600 м. На валі знайдено залишки великої печі, призначеної, ймовірно, для випалу керамічного посуду. В заповненні печі знайдено металевий ніж, який датується початком VII ст. до н. е.

Основа забудована камінням із залишками дерева, що свідчить про існування споруд. Характерним для цих споруд є те, що знаходились вони з зовнішнього боку укріплень. Другий розкоп закладений на території поселення, що зветься тепер Ділок. Тут виявлено залишки гальштатського житла і синхронну до попереднього розкопу гальштатську кераміку. В основному це великі чорнолощені миски з легкозагнутими досередини краями вінець, які за аналогіями відносяться до VIII—VII ст.ст. до н. е.

Аналогічну кераміку виявлено Л. І. Крушельницькою на тілопальному могильнику Гава-голігради в с. Сопіт Сколівського району. Таким чином, на великій площі хребта виявлено гальштатське городище VIII—VII ст.ст. до н. е., яке знаходиться на висоті 500 м над рівнем моря на правому березі р. Стрий.

В його підніжжі на невеликій терасі розташований печерний монастир XIV—XVII ст.ст., а безпосередньо на території гальштатського городища на вершині Городище знаходиться пізньосередньовічне укріплення XVI—XVII ст.ст.

Огляд пам'яток с. Розгірчого вказує на різночасовість освоєння території від найдавніших часів (VIII—VII ст.ст. до н. е.) аж до XVII ст. Така концентрація тут різночасових пам'яток викликана стратегічно вигідним місцем. Адже по р. Стрий проходив торговий шлях, через Карпати, добре відомий нам в княжих часах, а тепер із ранньозалізного віку.

Щодо назви селе, гірне, існює така легенда: "Після того, як відбулася сутичка між дружинами князів Святослава і Святополка при переправі через ріку Стрий, невеликій частині уцілілого війська Святослава вдалось перебратися на другий бік. Вони хотіли якнайшвидше сховатися від переслідувань у горах. Коли вийшли на широку долину, на довгу луку, князь Святослав сказав: "Гір нема". І назвали село Гірне.".

Підготував: Ростислав Бондаренко
Використано матеріали:
Текст "Руни Розгірчого" розташований в скелі біля образів
Стаття газети "Рідне поле" за 27 червня 2003 р.

Теги:     Сколівські Бескиди      Розгірче      скелі      святилище      пам'ятки

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту:


НОВІ ПУБЛІКАЦІЇ

2017-04-23-15-29-46Ці давні предмети культу... Вони вражають загадковістю форм, розмаїттям орнаментів, неоднозначністю композиції. Їх вивчали історики і археологи, до них...
Перегляди: 156 23 квітня 2017, 16.15
2017-04-21-15-41-31Що ми знаємо про герб України? Більшість з нас обмежується тим, що це золотий тризуб на синьому фоні. Ще дехто ще навчився читати в ньому приховане слово...
Перегляди: 119 21 квітня 2017, 17.35
2017-04-21-15-12-19З давних  давен люди цікавилися своїм родоводом.  Походження відігравало вирішальну роль у твоєму становищі у суспільстві, впливало на спосіб...
Перегляди: 70 21 квітня 2017, 17.02
-lr-Дехто вважає, що козаки — творці української нації. Тому українець і козак — майже одне й те саме. Козацтво є «стержнем» ідентифікації українців,...
Перегляди: 131 20 квітня 2017, 21.52

Коментарі на сайті

ТОП-УЧАСНИКИ

НЕЩОДАВНІ


YOUTUBE-КАНАЛ



Twitter-стрічка

Ми в FACEBOOK

Ми ВКОНТАКТІ