Сокільська скеля (інші назви — Тюдівська скеля, Тюдівська стінка) — скелясте урвище, розташоване в масиві Покутсько-Буковинських Карпат при автошляху Чернівці — Путила (автошлях Р 64), між селами Тюдів та Великий Рожин, що в Косівському районі Івано-Франківської області. Висота геологічної пам'ятки 100 м, довжина 250 м. Являє собою скелясте (флішового типу) урвище при південно-східних відногах Сокільського хребта (940м), котрий бере початок в Соколівці і закінчується в селі Тюдів (15км), на лівому березі річки Черемошу. Урвище утворилося в результаті ерозійної дії річки. У кількох місцях збереглися кам'яні осипища.
Сокільська келя піднімається до ста метрів над околицею, і розляглася вона вздовж 250 метрів. Це палеогенове відшарування порід віком приблизно 25 мільйонів років. Саме поблизу Сокільської скелі легендарна карпатська річка Черемош мільйони років торувала собі шлях до моря через Сокільський хребет, нагромаджуючи валуни, змінюючи русло і навколишній ландшафт.
Легенда про царя Гуцула
Існує чимало розповідей про те, що в прадавні часи на Сокільській скелі стояли язичницькі вівтарі і жертовники. Пам'ять про ті часи збереглася в гуцульських легендах і переказах. Подейкують, саме на цій горі жив міфічний король Гуцул, він же Гуцульський Князь, він же Перший гуцул - есхатологічний першопредок, засновник роду. Легенда розповідає, що якось цар Гуцул почав глузувати з своїх богів, за що вони прогнівались на нього, і скинули з Сокільської скелі з усіма його прибічниками. Тепер бутнівний цар спить десь під Черемошем і прокидається ненадовго раз на сім років. Оживити назавжди гордого гуцула зможуть лише сім по сімсот (4900) соколів, які облетять на Купала Сокільську скелю 7 разів. Власне, саму назву хребта пояснюють тим, що тут давним-давно масово гніздилися соколи (по-місцевому — вірли, половики). Зрідка їх можна побачити й тепер.
До образу сокола, посланця Богів, неодноразово звертався Юрій Федькович, який сам побував на Сокільському хребті. У своєму творі “Король Гуцул” автор, опираючись на стародавні легенди, з унікальним прогностичним відчуттям описує святилище Білобога й Чорнобога на сокільських вершинах:
Десь давно-давно стояла
На Сокільському святиня…
А в святині всередині,
У просторій златі салі,
Два божки, два мармурові
На посадищах стояли:
Перший білий, як той лебідь
В сино-золотому морі,
Другий чорний, як той ворон,
Як той чорний в Чорногорі.
За легендою, переказаною Юрієм Федьковичем у поетичній формі, битва Білобога з Чорнобогом на сокільських вершинах закінчилася перемогою Білобога, над яким кепкував король Гуцул. Через це Білобог закляв володаря й разом із його військом, челяддю, а також святинею помістив у середину гори. Їх звільнення настане тоді, коли Білобог на свято Купала випустить семикратно по сімсот соколів, які семикратно облетять гору.
Сокільська скеля знайшла також відображення в творах Сидіра Воробкевича, Івана Франка, П. Дудєка (1882-1958) — учителя, збирача гуцульського фольклору, етнографії, творів мистецтва; письменника-гумориста В. Тріщука (1944 р.).
Скельні групи, святилища і петрогліфи Сокільського хребта
На Сокількському хребті одразу впадають в очі понад 20 мальовничих пісковикових скель-останців заввишки ~20-40 м. Неглибокі сідловини чергуються з вершинами, мішані ліси змінюються розлогими луками. Найчастіше трапляються смереково-букові ліси, а іноді й березові та яворові гаї.
Як зазначає дослідних карпатських кам'яних святилищ Микола Кугутяк, на хребті Сокільському розташовані наступні скельні комплекси:
- Лесівські (Маришеві) камені;
- Гарбузівські;
- Ведмежі ворота;
- Татарівські камені;
- Юдаківський (Латунський) камінь;
- Кашицький камінь (Голова Довбуша);
- Семенків камінь (Церковці);
- Сокільський камінь (Яворівський, Свинячий гук);
- Скеля-камінь Люлька;
Лесівське або Маришеве каміння - розташоване на висоті 885 м. У цьому напрямку воно замикає скельний ланцюг Сокільського хребта, що далі виходить до Черемошу. Пам’ятка міститься за два кілометри від присілка Прислопа села Великого Рожена Косівського району. Приблизно така ж відстань відділяє Лесівське каміння від села Молий Рожен. За народними переказами, під камінням є глибокі «пивниці». Легенда також відзначає, що на камінні існувала сторожова залога опришків, які трембітою подавали сигнал про небезпеку. На відстані приблизно 1,5 км знаходиться печера Довбуша, у якій опришки, начебто, зберігали свої скарби. Ще одна печера Довбуша виявлена на горі Кичері. Назва каменів також походить від імені Олекси Довбуша – Леся.
З північно-східного боку скелі по вертикалі виділяються два неоднакові за розмірами рівні. Нижній, що нагадує прямокутник, зруйнований ерозією. Проте вершина скелі – висотою до 8 метрів, шириною близько 4 метрів – збереглася порівняно краще. Ця гігантська брила нагадує викуте схематичне зображення голови птаха - висотою 8,5 м, шириною 3,4 м. Скульптурне зображення птаха статичне, зорієнтоване на захід.
Також, на скелі висічено ряд геометричних символів і хрестоподібних ідеограм розміром 15-20 см. На одному з них зображено коло в квадраті, сторони якого завершуються трикут-никами, спрямованими в різні сторони світу. В іншому місці висічено Х-подібний хрест у квадраті, а під ним коло, поєднане з еліпсом. Подібні знаки виявлені на двометрової висоти камені, що знаходиться праворуч.
На одному з виступів південного боку скелі технікою контурного рельєфу висічена випукла права людська стопа. Вона розміщена на вертикальній із нахилом поверхні й спрямована вверх, у напрямку голови птаха.
У південному напрямку від найвищої скелі виявлено камінь великих розмірів округлої форми, який, імовірно, був жертовним. Його діаметр становить понад шість метрів. Зі східного боку камінь сягає висоти 2,5 м. На камені виділяються великі округлі виступи, спрямовані в різні сторони. На горизонтальній поверхні вівтарного каменя викута 30-сантиметрова “чаша” глибиною 8 см, окреслена колом. Друга, такої ж форми чашна виїмка зі зливом, висічена на протилежному боці каменя. Поруч 9 лунок діаметром 5–10 см. За 20 метрів на південний схід від жертовного каменя височать дві продовгуваті, паралельні одна до одної, скелі, між якими є прохід шириною 2–2,5 м.
Чортів палець, або Бесівський камінь - одна з найвищих скель Сокільського хребта, піднімається по крутосхилі на висоту близько 30-ти метрів. Теперішню назву скеля одержала в християнський період. Тут було виявлено унікальне святилище, яке має складну структуру. На східному і західному боках скельного комплексу викуто однопрофільні образи божеств у вигляді птаха і ящера, головних релігійно-міфологічних персонажів світогляду праіндоєвропейських племен епохи неоліту. Важливою конструктивною особливістю святилища є його брамоподібна форма, зорієнтована за лінією схід-захід (весняне й осіннє рівнодення). Святилище відзначається також наскельними зображеннями різноманітних, в основному солярних, знаків і символів, а також наявністю жертовного каменя, дерев’яної прибудови і кам’яних валів.
Розміщення святилищ і жертовників на гірських вершинах не було випадковим. У культовій традиції стародавніх народів, які жили в горах або біля них, побутувало уявлення про вершини як про щось священне, близьке до неба й богів. Дослідники відзначають, що культ гір виник ще в епоху мезоліту-неоліту й був пов’язаний зі значними зрушеннями в суспільній свідомості, господарській діяльності, зокрема появою перших землеробських общин, які на Прикарпатті виникли в VІ тис. до н.е. (за каліброваним датуванням знахідок культури лінійно-стрічкової кераміки). Культ священних вершин був пов’язаний з усвідомленням залежності земних процесів від небесних і утвердженням у зв’язку із цим головного чоловічого божества неба, Сонця.
Привертають увагу скельні назви Сокільського хребта: “Ігрище”, “Голиця”, “Лиса гора”, “Баба” та інші. З горами тісно пов’язаний культ печер, поширений на Гуцульщині у вигляді численних “печер Довбуша”. Традиція сакралізації гірських ландшафтів була настільки міцною, що навіть із прийняттям християнства перші церкви й монастирі будувалися на висотах, як правило, на місці стародавніх святилищ. У “Літописі Руському” у зв’язку із цим зазначено: “Повелів він (Володимир. – М. К.) робити церкви і ставити їх на місцях, де стояли кумири”.
У ряді культур гора виступала втіленням Бога. У культово-міфологічній традиції деяких народів поширеним є образ священної гори, якої не існує в природі. У сакральній космогонії індуїзму й буддизму такою є світова гора Меру, в урало-алтайських народів гора Сумар, у китайських даосів Нефритова гора, в ісламській традиції гора Каф, у скандинавській міфології – Вальгала, в середньовічній Європі – Монсоваж.
Сокіл в культурі і міфології
Соколи здавна гніздяться в Карпатах, особливо такі їх види, як сапсан (Falco peregrinus) або кречет (Falco rusticolus). Їх характерною особливістю є те, що вони полюють високо над землею, застосовуючи стрімкий політ-піке. Коли птах сидить, він тримає тулуб вертикально. Розмах його крил сягає 95–135 см. Дивлячись на сонце, соколи, як і орли, не моргають.
Повторне наскельне зображення сокола спонукає зупинитися детальніше на образі цього птаха в культових системах різних народів. Загалом перші наскельні зображення птахів дослідники фіксують ще у верхньому палеоліті. У неоліті птахи часто зображались із солярними чи лунарними символами. У такому контексті вони персоніфікували ідею неба, духу, Сонця, Місяця. Відомий вітчизняний дослідник В.Даниленко акцентував увагу на релігійно-космогонічному характері стародавнього образу птаха, пов’язаного з ідеєю космічного яйця, небесного нареченого (неба, Сонця) Землі.
Наскельні зображення птаха на Кам’яній Могилі датуються ще докерамічним неолітом. Образ птаха був поширений у неолітичній культурі Чатал-Гуюка, кераміці Хаджирала, а також енеолітичній кераміці Тель-Халафа та ін. У стилізованому вигляді цей образ зустрічається в буго-дністровській, трипільській археологічній культурах.
Птахи виступали важливим елементом міфологічно-релігійної традиції переважної більшості народів світу. Як відомо, найстародавніші боги зображались у вигляді птахів, тварин, плазунів. Відомий російський археолог А.Формозов у зв’язку із цим писав: “Так чи інакше головним об’єктом творчості палеолітичного, мезолітичного й неолітичного часу були звірі. Звірі, а не люди”. У шумерській, єгипетській міфології поширеними були уявлення про священних птахів деміургів, творців світу – Землі, неба, Сонця, Місяця, людей і тварин.
Шанованим був сокіл і в українській міфологічній традиції. Він виступав першоптахом і першобогом, творцем світу. Міфологічний сокіл народився зі сльози космічного ока. (В єгипетській міфології люди виникли зі сліз бога сонця Ра). Він створив землю, живу воду, ирій-рай, першодерево, на гіллі якого він сидить вічно. Зі знесених ним яєць народився Білобог і Чорнобог – уособлення добра й зла, світла й темряви, життя та смерті.
Сокіл, як уособлення світла, сонця часто згадується в українських колядках, піснях. Іноді він виступає як символ Місяця, що є відображенням найархаїчнішого міфологічного пласта. У “Піснях Галицької та Угорської Русі”, виданої Яковом Головацьким, зображено “сив соколонька” на світовому дереві – яворі. В одній із колядок ідеться про сокола, який пірнув у води Дунаю та вийшов аж за три літа, винісши три пожитки: “яру пшеницю, запашний ладан та святий воскочок”. Космогонічний міф про птаха-деміурга, що пірнає в первісні води за землею, зерном, набув значного поширення у Європі, Азії й Америці. Цій темі присвячене широке коло наукової літератури.
Аналізом українських колядок займався відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький. У своїй книзі “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології” він дійшов висновку про те, що в українських колядках ідеться про стародавній міф у християнській формі, де народження світлоносного божества відбувається від міфічної жінки із соколом у руках. “Сивий соколонько” часто виступав у ролі брата божества або самого Бога: “Господь – то той самий сивий сокіл, бо він створив землю…”.
Про створення світу птахом ідеться й у галицьких колядках. Цей мотив відносять до найдавнішого походження.
Географія Сокільського хребта
Сокільський хребет займаэ Центральну частину Покутсько-Буковинських Карпат та відзначається складними тектонічними особливостями, оскільки він проcтягнувся вздовж середини Передкарпатського тектонічного розлому. Під Сокільським цей розлом посилюється рядом складок і лусок. Вони утворюють оконтурену розломами трапецію, повернуту ширшою основою в північно-східному напрямку.
Хребет простягається на 16 кілометрів із північного заходу на південний схід між річками Рибниця й Черемош. Гори Сокільського, Хоминського паралельних хребтів сягають середньої висоти. На крайньому північному заході вирізняється вершина заввишки 878,3 м над рівнем моря. Дещо південніше знаходиться найвища гора Сокільського з висотою 939,7 м. Відомий дослідник Галичини кінця ХІХ ст. А. Шнайдер зазначав, що найвища гора Сокільського на південь від с. Бабин має назву Чорна Кичера, біля підніжжя якої б’ють соляні джерела. У Йосифінській метриці за 1787 р. указується, що на Чорній Кичері є “козацькі гроби”. У метриці йдеться також про те, що “Сокільську гору ще називають Голицею, на якій є Лисина”.
Розпочати маршрут можна з с. Яворів, що відоме на весь світ своїми ліжниками та різьбою по дереву. Якщо ви не плануєте ознайомлюватися з виробами яворівських майстрів, то із автодороги спершу виходимо до водоспаду Яворівська Ніагара. Там віднаходимо стежку, якою піднімаємося на хребет. У верхній частині хребет відкритий, а подекуди до самого його верху тягнуться житла гуцулів.
Сокільським хребтом йдемо дорогою, що тягнеться на південний схід, і розглядаємо мальовничі просторі рівнини, а на південному заході – вершини-рекордсмени Українських Карпат та близькі вершини хребтів Ігреця, Писаного Каменя, Хоминського.
У крайній частині Сокільського хребта у південному напрямку дістаємося до сідловини перед горою Когутова (771 м). З цієї сідловини сходимо вниз до струмка і вже попри нього, у південно-східному напрямку, доходимо до автодороги, що йде вздовж Черемошу. На шляху буде водоспад Сикавка, після нього вздовж автодороги ще пройдемо повз Сокільську скелю з пам’ятником Тарасу Шевченку та потрапимо у с. Тюдів.
Цікаві факти про Сокільську скелю
Наприкінці ХІХ століття, ймовірно у 1896 році, біля південної частини скелі місцеві жителі встановили монумент у вигляді обеліска на честь Тараса Шевченка (скульптор Л. Одрехівський.). Це був один з перших пам`ятників Кобзареві не тільки на Гуцульщині, а взагалі на території Західної України. Проте довго той монумент не простояв - під час Першої світової війни його було знищено. У 1990 році з ініціативи жителів сіл Тюдів, Великий Рожин, Малий Рожин і Розтоки пам`ятник було відновлено на честь 175-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Тепер з гори на туристів суворо дивиться монументальний Тарас григорович (скульптори Володимир і Василь Ондрехівські), а на постаменті, як і колись, видніються слова:
Схаменіться! Будьте люде,
Бо лихо вам буде!
Поряд з монументом невеличкий водоспад, який має дещо дивну назву - Сикавка. Один із народних переказів повідомляє: «На Сокільському була кривава січа, кров татарська сикала (бризкала — ред.) потоком до Черемошу, ординці були розбиті і далі Сокільського не пройшли». Підніжжя гори омиває потік, який досі називають Татарським, або Кровавим.
На хребті побувало багато відомих людей: Б. Лепкий, Ю. Федькович, С. Воробкевич, Г. Хоткевич, М. Влад. На початку 1700-х років тут, в одній із печер майже 10 років жив відлюдником Ізраель бен Елізер (Бель-Шем-Тов). Народившись на Поділлі, він з юних літ мандрував, шукаючи істини та вивчаючи священні книги. Проводячи час у молитвах та медитаціях, намагався в плюскоті гірських джерел та шелестінні листя розпізнати голос Божий. І одного ранку, при перших променях сонця (а можливо, це було вночі, коли Карпати купаються у зоряному дивоколі, а скелі шепочуться із зірками) шукач істини пізнав Божу Таємницю. Він збагнув: Бог не в синагогах і не у старовинних фоліантах. Він — у всьому, створеному Ним. Нема в усьому світі місцини, де б не було Бога. Любити Всевишнього — це любити і берегти все, що створене Його волею. І ще збагнув подвижник, що наймилішою молитвою для Господа є радість. Гуцули дуже поважали самітника, називали його «святим рахманом». Існує легенда про зустріч віщуна Бель-Шем-Това, який пізніше став засновником юдаїстської течії хасидизму, з ватажком опришків Олексою Довбушем. Говорили, буцімто прийшов гордий опришок до печери, і розгнівавшись на самітника, що той, заглиблений в молитву, не звертає на нього уваги, замахнувся барткою. Та рука, у якій був топір, застигла в повітрі, ніби кам’яна. Збагнув тоді Довбуш, що перед ним — просвітлений, і пройнявся великою повагою до відлюдника. З тих пір часто ватажок опришків приходив до печери на Сокільському, бесідував з Ізраелем. Що відкрив Олексі раббі бен Еліазер? Ми не знаємо... Але досі відлюдника із Сокільського пам’ятають в довколишніх селах.
- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"
