СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Українське козацтво До проблеми формування святкових традицій Запорозької Січі

До проблеми формування святкових традицій Запорозької Січі

e-mail Друк
Рейтинг 0.0 з 5. Голосів: 0

Untitle5555555d-1Незважаючи на постійний тиск з боку різних зовнішніх сил (польсько-шляхетський уряд, Османська Порта, Кримське ханство, російське самодержавство) Запорожська Січ завжди існувала за своїми правилами і законами, дотримувалася власних ( вироблених століттями) форм організації осілого і походного життя. Багато з цих оригінальних звичаїв і традицій стали символами української ідентичності й тому заслуговують на особливу увагу.

Історія формування козацької святкової обрядовості важлива для дослідження всієї системи святкової культури українського етносу, проте на сьогодні вона залишається ще маловивченою. Цінним матеріалом для висвітлення цієї проблематики дають козацькі літописи, мемуарна література, праці вітчизняних істориків, а також усна поетична творчість.

Життя запорожських козаків суттєво відрізнялося від життя звичайних хліборобів. Розірвавши кровні зв’язки з рідною сім’єю, домівкою, звичайною працею на землі, вони ставали кочовиками, професійними воїнами, які перебували у морських чи сухопутних походах або готувалися до них. Буденний і святковий побут січовиків підпорядковувався вже не тільки ритмам сезонних сільськогосподарських занять, а й особливим традиціям і кодексу поведінки лицарської громади.

У літературі подибуємо різні судження щодо релігійності запорожців. Досить суперечливо трактували це питання навіть одні й ті самі автори. Про дивовижну набожність запорожців писав, зокрема, відомий історик південних степів А.О.Скальковський [2,с.113]. На підтвердження власної думки він наводив такі аргументи: Січ мала 14 церков постійних і 2 похідні, Пустинно-Миколаївський монастир на річці Самарі, крім того козаки славилися своєю щедрістю на користь храмів та прочан, які приходили до них не лише з України, а й інших країв. У свою чергу, один з кращих знавців історії та побуту козаків Д.Яворницький, зауважує, що ця набожність була позбавлена будь-якого святенництва і базувалася скоріше на почуттях, ніж на розумі [3,с.262]. Зовсім по-іншому вважав П.Куліш, який відзначав байдужість запорожців до церкви й посилався при цьому на різні фольклорні джерела, зокрема на весільну жартівливу пісню:

Славні хлопці-запорожці

Вік звікували ? попа не видали,

Як забачили та й у полі цапа,

Отаман каже: „Оце, братці, піп, піп!”

Осавул каже: „Що й я причащався!”

Славні хлопці-запорожці

Вік звікували, церкви не видали,

Як забачили та й у полі скирту,

Отаман каже: „Ото, братці, церква!”

Осавул каже: „Я в їй сповідався.” [4,с.262]

Дати проведення свят на Січі в цілому узгоджувалися з православним календарем. Деякі свята носили оказіональний характер, тобто відбувалися у вигляді реакції на ті або інші події: підтвердження права на самоврядування, прийом почесних гостей, повернення козаків з переможного походу тощо.

Найзначнішими і найшановнішими святами запорожців були Різдво, Новий рік, Водохрещі, Великдень та Покрова. Особливий статус цих календарних віх визначався не лише їх релігійним значенням, а й важливою роллю в організації внутрішнього суспільного і господарського устрою самого Січового Коша. За давнім козацьким звичаєм 1 січня, на Великдень чи 1 жовтня (день Покрови) відбувалися загальновійськові ради для вибору старшини, причому новорічна рада вважалася обов’язковою, а дві інші скликалися лише в разі потреби.

Січові ради проходили за написаним ритуальним сценарієм. Про їх початок сповіщали постріли гармат і бій у литаври. Почувши їх, у святкових строях козаки сходилися на майдан і утворювали велике коло. Посередині його біля прапору і литавр гуртувалася січова старшина з традиційними регаліями своєї влади: кошовий з великою палицею або булавою, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем, осавул з малою паличкою [9,с.722]. Церемоніальний аспект козацьких рад та інших урочистостей належав до компетенції Довбуша, який відповідав за військові клейноди (прапори, литаври, сурми тощо). Сам ритуал обрання посадових осіб у Запорозькому Коші неодноразово описувався й аналізувався у літературі і тому ми не будемо зупинятися на ньому детально.

Звернемо увагу лише на один цікавий момент: вибори старшини на Січі, приурочені до згаданих свят, проходили дуже часто у гострій конкурентній боротьбі. Коли рішення приймалось одностайно, козаки на знак схвалення кидали вгору шапки, плескали в долоні, вигукували: „Слава! Слава! Слава!”. Але часто виникали конфліктні ситуації, коли окремі курені, партії та угрупування намагалися завоювати посаду для свого кандидата й перешкодити обранню чужого. Ці протистояння переростали у сварки, масові бійки і справжні баталії, де траплялися поранені та вбиті. Як зазначає Д.Яворницький, „Противники у своєму озлобленні доходили до того, що навіть кидалися на курені, розоряли їх, ламали все на своєму шляху й наносили одне одному великі кривди та великі збитки”[10,с.168]. 

Стійке збереження в побуті січовиків архаїчних інститутів громадського самоврядування відображає й звичай „розподіляти ріки та урочища”, також приурочений до новорічних військових рад. За допомогою жереба­­—„по лясам” (від герм. Los-жереб) кожен курінь визначав територію, на якій впродовж року, приписані до нього козаки мали право вільно рибалити і полювати. Типологічно цей ритуал близький до селянських общинних переділів земельних угідь, він давав можливість забезпечити відносну справедливість у використанні різних за своєю якістю природних територій. Часова прив’язка звичаю до 1 січня дає підстави розглядати його в комплексі обрядів визначення долі та ініціальної магії, особливо дієвих на рубежі нового сонячно-календарного циклу.

Надзвичайно урочисто запорожці відзначали 6 січня — Водокрес, свято Богоявлення. У цей день відбувався загальносічовий військовий парад і традиційний ритуал водосвяття на Дніпрі. Як зазначає Д.Яворницький, „...з раннього ранку всі козаки, піхота, артилерія і кавалерія збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куріням, без шапок, до закінчення божественної служби; всі були одягнуті в кращі строї, озброєні кращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливим чином розфарбовані знамена, які тримали хорунжі, сидячи на вогняних і чудово убраних конях”[11,с.246]. Після закінчення церковної літургії вся громада: духовенство, парадний стрій козаків з гарматами і прапорами й маси простого люду виходили на середину замерзлого Дніпра, де відбувалося таїнство Ордані. Під залпи гармат і рушниць головний священнослужитель трикратно занурював хрест у воду, після чого, як вірили, вона ставала святою і цілющою. Треба відзначити, що запорозький церемоніал Водохрещ у сполученні з військовим парадом став своєрідним взірцем для багатьох міст України, де існували місцеві ополчення або знаходилися козацькі підрозділи. У фольклорній пам’яті населення Південної України збереглися перекази про те, як січовики відзначали й вечір напередодні Ордані: „Було як повечеряють хлопці на голодну кутю та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрільбу, неначе й справді війна йде”[12,с.84].

Широко практикувалися на Січі різні військово-прикладні змагання та ігри: стрільба з луків і вогнепальної зброї, бій на шаблях, джигітування, боротьба тощо. Молодецькою забавою запорожців, якою тішили вони себе у святкові та недільні дні, були кулачні бої. Учасники їх звичайно поділялися на дві лави або партії, одна з яких представляла верхні, а друга—нижні курені. Масові поєдинки лава на лаву, де гартувалися фізичні і моральні якості воїнів, були доволі жорстоким випробуванням. Нерідко в ході кулачних боїв траплялися і каліцтва, і смертельні випадки. Але за такі вбивства, як свідчать історики, нікого не карали, що підтверджує давній ритуальний характер цих поєдинків. За нашими експедиційними матеріалами, на колишніх землях Запорізької Січі та Гетьманщини традиція кулачних боїв подекуди зберігалася аж до періоду колективізації, коли вона була остаточно викорінена адміністративно-заборонними заходами радянської влади.

Повертаючись у XVIIIст., слід зазначити, що, незважаючи на певні відмінності, святково-ігрова стихія буття запорожців залишалася загальноукраїнською. На Січі, як і поза нею, полюбляли співати, музикувати, танцювати. Регулярно у межі вольностей низового лицарства заходили мандрівні дяки-виконавці вертепної драми. Взимку січовики розважалися у куренях, а влітку—на відкритому повітрі. За відомостями Д.Яворницького, козаки вправно грали на кобзах, скрипках, варганах, лірах („реллях”), басах, цимбалах, сопілках та інших інструментах [13,с.245].

У вільний час запорожці грали в карти, кості, причому гра велася як на безневинного „чуприндаря” (тягали один одного за чуб), так і робилися ставки на гроші та військові трофеї. Вірною супутницею і розрадою козака була люлька-носогрійка, про яку згадується у відомій пісні про П.Сагайдачного. На Січі існував ритуал спільного паління спеціальної „обчеської” люльки. Її передавали з рук у руки при обмірковуванні важливих громадських справ, а також під час колективних святкових учт. Сам ритуал символізував єднання, мир і злагоду між його учасниками [14,с.488].

Говорячи про обрядові традиції запорожців, не можна не згадати феодальний звичай святкового обдаровування — ралець. Напередодні Різдва і Великодня його здійснювали залежні від милості січової старшини торговці, шинкарі та майстрові (ремісники). За словами О.Рігельманн, вони приходили з поздоровленнями на поклін і приносили гнізда по два по три лисиць і калачі чи паски, що називалося у них ралець; на перший день до кошового, котрий заради свята і за прихід їх повинен був поїти вином і взварцем, тобто взварне вино з медом достатньо, доки їм заманеться; на другий день ходили до судді, на третій до писаря, а на четвертий до осавула з таким же підношенням як і до кошового”[15,с.727]. Сьогодні такий спосіб спілкування начальства з підлеглими був би по трактований як хабар, посадовий злочин. Але більш слушно в даному разі говорити про характерні для традиційного суспільства відносини реципрокації (за Б.Маліновським), яка передбачала відшкодування кожного дарунку еквівалентною віддякою.

Успадкований з ранньофеодальної доби звичай вимагав від кошового в ті ж таки свята щедро пригощати спиртним усіх козаків та старшин, які приходили його вітати. Взаємно пригощаючись, січовики переходили з одного куреня в інший. Якщо вірити О.Рігельману, таке „гуляння продовжувалось між ними цілий тиждень і з гарматною стріляниною” [16,с.728]. Суворо дотримуючись тверезості у військових походах і боях, січовики вміли від душі повеселитися у мирний час, особливо в свята. Вже І.Боплан з подивом помітив, що в Україні часто п’ють горілку, не закусуючи, і тому сп’янівши можуть спати просто на вулиці. Чомусь освіченому французові видалося грубим почуте тут прислів’я: „Як не тямиш пити горілку, пий саму воду” [17,с.82], хоча ця народна сентенція цілком доречна.Звичайно, приймати цю характеристику іноземця за чисту монету не має сенсу. У запорізькому „круканні оковитої” багато показного, артистичного. За словами того ж таки Д.Яворницького, „... лицар навіть і в пияцтві залишався лицарем. Віддаючись широкому і нестримному розгулу, козак таким чином виявляв особливого роду молодецтво, особливий погляд на життя...—існувати задля веселощів і радості [19, с.239-240]. Цю особливість української вдачі, пов’язану з карнавальним світовідчуттям, яскраво розкрили у своїх творах І.Котляревський, М.Гоголь, І.Нечуй-Левицький, О.Вишня, О.Ільченко та інші.

Оригінальним святом січового братства, яке не мало аналогів у побуті інших верств українського суспільства, було свято повернення з походів й розподілу воєнних трофеїв. „Дуван дуванити”—ділити здобич. Цей фразеологізм запорозькі та донські козаки запозичили від своїх постійних суперників—турків та кримських татар [20,с.140]. 

Наповнений небезпеками і пригодами військовий побут життя запорожців позначився на формуванні у них певної ієрархії корпоративних християнських святих та покровителів. На честь їх на Січі будувалися церкви і влаштовувалися найшановніші храмові свята. Йдеться насамперед про свято Покрова святої Богородиці, що відзначалося 1 жовтня за ст.ст. Воно було запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів у Х столітті. Серед українців, які багато віків страждали від чужоземних набігів, ця легенда набрала особливої популярності. Божу матір (її називали також Покровою) вважали своєю заступницею запорозькі козаки. Візуально ідея покровительства Богородиці яскраво передана у барочній іконі „Покрова з зображенням Богдана Хмельницького” (І пол.XVIIIст.), що зберігається нині у колекції Національного художнього музею м. Києва.

До особливо шанованих на Січі річних свят належали також дні архангела Михайла (8 ХІ) і Миколи-Чудотворця ( 6 ХІІ). В той час як у селянському середовищі перший святий був більше знаний як покровитель звірів і мисливців, серед запорожців його вважали мужнім лицарем, який перемагає всі темні сили на небі і землі. Існувало повір’я, що Архистратиг Михайло може впливати на хід бойових дій, даючи своєю трубою сигнали для наступу чи відступу.

Високий статус дня пам’яті Миколи-Чудотворця серед січових козаків пояснює повір’я, згідно з яким святий вважався патроном усіх, хто плаває і мандрує. Ікона цього святителя і чудотворця була неодмінним оберегом запорожців у їх походах суходолом і в ризикованих експедиціях на утлих чайках бурхливими хвилями Чорного моря. Знаменний той факт, що свою першу дерев’яну церкву, побудовану 1576р. на Січі, козаки звели на честь святого Миколи. Пізніше, 1602 року, ця церква увійшла до комплексу споруд єдиного на Запорожжі Самарсько-Микільського Пустинного монастиря. За давнім православним звичаєм, січовики, як і хлібороби, і ремісники, очевидно, влаштовували бучні колективні бенкети—„микільщини”, хоча документальні відомості про це не збереглися.

І в часи існування Січі, і після її зруйнування особа запорожця—безстрашного лицаря, захисника рідної землі та віри завжди користувалася великою популярністю серед народних мас, набираючи у фольклорі справді епічного звучання. Ідіоми „козацький дух”, „козацька слава”, „козацька воля”, „козацький рід” тощо стали моральними імперативами української нації, які допомогли їй подолати усі труднощі й випробування на шляху до власної державності. Певна орієнтація на „козацький звичай” простежується і в різних шарах святково-обрядової культури українців. Не випадково, у відомій конституції Пилипа Орлика (1710р.) пропонувалося скликати Генеральну Раду у Гетьманській резиденції, як і на Січі, тричі на рік: на свята Різдва, Великодня, Покрови [24,с.15].

Джерела та література: 1.Блок Марк. Феодальне суспільство.—К.,2002. 2.Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього коша запорозького.—Дніпропетровськ, 1994. 3. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т.І.—К., 1990. 4. Там само. 5. Історія релігії в Україні.-Т.”. Українське православ’я.—К.,1997. 6. Думи.—К., 1969. 7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків.-Т.І.—К., 1990. 8. Там само. 9. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі.—К.,1994. 10. Яворницький Д.І. Там само. 11. Там само. 12. Савур-могила. Легенди та перкази Нижньої Наддніпрянщини.—К., 1990. 13. Яворницький Д.І. Там само. 14. Українське козацтво: Мала енциклопедія.—К.-Запоріжжя, 2002. 15. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі.—К., 1994. 16. Там само. 17. Боплан Гійом Левассер. Опис України.—К.,1990. 18. Яворницький Д.І. Там само. 19. Там само. 20. Етимологічний словник української мови.-Т.2.—К., 1985. 21. Рігельман О. Вказ. праця. 22. Думи.—К., 1969. 23. Сушинський Б. Всесвітня історія лицарства.—Одеса, 2005. 24. Конституції і конституційні акти України.—К.,2006.

Oleksandr Kurochkin

Теги:     Запорожці      свята козаків      звичаї      Покрова      Січ      календар      празники      ралець      Яворницький      традиція
AddThis Social Bookmark Button

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: