СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Київська Русь Роди і династії Волині

Роди і династії Волині

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 2

Un5225525225titled-1Династію Мономаховичів, яка княжила на Волині понад 200 років, започаткував онук Володимира Мономаха князь Ізяслав, який княжив у Володимирі у 1136-1154 роках. Волинь з 1157 року відокремилася в самостійне від Києва князівство і уже син Ізяслава, Мстислав Ізяславович зміцнював князівство, споруджував храми.

Величі і могутності набула Волинь за князя Романа Мстиславовича (1171-І205), полководця, будівничого, дипломата. Він захищав край від нападів з півночі ятвягів, литовців, а з півдня – половців, будував і зміцнював фортеці в Бересті, Кобрині, Любомлі, Ратно, Камені. У 1199 році Роман Мстиславович приєднав до свого князівства Галичину. Постала могутня Волинсько-Галицька держава, яка була значною політичною та економічною силою. Літопис називає князя Романа Мстиславовича мудрим правителем, який «одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей божих».

За князя Данила Галицького (1245-1264 pp.), сина Романа, Галицько-Волинська держава мала великий авторитет в Европі і папська курія надала Данилові королівський титул.

Як князь-книжник і філософ увійшов в історію Волині Володимир Василькович (І269-І289 pp.) Усі двадцять років свого князювання він дбав про розвиток міст, будував церкви і монастирі, писав і роздавав книги.

Як і його дід Данило, титул Короля Руci і князя Володимирії мав волинський князь Юрій І (1301-1315 pp.)

У 1340 році волинські бояри проголосили князем Любарта, сина Великого князя Литовського Гедиміна, засновника династії Гедиміновичів. Любарт прийшов на волинський престол вже будучи одруженим з княжною Бушею – дочкою луцького князя Лева. Як волинський князь, Любарт правив майже 50 років.

У часи Русі феодальна Волинь була поділена на кілька князівств, що корилися спільному володарю у Луцьку чи Володимирі. Такий устрій зберігся і за часів литовського правління, адже саме тоді місцеві магнати істотно збільшили свої маєтки, наростили сили і свої політичні впливи. Будучи у своїй переважній більшості православними, волинські князі зуміли посісти чи не найвищі суспільні щаблі у Великому князівстві Литовському, як, скажімо, гетьман, князь Костянтин Острозький.

Деякі з князів, що набували свої прізвища від назв родових замків, вважаються відгалуженнями роду туровсько-пінських Рюриковичів, найбільш потужним серед яких був рід князів Острозьких. Гілками цього роду були княжі родини Заславських і Збаразьких, котрі також мали відгалуження – роди Вишневецьких, Порицьких і Воронецьких.

У XV-XVI ст. найбільш потужним волинським родом були князі Острозькі з маєтками у Острозі над річкою Горинь, що виводили своє коріння з Рюриковичів. Родина дала історії славетних мужів – Великого Гетьмана Литовського Костянтина Острозького, а також його сина, Костянтина-Василя Острозького, українського магната, воєводу київського, маршалка Волинського, видатного політичного і культурного діяча, одного з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої.

З того ж роду походить і княжна Гальшка Іллівна (Єлизавета, Євдокія ) Острозька, яку зачаровані сучасники називали найгарнішою жінкою XVI ст. Виняткова краса та величезні розміри успадкованих Гальшкою маєтностей спокушали багатьох претендентів домагатися її руки. Дядько Гальшки, Василь-Костянтин Острозький, підтримав кандидатуру князя Дмитра Сангушка, родича Острозьких, старости прикордонних Черкас і Канева. Попри дану у 1552 р. попередню згоду її матері Беати на шлюб Дмитра і Гальшки, невдовзі вона відмовилася від свого слова, можливо, з огляду на те, що проти цього шлюбу, який поєднав би два провідні княжі роди України, був сам польський король. Однак, майбутній наречений не збирався відмовлятися від такої вигідної кандидатури у дружини. Збройні загони князів Острозького та Сангушка штурмом оволоділи замком в Острозі і всупереч волі матері, у вересні 1553 р. Гальшка була одружена з князем Дмитром. Королівський суд оголосив Сангушка поза законом і у лютому 1554 року князь Сангушко, не натішившись ані юною дружиною, ані її посагом, був убитий (похований у костьолі чеського міста Яромір).

Король Зиґмунд Август мав наступні плани щодо юної вдови, і, уже проти волі її матері, видав її заміж за у кілька разів старшого воєводу Лукаша Гурку. Тим разом не підкорилася ані Гальшка, ані її мати. Вони утекли від шлюбу і переховувалися у Львівському домініканському монастирі. Беата, як дуже діяльна матір, там, же, у монастирі, уклала третій шлюб дочки – із князем Семеном Слуцьким. Однак сила і королівська підтримка була на боці Гурки, який після збройної облоги заволодів Гальшкою і вивіз у свої володіння в Шамотулах (Велика Польща). Не підкорившись нав’язаному їй чоловікові, Гальшка Острозька 14 років провела у «вежі чорної княгині» – одній із башт Шамотульського замку, названій так у зв’язку із жалобним вбранням, у якому вона зрідка з’являлася на люди.

Ось як описує перебування Гальшки у Львівському домініканському монастирі Юзеф Бартоломей Зіморович (1597–1677) – львівський історик, радник і бургомістр XVII ст.:

«Після смутних сцен Львів споглядав також на забави, подібні до дитячої бійки: Беата, вдова князя Острозького, Єлизавету, єдину дочку, через природну вдачу, придане та багатства надзвичайно жадану кращою сарматською молоддю за законну дружину, замкнула у королівському гінекеї, як Данаю у неприступній вежі. Але в цьому театрі, коли показала свою постать, водночас виставила і цноту. Найпершим з шляхтичів Лукаш Гурка, улесливими нашіптуваннями і гарною молодечою постаттю вуха й очі панни, а в короткому часі і душу опанував і, не зволікаючи з королівським дозволом, зв’язав себе законним шлюбом. Прибула відразу мати з виразом надії на обличчі, а в глибині серця тримаючи жаль, привітала свою дочку і, як Борей викрав Оріфію, так і вона спішно приготованими кіньми привезла (дочку) до Львова. Відразу ж за нею (кинувся) спритний зять; оскільки йому божок кохання дав крила, прилетів, щоб запобігти (викраденню) і відразу віддав королівські накази Петрові Барзі, комендантові міста, щоб кохану навіть насильно примусити дотриматися слова. Але мати, передбачаючи перепони, біля вівтарів Домініканського костьола схоронилася і там з дочкою цілий місяць ховалася в келії. Коли тим часом комендант очікував другого королівського наказу, Сімеон, князь Слуцький, під виглядом жебрака проникнувши до ув’язнених, за волею матері здійснив шлюб (з дочкою) і після всього комендант, наляканий грізними наказами, оточив монастир більш посиленою охороною, поперетинав водогінні рури, повністю залишив обложених без провіанту. Коли ж і тими воєнними засобами не спромігся переламати жіночий опір, притягнув мідні машини для розбивання воріт. Мати, зламана озброєними проханнями, нарешті дозволила побачити дочку, а зятя ані на хвилину не побажала бачити; він потім помер від укусу гадини, прийнятої до грудей, зазнавши з мимовільною дружиною усього злого і нічого доброго – такою тяжкою справою була примуса до кохання».

Луцьк. Замок Любарта. 

Овдовівши у 1573 р., Гальшка повертається на батьківщину. Свої права на маєтності покійних на той час батьків, включаючи і Острог (узурпований спершу другим чоловіком Беати Костелецької Альбертом Лаським, а згодом королем Речі Посполитої) княжна передала дядькові Василю-Костянтину Острозькому (1526-1608), який, завдяки сприятливій для Острозьких політичній ситуації у державі, зумів повернути їх у володіння свого роду.

Окрім таких складних матримоніальних перипетій, княжна Гальшка Острозька уславилася ще й тим, що стала фундаторкою Острозької академії, відомої тепер як Національний університет «Острозька академія».

Рід Острозьких згас у першій половині XVII ст. на Іванові Острозькому, останньому представнику роду по чоловічій лінії. Він здобу освіту при дворі імператора Священної Римської імперії. Вихований в латино-польському дусі, новонавернений католик Януш Острозький був власником сотки міст і замків, а також тисяч сіл на Волині. З 1593 року Януш, як каштелян краківський, з щирої монаршої і сеймової ласки отримав саме чорноземне серце України – староства білоцерківське, богуславське, брацлавське, черкаське, корсунське і переяславське і став найпотужнішим магнатом у Речі Посполитій…аж поки Вишневецькі не переросли його ще більше.

За його заповітом було закладено командорство Мальтійського ордену в Польщі.

Сестра Івана Острозького, Анна була дружиною славного гетьмана Яна Кароля Ходкєвіча.

Маєтки роду Острозьких займали третину Волині площею 11 тис. кв. км. з кількома десятками міст і кількома сотнями сіл.

Від Рюриковичів походять і два инші славні княжі роди Волині – поріднені з Острозькими – Заславські і Четвертинські.

Рід Заславських (або Жеславських – як їх частіше називають джерела XV – XVI століть) бере свій початок з молодшого сина Василя Федоровича Острозького – князя Юрія (помер близько 1500 року), який осів на Заславі та взяв відповідне прізвище. Заславським – як молодшій гілці Острозьких – автоматично було зарезервовано місце серед так званих «княжат головних», тобто тих, що займали найвищі щаблі в ієрархії руського суспільства упродовж XV – XVII століть.

Спалах потужности та впливовости князів Заславських припав на XVII століття. У 1529 році серед володінь роду нараховувалося орієнтовно до 700 дворів [Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. – К., 1993. – C. 99.], а століттям пізніше – майже 33 тисячі [Там само. – C. 116.]. Якщо в XV – XVI століттях розмірами своїх володінь Заславські значно поступалися деяким иншим волинським князям, наприклад Острозьким, Корецьким, Вишневецьким, то вже у 20-х роках XVII століття не тільки на Волині, але й в усій Речі Посполитій не було родини, багатшої за Заславських.

Святополк-Четвертинські (частіше Четвертинські) – український княжий рід, що походив від турово-пинських або волинських (удільних) Рюриковичів, відомий з кінця XIV ст. У XVI ст. Четвертинські володіли великими маєтками в Україні (Волинь, Брацлавщина) й на Бєларусі. Згодом деякі з роду перейшли у католицизм, але більшість залишалася православними.

Один із найбільш відомих родів – рід Вишневецьких з містечка Вишневець над Горинню (тепер Тернопільська обл.) Вишневецькі – гілка українського княжого роду Несвіцьких з Волині, що, за одними даними, походить від турово-пинських Рюриковичів, і де за родоначальника вважається князь Федір Несвіцький, що є прабатьком 4-х княжих родів – Вишневецьких, Збаразьких, Воронецьких та Порицьких. За иншими даними, Вишневецькі є нащадками великого князя литовського Ольгерда (родоначальник – Федір Корибут).

З поміж славного волинського роду Вишневецьких варто згадати кількох персонажів, що залишили помітний слід в історії Европи.

Дмитро Іванович Вишневецький (1516–1563) – український магнат, князь. Власник земельних маєтків у Кременецькому повіті У 1550-53 – староста Черкаського і Канівського повітів. Перший відомий в історії козацький отаман.

Близько 1552 р. (1554–1555 рр.) для захисту від турецько-татарських навал, а також для зміцнення феодальної влади на Придніпров’ї Вишневецький на острові Мала Хортиця збудував замок, який учені вважають початком Запорозької Січі. Він згуртував козаків для боротьби з татарами, яку провадив за допомогою Литви і Москви. У 1558 році Дмитро Вишневецький перейшов на службу до московського царя Івана IV Васильовича (Грозного), за що отримав земельні маєтності поблизу Москви.

1558 року Вишневецький брав участь у поході московського війська на Кримське ханство. Одначе його заходи організувати союз держав для війни з Кримом 1561 р. остаточно зазнали невдачі. У 1561 році Дмитро повернувся у Черкаси, а уже у 1563 р. непосидющий Вишневецький втрутився у міжусобну боротьбу молдавського боярства. За що поплатився життям – був узятий у полон, виданий турецькому урядові і за наказом султана страчений у Константинополі (Царгороді). За переказами, його скинули з башти на гак, вмурований у стіні на березі затоки Золотий Ріг, при дорозі з Константинополя до Галати (тепер райони Стамбула). Мужній воїн, зачепившись ребром за гак, жив ще три дні, поки турки, що називали його «найвеличнішим ворогом Блискучої Порти», не вбили мученика з луків. Історики ототожнюють Дмитра Вишневецького з героєм популярної історичної пісні – козаком Байдою.

Ієремія-Михайло (Ярема) Вишневецький (1612 – 20 серпня 1651) – князь, один з найбагатших королев’ят Речі Посполитої свого часу, володар обширних земель на Лівобережжі, воєвода руський (1646), батько майбутнього короля Речі Посполитої Михайла Корибута Вишневецького.

Син київського каштеляна Михайла Вишневецького і Раїни Вишневецької, Ярема учився в єзуїтському колегіумі у Львові, потім вивчав військову справу в Італії та Еспанії. Володів величезними маєтностями в Україні. Тільки на Лівобережжі йому належало 56 міст і містечок з центром у Лубнах (т. зв. Вишневеччина, нині переважно територія Полтавської області), в яких мешкало понад 288 тис. осіб, що сплачували щороку 1 млн. 200 тис. злотих чиншу. Окрім того, князь утримував 12 тис. надвірного війська.

У 1631 р. Ієремія-Михайло перейшов з православ’я у католицизм, який активно поширював у своїх володіннях, не забуваючи при цьому так само активно виступати на захист і православної віри.

Повстання Хмельницького у 1648 р. змусило Ярему Вишневецького відступити зі своїх володінь на Лівобережжі. Розлючений магнат, намагаючись придушити повстання, чинив екзекуції на Правобережній Україні. У боях 1648 р. під Махнівкою, П’яткою і Старокостянтиновом надвірні загони Вишневецького та инших магнатів вели бої з козацько-селянськими загонами на чолі з М. Кривоносом. Після розгрому польсько-шляхетського війська в Пилявецькій битві 1648 р. Ярема Вишневецький відступив до Львова. У 1649 р. він очолив оборону Збаража від козацько-татарського війська, а у 1651 р. був одним з керівників польського війська у битві під Берестечком проти козацько-татарського війська.

Помер Ярема Вишневецький 20 серпня 1651 р. в під Паволоччю. Муміфіковані останки Вишневецького зберігаються у монастирі Святого Хреста (?wi?ty Krzy?) у Польщі.

Михайло Корибут Вишневецький (31 липня 1640–10 листопада 1673), син Яреми Вишневецького, король Польщі з 1669, обраний на престол 19 червня після зречення Яна Казимира.

Коротке правління молодого і недосвідченого Михайла Вишневецького виявилося не дуже вдалим. За його правління у Речі Посполитій послабилась королівська влада. Польща, намагаючись захопити Правобережну Україну, підтримувала претендента на гетьманство М. Ханенка і вела війну проти П. Дорошенка.

Влітку 1672 українсько-турецька армія, здобувши фортецю Хотин, вступила у Галичину, де чинила страшні погроми, дійшовши до Львова. Після короткотривалої облоги міста Михайло Корибут Вишневецький був змушений укласти ганебний для Польщі Бучацький мирний договір 1672, за умовами якого Україна ставала незалежною державою під протекторатом Туреччини. Помер Михайло Корибут Вишневецький у Львові.

Чималий слід в історії не тільки Волині, але і цілої Східної Европи залишив княжий рід українсько-польського походження Чарторийських, який 1433 року одержав титул князів Священної Римської Імперії.

Прародич Чарторийських, Василь, володів містом Чарторийськ на ріці Стир на Волині .

Його сини Іван, Олександр і Михайло мали високі посади у Великому Князівстві Литовському. Михайло Чарторийський, скажімо, був намісником Брацлавщини (1463) і провадив боротьбу проти татар.

Після Люблінської унії 1569 року, яку рід Чарторийських підтримував, вони одержали впливові позиції у польському уряді й поширили свої володіння на Волині і у Галичині

Під час Хмельниччини Михайло Чарторийський (1621-1692), як великий і впливовий землевласник, боровся проти повстанців.

Важливу роль відігравали Чарторийські в Речі Посполитій XVIII ст., особливо за часів королів Авґуста III й Станіслава Авґуста Понятовского, матір’ю якого була княгиня Констанція Чарторийська. Її брат, князь Олександр Авґуст Чарторийський (1697-1782), воєвода Руський, одружившись з Марією Софією Сенявською, дістав величезні маєтки згаслого роду Сенявських. Їх онук, князь Адам-Юрій Чарторийський (1770-1861) був одним з найвідоміших членів роду.

Наприкінці XVIII Йосиф Клеменс, князь Чарторийський, стольник литовський, розгорнув широку промислову діяльність у своїх маєтках на Волині й Поділлі (мануфактура сукна, полотна, шкіряних виробів, порцеляни й фаянсу в Корці й Городищі, поясів у Меджибожі тощо).

З Гедиміновичів беруть свій початок і инші волинські княжі роди – Сангушки з Камінь-Каширського, Збаразькі зі Збаража і Корецькі з Корця (останні два згасли у XVII ст.), а також менш відомі родини Несвіцьких з Несвіча, Порицькі з Порицька, Воронецькі з Ворончина і Трубецькі (так, так, ті самі Трубецькі, що потім увійшли в історію Росії) з села Трубки.

На початку XVI ст. на Волині з’являються Радзивіли, потужний рід литовського походження, що отримали княжий титул від імператора Священної Римської імперії. З доволі розгалуженого роду згадки вартий Радзивіл Альбрехт Станіслав (1.7.1593-12.11.1656) , що народився в Олиці на Волині. З 1619 – литовський підканцлер, з 1623 – великий литовський канцлер. Альбрехт Станіслав, власник значних земельних маєтків на Волині, був фундатором костьолу в Олиці, єзуїтської колегії у Пінську. Автор «Мемуарів» латинською мовою, що охоплюють період історії Польщі 1632-1656, де є відомості про часи Хмельниччини. Величезні маєтки Радзивілів з центром в Олиці збереглися аж до ІІ Світової війни.

У XVIII-XIX ст. немалими статками на Волині володіли княжі роди Яблоновських, Любомирських, зокрема останні 150 років мали у своїй власності місто Рівне.

Нижчі за станом панські і землевласницькі родини, потомки можновладців з часів Рюриковичів, прийняли згодом чимало литовської і польської шляхти. Чомусь їхні прізвища здалися волинським боярам не надто шляхетними і вони активно додавали до них польські закінчення «віч» і «скі». Ну чим погано звучало: Боговітні, Богуші, Бокії, Больбаси, Болобани, Борейки, Борзобогатьки, Чапличі, Дедерки, Дениски, Горностаї, Гурки, Хмарні, Ходки, Ялові, Кердиї, Кисілі, Кишки, Костюшки, Мелешки, Макосії, Мишки, Обуховичі, Сербини, Семашки, Сенюти, Солтани, Шилові, Вороничі і под. Однак, з часом з’являються Боговітнічі, Богушевічі, Чапліцкі, Ходкєвічі, Денісковічі, Яловіцкі, Солтановічі, Вороновічі... Инші, задля власної значущости, почали додавати до прізвищ назви місцевостей, отож маємо Борзобогатьки-Красинські, Гурки-Омелянські, Кердиї-Мильські, Мишки-Холоневські. У половині XVI ст. з’являються Берестейські, Козинські, Красносельські. Тоді ж волинська шляхта побрала собі і польські герби.

З-поміж инших магнатських і шляхетських родин Волині варто згадати Бжостовскіх, Цетнерів, Чацьких, Дунін-Карвіцькіх, Гойських, Іллїнських, Кашовських, Єдоховських, Малинських, Малаховських, Понинських, Потоцьких, Жичевських, Стецьких, Валевських, Загоровських.

Волинь дала двом сусіднім народам великих поетів – Лесю Українку і Юліуша Словацкого (Juliusz Slowacki), і письменницю Ґабріелю Запольску (Gabriela Zapolska) Бував на Волині і Тарас Шевченко. В Устилугу, перед І Світовою війною у маєтку дружини мешкав великий російський композитор Ігор Стравінський. У містечку Oзера, що на Волинському Поліссі у 1939 році покінчив із життям великий польський письменник, драматург і художник Станіслав Іґнаци Віткєвіч – Віткаци (Stanislaw Ignacy Witkiewicz – Witkacy).

Перелік відомих постатей історії і культури, пов’язаних з Волинню, вражаючий. Власне тут, на Волині, були родинні гнізда багатьох відомих у Східній і Центральній Европі родин. Саме на Волині до І Світової війни осіло чи не найбільше аристократії і шляхти.

Ірина МАГДИШ,
Незалежний культурологічний часопис "Ї"

AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: