СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Краєзнавство ТАЄМНИЧИЙ КОД ФРАНКОВОГО СЕЛА ТА ОБІЙСТЯ

ТАЄМНИЧИЙ КОД ФРАНКОВОГО СЕЛА ТА ОБІЙСТЯ

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Untitle52525225d-1Про Івана Франка написано дуже багато. Вражають його інтелект, багатогранність таланту, титанічна праця, твердість характеру, пророчий дар. «Найбільший бойко» — так кажуть про нього земляки. Та далеко не кожен задумується над тим, що, крім родинних традицій, багатющої народної творчості, працьовитості батька коваля й матері селянки, було щось таке, що підживлювало його організм особливою силою. Щоб ми не говорили, але без природи таланти не народжуються і не розквітають. На базарі, винному заводі, в доменній печі таланти не народжуються й не формуються. Тут ніхто ще нічого путнього не написав.

Є ще щось таке невидиме, яке називається енергетикою місця народження й формування таланту. Помічено, що сильною енергетикою оповитий терен, де стоять бойківські села: Нагуєвичі, Нагуєвицька Слобода, Ясениця Сільна. Це не Бермудський трикутник і не місце падіння Тунгуського метеорита, але тут, на Підгір’ї, де «cела невеселі», як написав сам Каменяр, а в совітську добу це заперечували інші автори, існує щось таке, чого не можуть пояснити франкознавці.

Між цими селами, пише Р. Горак (Дзвін — 2010 — ч. 5-6 — с. 94), «місце називається Байзар. Колись на тому місці стояв замок і в ньому жили брати Туркули, що ворогували між собою. Один із них привів татарів, які проникли в замок підземним ходом, який показав ворогам один із братів. Вони зруйнували замок, а заодно спалили весь присілок. На Байзарі виорювали стару міцну цеглу. Другий переказ говорив, що тут стояла церква, але за гріхи людські провалилася, а на місці її виникло озеро. Коли на Великдень підійти до озера, то можна побачити в глибині озера хрести й почути, як дзвонять великодні дзвони».

У своїх публікаціях, починаючи з 1989 року, я постійно доводжу, що легенди про міста, села, двори, будинки, церкви, монастирі, костели, дзвіниці, каплиці, корчми, що провалилися під землю, стосуються дохристиянських храмів та інших культових споруд язичницької доби, а якщо з ними пов’язані озера, джерела, то тут слід шукати храму праукраїнської Венери-П’ятниці, що називалася Дзвінкою і мала багато інших імен. У християнстві вона стає Параскевою, і найвища бескидська гора Парашка, що оглядає весь Франків край, — це та гора, де вшановували наші предки свою Венеру. Що стосується нагуєвицького озерця, то над ним була побудована язичницька каплиця Діви П’ятниці (Мокоші).

Легендарні брати Туркули й татари — теж дохристиянські персонажі, оскільки язичництво християни сприймали, як «погану віру», то з приходом язичників-татарів і мусульман сталася підміна понять, бо своїх предків не випадало називати поганими. Одним із язичницьких богів був Тур. Очевидно, це той же Бус (Бос), бо ж бика-тура греки називають Бусом, а латиняни Босом, про що засвідчує протока Боспор (бичий брід), а поблизу Нагуєвичів є село Бусовисько, що називалося Бусовище. Нагуєвицький базар теж став байзаром, бо всі язичницькі молитви, примівки, речитативний спів, оповідки називалися «бай» і «баяння», тому й співець у «Слові о полку Ігоревім» — Боян, що рівнозначне слову «поет». Міфологічна казка в карпатському регіоні — байка, і Франко любив це слово. Правда, нині байка — літературний твір алегоричного змісту, що має автора.

Але мова тут про Франкове село Нагуєвичі й сусідні населені пункти, де збереглися сліди дохристиянського культового центру, куди входила й торговиця. І хоч народ нині говорить Байзар, І. Франко писав — Базар. Очевидно, тут справді базарували, а як засвідчують Станиславівські гродські акти, на ринках і базарах страчували злочинців, що в дохристиянську добу тлумачилося як жертвопринесення. Принаймні в Станиславові на ринковій площі, перед ратушею, у ХVIII столітті стратили жінку легкої поведінки (відьму) і ватага опришків Василя Баюрака, четвертувавши його. Письменник Михайло Коцюбинський у нарисі «Як ми їздили до криниці» засвідчує, що навіть на початку ХХ століття коло священних криниць, яким поклонялися язичники, все одно відбувалися базари й всеношні. У Нагуєвичах є прізвище Гром, що єднає християнську добу з язичницькою.

alt

Так що не можна як історичний факт тлумачити легенду про братів Туркулів, один з яких потаємним ходом провів «татарів» до замку. Так могла увіковічитися в легенді міжконфесійна війна між християнами і язичниками або вціліти дохристиянський міф. Це поширений сюжет, і такі легенди я зафіксував у кількох місцевостях. Як би ми не говорили про княжі міжусобиці домонгольського періоду, але це були міжконфесійні війни, про що засвідчують такі факти, як ув’язнення в Києві полоцького князя Всеслава, що народився «від волховання», а конкретніше — від волхва, бо його фіктивний батько був безплідний. Тільки цим можна пояснити долю й поведінку Всеслава, якого в Києві посадили в поруб, але після повстання він став київським князем, а тоді тікає до кривичів, новгородців, тмутороканців, де ще процвітало язичництво. Данило Галицький теж громив болохівських князів-язичників, які язичникові — ханові Батию сіяли гречку й просо. Батий ніколи не завоював би Русь, якби не міжконфесійні чвари між язичниками й християнами, про які літописці майже не згадують. Але ж до Батия князь великий Данило Галицький приїхав як язичник і кланяється Кущеві та Багаттю, п’є кумис, з папським нунцієм поводиться як католик, беручи з його рук корону. Хоча це нонсенс: коронування католиком православного.

alt

Можливо, що не татарів, а язичників стосується розповідь про братову зраду, який потаємним ходом провів до замку «поганих», що з часом стали татарами. Очевидно, що цей замок був обителлю волхвів або на місці колишнього язичницького культового центру побудували замок польські окупанти, бо свої таких місць не чіпали. Тут побудували церкву Воскресіння Господнього. «Повість врем’яних літ» говорить, що саме так повелів чинити з язичницькими храмами великий князь Володимир. Скажімо, в селі Нижневі Тлумацького району розказують, що зрадлива баба привела татарів до печери на горі ўоївці. Вороги викурювали тих, що сховалися під землею, гречаною соломою. Якщо вивчити нижнівські топоніми, легенди, обстежити камінь і печеру, заплаву Дністра, то побачиш, що легенда прийшла до нас із язичницької доби, як і нагуєвицька. Таких легенд зафіксовано кілька, в т.ч. і на Поділлі та в інших місцевостях.

alt

Те, що і. Франко буквально купався в міфах і легендах, засвідчує вся його творчість. Повість «Борислав сміється» — це розповідь про пролетаріат міста нафтовиків, що має назву дохристиянського Бориса (Арея, Геракла або Перуна). Цим ім’ям у греків називався Дніпро. Скельне святилище Бориса було, мабуть, в Уричі, де згодом виникла фортеця Тустань.

Ідучи до Ольги Рошкевич у Лолин, він повертав у Бубнище, де є теж скельно-печерне святилище «Скали Довбуша». У Лолині його дивував купальський обряд прибирання вершка смереки. В інших селах обрубують не смереку, а на жердині піднімають прикрашену ялинку або берізку, що є віхою між першою і другою половинами літа. Але назву «віха» він чомусь не зафіксував. Але його вразила легенда про підрубаний ліс, який валили на татарів і потопили їх, загативши річку. Ця легенда фіксується в будь-якому міжгір’ї, де протікають річки Сукіль, Свіча, Чечва, Лімниця, Бистриця Золота, Бистриця Чорна, Прут, Черемош та ін. Бойківське село Тухля — одне з багатьох таких місць, про яке складено таку легенду, яку, можливо, жерці проповідували для підняття духу воїнів у святилищах, а Іван Франко використав її для написання історичної повісті «Захар Беркут».

А що дійсно так було я доведу. Перебуваючи в Тухлі, я відкрив урочище «Тугар», тобто тут згарище лісу або дохристиянського храму (Погорільці, Погари, Пожижевські є чудовими дороговказами до місць давніх святилищ). Ім’я Вовк письменник узяв від імені села Вовче, поблизу якого витік Дністра, або від гірського хребта Вовкани, урочища чи гори. Ось так і виліпив Франко з топонімів боярина Тугара Вовка, зробивши його зрадником, хоч у його селі зрадником називають Туркула, але ж татари були під протекторатом Туреччини, і це ніяк не вписувалося в добу монгольську (монголи за два-три покоління втратили мову й повністю отатарилися, а тому в Галичині про монголів легенд немає, хіба що літератори понаписували про них).

Щодо Туркула, то таку саму назву греки дали гірській ріці Дністрові. Тур, Туркул — високий.

Франкова вітцівщина дихає язичницькою добою. Скажімо, в Дрогобичі в стіні однієї з церков замуровано ідолів. Тут є Вітова гора, яку чомусь зафіксували як Війтова, але то була гора Святого Віта (Святовита), Поревіта, Руєвіта чи Яровіта, що став Юрієм Змієборцем, а був Ареєм. Коли рухатися в бік Тухлі, то зустрінеш гору Яровище, Писану Криницю; у селі — Яринина криниця, ріс дуб, під яким І. Франко написав оповідання «Олівець». Відомо, що дуб — дерево Перуна й Дажбога-Сонця, а тому йому поклонялися, та нині немає вже його — дуб усох. У своєму селі майбутній письменник почув легенду про косаря, що на коні втікав від Змія, та оглянувся й косою скосив йому голову. Можливо, що колись розказували про воїна з мечем, тобто Арея — Ярила — попередника Юрія Змієборця.

alt

Малий Франко в батьківській кузні

Про те, що тут було язичницьке святилище засвідчує багато фольклорних й топонімічних матеріалів, які можуть служити добрим тлом для розуміння того всього, що викладено в статті Івана Франка «Сожжение упирей в с. Нагуевичах в 1831 г.». Упирями в християнську добу називали чоловіків-волхвів, які служили в храмах Перуну, Дажбогу, Стрибогу, Сімарглу, Мокоші та іншим богам. Зрозуміло, що давніх волхвів компрометувала і влада, і християнські попи так само, як у комуністичну добу атеїсти злословили над релігією, називаючи її опіумом, і над священиками. Двоєвір’я, мабуть, породило догмат, що упир — двоєдушний, що він живе й по смерті і т. д. Так же само відьми (від відати) були волхвині, з якими в християнську добу розправлялися часом безпощадно. Папа Римський Іван-Павло II (Кароль Войтила) знайшов у собі мужності покаятися в найбільшому злочині церковників — у знищенні дев’яти з половиною мільйонів невинних людей, яких було звинувачено у відьомстві й упирстві.

alt

Старе село Нагуєвичі часів Івана Франка

На Закарпатті відьма — бусорка (босорка), бусорканя (босорканя), а тому варто звернути увагу на оповідання І. Франка, яке він записав від матері, що в Бусовищі Самбірської округи (тепер село Бусовисько Старосамбірського району) були найстрашніші (старші) упирі. Сам Франко, мабуть, не був у Бусовищі, бо інакше він звернув би увагу, що поблизу Бусовищ збереглося до наших днів унікальне скельно-печерне святилище (складене з трьох велетенських каменів), є ідол (скульптура хтонічної істоти), де молилися й здійснювали різні ритуали язичники. Його тепер називають Чортовим і Довбушевим каменем. Очевидно, то було святилище Буса. Бус — бик (старогрецькою), Бос — бик (латинською), але назва ця може говорити й про Біса, бо високогір’я — Бескиди. Таких скельних святилищ (Довбушевих, Чортових) в Україні багато, але найбільше — в Українських Карпатах та на Поділлі, Волині. Поблизу лемківської криниці на Лемківщині — Диявольський камінь. Їх супроводжує легенда, що камінь ніс один Чорт або несло їх кілька, аби кинути на населений пункт, церкву або монастир. У недалекому селі Ореві язичницький (Чортів) камінь зберігся поблизу церкви й тут розказують, що Чорт пхав камінь, аби завалити церкву — явний відгомін боротьби християнства з язичництвом.

alt

Але в Бусовиську скельне святилище особливе. Сусіднє село Іспас своєю назвою говорить про порятунок від Біса, мабуть, або ж Змія. Очевидно, що маги, які обслуговували Бусовицький камінь, тривалий час зберігали й передавали секрети зцілення людей.

Мати І. Франка розказувала, що сліпий упир із Бусовищ за немалий гонорар умів виліковувати невиліковні хвороби. У сусідньому селі Медвіжі помирав найбагатший чоловік. Упир не хотів його рятувати від смерті, і тільки коли сини пообіцяли пару волів, поїхав на кінець села, добув кістяк, над яким шептав щось і кричав. З розповіді бачимо, що тут, очевидно, був похований найбільший упир, якого як іновірця-поганина на християнському цвинтарі не поховали. Сліпий упир після певного ритуалу з кістяком помер, а багач одужав. Багач за це віддав пару волів. Вірили, що упир не буде шкодити людям після смерті, якщо йому відрубати голову й запхати в межиніжжя, що й робили.

Таких зцілювачів у горах було багато, і, безперечно, цей інститут марів творився в дохристиянську добу. Згодом і вони, і волхвині-відьми стали дисидентами й ворогами нової релігії. Прикро, що в той час не знайшлося розумної людини, яка могла записати тисячі рецептів лікування невиліковних хвороб, і тоді говорили б не тільки про тибетську, але й про карпатську медицину. У добрий час до тих, хто ще був прив’язаний до давньої предківської віри, претензій простолюд не мав, та коли спалахнула епідемія холери, страх довів людей до суспільного психозу. Ми були свідками, як 2009 року під час виборчої президентської кампанії пропагандистський трюк із свинячим грипом довів українців до такого самого стану. Вся країна ходила в масках. Їх не вистачало. Бізнесмени наживалися, кандидати в президенти потирали долоні.

>>Садиба Івана Франка<<

alt

alt

alt

alt

Але в 1831—1932 рр. ситуація в Галичині була складніша, бо холера справді косила людей. Раптово захворіло понад чверть мільйона осіб, із кожної сотні хворих помирало в середньому 38. Особливо багато помирало в Стрийському та Самбірському округах. Першим у Нагуєвичах помер священик, і не було кому зупинити сільських фанатів, які шукали винних у появі епідемії. Цікаво те, що в таких ось ситуаціях завжди знаходиться свій Павлик Морозов, як оце в Росії 1938 року цей піонер доносив на діда й батька. Тоді в Нагуєвичах знайшовся семирічний сиротюк Гаврилко. Щось йому стрілило в голову, що упирі — це ті, хто під коліном носить пов’язку із сирового (не вибіленого) полотна. А носили такі пов’язки як оберіг. і почав він показувати пальцем, хто упир, що на село наслав холеру. Фанатикам цього треба було. Хапали й кували в ланцюги тих, на кого показував Гаврилко. Схопили сім чоловіків, з терену та ялівцю розвели вогонь і по черзі припікали невинних, щоб зізналися, що вони упирі й наслали холеру.

Р. Горак дослідив, що через відсутність священика провина падає на війта, що зі страху, мабуть, що сам може загинути, не зупинив екзекуції. Війтом Нагуєвич був дід івана Франка, тесть його батька Якова — іван Тимчишин. В пам’яті жителів сіл, мабуть, лишилося те, що колись жертви богам приносили на горбі, бо цих так званих «упирів» палили перед горбом Нагуєвицької Слободи, де був раніше базар. Спалили не всіх. Дехто з обпеченими стопами ніг вирвався й сховався у лісі. Але сп’яніла громада вже вирушала до Дрогобича карати духовного пастиря, якого Гаврилко теж назвав упирем, але їм його захопити не вдалося.

Це був один з останніх ударів християн по язичниках.

Очевидно, що давнє жертво­приношення богам і породило в народі переконання, що місце, вибране під Слободу Нагуєвицьку, нещасливе. Нове село розкинулося межи Раделицькими лісами, і звідси далеко до дороги на повітове місто Дрогобич, що вела до так званих воріт. Ворота були й тоді, коли тут діяв комплекс язичницьких святилищ, що виник у сильній енергетичній зоні.

А що це так, то варто задуматися над тим фактом, що на подвір’ї Якова Франка була глибока криниця, та в студню вдарила блискавка, і її закидали землею. Намагалися це пояснити тим, що малий Івась, граючись, утопив у криниці ключі.

Але причина далеко не в ключах. Сьогодні багатьох вражає те, що в Нагуєвичах дуже часті пожежі. Як пише Р. Горак, у рік одруження І. Франка з Ольгою Хорунжинською (травень, 1886) блискавка влучила в його батьківську хату й вона згоріла. Вітчим І. Франка Григорій Гаврилик на згарищі будує нову хату, хоч, за народними повір’ями, на погорищі не будуються. 1936 року викупили обійстя під «Дитячу оселю імені Івана Франка». Коли закладали камінь, то ліві й праві почали битися. Це нагадувало подію 1831 року, але тоді палили упирів, а тепер були убиті й поранені. У селі 1986 року згоріла дзвіниця, а на коляду 1996 р. — церква. У ніч з 23 на 24 лютого згоріла стайня, а 5 липня 2001 року — відбудована хата Івана Франка, яку начебто спалив житель Нагуєвичів. Але чи це так?

© Степан ПУШИК

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: