СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Краєзнавство Стародубщина - втрачена одвічна українська земля

Стародубщина - втрачена одвічна українська земля

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 2

Untit4rwrwwr2552525225wwrwr42242442led-1Цей відірваний від нашої держави край здавна був історичною складовою Великої України. Історично Стародубщина є складовою частиною Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб вперше згадується у літописах під 1096 роком, а у 12-му — на поч. 13 століття виокремлюється у Стародубське удільне князівство. У 1239 р. місто зруйнували монголо-татари. З 14 ст. Стародубщина входить до складу Великого князівства Литовського.

У кінці 15 ст. Стародубське князівство перейшло під владу Московської держави, і у 1522 р. було ліквідоване. Після приєднання до Московії, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатними захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й незалежні люди, що збиралися в загони і на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали «козаками», а на Чернігівщині — «севруками».

 

Герб Стародубу

В часи послаблення Московської держави, у 1616 Стародуб здобули польські війська і за умовами Деулінського перемир'я 1618 Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що перебували тоді в складі Речі Посполитої. Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграло міське населення. У 1620 місту Стародубу було надано магдебурзьке право. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги, наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.

У 1648 у ході національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького українська армія звільнила Стародубщину, де утворюється Стародубський полк. З 1663 р. його територія посилюється, а Новгород-Сіверський був лише сотенним містом полку. З другої половини XVII століття місто Стародуб стало чи не найбільшим ринком для українських товарів. На два великих щорічних ярмарки товари привозилися також з Москви, Риги, Петербурга й Астрахані.
З кінця 1650-х у стародубські ліси стали втікати з Московії старообрядники. 

Мапа Стародубського полку.
 
За часів Петра I приплив старовірів у ці краї посилився. Поступово один із двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично московитським (крім найпівденнішої Семенівської волості). Старообрядці сприяли русифікації Стародубщини, що допомогло радянській владі відокремити від України цю територію. Однак, як свідчать дані переписів, і зокрема «Генеральная перечневая табель малоросійских й Слободских полков» 1742 року, територія Стародубського козацького полку залишалася українською землею: за даними цього перепису, «великоросійских чинов и всякого званія людей» нараховувалося 212 осіб, а малоросійського —20480, у тому чис­лі: отаманів і рядових козаків — 13025.Ці дані красномовно свідчать на користь того, що Стародубщина завжди етнічно горнулася до України.

У 1917—1936 роках мешканці Стародубщини неодноразово зверталися до центральних органів з вимогами та проханнями повернути край до складу України. Згідно Брестського миру 1918 року Стародубщина була повернута  до складу Української Народної Республіки. За законом 2—4.3.1918, Стародуб мав стати центром землі — Сіверщини. Підписавши Брестський мир, РСФРР визнала УНР та її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів.

Однак, більшовики з самого початку початку боролися з будь-якими проявми українського життя у краї:про це свідчить і лист С. Шелухина, голови Української делегації на переговорах з Росією в 1918 ро­ці: «В Мглині посадили в тюрму 150 українців за те, що вони заявили про своє бажання бути при Україні». Тому, звичайно, не бажаючи розмежуватися за етнічною ознакою, московська делегація і слухати не хотіла про кордон, запропонований українською стороною: від Святського адміністративною межею Чернігівської губернії на північний схід до Красного Рогу, а далі на Семець аж, до Трубчевська, потім річкою Нєрусою через Буду-Погощ до Старої Чути і далі до межі з Курською губернією біля Амона.
Врешті-решт, після поразки у Визвольних змаганнях 1917-1924 рр., крмлівські окупанти відірвали цю землю від України:
 

Стародубщина на сучасній мапі Сх. Європи.  
 
Після ж закріплення в Києві більшовиків Стародубщина виявилася в складі Гомельської губернії РРФСР. 6 грудня 1926 року Президія ВЦИК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусі, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії РСФРР. З усієї Стародубщини Україні була повернута в 1920-і роки лише одна Семенівська волость (нині Семенівський район). З того часу у краї робиться все, щоб заперечити і викинути з історичної пам'яті місцевого населення все,що нагадувало йому про спільну долю з Україною.

 

AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: