СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Кіммерія Військова справа кіммерійців

Військова справа кіммерійців

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

kimeriecversh1Кіммерійці є найдавнішим з відомих за своїм іменем народів Північного Причорномор’я. Їхня поява на історичній арені була зумовлена комплексом процесів, що відбувалися у кінці ІІ — на початку І тис. до н. е. у степових районах Східної Європи. У цей час населення степів перейшло від скотарсько-хліборобського господарства до кочового скотарства. Значною мірою це стало можливим завдяки широкому використанню коня, що був найкращим у ті часи засобом пересування.

Господарські зміни співпали з впровадженням у життя нового металу — заліза, що ознаменувало перехід від бронзового до залізного віку. Рухомий спосіб життя і засвоєння заліза мали істотний вплив на характер озброєння, звичаї, побут і навіть на психічні особливості давньої людини і соціуму загалом. 

Кіммерійська культура відноситься до раннього залізного віку (ІХ—VII ст. до н. е.). Названа вона за етносом, який мешкав у степовій і частково лісостеповій зоні, поширеній на заході від нижньої течії Дунаю до Поволжя на сході. Населення цієї території не було однорідним і складалося з кочових, різних за походженням, угруповань. Кіммерійська культура поділяється на дві основні групи пам’яток — чорногорівську і новочеркаську.Їх поховальний обряд відбиває уклад кочових воїнів-вершників.

Кінець кіммерійської культури пов’язаний з просякненням на територію Північного Причорномор’я наприкінці XVIII — на початку XVII ст.
до н. е. скіфів зі східних районів Євразії. Однак як етнос кіммерійці зникли не відразу, частина відкочувала на захід, а також у лісостепові райони України, а інша протягом тривалого часу продовжувала протистояти скіфам на малоазійському театрі бойових дій. Кіммерійці, що залишилися напівдні Східної Європи, увійшли до складу скіфського племінного об’єднання на правах субстратного компонента.

Процес культурно-історичного розвитку населення Північного Причорномор’я з початком раннього залізного віку починає особливо помітно переплітатися з розвитком як сусідніх, так і більш віддалених народів. Контакти мешканців Північного Причорномор’я з Кавказом і Центральною Європою у кіммерійську епоху простежуються при дослідженні різноманітних типів озброєння (мечів, кинджалів, а також наконечників стріл та списів). Значною мірою встановленню зв’язків з дальніми реґіонами сприяло засвоєння кіммерійцями верхової їзди. Окрім того, розвиток вершництва зумовив найважливіші зміни у військовій справі, сприяючи появі першої в історії людства кінноти. 

Вершники як надто помітна і боєздатна одиниця кіммерійських військових угруповань значною мірою обумовили військові успіхи цього народу на історичній арені. Саме в той час кіннота, що була елітою кіммерійського війська, стала вирішальною силою у військових діях. Ведуча роль озброєних вершників збереглася у подальшому і в скіфську епоху, і в середньовіччі. Вершництво, що зумовило зростання ролі прошарку кінних воїнів-професіоналів (останній термін певним чином умовний, бо воїни не втратили ще інших функцій членів суспільства), викликало зміни у суспільному житті кочовиків і стало одним з чинників відживання родоплемінного ладу.

Cimm 05a9

Бронзовий шолом VIII–VII ст. з поховань могильника Клін-Яр ІІІ, Північний Кавказ. Зі статті С. Дударєва.

Відзначимо, що саме походження імені „кіммерійці“ є суперечливим. Найбільший інтерес серед дослідників викликає пояснення цього імени з  позиції давньоіранської мови — як самоназва „рухомий кінний загін іранськомовного кочового населення євразійських степів“1. Слід ураховувати, що обмін іменами як особовими, так і загальними, відбувався у суспільствах постійно з найдавніших часів. Про це свідчать і середньовічні аналоги, пов’язані, наприклад, з етимологією таких ойратських етнонімів, як „хошоут“ та „торгоут“, в етимології яких знайшов відображення військовий лад далекого минулого2. Так, слово „хошоут“ означає по-монгольськи „вістря, дзьоб“, а також побудову військового бойового порядку — аванґард війська клином. Що ж стосується етноніма „торгоут“, то відомо, що в добу Чингісхана існували загони під назвою „турхаути“, які охороняли ставки вождів племен, а пізніше — палаци монгольських ханів. Дуже ймовірно, що поява етноніма „кіммерійці“ мала близьку передісторію і пов’язувалась з певними підрозділами, їх військовою та соціальною організацією.

Cimm 03

Фрагмент кавказького бойового пояса. Підгірці Київської обл. Національний музей історії України.

Початок нової ери номадизму зробив використання лука і стріл більш звичною і реґулярною практикою у військовій справі кіммерійських племен, порівняно з епохою пізнього бронзового віку. Так, металеві наконечники стріл у комплексах білозерської культури, що передують кіммерійським пам’яткам у Північному Причорномор’ї, можуть трапитися тільки в одному з поховань Василівського курганного могильника в Одеській області.

Наконечники стріл, що трапляються у кіммерійських могилах (не менше 30 комплексів), є вже звичними предметами поховального інвентаря, що свідчить про їх широке використання у військових діях. Досить часто вони складають сагайдачні набори, що налічують у деяких випадках до 92—108 екземплярів (Білоградець, Ольшана). Більшість наконечників стріл є втулковими і дволопатевими. Відмінності між ними виявляються головним чином у формах головок (ромбоподібна, кілеподібна, лавролиста) і розмірах втулки.

kimmerpic1

Металеві наконечники стріл за своєю формою поділяються на декілька різновидів. Найбільш розповсюдженими серед них є наконечники типу, що відомий у Високій Могилі та Малій Цимбалці, а також з Новочеркаського скарбу. Серед кістяних наконечників найбільше розповсюдження отримали ромбоподібні наконечники стріл з вирізом в основі. Воїни звичайно носили стріли в сагайдаках, застібки яких мали форму ребристих паличок. Робили їх з м’якого каменю або кістки. Судячи із зображень на так званих кіммерійських стелах, номадам Північного Причорномор’я були знайомі також горити — футляри для лука і стріл4. Вони, вірогідно, мали дерев’яну основу, обтягнуту шкірою. Луки кіммерійці виготовляли з нестійких матеріалів, тому вони рідко зберігалися у могилах. Відомо лише одне підкурганне поховання із залишками складного кіммерійського лука, знайденого у місті Зимогір’я Луганської области. Цей лук складався з двох продовгуватих смуг дерева, обмотаних тонкою рослинною смугою бересту. Його довжина складала 93 см. З нашого погляду, лук із Зимогір’я можна розглядати як імовірний „праобраз“ власне „скіфського“ лука, добре відомого з пам’яток  образотворчого мистецтва і описів давніх авторів6.

Зброєю ближнього бою в кіммерійську епоху були мечі та кинджали з бронзи або заліза. Використовувалася також біметалева зброя з бронзовим руків’ям та залізним клинком. Ці мечі і кинджали прийшли на зміну мініатюрним металевим ножам-кинджалам з кільцевим упором, а також черешковим кинджалам з паралельними лезами і осьовим потовщенням клинка, що використовувався степовим населенням Північного Причорномор’я в епоху пізньої бронзи. Значна частина кіммерійських мечів і кинджалів мала хрестоподібне руків’я з грибоподібним або валикоподібним навершям і перехрестя у вигляді прямих пластинчастих виступів або опущених донизу гострих трикутників. Більш досконалої зброї в той час не існувало, і тому воно широко розповсюдилось від Північного Кавказу аж до Центральної Європи і Волго-Камського реґіону. Широко відомі знахідки мечів з кіммерійських поховань — Березків, Великої Олександрівки, Високої Могили, Суворового і інших місць. Довжина деяких залізних мечів з бронзовою хрестоподібною рукояттю сягає 95—108 см (Суботів, Клин-яр ІІІ). Це була двосічна рубаючо-колюча зброя з важким руків’ям вагою до 500 г, необхідним для урівноваження довгої лезової частини. Ймовірно, подібні мечі зображені на йонійському саркофазі з Клазомен8. На кришці саркофага зображена сцена битви греків-гоплітів з кінними воїнами в одязі кочовиків, що, на думку вчених, вважаються кіммерійцями. У трьох вершників у руках видно довгі мечі.

kimmerpic2

Нещодавно унікальний залізний меч був знайдений при розкопках кіммерійського поховання у поселенні Слободзея на Нижньому Дністрі. Він є імпортним і відноситься до типу мечів з язичковими рукояттями (Griffzungenschwerter), що отримали широке розповсюдження у гальштатський період у Центральній, Південній і Північній Європі. Найближчі паралелі меча зі Слободзеї відомі у Македонії — в кургані з могильника Вергина, що датуються не пізніше як ІХ ст. до н. е.

Cimm 013

Зброя доскіфської епохи. Голов’ятине і Софіївка Черкаської обл. Національний музей історії України. 

Традиційними предметами озброєння народів, що мешкали в Північному Причорномор’ї з глибокої давнини, були бойові сокири10. За браком металу їх виготовляли головним чином з каменю. Збереглися вони і в кіммерійський час, коли водночас із ними отримали розповсюдження бойові молотки. Ці знаряддя виготовлені з твердих порід каменю і вирізняються гарним шліфуванням. Вони мають здебільшого правильну циліндричну форму. Деякі зразки мають один кінець звужений або невелике потовщення для міцности у провушині. Розміри бойових кам’яних молотків варіюють від 10,5 до 20,4 см.

У двох кіммерійських похованнях (села Квітки і Каушани) були знайдені залізні сокири. Однак через погану збереженість доволі складно встановити, до якого саме типу вони належали. Значно краще зберігся бронзовий молоток з поховання в кургані біля села Калинівки Миколаївської области. Він має правильну циліндричну форму, обушки обабіч плоскі. У центрі молотка є овальний отвір з залишками дерева від руків’я усередині.

Були відомі кіммерійцям і залізні наконечники списів (Гиреєва Могила, Квітки, Носачів і інші). На деяких з них в основі пера є пара невеликих отворів. Остання ознака виявилася тривкою і характерною для цілого ряду наконечників списів ІХ—VII ст. до н. е. в лісостеповій смузі України, у Північному Кавказі і Центральній Європі.

До числа предметів, звичних для військових поховань кіммерійців, належать також кам’яні бруски. У похованнях вони, як правило, лежать нижче ребер похованого, а отже, були підвішені разом з мечем або кинджалом до портупейного пояса. Для підвішування точильного бруска на одному з його кінців шляхом двостороннього або одностороннього свердління робився отвір.

Знайомство з озброєнням кіммерійців переконує в тому, що їхні загони недаремно вважалися грізною силою у державах Давнього Сходу. Невипадково у боротьбі з ними загинули царі Фригії і Лідії, а ассірійці шукали союзу з кіммерійцями.

Серед давньосхідних клинописних документів виділяються шпигунські донесення з кордонів Урарту, хроніки ассірійських і вавілонських царів, їхнє дипломатичне листування, пророкування оракулів бога Шамаша. Усі вони говорять про народ гаміра (кіммерійців), що з останньої чверти VIII ст. до н. е. став спочатку бентежити північні кордони держави Урарту, а після цього проник до Ассірії і Малої Азії. За цими даними, близько 714 р. до н. е. кіммерійці з’явилися на північних кордонах Урарту. Руса І, цар урартів, ходив на них не занадто вдалим походом. При цьому проти кіммерійців були зібрані чи не всі урартські війська під командою самого царя, його туртана (головнокомандуючого), а крім того, начальників принаймні 13 областей. Незважаючи на значну концентрацію сил урартів, кіммерійці завдали їм нищівної поразки, вщент розгромивши війська туртана і начальників ще двох областей, захопивши їх самих у полон. Начальники інших 11 областей були змушені відступити, а сам цар поспішив в Урарту, залишивши свої війська. Ці повідомлення свідчать про значну бойову могутність кіммерійців, що були здатні протидіяти об’єднаним військовим силам такої великої держави Сходу, як Урарту.

urartu

Sardur

Королівство Урарту

Перевага кіммерійців над найкращими арміями Передньої Азії полягала передусім у застосуванні ними нової тактики, що ґрунтувалася на створенні відносно легкого кінного війська, що практично не мало обозу. Таке військо було надзвичайно рухомим, а при великій дальнобійності і пробивній силі кіммерійських стріл, що відзначалися високими балістичними якостями, могло постійно триматися на безпечній відстані від супротивника. Обстріл ворога вівся в основному не через голову коней, а назад — по ходу перегонів (Іл. 1. 19). Коні, що летіли табуном убік від небезпеки, майже не потребували поводів, ними можна було керувати одними шенкелями11. Таким чином, обстріл вівся на скаку, коли кінний загін мчав мимо супротивника і вбік від нього. Обстріл при цьому був дуже точним, убивчим. Бойові якості давньосхідної кінноти і колісничного війська не відповідали вимогам ведення війни з таким надзвичайно швидким і маневровим супротивником, яким були кіммерійці. Про могутність кіммерійського війська образно говориться в Біблії: „Не буде в ньому [народі, дальньому від краю землі.— С. М.] ані немічного, ані втомленого; він не буде дрімати і не буде спати; пояс не зніметься
з чересел його; і не розірветься ремінь на сандалях його; стріли його загострені і всі луки його натягнуті; копита коней його подібні до кременю і колісниці його як вихор“.

Важливо, що нещодавнє відкриття кургану Уашхиту в Закубанні підтверджує існування у кіммерійців колісниць. Під насипом висотою 4,5 м була виявлена шатрова конструкція, що знаходилася над великою могильною ямою розміром 12Ч7 м. У південній частині ями збереглися залишки колісниці і збруя коней, що тягли її. Місце колісниці відзначено двома ямками від коліс зі слідами дерева усередині. На кістках четвірки коней виявлені вуздечні приладдя. Серед них удалося виділити предмети, що були частинами запрягу колісниць. Окрім кілець з рухомими муфтами ними можуть також слугувати великі браслетоподібні кільця, пластини з подвійними бляшками і циліндричні пронизи12.

Реконструйовані залишки колісниці свідчать, що тут був використаний принцип запрягу, близький до ассірійського, добре відомого зі знаменитих кам’яних рельєфів, що прикрашали палаци східних царів. У двоколісну колісницю запрягали четвірку коней з допомогою одного дишла, найскоріше, одного ярма і зовнішніх ременів-посторонків. Поховання померлого разом з колісницею свідчить про його високий соціальний статус. В індоєвропейських народів колісниця виступає як атрибут царів і богів. З „Авести“ відомий стан „стоячих на колісниці“ — один з трьох станів давньоіранського суспільства, з якого походить сам  цар. У зв’язку з цим необхідно розглядати поховання з Квіток, Ольшани і ряду інших місць в Україні, що супроводжуються упряжжю колісниць, як поховання елітарного прошарку кіммерійського суспільства.

Симптоматично, що колісниці отримали широке розповсюдження у тому хронологічному пласті старожитностей, які мають писемні свідоцтва про військові контакти північних номадів з Давнім Сходом. Очевидно, ці збіги не є випадковими і можуть бути археологічним підтвердженням участи кіммерійців у передньоазійських походах VIII—VII ст. до н. е. Їх доповнюють інші знахідки, відомі частково у Дніпровському лісостеповому правобережжі. З Черняхівського скарбу під Києвом також відомі бронзові оківки від щитів, що складаються немовби з чотирьох опуклих блях різноманітної величини, накладених одна на одну у вигляді концентричних кілець13. Зв’язок цих оківок із Закавказзям і Урарту не викликає сумнівів. До цього ж кола старожитностей відносяться і знахідки у Центральному Передкавказзі предметів парадного і бойового озброєння, деякі з яких також прикрашені рельєфними концентричними кільцями.

Участь у далеких походах стимулювала процес подальшого розвитку озброєння у кіммерійців. У воїнів давньосхідних держав вони запозичили ряд нових елементів озброєння: панцири, шоломи, засоби захисту бойового коня, завдяки чому зросла бойова оснащеність кінних кіммерійських загонів (Іл. 3). Можна припускати, що походи на Давній Схід сприяли зростанню кількости професійних воїнів, а широке розповсюдження залізної зброї і кіммерійського стрілецького озброєння дозволило значно посилити міць військових формувань ранніх кочовиків.

Зроблений нами стислий огляд не залишає сумнівів у тому, що організація військової справи і технічна оснащеність війська кіммерійців
перебувала на достатньо високому професійному рівні. Вершники, міцно спаяні у загони, були основою кіммерійських військ. Це надавало їм рухливости, маневрености і особливої переваги у боях з піхотинцями. Комплекс кіммерійського озброєння базувався на використанні передових культурно-технічних досягнень різноетнічного населення півдня Східної Європи та значною мірою зумовив розвиток військової справи на цій території у наступні історичні періоди.

Сергій Махортих,
Інститут археології НАН 

AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: