Вівторок
19 бер., 2024
     

Ukrainian English

Останні роки Івана Франка: розмови, марення, сновидіння

Рейтинг 3.7 з 5. Голосів: 3

Останні роки життя Івана Франка

Наскільки відомо, Іван Франко ніколи не вів щоденника (у буквальному сенсі цього слова). Щоправда, в його архіві збереглося чимало записних книжок та загальних зошитів із різноманітними нотатками (від адрес та бібліографічних описів до чорнових автографів художніх творів та наукових праць); його епістолярна та науково-публіцистична спадщина вражає своїми масштабами; залишив він і низку автобіографічних оповідань, нарисів та спогадів; інтимним «дневником» його розуму й серця завше була лірична поезія; але власне щоденника (із регулярними записами поточних подій, думок, вражень та спостережень) письменник не провадив. 

Вочевидь, за нескіченним плином оригінальних творчих ідей та повсякденних справ йому просто було ніколи – завжди знаходились якісь цікавіші чи просто нагальніші заняття: черговий вірш, поема, новела, роман, наукова стаття… Огром незреалізованих або ж саме в той час реалізовуваних задумів не давав йому змоги ставати ще й щоденним секретарем та оперативним справоздавцем власного життя. «Дальший опис мого життя може заступити бібліографічний опис моїх праць» [т. 31, с. 30][1], – писав 1897 р. у жорстко-одвертому слові «Дещо про себе самого». Він волів звітуватися перед собою, сучасниками та нащадками своїми друкованими працями, а не минущими імпресіями та рефлексіями «на злобу дня». А типовий для значної частини «щоденникописців» нарцисизм був категорично чужий його «бджолиній» натурі – натурі ремісника, каменяра чи пекаря (за його власними, вельми скромними, символічними самоозначеннями).

Іван Франко хвороба рукІван Франко. Криворівня, 1912 р.

Проте в останній період, й особливо у 1915–1916 рр., письменник раптом відчув потребу нотувати окремі факти зі свого тодішнього життя – небагатого на події, зате багатого на страждання. «Для І. Франка останніх років життя, – зауважує з цього приводу Ярослава Мельник, – вельми прикметною рисою є самообсервування власного фізичного та душевного стану, фіксація цих спостережень у різних автобіографічних нотатках, у листах, мозаїчно навіть у деяких творах»[2]. У цьому дослідниця вбачає не лише зрозумілу й природну інтроспекцію сконцентрованої на власних переживаннях хворої людини, що повсякчас перебуває на грані життя і смерті, а й «присутність І. Франка-дослідника, вченого аналітика з неподоланним бажанням зрозуміти, осмислити все, що з ним відбувається»[3].

Втомлений і хворий, позбавлений можливості повноцінної праці та вільного спілкування, Франко почав надавати значення тому, що раніше вважав не вартим уваги (чи принаймні письмової згадки): зміни в погоді та у власному психічному й фізичному стані, поява грибів на базарі та раптове зникнення пташок, візит «непрошеного гостя» – злодія – до будинку на Понінського, 4, або надибані у «старому папір’ї» напівзабуті документи «молодечого романтизму»…

Але найголовніше – розмови з духами, марення та сновидіння.

Саме вони тепер стали головним змістом його життя, немовби заступивши зненацька інші, важливіші проблеми – філософські, громадсько-політичні, наукові, художні… Тож саме ці факти «внутрішньої біографії» письменника стали відтепер лягати на папір.

Таких нотаток, на жаль, збереглося порівняно небагато. Деякі з них опубліковано 2008 р. в додатковому 52-му томі до 50-томного Зібрання творів І. Франка: це, зокрема, фенологічна замітка «Із спостережень над природою» (між 13 і 25 липня 1915 р.) [т. 52, с. 211–212], що її упорядник (Микола Бондар) кваліфікував як «поезію в прозі» [т. 52, с. 865] (на наш погляд, достатніх підстав для такої генологічної кваліфікації немає; насправді стиль замітки далекий від художнього, а те, що твір потрапив до рукопису невиданої поетичної збірки останніх років життя письменника [ІЛ. – Ф. 3. – № 232. – С. 189–190], – радше випадковість або ж наслідок заниженого через хворобу рівня авторської самокритичності), а також написані «з уст духа», під впливом кошмарних сновидінь та галюцинаторних візій, польськомовні вірші «Сусід» [т. 52, с. 301] та «Із театру італійської війни» [т. 52, с. 302] у супроводі характерних щоденникових нотаток автора, що пояснюють обставини появи цих творів (обидва 19 лютого 1916 р.):

«Ніч із д[ня] 18 на 19 лютий після кількох майже неспаних ночий задля тяжких припадків моєї слабости спав я зглядно дуже спокійно й будився після досить довгих перерв свідомости лише [sic! – Б. Т.] чотири рази. Першим разом, іще не було півночи, з уст духа, мого невідступного переслідовника, що має особливий дар говорити ненастанно, а властиво верещати по змозі голосно день і ніч, а себе, хоч був чоловіком, поляком, родом із Люблина, раз у раз називає Богом («Jestem ci Bogiem i nic ci zrobić nie mogę. Nie mam cię za nic zupełnie, wszystko ci jest do niczego», – се його улюблені звороти, адресовані до мене), я почув і затямив дословно ось яке глубокоумне оповідання <…> [далі йде невелика прозова оповідка та її поетичний варіант, перевіршований польською мовою: «W Italii w środku miasts…». – Б. Т.] <…> Прокинувшися другий раз тої самої ночи вже по півночи, я був під неясним вражінєм якихось слів, що в мене зложилися ось у який польський чотировірш, мов у телеграму [поетична мініатюра «I we Włoszech I w Doberdo…». – Б. Т.]» [т. 52, с. 301–302].

Інші подібні нотатки – «телеграми духів» – досі залишаються в архіві письменника, поза увагою більшості дослідників та читачів, тому маловідомі навіть фахівцям. З огляду на те, що, на наше переконання, для франкознавства має значення абсолютно все, що вийшло з-під Франкового пера (чи й навіть, формально, з-під пера інших осіб – секретарів та переписувачів) і є «духовою власністю» автора «Мойсея», у пропонованій публікації оприлюднюємо чотири таких матеріали з відповідними коментарями та вступними поясненнями: автографи І. Франка «За свіжої пам’яти» (що включає два записи, датовані відповідно 13 і 15 травня 1915 р.) та «[Запис сну І. Франка в ніч з 11 на 12 січня 1916 р.]» (13 січня 1916 р.), а також нотатки «Із сну І. Франка» (10 березня 1916 р.) та «[Розповідь І. Франка про самопочуття в березні 1916 р.]» (31 березня 1916 р.), рукою поетового племінника Василя Захаровича Франка, які тому, очевидно (як випливає з їхнього змісту), надиктував сам письменник.

Іван Франко хворобаІван Франко диктує свої твори Андрієві Дутчаку. Криворівня 1913 р.

Ці невеликі за обсягом і, на перший погляд, малоістотні нотатки зберігаються у фонді Івана Франка у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в Києві (далі – ІЛ. – Ф. 3; номер одиниці зберігання, конкретні аркуші та сторінки зазначаємо окремо для кожного тексту в коментарях до них). Усі вони, за формулою самого Франка з передмови до збірки «Мій Ізмарагд» (1898), – «правдиві Schmerzenskinders» (нім. діти страждання), печальні людські документи згасання великого, але недужого духу.

Ці записи періоду Першої світової війни не стільки автобіографічні, скільки автопсихографічні, оскільки головним предметом відображення в них є не зовнішньо-подієвий антураж, а внутрішньо-психологічні явища, процеси та стани. Конспективні, навіть телеграфічні за своїм стилем, немовби оперативні звідомлення з лінії фронту досмертної війни з хворобою, вони дають уявлення про той химерний, моторошний світ нестерпних фізичних та психологічних страждань, у якому слабий, самотній і виснажений понадлюдською працею письменник мусив пробувати останні роки свого земного життя. Тим самим вони доповнюють уже опубліковані автобіографічні записи, а також відому і вже не раз передруковану «Історію моєї хороби» (1908)[5].

Основний зміст нотаток – Франкові сновидіння. З огляду на це, необхідність їхньої публікації додатково мотивує й той факт, що останнім часом значно пожвавився не лише науковий, але й громадський (у т. ч. читацький) інтерес до письменницьких сновидінь[6].

Прикметний уже сам факт писемної фіксації сонних візій. Навряд чи це вислід простої «сверблячки до писання». Він свідчить про те, що для хворого письменника, який неначе б балансував на тонкій, іноді майже невловній межі між сном і дійсністю, було надто важливо записати побачене фантасмагоричне видиво, оскільки воно для нього часто-густо було реальніше за реальність. Адже в останнє десятиліття свого життя, виснажений тяжкою хворобою, переслідуваний злими духами-демонами, він жив немовби у двох світах: реальному й ірреальному.

Так, у листі до Яна Парандовського від 3 січня 1914 р. Франко писав: «<…> Я ніколи не був спіритистом і не є ним до сих пір, але від квітня 1908 р. з ласки Божої я маю дар слуху, відкритого на голоси духів, а також – зору, відкритого на з’явища надзмислового світу. Таким чином, з того часу я живу, так би мовити, подвійним життям, щодня і щоночі отримуючи враження надзмислового світу»[7].

Як митця і вченого, Франка й раніше надзвичайно цікавила грань раціонального й ірраціонального, свідомого й несвідомого, фантазії і дійсності, наслідки і прояви їхнього зудару та взаємопроникнення (згадаймо, для прикладу, численні зразки «художнього психоаналізу» з Франкової малої та великої прози або ж тепер уже хрестоматійні міркування про двоїсту природу людського «я», нижню та верхню свідомість, аналогії між сонною і поетичною фантазією в трактаті «Із секретів поетичної творчості»). Недаремно пролог до незавершеної поеми «Лісова ідилія» письменник зачинав так:

На романтичного коня сідаю.
Крилатий звіру, не пручайсь, не ржи!
Неси мене, куди я загадаю,
На фантастичні ті шпилі біжи,
Де вихор грає, стогне гомін гаю,
Де на вузькій, мов ниточка, межі
Фантазія і дійсність спина в спину
Глядять у мрій квітчастую країну [т. 3, с. 109].

Тепер саме ця «вузька, мов ниточка, межа» силою необхідності стала головною доменою його життєтворчості. Утім, з «квітчастої країни» мрій вона раптом обернулася пеклом нестерпних страждань, макабричних сонних та галюцинаторних візій.

Візійний (у тім числі сновізійний) компонент був притаманний творчості Франка від самих її початків. Засоби оніричної поетики письменник використовував досить часто і плідно. Варто назвати бодай різночасові й різножанрові його твори, у яких ці засоби виконують важливу роль (жанро-, образо-, характеро-, сюжето-, структуро-, смислотворчу):

  • поетичні: «Сон князя» (1877), «Каменярі» (1878), «Рубач» (1882), «Поєдинок» (1883), «Святовечірня казка» (1883), «Я снив» (1885), «Зближався день і сон прогнав (невинний)…» (1885), «У сні мені явились дві богині…», «І говорила перша: «Я любов»…», «І говорила друга: Я ненависть…» (усі три – з циклу «Тюремні сонети», 1889), «Привид» (1892), «Похорон» (1897), «По коверці пурпуровім…», «Над великою рікою…», «Ніч. Довкола тихо, мертво…» (три останні – з циклу «В плен-ері» збірки «Із днів журби», 1900), «І досі нам сниться…» (з циклу «На старі теми», 1906), «У сні знайшов я дивную долину….», «Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…», «Як голова болить!..» (три останні – з циклу «Із книги Кааф», 1901–1906), «Блюдитеся бhса полуденнаго» (1907), «Не алегорія» (1914), «Три сестри милосердя. Із моїх несонних візій» (1915), «Чи віщий сон?» (1915);
  • прозові: «На роботі» (1877), «Навернений грішник» (1877), «На дні» (1880), «Поєдинок. Зимова казка» (1883), «Рубач» (1886), «Місія» (1887), «Без праці» (1891), «Перехресні стежки» (1900), «У тюремнім шпиталі» (1902), «Терен у нозі» (1904), «Сойчине крило» (1905), «Великий шум» (1907), «Неначе сон» (1908), «Син Остапа» (1908);
  • драматичні: «Сон князя Святослава» (1895), та багато ін.[8].

Проте саме в останній період життя сновізійно-галюцинаторний компонент набув статусу домінанти внутрішнього, психологічного життя письменника. Як стверджує Леонід Білецький, один із піонерів дослідження цієї теми у франкознавстві,

«страждання й хороба поета виделікатнюють нервову систему й усю його духову структуру. І в останній добі його творчости я відчуваю вже моменти епілептичного здеґенеровання його духа, і ухо поета почало відкриватися для прийняття таємничого, містичного світа, і творча пластична уява поета, що спричинювалася до витворення найвищих скульптурних образів, картин, метафоричного стилю, ся уява перебивається творчою уявою містичною, химеричною чи примарною; наслідком таких уявно-творчих перебоїв у поезії Франка з’являється нова форма – форма візій і в сюжеті, як “Похорон”, і в поодиноких мотивах його останніх поем (“Іван Вишенський”, “Мойсей”), а також і менших поезій – збірок “Із днів журби”, “Semper tiro”. Але ся прикмета поетичної творчости не лише не зменшила вартости його творів, а навпаки, підняла їх на ще вищий щабель, надала ідеям і образам поета ще глибшої перспективи – абстрактно-емоціональної й містичної. Ферменти інтуїтивні підіймаються до найвищого ступня свого арти­стичного вияву: артистичного сполучення природного з надприродним, реального з ірреальним <…>»[9].

Одначе з часу загострення хвороби (1908–1916 рр.) йшлося вже не стільки про жанрову форму візій у творчості поета та її естетичні функції, скільки про візії як психологічний феномен щоденного Франкового життя.

…Його сива голова не просто нестерпно боліла. Вона гула, мов дзвін, від надокучливого багатоголосся духів.

Про це збереглися свідчення самого Франка та численні спогади сучасників.

Знесилений неправильно діагностованою та, відповідно, неадекватно лікованою хворобою, письменник не раз скаржився друзям і знайомим на голоси ворожих духів (здебільшого цілком конкретних, персоніфікованих – наприклад, духів покійного Михайла Драгоманова, Івана Наумовича чи Івана Гушалевича), які переслідують і мучать його. Скажімо, в листі до Адольфа Черного від 5 жовтня 1910 р. він писав:

«Стан мойого здоров’я взагалі добрий, але обі мої руки вже третій рік знаходяться в стані безприкладної в історії медицини деформації, доконаної духовими рухами і сполученої з отворенієм слуху на духові голоси. Зрозумієте, що в таких відносинах усяка літературна праця була б утруднена, навіть коли б не було того безприкладного завзятого переслідування з боку ворожих духів, котрі протягом усього того часу, крім найрізніших способів мучення моїх рук, переслідували мене і переслідують досі ненастанним криком, що не перестає ані на хвилю, ані вдень, ані вночі» [т. 50, с. 386].

Таких зізнань у Франковому епістолярії 1908–1916 рр. можна віднайти чимало[10].

Подібна зловісна картина постає й зі спогадів сучасників письменника про останні роки його життя. Так, лікар Володимир Щуровський, що наглядав за хворим Франком у «Приюті для хорих та виздоровців Українських Січових Стрільців» у Львові у 1915–1916 рр., згадував:

«Під вечір, як життя в приюті затихало, навіщували його візії містично-релігійного змісту. В суть і зміст візій поет непохитно вірив і розказував другим як про дійсні, реальні переживання. Ніччю находили поета вампіри, висмоктуючи з нього силу і здоров’я. Сила у виді електричної струї виходила з його рук, розсіваючись в просторі і освітлюючи зеленуватим сяєвом кімнату [пор. нотатку «[Розповідь І. Франка про самопочуття в березні 1916 р.]», що публікується нижче, у якій також ідеться про те, що з рук письменника виходила «пребогата продукція духового тіла» містичного походження. – Б. Т.]. З’являвся дух померлого батька або Драгоманова. Провадив поета зі собою в космічні простори і показував уладження надземного світу. Це величаві будівлі з заліза і каміння, уладжені з вибагливою розкішністю для праведних, а для грішних – тісні комори з дивовижними машинами для тортур. Поет терпів від непевності, куди попаде його душа після смерті»[11].

Іван Франко у приюті УССІван Франко в приюті УСС. Поруч – управителька Приюту Ірена Домбчевська та лікарі Володимир Щуровський
(між Франком та Домбчевською) та Броніслав Овчарський (крайній справа). 1916 р.

Медична сестра цього Приюту, яка також піклувалася про недужого Франка, Софія (Зоня) Монджейовська-Гончар писала:

«Вранці Франко часто оповідав, що бився з духами, ворогами своїх ідей, і навіть називав їх по імені. Між іншим, вичислював серед тих духів якогось Гржиголінського чи Гржигоржевського та інших польських і чужинецьких письменників. З духом одного такого польського письменника (не пам’ятаю й цього прізвища, бо це ж літа) бився, як оповідав, на Чортівській Скелі, бо той мав йому сказати: “Франку, я єстем твоїм Боґєм!” – і за те Франко скинув його зі скелі [аналогічний мотив розвинуто в авторському коментарі до твору «Сусід», цитованому вище. – Б. Т.]. Теж із духом Драгоманова мав часті суперечки, й навіть оповідав потім, в чому не годиться з ним…»[12].

Ще одна мемуаристка, Олена Грозикова, у спогадах «Останні дні Франка» передала пряму мову письменника:

«Всі терпіння і вся радість кінчаться смертю, але смертю природною. От я на цю тему цілими ночами розмовляю з духами. Вони приходять до моєї кімнати вікнами, дверима, сідають коло мене на ліжку. Щоб ви чули наші розмови, особливо росіян та наддніпрянців! У них інша психіка, вони дуже цікаві і так мені докучають; є то правдиві колтуни, не раз залізними гаками калічать мені ребра. Вам смішно. Чи до вас коли духи приходять вночі, чи розмовляють з вами?

Коли я казала, що ні, – відповів:

– Вірю вам вповні, може би, й я не бачив і не чув, але в мене бачить той другий і чує це моє друге “я”, що десять літ розпаношилося в моїй душі.

Я не розуміла, як можна так притомно висказувати свої внеслі гадки, відтак безпосередньо зійти на неймовірні фантазії про духи, та так зв’язно, так притомно розказувати»[13].

Це лише найхарактерніші мемуарні свідчення про Франкові «розмови з духами». Насправді таких спогадів набагато більше. Зокрема, в багатьох із них ідеться про явлення Франкові духів померлих – покійного батька Якова Франка, Адама Міцкевича, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Маркіяна Шашкевича, Івана Наумовича, Івана Гушалевича, Михайла Драгоманова, Олександра Веселовського та ін.[14] Тож цей психологічний феномен був явищем системним і вимагає фахового пояснення. Професор Дмитро Луцик, який ретроспективно встановив танатогенез І. Франка, висловлює припущення, що причиною подібних видінь могли бути певні токсичні галюциногенні медикаменти (зокрема, препарати наперстянки)[15].

У кожному разі, факт залишається фактом: духове життя Франка періоду прогресування тяжкої і, як виявилось, смертельної хвороби[16] було сповнене моторошних гротескних видінь. При цьому в усіх цих випадках складно провести межу між сновидіннями та галюцинаціями. Сьогодні важко, чи радше неможливо встановити, наснилися Франкові чи привиділися певні примари – особи, картини, події…

Останнє твердження слушне і щодо публікованих нижче нотаток. Це переважно страшні сни, сни-кошмари, сни-галюцинації. Головні їхні мотиви – переслідування чужими, зловорожими духами, які не лише докучають недужому письменникові та мордують його в жорстокий, химерно-вигадливий спосіб, а й диктують йому літературні твори (ось як згадані вище «Сусід» та «Із театру італійської війни»); поранення, біль і страждання; зустрічі з владоможцем (цісарем) тощо.

Очевидно, усі ці візії (у цьому разі байдуже: сонні чи галюцинаторні) невипадкові. Вони породжені не лише хворобливим станом письменника на порозі вічності, а й усім його попереднім життям, насамперед внутрішньо-психологічним. «Символіка сонних привидів» [т. 31, с. 75] (тупа дерев’яна стріла, духи-демони, цісар, капелюх, світляна височина, ріка, стежка із зеленими листками…), безперечно, має своє підґрунтя в біографії, творчості, індивідуальному та колективному несвідомому автора. З іншого боку, навряд чи ця символіка може бути однозначно витлумачена. І ключі до інтерпретації Франкових сновидінь (як, зрештою, і сновидінь персонажів його художніх творів) треба шукати не стільки в наївно-примітивних «сонниках» чи й навіть психоаналітичних експлікаціях сновізій (фройдівських або постфройдівських), скільки в життєтворчості самого письменника, його психобіографії й психотворчості.

Тут наважимося запропонувати лише ескіз подібних тлумачень (повністю усвідомлюючи їхню релятивність і суб’єктивність).

Отже, про що, на нашу думку, в символічній формі промовляють Франкові сновидіння?

По-перше, про його нестерпні душевні муки й фізичні страждання, породжені не лише зовнішніми чинниками (нападами недоброзичливців, і не лише словесними; несприйняттям і нерозумінням сучасників; багато в чому нещасливим сімейним життям; суспільним остракізмом; як наслідок, кількаразовими ув’язненнями та іншими травматичними життєвими ситуаціями), а й, не останньою чергою, виснажливою багатолітньою «війною з самим собою» – власними сумнівами, ваганнями, внутрішнім роздвоєнням, комплексами неповної творчої зреалізованості («невроджених дітей» – ненаписаних творів), рабської праці «в наймах у сусідів», національної зради і самозради, провини перед близькими родичами та далекими нащадками, тощо[17].

По-друге, про постійну конфронтацію, напружене простистояння: з великими попередниками (зокрема Адамом Міцкевичем[18], а також Михайлом Драгомановим та багатьма іншими українськими діячами, про що свідчать інші матеріали мемуарного та епістолярного характеру, згадані й частково цитовані вище), сучасниками, владою (в публікованих нотатках символізованою постаттю німецького цісаря; вельми прикметний зневажливо-образливий тон звертання владоможця до сновидця, а також їхній різноспрямований рух – Франко «розминувся» з владою і в буквальному, і метафоричному сенсі).

По-третє, про глибоке вкорінення авторської свідомості в історичну пам’ять (характерна згадка про плем’я кутріґурів, очевидно, пов’язана з тривалими зацікавленнями письменника-вченого життям стародавніх епох).

Безперечно, можливі й інші тлумачення цих нотаток. Але це вже справа майбутніх дослідників (і не лише франкознавців-літературознавців, а й фахових психологів, психоаналітиків та, не виключено, психіатрів).

* * *

…У сливе містичному сонеті «До Музи», написаному фатального 1908 р. в Ліпіку, на заклик богині рушити туди, «де луна ігровище бісів», поет відповідав так:

Нехай і так! Підем, моя ти люба!
Скуштуємо ще раз утіх земних
І зирнемо в той вир, де всьому згуба.

Ще раз пройдем по сховищах тісних,
Де жах і жаль, і мрії, й дійсність груба,
І втомимось, і заснемо по них [т. 3, с. 188].

У цьому поетичному контексті сон (властиво, смертний сон, сон-як-смерть і смерть-як-сон) поставав як жадане визволення, умиротворення, омріяний і довгоочікуваний блаженний відпочинок від марнот цього світу.

Як бачимо, реальні Франкові сновидіння останніх років були безмежно далекі від цієї образної моделі сну-звільнення, сну-заспокоєння. Це були цілком протилежні за характером і функціями сни-кошмари, сни-муки, сни-тортури.

Не дивно, що за таких обставин у письменника, якого часто (за життя й особливо по смерті) звинувачували у релігійному вільнодумстві, а то й «войовничому атеїзмі», з’явилися зовсім не «атеїстичні» думки про «загробне життя».

1914 р. у маловідомій примітці до власного перекладу філософської поеми Персі Біші Шеллі «Цариця Меб» (виконаного ще в 1878–1879 рр. і наново редагованого наприкінці життя) Франко писав: «Розуміється, в дійснім загробовім житю се все неможливе [йдеться про пізнання минулого, сучасного і майбутнього. – Б. Т.] головно тому, що душі людські через смерть позбавлені головного пізнавання – мізку, надгорода за праведне та трудяще житє зовсім инша, лежить у почутю спокою, безтурботности або радости» [т. 52, с. 949].

«В дійснім загробовім житю…»

Дивно чути такі слова від «вічного революціонера» (у його стереотипному масовому сприйманні, як типового позитивіста й раціоналіста), чи не так?

Хочеться вірити, що «в дійснім загробовім житю» (якщо таке існує) Франкова змучена душа знайшла-таки спочинок. І його «за праведне та трудяще житє» по той бік земної реальності – у вічному сні – чекала заслужена нагорода: почуття спокою, безтурботності й радості. І жодних телеграм.

* * *

Усі матеріали публікуються вперше, з максимальним збереженням мовно-правописних особливостей автографів. Осучаснено лише графіку (зокрема, замінено літеру ї на місці сучасної і), пуктуацію, вживання апострофа та великої літери, написання слів разом, окремо й через дефіс. У текстах, написаних, очевидно, під диктування Івана Франка рукою його племінника Василя, який опікувався хворим письменником у 1915–1916 рр., беззастережно виправлено очевидні помилки, пов’язані з невисоким рівнем грамотності Франкового братанича (сина його рідного брата Захара). Безсенсовні фрагменти (латинською графікою) відчитано та відтворено буквально. Авторські скорочення розкрито в квадратних дужках.

Публікатор висловлює вдячність завідувачеві Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України п. Галині Бурлаці – за оперативно надані електронні фотокопії автографів, керівникові Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України п. Євгенові Нахліку – за організаційне сприяння та підтримку, полоністові п. Ярославу Нахлікові – за кваліфіковані консультації з приводу чужомовних фрагментів.

Іван Франко

За свіжої пам’яти

 Вночи з д[ня] 12 на 13 мая 1915 (день Вознесенія) мені снилося коло півночи, що мене вцілило в живіт по лівім боці троха низше груди. Я почув біль, і мені відразу стало ясно, що мене мав застрілити якийсь кутріґур деревляною стрілою, заостреною плоским ромбом. Я посмотрив таки ві сні болюче місце й переконався, що рани не було, значить, стріла була тупа. Записую се для пам’яти з увагою, що кутріґури були одним із болгарських племен, які з-над Волги через нашу терріторію перед звиш тисячею літ зайшли над долішній Дунай на терріторію теперішньої Румунії, а відтак протягом досить довгого часу перебралися на балканський півостров і відвоювали в византійської імперії свою теперішню терріторію.

Львів д[ня] 13 мая 1915.                                                      Іван Франко.

Д[ня] 14 мая весь день майже аж до самого вечера було так темно, що в моїй кімнаті я не міг писати при столі і писав дещо при вікні. Рано й пополудні падав дощ зі смолою, що робила чорні крапки на білих ковніриках та манжетах, а рано д[ня] 15 мая з даху мойого дому від сильного дощу ринвою спливала виразно зачорнена вода. Дехто весь день чув у повітрі запах диму. Говорили, що то горить Борислав і що з кіпця на Високім замку видно буханє великої пожежі. Один рос[ійський] офіцер мав говорити, що горять також деякі більші міста, Самбір та Сянок. У часописах із тих двох днів про се ані слова.

15/V

Подається за автографом І. Франка: ІЛ. – Ф. 3. – № 186. – 1 арк.

Передсмертна записка ФранкаПершу нотатку, датовану 13. V 1915 р., підписано: Іван Франко. Друга (з датою 15. V [1915 р.]) не підписана.

Фабулу сновидіння з першої нотатки І. Франко використав у ІІІ-й частині поетичного циклу «З великої війни» – своєрідного віршованого щоденника, датованого «19–20/VІІІ [1915]» та вперше опублікованого в газеті: Діло. – 1915. – № 90 (8849). – 10. ХІ (28. Х ст. ст.). – С. 1–2; № 91 (8850). – 11. ХІ (29. Х ст. ст.). – С. 1–2.

У контексті цього твору візія закономірно набула віршової форми:

Було видінє раз мені,
Одно з тих, що бувало щодня,
Не то на яві, не то в сні,
Що і мені рука Господня

Сю зиму потерпіти щось
Від роду-віку назначила;
І ось вночи мені здалось
І без кресила й без точила,

Що кутрігурськая стріла
В бік лівий у живіт попала,
І мала вбитися ціла,
Й мене зранить смертельно мала.

Я біль почув – звичайно в сні
Не чути болю, – і вступає,
Мов заспокоєнє мені:
«Стріла старезна, то й тупая» [т. 52, с. 215–216].

Відповідний уривок супроводить примітка І. Франка: «Кутрігури – одно зі староболгарських племен, що ще в VІІІ в. прийшли з-над Волги до теперішньої Болгарії. – І[ван] Ф[ранко]» [т. 52, с. 216].

Таким чином, публікована нотатка стала одним із джерел-передтекстів поетичного твору «З великої війни», написаного через кілька місяців після сновидіння. У коментарях Миколи Бондаря [т. 52, с. 865–866] цей факт не зазначено.

…день Вознесенія… – Йдеться про християнське свято Вознесіння Господнього (Вшестя). Відзначається на 40-й день після Великодня (Воскресіння Христового) на честь вознесіння Ісуса Христа на небо, яке відбулося через 40 днів після Його мученицького розп’яття та Воскресіння. Свято завжди припадає на четвер. 1915 р. Великдень (за юліанським календарем) святкували 4 квітня, а Вознесіння припало на 13 травня.

Кутріґури – племінна група болгар (поруч із утріґурами, хайланґурами та ін.), що мешкала в V–VI ст. у степах між Доном та пониззям Дунаю. Неодноразово воювали з Візантією та її союзниками, здійснюючи набіги та походи.

горить Борислав… – Йдеться про пожежу м. Борислава (тепер місто обласного підпорядкування на території Дрогобицького р-ну Львівської обл.), відомого центру нафтовидобувної промисловості у Східній Галичині. Улітку 1915 р., під час Першої світової війни, війська Російської імперії, які відступали від наступу австрійської армії, зумисне підпалили кілька сотень нафтових свердловин у Бориславі та довкола нього, а також більшість нафтосховищ, нафтових резервуарів та вишок в районі: Борислав–Тустановичі–Дрогобич. Див.: Дашкевич Р.Тустановичі // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич, 1993. – Т. 3. –С. 416–427.

[Запис сну І. Франка в ніч з 11 на 12 січня 1916 р.]

Вночи з д[ня] 11 на 12 січня 1916 р. снився мені німецький цісар у віддали в долині в довгім яснім плащи і в незвичайнім ширококрисатім та довговолосім капелюсі з високо за[ло]женими крисами такої форми [див. малюнок нижче]. Перед тим, як я побачив цісаря, йдучи світляною височиною, ме[не] два рази щось болючо дернуло в праве лице – знак, що він побачив мене, а я побачив його. Побачивши його, я обома руками зняв зі своєї голови капелюх такої самої форми й матерії, але він уже відвернувся й пішов далі на схід. Я пішов на захід стежкою під беріг на ріку, а знизу вернув догори. Стежка була посипана зрідка зеленими листками, й мене перестрінув на ній [цісар] з переляканим рухом і окриком: «Wohin gehen Sie?». На що я, знявши перед ним капелюх, відповів: «Ich bin ein Hesiger», і з тим прокинувся.

Написано д[ня] 13 січня 1916 р.

Малюнок капелюха з високо заложеними крисами:

Рис Капелюх

Передсмертні нотатки ФранкаНотатка (без підпису та окремого заголовка, проте з авторським датуванням) вміщена на звороті останньої, 149 с. відбитку повісті «Для домашнього огнища» серед 50 віршованих оповідань І. Франка, написаних упродовж 1915–1916 рр. за мотивами історії Стародавнього Риму, під загальною умовною назвою «Ab Urbe condita» (лат. «Від заснування Міста [тобто Риму. – Б. Т.]») (ч. ІІ).

німецький цісар… – Очевидно, мається на увазі Вільгельм II (Фрідріх Вільгельм Віктор Альберт Прусський; нім.Wilhelm II., Friedrich Wilhelm Viktor Albert von Preußen) (1859–1941) – імператор Німеччини і король Пруссії (1888–1918). Під час Першої світової війни формально очолював армію, однак фактично командування військами здійснював німецький генералітет. Унаслідок Листопадової революції 1918 р. в Німеччині був позбавлений влади, виїхав до Голландії і зрікся престолу.

«Wohin gehen Sie?» – «Куди Ви йдете?» (нім.).

«Ich bin ein Hesiger» – «Я тутешній» (нім., діал.)

Львів 10/3 1916

Із сну І. Франка

 В ті ночи снився міні устно повторений два рази дословно сон Адама Міцкевича, а при кінци його повторені оба рази слова: «Żużusła w morę analogii», бебехнули в море, «Żużili w może wozdwyhorza».

Подається за автографом Василя Захаровича Франка, записаним зі слів хворого письменника: ІЛ. – Ф. 3. – № 187. – 1 арк. Нотатку датовано 10 березня 1916 р.

Franko-F3187 0002

сон Адама Міцкевича… – Ймовірно, йдеться насправді про один із поетичних творів польського письменника-романтика Адама Міцкевича (1798–1855) під такою назвою: можливо, це «Sen (z Lorda Byrona)» («Dwoiste życie nasze: sen ma świat udzielny…», 1824), «Sen» («Chociaż zmuszona będziesz mnie porzucić…», 1825) чи відомий сновізійний вірш «Śniła się zima…» («Śniła się zima, ja biegłem w szeregu…», 1840). Щоправда, в жодному з них немає рядків, подібних на наведені нижче.

«Żużusła w morę analogii» <…> «Żużili w może wozdwyhorza»… – «[?] …в море аналогії… <…> Жужелиця… <…>» (польськ.?). Незрозумілий набір слів, графічно подібний на польськомовний текст. Очевидно, Василь Франко на слух не зміг належним чином записати слова, які продиктував йому письменник. Джерела та семантику цитат встановити не вдалося.

[Розповідь І. Франка про самопочуття в березні 1916 р.]

 Дві перші ночі марта 1916 р. були для мене дуже неспокійні. В перших двох ані разу не заснув, а в другі заснув аж по півночи. Передостатні ночі марта в праві[й] руці, з котрої в мене ночами йде пребогата продукція духового тіла, була на початку ночи немов продукція немов пшеничного тіста, а в другій жомна, але дуже тонко замішена продукція, а в третій якась пшоняна і сіняна, богата, а при тім дуже довга.

Ніч з 30 на 31 була в мене і в духів повна безконечної нудьги. Я говорив, лежачи, раз у раз: «одер альс» або «ентведер альс» і випускав з руки, мов із точила, круглими звоями безконечний дріт грубим гладким м’ясом. Отсе з на 9 до півночи, я сиджу на ліжку, диктую, скулений, Василеви та й не знаю, як провести сю ніч, бо вже давно стратив надію заснути.

Львів дня 31/3 1916

Кричать духи якихось німецьких [пропущено слово]: «Jurm Janie szebingani optylista. To sie nimilno nudziła nad światem духовим, ужас, ужас, ужас над сьвятем духовим».

Подається за автографом Василя Захаровича Франка, записаним зі слів хворого письменника: ІЛ. – Ф. 3. – № 188. – 2 арк. Нотатку датовано 31 березня 1916 р.

Franko-F3188 0002

«одер альс» <…> «ентведер альс»… – Транслітерація кирилицею виразів: «Oder als…» <…> «Entweder als…» – «Або як…» <…> «Або як…» (нім.)

Василеви… – Йдеться про Франкового племінника (братанича) Василя Захаровича Франка (1899–1980), сина рідного брата письменника Захара (Захарії) (1859–1942) з с. Нагуєвич. Василь Франко, випадково потрапивши до Львова під час Першої світової війни (24 липня 1915 р.), залишився доглядати хворого стрийка (з 25 липня 1915 р. й аж до середини травня 1916 р.; остання документальна згадка про його перебування в домі І. Франка датована 15 травня 1916 р.), зокрема перебував разом із ним у «Приюті для хорих та виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові» (з 13 листопада 1915 р. до 15 березня 1916 р.). Додому (в с. Нагуєвичі), незважаючи на кількаразові попередні прохання батька про допомогу по господарству, повернувся лише в останні тижні перед смертю І. Франка (ймовірно, тому, що був ображений на письменника за те, що той не згадав його у своєму заповіті). Під час Другої світової війни емігрував спочатку до Польщі (1942), потім Німеччини (1945), згодом до США (1951), де з 1955 р. мешкав у м. Нью-Арк (Нью-Джерсі). Автор спогадів про І. Франка: «З останніх днів великого Каменяра. Спомини про мого стрийка І. Франка» (Народна воля. – 1957. – № 24. – 4 липня), «Останній рік життя Івана Франка (Зі спогадів братанича поета)» (Календар «Українського народного Союзу» на рік 1961. – Джерзі Сіті, 1961. – С. 111–115).

«Jurm Janie szebingani optylista. To sie nimilno nudziła nad światem духовим <…>» – «[?] …нудилась над світом духовим… <…>» (польськ.?). Незрозумілий набір слів, графічно подібний на польськомовний текст. Як і в попередній нотатці, Василь Франко на слух не зміг належним чином записати слова, які продиктував йому письменник. Джерела та семантику цитат так само встановити не вдалося.


[1] Тут і далі покликаємося на вид.: Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1976–1986, зазначаючи у квадратних дужках відповідний том і сторінку. Так само оформлено й поклики на додатковий 52-й том, що з’явився друком у тому-таки видавництві «Наукова думка» 2008 р.

[2] Мельник Я. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908–1916. – Дрогобич: Коло, 2006. – С. 152.

[3] Там само.

[4] Принагідно зауважимо, що, хоча в коментарях до 52-го тому зазначено, що цей твір із рукописної спадщини поета опубліковано вперше [т. 52, с. 865], за рік перед тим його текст було частково процитовано в праці: Тихолоз Н. «Той ліс – зразок ще первісного світа…» (міфопоетика лісу) // Міфопоетичні образи в художньому світі Івана Франка: (Ейдологічні нариси) / К. І. Дронь, Б. С. Тихолоз, Н. Б. Тихолоз, А. І. Швець; За наук. ред. Б. С. Тихолоза; НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. – Львів, 2007. – С. 271. Зрозуміло, що упорядкування текстів та написання коментарів до тому було здійснено раніше від його виходу друком, та все ж фіксуємо цей бібліографічний факт, вартий урахування при наступних републікаціях твору.

[5] Див.: Франко І. Історія моєї хороби // Мельник Я. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908–1916. – С. 384–391. Уперше опубліковано у збірнику: Парадигма. – Львів, 1998. – Вип. 1. – С. 178–183 (публікація Я. Мельник). Передрук див. також: [т. 54, с. 776–782].

[6] Див, зокрема, спеціальну антологію: Сновиди: Сни українських письменників / Упоряд. Т. Малкович. – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010. – 416 с. Щоправда, з письменників-класиків до цієї книги увійшов лише запис сну Григорія Сковороди.

[7] Франко І. До Яна Парандовського. Львів, 3 січня 1914 р. // Мельник Я. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908–1916. – С. 407.

[8] Про візійно-оніричний текст Франкової творчості див., зокрема, праці М. Мочульського, Л. Білецького, М. Легкого, Я. Мельник, Н. Тихолоз та ін.: Див.: Мочульський М. Одно видіння Івана Франка // Україна. – 1930. – Кн. 39. – С. 97–104; передрук у вид.: Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. – Львів: Вид-во «Ізмарагд», 1938. – – С. 175–190; Білецький Л. Хто такий Франко для українського народу? // Літературно-науковий вістник. – 1926. – Т. 90. – Кн. 7/8. – С. 226–232; сучасний передрук у вид.: Іван Франко у критиці: західноукраїнська рецепція 20–30-х років ХХ ст. / [Упоряд. і авт. вступ. слова М. Ільницький]. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2010. – С. 51–56; Легкий М. За лаштунками психіки автора (Сновидіння у Франкових сюжетах) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – № 6 (9). – С. 68–77; Мельник Я. «Пісне, моя ти підстрелена пташко» // Мельник Я. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908–1916. – С. 384–251, зокрема с. 249–251; Тихолоз Н. Між сном і дійсністю: філософсько-сновізійні казки Івана Франка // Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти). – Львів: ЛВІЛШ, 2005. – С. 197–221; журнальний варіант див. також у вид.: Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 6. – С. 139–152.

[9] Білецький Л. Хто такий Франко для українського народу? // Іван Франко у критиці: західноукраїнська рецепція 20–30-х років ХХ ст. – С. 55.

[10] Див., зокрема, добірку листів І. Франка до Василя Доманицького, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Яна Парандовського та ін.: З епістолярію Івана Франка 1908–1915 рр. // Мельник Я. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908–1916. – С. 393–411.

[11] Щуровський В. Іван Франко серед українських Січових Стрільців // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. ст. і прим. М. І. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 549.

[12] Монджейовська-Гончарова З. Спогад про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. – С. 546.

[13] Грозикова О. Останні дні Франка // Спогади про Івана Франка. – С. 543–544.

[14] Див.: Спогади про Івана Франка. – С. 145, 168, 379, 382–385, 390–391, 543–544, 546, 549 та ін. Див. також Франкову «Історію моєї хороби» [т. 54, с. 776–782].

[15] Див.: Луцик Д. П. Танатогенез Івана Франка // Acta Medica Leopoliensia. – 1997. – Т. 3. – № 3–4. – С. 100–106.

[16] Докладний діагноз Франкової хвороби див. у вищезгаданій праці Д. Луцика, передрукованій у цьому збірнику.

[17] Див. докладніше, зокрема: Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. – 180 с.

[18] Про драму Франкового всежиттєвого творчого агону з польським поетом-пророком див.: Тихолоз Б. Ab initio («Баляди і розкази» як документ «молодечого романтизму») // Франко І. Баляди і розкази / Упоряд. та вступ. стаття Б. Тихолоза; комент. та поясн. слів М. Ізбенко; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Львів, 2007. – С. ХХХVІ–ХLІІ.

NB! Першодрук статті: 

Тихолоз Б. Телеграми духів (Автопсихографічні нотатки Івана Франка 1915–1916 років: між сном і дійсністю) / Передмова, упорядкування тексту і коментарі Богдана Тихолоза // Іван Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації: Збірник наукових праць. – Київ; Львів, 2011. – Випуск І: Огляди. Твори. Листування. Спогади. Бібліографія. – С. 331–343. У т. ч. у рамках цієї праці уперше опубліковано тексти Івана Франка «За свіжої пам’яти» (с. 339–341), [Запис сну Івана Франка в ніч з 11 на 12 січня 1916 р.] (с. 341.), «Зі сну І. Франка» (с. 341–342), [Розповідь І. Франка про самопочуття в березні 1916 р.] (с. 342).

© Портал SPADOK.ORG.UA


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber