English German Polish Spanish
Головна♦ Праісторія♦ Київська Русь ➤ ТИСЯЧОЛІТНЄ ПРОКЛЯТТЯ ВОЛХВІВ

ТИСЯЧОЛІТНЄ ПРОКЛЯТТЯ ВОЛХВІВ

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

53353чччччччЗдавна селилися на Дніпрових берегах люди. Були тут і скіфи, і сармати, і слов’яни. Різним богам поклонялися, та все в одне вірили: що правда оману перемагає, що за кожен добрий вчинок нагорода буде, а за кожен лихий – кара; що життя – найцінніше, що у світі є, й у цьому, й у потойбічному, й на землі, й у вирії; що смерті боятися не треба, бо продовження вона життя – новий спалах, нова іскра, яка над багаттям злітає, нова зірка осяйна на небосхилі; і що править світом воля, і що людська воля до волі богів може дорівнятися, якщо буде людина гідною і сміливою.

Непростим був той світ, жорстоким, але щирим, та змінювався він, як усе на землі змінюється. Сонце сходить кожного ранку, і сузір’я кожної ночі розквітають на небесному оксамиті, та на волосинку, чого й оком людським не побачиш, змінюють вони місце своєї появи, рухаються по небосхилу; і лише тисячоліття ту таємницю знають, тільки вони бачать, як вицвітає небо, старішають зірки, згоряє прадавнє сонце, даруючи землі золото і життєдайне тепло.

ВОЛХВИ

От і на Дніпрових кручах вже не селилися сармати і скіфи, будували на островах величної ріки білі храми з банями, а замість віче, народної волі, все частіше вказувала шлях народу воля князівська – воля одного замість волі усіх. І часто називався справжнім Богом лише один із проявів життя, а всі інші відкидалися.

Жив тоді на Русі князь Володимир, великий князь, правитель і завойовник, і мріяв він про те, щоб усі голови перед ним схилили, як перед божеством, бажав влади і над людськими життями, і над серцями, і над минулим, і над майбутнім, і над людською пам’яттю. І вирішив великий князь Володимир зруйнувати те, про що оповідали йому у дитинстві, знищити сам порядок речей і проти світогляду прадавнього піти. Прийняв він хрещення і назвав Богом єдиного, як сам єдиною владою хотів бути на тій землі.

Не прийняли його вибір люди, бо лише для себе обрати можна віру, лише за свої вчинки людина відповідає і перед життям, і перед людьми, і перед людською пам’яттю. Неможна обирати за інших, неможна відбирати чужу волю. Та не слухав попереджень великий князь, водою і кров’ю хрестив землю, яку вважав своєю, а тоді під страхом смерті заборонив згадувати про той злочин, щоб стерти ту правду і з літописів, нещирого письмового слова, і з легенд, слова давнього, як сам людський рід.

Виступили проти нього люди, хто як міг, та не хотіли воювати з братами і сестрами, бо прийняв дехто з їхніх рідних новий уклад життя, коли є правитель, і він, сонце ясне, всім править, краще від інших правду знає і за вчинки усіх своїх підданих відповідає. Легше так жити, хоч і соромно, й в очі онукам дивитися не хочеться, пояснювати, чому волю свою і право вибору вільного іншому віддав, зрадив мрії свої, прагнення і призначення. Тому й молодь з того часу гіршою від старших називається, бо легше жити, на інших свою провину перекладаючи. А потім забулася та провина, а зверхній звичай на всі віки залишився.

Прийшли до великого князя волхви, яким здавна за всіх часів й в усіх народів було призначено життя боронити і народи вести, від безумства і сірості оберігаючи, та не схотів князь слухати волхвів, насміявся і прогнав зі свого пишного палацу. Він тепер був сонцем ясним, а що справжнє сонце цих людей силою чарівною наділило, йому байдуже було, бо застелила очі великому князю жага безмежної влади, і, як й інші, жагою влади засліплені, злом назвав він ту золоту життєдайну силу.

Не підкорилися волхви наказу великого князя, вчили своїх наступників відчувати світ, як самі відчувають, передавали свої прадавні знання і підбурювали народ на повстання. Розгнівався великий князь і дав слово, що або підкоряться бунтарі новому порядку і його волі, або будуть знищені і навіть пам’яті про них не лишиться.

Кілька років тривала та війна, все більше ставало люду на бік великого князя, бо надто солодкою на смак була влада над чужим життям і над чужою долею, і надто зручною безвідповідальність за свої вчинки; отруйним завітом виявилась рабська покірність нового устрою і нової віри, рвалися зв’язки між людьми і світом, розпадалися родини. Не схотіли волхви зачарувати людей, щоб з обличчя землі стерти палац і рід великого князя, бо інакше напилися б тої самої отрути влади, що не від сонця йде, а від заздрості, підлості і боягузтва. Сам на сам пішли проти князя, узявши з собою тільки тих, хто свідомо такий вибір зробив.

Змінювався світ, все рідше відгукувався на людські голоси, і люди мову його почали забувати. Кривавими снами і сірим маревом сповило землю по обидва береги Дніпра.

Вийшло так, що вдалося великому князю Володимиру взяти в полон десятьох з дванадцяти тих нахаб, що приходили до нього у палац просити золоте сонце не зраджувати. Неподалік від Дніпра, майже біля самих порогів, стратив великий князь усіх своїх полонених, змусивши в очі один одному дивитися. Помирали волхви в таких страшних муках, що зрадили життя, яке присягали захищати. Прокляли вони цю землю, що їх від смерті не врятувала, кожен на сто років. Страшним було те прокляття, як і їхній біль: не знатиме ця земля щастя і волі, потерпатиме від чужих забаганок, розмінною монетою для інших стане, а все, чого люди прагнути будуть й у що віритимуть від усього серця, на смерть і зло обернеться. Кожен на сто років... Разом вийшло – тисяча літ.

А невдовзі помер і великий князь. Почалися міжусобиці, кожен з нащадків князя хотів урвати шмат своєї влади, хоч і було ще трохи золотого часу, коли стольний град Київ Ярослава Мудрого славився в краях близьких і далеких. Намагався шанувати давніх богів, хоч і під новими іменами, і життю служив князь Ярослав, не забував питати поради у старших і мудріших від себе, та лише на термін свого життя послабив силу тисячолітнього прокляття.

І покотилося. Орди монгольські, печенегські, татарські. Розпалася Русь на князівства, почала данину платити, від чужої волі і забаганок ханів залежачи. Збідніли люди, забули силу слова, скорившись забобонам, за їхнім законом життя своє будуючи, і звичаї прадавні берегли з кожним поколінням все менше і менше.

Зникли двоє верховних волхвів, яким вдалося уникнути полону і помсти великого князя, пішли в люди, загубилися серед людського моря, як і їхні учні. Намагалися жити вони так, як раніше, вчили людей, берегли мир, розповідали про душу світу, але сум підточував їхні сили, бо не належав їм більше світ, не було у них зі світом порозуміння. Невдовзі пішли з життя і ці двоє, коли не стало князя Ярослава, і залишилася земля по обидва береги Дніпра беззахисною.

Намагалися повернути приховані знання і силу у світ за козацьких часів, але тисячолітнє прокляття виявилось сильнішим, і договір про мир обернувся Пропалою грамотою, настала Руїна, розкололася проклята земля на дві половини точно по Дніпру. Згинуло козацтво, зруйнували чужі царі і цариці Січ, вдягли на руки козацьким отаманам кайдани, і тих, кого не стратили чи не змусили служити у своїх військах, відправили у заслання.

Здійнялося новою хвилею прадавнє знання, бо з покоління в покоління, наче по крові, передавалося воно таємно в родах учнів волховських, а тоді і козацьких ватажків та отаманів. Через пісню і мову намагалися подолати тисячолітнє прокляття, але знаходились у товариствах зрадники або чужа влада виявлялася сильнішою і хитрішою. І знову страти, в’язниці, каторга... Поети, письменники, кобзарі... Нікого не минула кара, всіх занапастила чужа воля, про всіх викривила пам’ять, поділивши її на історію і легенди, які все ще намагався берегти народ, як свої мелодійні пісні, сумні і звитяжні, що для кожного століття свої.

Палали книги, які переписати не схотіли, заборонялися і пісня материнська, і слово рідне, і звичай народний, перемішувалася кров, щоб народ свою пам’ять не міг зберегти. На кожну мрію знаходився зрадник, на кожну людину, що могла стати героєм, – свій біль, своє заслання, страта чи тортури. Війни, табори, тюрми... А не хочеш страждати – служи чужій волі, зрадь себе і мову свою забудь, і рід свій. Тільки тоді проживеш життя щасливо, вірячи, ніби вільний у своєму виборі. А не хочеш служити – згинь на віки вічні.

Запанувала тоді на сімдесят років сірість, стерла відмінності між народами і народну пам’ять, всім нав’язала одну мову й один світогляд, відібрала віру, обрану князем Володимиром, хоч насправді лише інакше назвала свою жагу влади над чужими життями і долями. Йшла остання сотня літ давнього прокляття, дісталося воно і до волховських нащадків, сильнішою від пам’яті крові виявилась зла сила передсмертного слова. Розгубилися давні знання, забулася історія роду, страх оселився у кожному серці, бо тепер всі люди боялися неволі, тортур, заслання, голоду, втратити близьких... Більше не вірили, що злетять іскрами їхні душі над багаттям вічним і знову у світ повернуться, – все пожерла сірість, все отруїла безвір’ям, де немає місця свободі і пам’яті.

Страшною була та тисяча років. Хто історію хоч трохи знає, тому відомо, скільки крові на сторінках спалених книжок, скільки болю в народній пісні, скільки нащадків землі по обидва береги Дніпра знайшли свою могилу у чужому краї. Ані помсти не вимагає тисяча років неволі, ані нової крові – лише розуміння і пам’яті, щоб не повторилося подібне ніколи.

Чи є насправді тисячолітнє прокляття? Чи приходили волхви до великого князя Володимира за життя просити? Хто про те знає... Багато вирваних з літописів сторінок, а ще більше пізніше переписаних, і скільки зраджено і забуто за цю тисячу років – не порахуєш.

Але зринають іноді в народі давні легенди, а молодь знову і знову намагається відродити втрачене, повернути слову його прадавню велич і силу, як прагнули це зробити оспівані у народних легендах поети, кобзарі, філософи, народознавці, священики, воїни і просто люди, що залишилися вірними своїй землі. І знову в’язниці, страти, заслання, нерозуміння, зради, насмішки і відсутність згоди між однодумцями, без якої ані перемогу не здобудеш, ані прокляття не подолаєш.

Надходила нова ера, змінювався світ, намагався побороти сірість і відродитися, очистившись прадавнім вогнем життєдайного сонця. І чекав світ нащадків волховських знань з берегів Дніпра, яким буде до снаги здійняти полум’яні золоті стяги в час, коли скінчиться сила тисячолітнього прокляття, і повернути це сяйво в людські серця та очі.

Автор: Наталя Девятко, письменниця,
м.Дніпропетровськ


Теги:     волхви      легенди      прокляття      українці      язичництво      володимир      русь

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus


RSS канал Спадщина Предків Facebook Спадщина Предків Vkontakte Спадщина Предків Телеграм Спадщина Предків Twitter Спадщина Предків Instagram Спадщина Предків Flickr Спадщина Предків

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 

loading...