СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

АНАЛОГІЇ МІЖ ІНДІЙСЬКИМИ РАДЖПУТАМИ ТА УКРАЇНСЬКИМИ КОЗАКАМИ

e-mail Друк

radzhupatyanalogiiПродовжуючи шукати аналогії між індійськими раджпутами та українськими козаками, вкажу на подібність й інших звичаїв та обрядів. Раджпути, котрі вважають себе нащадками ведичних кшатріїв, носять шаровари і широкі пояси, довгі вуса, які, як запорожці, закручують за вуха, і оселедець на голові, котрий і називається подібно — "чут" (порівняйте з нашим "чуб") .

 

На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризуб — знак бога Шиви [216, 69]. У раджпутів існував звичай: воїнам, котрі від'їжджали на бій, меч завжди вручала жінка — мати або дружина [321, 156]. Нашим козакам зброю також виносила мати, дружина або сестра, що зафіксовано у давніх колядках та думах: Татусьо вийшов — коника вивів, Братенько вийшов — сідельце виніс, Сестриця вийшла — зброю винесла…

У раджпутів божеством кожного клану (кули) є своя окрема "кул-деві", тобто богиня-мати, їй присвячуються спеціальні храми, жертовники в кожній сім'ї та спеціальні культові дійства. Як тут не згадати прадавній козацький девіз: "Ще не вмерла Козацька Мати!". Рось-Маги як богиню-покровительку прадавніх українців згадує у своєму словнику давньоукраїнської міфології Сергій Плачинда. А у збірнику галицьких приповідок Григорія Ількевича, котрий побачив світ 1841 року, зафіксована дуже давня приповідка: "Великая Руська Мати" — саме у значенні Матері Роду.

В Україні аж до XX ст. зберігався звичай "весільного меча": під час весілля світилка перед нареченими несла меч, встромлений у хліб, перевитий барвінком і з прив'язаними свічками. В індійських раджпутів такий меч міг навіть замінити нареченого (якщо той затримувався на полях битв) і наречена, обвінчана за особливим обрядом з його мечем, ставала повноправною дружиною раджпута . Мандруючи Україною XVI ст., французький інженер Боплан із здивуванням описував дивний звичай: українські дівчата самі сватали собі наречених.

Такий же звичай ("сваямвара") здавна існував серед індійських кшатріїв: дівчина теж могла сама вибрати собі нареченого, одягнувши йому на шию гірлянду з квітів.

Раджпути вітали один одного потиском правої руки, а гостя зустрічали кубком пінистого медового напою. Ще Альберт Віміна описував, що Хмельницький вітався за руку з козаками, а звичай привітання гостя келихом меду відомий у нас з глибокої давнини.

alt

Подібно до раджпутів, козаки ховали своїх померлих, насипаючи над ними високі могили. Цей звичай, поширений колись на Україні, занепав внаслідок московсько-більшовицької окупації, як і пам'ять про предків взагалі. Навіть зараз індуси чи китайці, японці чи кавказці знають свої родоводи з десятого коліна, а у нас, на жаль, не знають навіть четвертого. Приведу один факт: з отриманням незалежності в Україні постало питання перевезення на батьківщину праху померлих у Сибіру українських громадян. І, на відміну від литовців, естонців, українці не поспішали забирати своїх померлих… А козаки вважали великим гріхом не забрати тіло побратима з поля бою. Коли тіла знайти не вдавалося, вони, повернувшись на Січ, насипали йому символічну могилу.

У раджпутів, представників касти воїнів-кшатріїв, найдостойнішою вважалась смерть в бою: смерть вдома, на ліжку — негідна. Смерть в бою позбавляла воїна неприємностей наступних перероджень і душа його потрапляла просто до раю. Так само й українські козаки смерть від хвороби вважали ганебною, навіть карою Божою за гріхи. Особливо дотримувались цього постулату запорожці, що були своєрідними ченцями релігії, війни і смерті. Мотив вінчання з могилою є звичайним в українських думах: "моя хатина — в сирій землі домовина", "візьме собі дружиночку високую могилочку", — співається в них. На Поділлі зберігся цікавий звичай запросин гостя до свого дому: "Хати наші на цвинтарі, а Вас прошу до куреня" (курінь — казарма на Січі) . На Запорізькій Січі новоприбулому до куреня козаку курінний отаман, виділяючи місце, казав: "Ну, синку, оце і вся тобі домовина! А як умреш, то ще менш буде".

Колосальні за силою слова, котрі протягом століть були сховані в серцях козацьких нащадків — вояків Української Повстанської Армії, так висвітлюють містику вінчання українського козака-повстанця із війною:

… Знайду від тебе кращу кралю,
Ця краля пишна — це є війна,
Війна палка, війна рожева,
За смерть віддає нам любов.
І дарма тобі, дівчино, сниться,
Що вернуся живий-здоров…

Подібну містику смерті сповідували і знамениті раджпутські ченці-госаїни (воїни ордену Госаїн), філософія і звичаї котрих дивовижно схожі зі звичаями запорозьких козаків. Госаїни поділяються на дві течії: безшлюбні воїни-аскети "ніханги" і "сансарі-госаїн", які живуть світським життям. Козаки також поділялися на безшлюбних січовиків і сімейних реєстровців. Традиційні кольори ніхангів, котрих ще називають "лицарями смерті", синій і жовтий [91, 147]. Ніхангів ще називають "канпхата-джогі", тобто йоги з порваними вухами: при обряді посвячення їм глибоко надрізували вуха, щоб одягти спеціальні важкі сережки…" [321, 266]. Подібну масивну сережку бачив ще візантійський хроніст Лев Диякон у вусі нашого славного князя Святослава Хороброго, котрий своїм зовнішнім виглядом (довгі вуса і чуприна) нагадував як запорозького козака, так і кшатрія-раджпута. Нагадаємо, що січовики також носили сережки, про що є багато свідчень сучасників.

alt

З наведеного вище бачимо, як поверхнево вивчали дослідники військові традиції Запорожжя, примітивізуючи козаків до рівня утікачів від панського гніту, котрі запозичували військові традиції від турків, татар, поляків чи ще когось, тільки не від своїх пращурів, котрих немов би і ніколи не було. А все ж явище українського козацтва та Запорізької Січі має значно глибші корені. І військова культура наших предків була на надзвичайно високому рівні, недаремно різні народи намагалися перейняти її.

radzhaprapor

З історії ми знаємо про відважних єгипетських лицарів-мамлюків. Очевидці в один голос описують їх надзвичайну бойову вправність у володінні зброєю і конем. Ось висловлювання наполеонівського генерала Деверньє Ніколаса Філібера, котрому довелося зіткнутися з ними безпосередньо на полі бою: "Мамлюкська армія навіть разом з її піхотними підкріпленнями була в кількісному відношенні набагато слабшою за французьку. Але кожен мамлюк мав арсенал на своєму коні. Тримаючись верхи, за козацьким звичаєм, він спочатку повинен був розрядити свій карабін; потім стріляв з декількох пар пістолів, викидаючи їх після використання за спину — потім вони підбиралися його пішими слугами; відтак він метав свої смертоносні джеріди — дротики, близько чотирьох футів довжиною, виготовлених із зачищених і вигострених пальмових гілок, і, насамкінець, атакував ворога з кривою турецькою шаблею (ятаганом) у руці. Іноді він тримав два ятагани, розмахуючи обома, тримаючи повіддя зубами. Роки практики робили його здатним відрубати голову одним ударом. Відірваний від своїх батьків ще в юному віці, воїн з дванадцяти років, звичайно, не маючи сім'ї, не знав страху і прив'язаності. Мамлюк майже ніколи не потрапляв у полон: він або перемагав, або гинув, або зникав з тією ж блискавичною швидкістю, з котрою атакував..." [329, 423].

Французький генерал не випадково звернув увагу на те, що мамлюки воювали за козацьким звичаєм. Нагадаємо, що в той час завдяки старанням сина Пилипа Орлика, котрий став маршалом Франції і організовував так званим маршалом Франції і організовував Рейнську Січ, та інших українських емігрантів, у Європі, і Особливо у Франції, була мода на козацтво. У ті часи козак у Європі, як тепер самурай у західному світі, був символом ідеального воїна.

Відомим є той факт, що на Запорізькій Січі вбивство товариша жорстоко каралося: вбивцю закопували в землю разом з мертвим. Ніхто не брався пояснити, звідки на Січі взявся такий суворий звичай. А виявляється, такий звичай існував ще в давніх скіфів і був занесений ними в Індію. У давньоіндійській пам'ятці "Катхасарітсагара" письменника Сомадеві, написаній в XI ст., поруч із згадками про людські жертвоприношення у різних народів йдеться про те, як індоскіфовіна ім'я Муравара в могилу збираються кинути живими його ворогів як жертви його душі [93, 196].

ТАРАС КАЛЯНДРУК,
"ЗАГАДКИ КОЗАЦЬКИХ ХАРАКТЕРНИКІВ"

Теги:     козаки      раджгіути      індологія      праукраїна      воїни      культура

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: