СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Світочі і герої України Іван Франко Іван Франко як книгознавець і видавець

Іван Франко як книгознавець і видавець

e-mail Друк

franko knigovydavecКожен дослідник, що студіював життя і творчість Івана Франка, так чи інакше мусив торкатися його видавничої діяльності, оскільки ця грань його біографії посідала особливе місце в житті Івана Франка і є невід’ємною частиною розвитку державницького руху українського народу.

І. Франко був видавцем упродовж усього життя: і коли видавав власні твори та цілі книжкові серії, і коли працював у різних періодичних виданнях, і коли працював у першій національній Академії наук – Науковому товаристві імені Шевченка, і наприкінці життя, коли уражений важкою невиліковною хворобою, готував до друку свої останні видавничі серії, переглядав і перевидавав твори, які увійшли до скарбниці світової культури. Окрім того студії на тему «Іван Франко як книгознавець і видавець» дають можливість дослідити його світоглядні засади, пізнати творчі підходи та методи не тільки на ниві видавничої практики, а й дослідити низку моментів з його творчої лабораторії як письменника і вченого. 

За твердженням одного з визначних теоретиків книгознавства М. Мак-Люена, друковане слово створило «публіку», характерною рисою якої можна назвати її поглиблену самосвідомість із акцентом на візуалізацію щодо індивідуума, так і групи людей [1]. Власне на розширення кола цієї публіки й відповідно росту її самосвідомості, творення майбутнього нації працювали провідні українські діячі народу, зокрема І. Франко. 

Видавничі засади І. Франка добре відображає його стаття «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва», надрукована в журналі «Світ» на початку 80-х років [2]. У вступній частині автор критикує необдуманість тодішньої видавничої політики, дидактичний тон книжок для народу, обстоює монізм, який розуміє як єдність у природі. Якщо галицькі інтеліґенти вважають себе за народовців, тобто хочуть стати за невід’ємну частину народу, і то не якусь верству в народі, «але так-таки часть серед других частей, зерно між зернами»[3] [15, 190], то, усвідомлюючи це, «ми не будемо нашу просвітню працю вважати добродійством та ласкою для народу, а тільки нашим обов’язком» [45, 190]. Підводячи підсумки вступних зауваг, І. Франко вважає: 

1. Видавництво повинно вестися систематично, згідно з опрацьованим планом, відповідно до вимог педагогіки. 

2. Книжки мають бути правдиві в зображенні природи й життя, тобто автор не повинен вважати свого читача маловартісним. 

І. Франко пропонує популярні видавництва поділити на три групи: 1) наукові; 2) політичні; 3) популярно-практичні, де мають друкуватися книжки про сільське господарство, ремесла і т. ін. 

На його думку, видавати наукові книжки для народу має товариство «Просвіта», причому викладає план таких видань. Товариство імені Качковського мало б видавати книжки про справи господарські, ремісничі і взагалі все, що стосується практичного життя, а ці видання повинні стати основою створення господарської, ремісничої, промислової асоціації, яка врятує наш народ від економічної руїни [45, 200]. За політичне видавництво служила б газета, яка вже видається: автор має на увазі часопис «Батьківщина» з додатком «Правотар народний», що буде ознайомлювати народ з обов’язковими законами. І. Франко пропонує реорганізувати теперішнє політичне товариство «Руська Рада», яке має порозумітися з редакцією «Батьківщини» і «Правотаря» та подбати про матеріальне становище цих видавництв. Політичне видавництво за потреби видавало б також й окремі брошури-метелики. Насамкінець автор пропонує розпочати з приводу цих питань дискусію, скликати у Львові спільну нараду просвітніх товариств і здійснити поділ видавничої праці, який він пропонує. 

«Кілька слів о тім...» І. Франка можна вважати однією з перших теоретичних статей з видавничої справи, де зроблено спробу не тільки чітко розділити зусилля громадських товариств Галичини, а й накреслено загальну програму необхідного книжкового репертуару для народу. Засадничі питання про роль інтеліґенції, дидактичність викладу матеріалу та його правдивість актуальні до нашого часу. Це особливо стосується останнього заклику І. Франка до кожного українця: якщо бажаєш добра своєму народові, то зобов’язаний сам зголоситися до праці з окликом «Ось і мої руки» [45, 203]. 

Видавнича справа посідає особливе місце в історії кожного народу, бо покликана впливати на рівень освіти, національної свідомості, є важливою складовою життя суспільства. Несприятливі політичні обставини, зокрема поділ етнічних територій між двома імперіями – Російською і Австрійською – привели до того, що українці, один із найчисленніших народів світу, у політиці, економіці та культурі в ХІХ, а й згодом і в ХХ ст., відігравали марґінальну роль [4]. З цим твердженням можна й посперечатися, але треба визнати рацію, що досягнення українців в економіці та політиці за умов бездержавності були справді мізерні. Натомість і в ХІХ, і в ХХ ст. українська культура має значні здобутки та видатні імена: в літературі – Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Ю. Федькович, Ольга Кобилянська та інші; в розвитку філософської думки – М. Драгоманов, І. Франко, В. Липинський; в образотворчому мистецтві – Т. Шевченко, М. Мурашко, О. Новаківський, О. Архипенко; в кіномистецтві – О. Довженко, С. Параджанов, І. Миколайчук; у мовознавстві – О. Потебня, Ю. Шевельов; в історіографії – М. Грушевський, І. Крип’якевич, С. Томашівський, Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич, М. Брайчевський. Інша річ, що з досягненнями цих осіб цивілізований світ до цього часу мало ознайомлений. 

Мав рацію Андрій Чайковський, коли сказав 1929 р.: «Любіть Україну, любіть своє, хоч воно не дорівнює чужому ... Не міряйте свого рідного французьким метром, а оцінюйте його висоту своїм рідним ліктем, подумайте про те, що коли б ті великі народи, після яких дехто нашу культуру оцінює, жили серед таких злиднів, як ми, то хтозна, чи їхня література дорівнювала б сьогоднішній нашій» [5]. 

Видавничі серії Івана Франка 

Серед усіх видавничих проектів І.Франка, саме тих, які були в руслі тогочасних видавничих процесів у Європі, були його серійні видання. За своє життя І. Франко брав участь у виданні семи видавничих серій: «Дрібна бібліотека» (1878–1880), «Наукова бібліотека» (1881), «Літературно-наукова бібліотека» (1889–1897), «Хлопська бібліотека» (1910–1912), «Міжнародна бібліотека» (1912–1914), «Всесвітня бібліотека» (1914–1916) [6]. Аналіз виходу у світ цих видавничих серій свідчить: «Дрібну бібліотеку» І. Франка видавав разом з друзями – М. Павликом, І. Белеєм, Є. Олесницьким, Є. Озаркевичем та ін., на програму видання книжок серії «Наукова бібліотека» мали безпосередній вплив думки М. Драгоманова та М. Павлика; «Хлопська бібліотека» була публіцистичним додатком до офіційних органів радикальної партії – газет «Народ» і «Хлібороб». Дві серії «Універсальну бібліотеку» та «Всесвітню бібліотеку» І. Франко видавав з колегами-видавцями – відповідно з О. Пашуком та І. Калиновичем. 

Самостійно, власним накладом, І. Франко видавав «Літературно-наукову бібліотеку» та «Міжнародну бібліотеку». І якщо вихід у світ «Літературно-наукової бібліотеки» припав на пік його літературної та громадської діяльності, то «Міжнародна бібліотека» та «Всесвітня бібліотека» виходили тоді, коли він тяжко хворів [7], що часом впливало назагал і на програму серій, і на його думки й висновки у передмовах та післямовах. 

«Дрібна бібліотека» стала першою з Франкових видавничих серій й продовженням невеликої ще тоді української практики видань для народу (петербурзький «Букварь южноруский» Т. Шевченка [8], віденські брошури С. Подолинського та О. Терлецького), проба просвітянських видань у Львові, започаткованих 1869 р. Однак, порівняно з просвітянськими метеликами, І. Франко з товаришами (М. Павлик, І. Белей, Є. Олесницький, Є. Озаркевич та ін.) ставили собі значно вищий рівень програм серії, аніж це робили просвітяни. Серія «Дрібна бібліотека» призначалась для середньошкільної студентської молоді, мала впливати на формування її свідомості. 

«Дрібна бібліотека» перестала існувати через відсутність коштів на її видання, хоча задуми І. Франка щодо її тематики були справді ґрандіозні. Так не побачили світ у цій серії твори Бокля, Леббока, Маркса (передостанній розділ першого тому «Капіталу»), Енґельса (витяги з Анти-Дюрінґа), компіляція з Чернишевського, Мілля, Маркса «Основи суспільної економії», Дрепера, Е. Золя (переклади з першого і другого томів «Руґон-Маккарів», М. Помяловського, Енґеля, Фохта та ін. За нашими підрахунками, у «Дрібній бібліотеці» вдалося видати заледве третину задуманого. І лише дещо з цього пізніше реалізував І. Франко в інших своїх видавничих серіях та серіях, які видавали його друзі – «Бібліотеці найзнаменитіших повістей» при редакції часопису «Діло» (видавець І. Белей) та «Русько-українській бібліотеці» (видавець Є. Олесницький). 

Спробою продовжити задумане стала видавнича серія «Наукова бібліотека», перший випуск якої, а саме «Нарис історії філософії» Е. Ф. Шульце, побачив світ приблизно в середині травня 1887 р., що підтверджується в листі до М. Драгоманова, писаному приблизно 24 травня 1887 р. У 1889 р. І. Франко, зменшивши формат і обсяг книжок, але істотно розширивши тематику, розпочав наступний етап своєї видавничої діяльності – випуск у світ нової серії під назвою «Літературно-наукова бібліотека». 

У статті «Журнальні плани Франка в рр. 1884–86» М. Возняк дуже точно охарактеризував обставини, в яких народилася ідея видавничої серії «Наукова бібліотека», вона «випливла саме з журнальних планів Франка у попередніх роках і перемінилася опісля в «Літературно-наукову бібліотеку». Одна й друга здійснила частину того, що мало увійти в планований журнал Франка, але перша частина появилася в світ щойно в журналі «Житє і Слово» [9]. 

«Літературно-наукова бібліотека» (ЛНБ), третя з черги серія Франка-видавця, посідає особливе місце в його біографії. Перша книжка «ЛНБ» з’явилася 1889 р. На той час творцеві цього видавничого проекту було вже 33 роки. Без всякого перебільшення можна констатувати, що, започаткувавши нову видавничу серію, І. Франко вже був неформальним лідером усієї галицької молоді. А якщо дивитись ширше, то крок за кроком він доходив до тієї вершини, до якої ніхто (не будемо тут торкатися справді геніальної творчості Лесі Українки), окрім Т. Шевченка, його попередників, сучасників та, врешті, і наступників наблизитись не зміг. 

Розпочинаючи видання «ЛНБ» (а це 1889–1898 рр.), І. Франко увійшов у справжній пік своєї творчої діяльності, що не могло не відбитися на змісті та якості творів, які побачили світ у цій видавничій серії. 

З листування між І. Франком і М. Драгомановим можна зробити висновок, що перші дві книжки «ЛНБ» (назвемо їх умовно «мала серія») друкували практично одночасно і мали вийти до Різдвяних свят 1889 р. 

Перша книжка серії, яка містила поему Т. Шевченка «Перебендя» з «Переднім словом» І. Франка побачила світ у лютому 1889 р. Отже, саме в лютому 1889 р. І. Франко започаткував свою нову видавничу серію, яка виходила у 1889–1897 рр. – всього появилося 18 книжечок у 34 випусках. 

Франкова «ЛНБ» виходила накладом видавця у двох серіях: «мала» (назва умовна), розмір книжок 13,5х10,4 см.; «нова» (назва видавця), розмір книжок 20х13 см. У «малій серії» побачило світ 34 нумеровані випуски. З них згаданий вище «Перебендя» Т. Шевченка; «Австро-руські спомини» та «Чудацькі думки про українську національну справу» М. Драгоманова; поема «Смерть Каїна», студія «Іван Вишенський і його твори», «Як я став казенним радикалом» І. Франка; твори Уляни Кравченко та Лесі Українки; переклади Ґ. Флобера, М. Берна; відомий протест проти безчинств мадярів на Закарпатті «І ми в Європі» тощо. 

У зв’язку з виданням часопису «Житє і Слово», з чисто технічних друкарських причин І. Франко змушений збільшити формат серії, розпочавши так звану «нову» серію «ЛНБ» до якої увійшло 11 книжок, в т. ч. «Пісня про Ролянда» (переклад В. Щурата), «Едіп цар» (переклад І. Франка), Франкові драми «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Учитель» та повість «Для домашнього вогнища», переклади з Фірдовсі, давно задумана для видання праця В. Р. Клоустона «Народні казки та вигадки» та ін. Формально до останнього числа серії можна зарахувати також книжку Дж. Дрепера «Історія боротьби між релігією і наукою», надруковану як додаток до журналу «Житє і Слово» (V–VI вип., червень, 1897), яка побачила світ у 1898 р. Однак ця книжка не мала ні грифа серії, ні чергового числа. 

Як відомо, у 1890 р. в Галичині заснована Українсько-руська радикальна партія, одним із головних ідеологів і керівників якої був І. Франко. І хоч у цей час І. Франко інтенсивно видавав свою «ЛНБ», все ж у 1896 р. він став випусковим редактором і новоствореної партійної видавничої серії «Хлопська бібліотека» – за змістом і за формою ориґінальним виданням РУРП. 

Серія «Хлопська бібліотека» складалася з окремих видань (переважали публіцистичні статті), в яких І. Франко та його однодумці пропаґували програмові засади РУРП та популяризували бачення радикалами поточного стану справ в Галичині. 

Автором переважної більшості опублікованих у «Хлопській бібліотеці» статей був І. Франко. На нашу думку, аналіз світоглядних засад випусків цієї серії, наприклад, статей І. Франка, дозволить достатньо чітко встановити пріоритетні напрями та основні акценти аґітації радикалів другої половини 90-х років ХІХ ст. 

Усього в серії побачило світ 18 книжок (ч. 12 і ч. 13 не вийшли через цензурну заборону). З них автором 12 і упорядником однієї був сам І. Франко. Окрім праць І. Франка, в серії побачили світ «Програма РУРП», прийнята на четвертому з’їзді партії 29 грудня 1895 р., статті С. Даниловича, М. Новаковського, а також праця М. Драгоманова «Швайцарська республіка». 

Книжки серії мали дуже просте художнє оформлення на титулі, коштували від 2 до 12 кр. із пересилкою, були розраховані на широкі кола читачів. 

Після славного ювілею 100-ліття нової української літератури, 25-ліття своєї літературної праці та закінчення десятирічного періоду «найм у сусідів» (праця в «Kurjer-i Lwowski-m») І. Франко розпочинає працю в Науковім товаристві ім. Шевченка та в новоутвореній Українсько-руській Видавничій Спілці. 

В «Універсальній бібліотеці» І. Франко видав 7 книжок – це ч. 9, 10, 11–12, 16, 17–18. Це були Франкові переробки та інтерпретації: східна легенда «Цар і аскет», старохристиянська легенда «Три святі грішниці», оригінальна поема «Іван Вишенський», а також переклади з Є. Єлачіча, Меандра, Герцена, Платона і Апулея. Фактично в «Універсальній бібліотеці» І. Франко видав 8 книжок накладом 2000–2640 примірників ціною 20–60 сотиків. Це були великі наклади, оскільки розпродажем мав займатись О. Пашук. Через різні причини – на мій погляд, головнішими були: а) не укладення письмової угоди між співвидавцями; б) хвороба І. Франка, коли він міг приймати часом нелогічні рішення – між ними стався конфлікт. І. Франко розриває з О. Пашуком, забирає свої видання і розпочинає видавати власним накладом «Міжнародну бібліотеку». Про це він пише в післямові до першого випуску книжки «Міжнародної бібліотеки» під заголовком «Проспект видавництва» «Міжнародня Бібліотека» [10]. За якихось 18 місяців І. Франко видав 14 випусків «Міжнародної бібліотеки», витримуючи регулярність виходу книжок 1,5 місяці. Причому остання книжка серії побачила світ вже тоді, коли він розпочав співробітництво у «Всесвітній бібліотеці» І. Калиновича. 

Усі випуски «Міжнародної бібліотеки» можна поділити на п’ять груп, де І. Франко виступає як: 1) упорядник; 2) автор літературознавчих студій; 3) белетрист; 4) перекладач; 5) публікатор джерел, пов’язаних з історією культури українського народу. 

У грудні 1913 р. з І. Франком особисто познайомився І. Калинович, який залучив до фінансування проєкту видавничої серії «Всесвітня бібліотека» українських підприємців Борислава. І. Калинович запропонував І. Франкові взяти участь у її виданні та допомогти сформувати видавничу програму. Саме І. Франко порадив І. Калиновичу не братися за великі твори Ґете, Мольєра, Гюґо, а надрукувати поки що менші твори з російської і польської літератур, а також дещо з В. Шекспіра, менші за обсягом твори Ґете, Гесіода, Герондаса. Перший випуск «Всесвітньої бібліотеки» – поезії Ф. Міллера – побачив світ у лютому 1914 р. – до цієї книжки І. Франко стосунку не мав, але до другої книжки (порядкові номери 2–3), де йому належать переклади поем «Проґулька», «Помпея й Геркуланум», він здійснив коректу приміток, відредагував фактично всю книжку, за що йому спеціально дякував І. Калинович у листі від 12 травня 1914 р. 

Підведемо підсумки: 

• Видавничі серії І. Франка показали, що вони були справді виданнями нового типу, видавець знаходив можливість поєднувати політичні проблеми з пропагандою знань. Видавничі серії мали чітке читацьке призначення, правили пізніше за взірець для подальшої активізації видавничої справи в Галичині для багатьох видавців та видавничих спілок. 

• Твори, які побачили світ у видавничих серіях І. Франка, впливали на розвиток національно-політичного руху, розширювали світогляд народу, насамперед української інтелігенції, служили суспільно-культурницьким цілям. 
• Видаючи серійні видання глибокого змісту і великої широти невеликим обсягом і відносно великими накладами ( понад 1000 прим.), І. Франко ставив перед собою шляхетну мету – щоб добра книжка могла потрапити під селянську стріху, а, значить, стати основою духового розвитку талановитих селянських дітей. 

• Уже в другій половині 80-х років ХІХ ст. громадська та видавнича діяльність І. Франка, зокрема і його видавничі серії, дозволили підготувати ґрунт для поширення ідеї радикалізму в Галичині, а видання «Хлопської бібліотеки» конденсували в собі не тільки засади радикалізму, а й розширювали і поглиблювали радикальні ідеї в цілому. 

• Якщо у 70–80 рр. ХІХ ст. І. Франко за наріжний камінь у своїй видавничій діяльності ставив мету активізувати соціально-політичний рух і громадське життя в цілому, то в пізніші періоди переорієнтувався на суспільно-культурницькі цілі – це видно на тематиці видань і його видавничих серій: пропаганда визначних творів світової класики, публікація джерел до історії України, вплітання подій світової культури в контекст культурних здобутків українського народу минулих епох. 

Видавнича діяльність Івана Франка в науковому товаристві ім. Шевченка 

Як відомо, І. Франко розпочав співробітництво в Товаристві ім. Шевченка ще задовго до його реорганізації в Наукове 1892 р., зокрема в його періодичнім виданні часописі «Зоря». Власне І. Франко був одним з тих, хто висунув і провів в життя реформування цієї інституції на кшталт європейських Академій наук, причому це було зроблено в добу бездержавного статусу української нації. Ось як згадує про це сам І. Франко: «На однім з засідань такого комітету по налагодженню справ редакційних зійшла розмова на тов[ариство] ім. Шевченка. Розмовляли один українець [11], Барвінський і я. Всі ми були за тим, що конечно треба вже раз перемінити товариство на інституцію справді наукову, і д. Барвінський, одинокий між нами член товариства, заявив готовість на найближчих загальних зборах виступити з проектом реорганізації товариства» [12]. А ставши повноправним членом уже реорганізованого товариства в Наукове товариство (14 червня 1895 р.) та одним із його керівників (член Президії НТШ від 19 лютого 1897 р.), І. Франко не тільки впливав на тематику досліджень, але й на вихід наукової продукції. тобто видавничу діяльність НТШ. Як відомо, І. Франко з 1899 р. – дійсний член НТШ, а з 1904 р. – почесний член цього товариства. 

І. Франко брав участь у виданнях НТШ ще й до реорганізації Товариства 1892 р. – маю на увазі участь у редколегії журналу «Зоря» у 1883–1886 рр. (журнал «Зоря» став органом Товариства ім. Шевченка у 1885 р.). 

І. Франко активно працював у секціях і комісіях НТШ, брав участь у всіх його наукових виданнях. Аж до його хвороби практично в кожному з томів із «Записок НТШ», починаючи з першого тому (1895), де надрукована його рецензія на харківське видання «Сочинения Григория Савича Сковороды» (упорядник і редактор проф. Д. І. Багалій, Харків, 1894) він друкував наукові праці, рецензії, огляди. 

Співробітництво в «ЗНТШ» І. Франко почав відтоді, коли редактором цього видання став М. Грушевський. Власне І. Франко, а не М. Грушевський, редагував перший том «Етнографічного збірника», започаткованого 1895 р. [13], продовжував редагувати і подальші томи цього видання. 

Саме в «Етнографічному збірнику» (т. Х, 1901; т. XVI, 1905; т. XXIII, 1907; т. XXIV, 1908; т. XXVII, 1909; т. XXVIII, 1910) опубліковано його фундаментальну збірку «Галицько-руські народні приповідки», яка охопила 31091 записів із ґрунтовними поясненнями змісту і місця запису кожного прислів’я. 

Фундаментальною працею І. Франка, що побачила світ у 5 томах серії «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури» були «Апокрифи і легенди з українських рукописів»: т. 1 Апокрифи старозавітні, 1896; т. 2 Апокрифічні євангелія, 1899; т. 3 Апокрифи новозавітні. Апокрифічні діяння апостолів, 1902; т. 4 Апокрифи есхатологічні, 1906; т. 5 Легенди про святих, 1910. Якби І. Франко не створив більше нічого, а лише видав ці 5 томів, він мав би право вважатися одним із найфаховіших українських літературознавців – видання, оснащене передмовами, примітками і коментарями, є зразком підготовки літературознавчих досліджень. 

Як директор філологічної секції НТШ (1898–1901, 1903–1912) І. Франко доглядав практично усі видання цієї секції. Так він фактично був співредактором «Матеріалів до українсько-руської етнології», допомагав В. Шухевичу видати в цій серії його фундаментальну працю «Гуцульщина» у 5 томах (1897–1908). А вже після смерті І. Франка у 1918 р. у цьому виданні надруковано його працю «Моя вітцівська хата», – опис, який допоміг відтворити садибу Франків у Нагуєвичах. 

У 1906 р. історично-філософська секція НТШ започаткувала серію публікацій документальних матеріалів під назвою «Українсько-руський архів». Планувалося, що це видання – друга серія «Руської історичної бібліотеки», однак, починаючи з третього тому цю назву серії з обкладинки знято. До 1921 р. в «Українсько-руському архіві» побачило світ 15 томів, два з них – «Громадські шпіхліри в Галичині 1784–1840» (т. 2, 1907) та «Матеріяли до історії азбучної війни в Галичині 1859 р.» (т. 8, 1912, фактично книжка побачила світ у січні 1913 р.) упорядкував, прокоментував І. Франко. 

Серії наукових видань НТШ – «Записки», збірники секцій і комісій Товариства – виходили як періодичні видання журнального типу або як неперіодичні збірники, їх формат, оформлення були академічні й однотипні. Однак була потреба окремі видання видавати не лише в збірниках (наприклад, «Зорі», «ЛНВ», «Записках НТШ»), а й повторювати їх окремими відбитками. 

Окрім друків праць у наукових виданнях, станом на 1910 р. І. Франко мав 13 окремих відбитків своїх більших чи менших наукових студій. 

Наприкінці ХІХ – на початку дев’ятисотих років у «Літературно-науковім вістнику» та «Записках НТШ» з’явилася низка статей І. Франка, які відображають його книгознавчі, бібліографічні й бібліотекознавчі засади. Навіть невеликими за обсягом повідомленнями, а також своїми численними рецензіями І. Франко заявив про себе як неординарний бібліограф. Як справедливо твердить В. Дорошенко «Велику вартість мають Франкові рецензії: на показник Б. Грінченка «Литература украинского фольклора, 1777–1900», Чернігів, 1901 (див. «Записки» НТШ, 1901) і показник М. Комарова «Тарас Шевченко в литературе и искусстве», Одеса, 1903 («Записки», 1904, том 57, стор. 31-42). Особливо цінна його рецензія на Комарова» [14]. 

І. Франка справедливо вважають одним з найкращих знавців слов’янської рукописної і стародрукованої книжки. Його текстологічні та книгознавчі студії збагатили українську науку, тим паче, що частково ґрунтувалися на віднайдених ним джерелах, які він збирав упродовж усього життя і які збереглися для української культури завдяки його невтомній збирацькій діяльності. Як приклад такої його праці в час підготовки до друку корпусу «Пам’яток українсько-руської мови і літератури» слід згадати його статтю «Причинок до студій над Острозькою Біблією», яка вперше побачила світ в «Літературно-науковому віснику» (1907) [15]. Автор показує себе як глибокий знавець історії появи Святого Письма в перекладах церковнослов’янською мовою. І. Франко відзначає, що колектив укладачів, який створив князь Костянтин Острозький для укладання першого повного зводу Біблії, зіштовхнувся з проблемою відсутності станом на 1580 р. низки перекладів окремих книг. Оскільки переклади Святого Письма на церковнослов’янську мову здійснювалися з грецької мови, то відсутність перекладу т. зв. третьої книги Ездри була зумовлена тим, що вона не збереглася в грецькій мові. Для вирішення цієї проблеми князь Острозький спровадив із Новгорода копії низки біблійних книг, перекладених там з латинської мови на замовлення новгородського єпископа Геннадія наприкінці XV ст. Оскільки добрих перекладачів із латинської мови в Новгороді не було, то укладачі Острозької Біблії «мусили скрізь поправляти той текст, порівнюючи його де з грецьким, а де з латинським» [16]. 

Проаналізувавши текст рукопису і друку, І. Франко відзначив, що в рукописі вжито давніші і в основному правильніші форми церковнослов’янської мови, ніж у друкованому тексті. Якби дослідник (тут він засвідчує себе фаховим книгознавцем) не був впевнений, що давньоруського тексту третьої книги Ездри таки не існувало, він міг би твердити, що віднайшов невідомий досі давніший переклад біблійного тексту. Навпаки, І. Франко доходить висновку, що «копія роблена не механічно, а з певною ідеєю sui «. Далі вчений, взявши за основу найкращі латинський (Фабриція) та німецький (Гуккеля) тексти, показує недоладність острозької редакції третьої книги Ездри, редакторські і перекладацькі помилки, які там допущені. 

Цікавою студією, яка стосується найбільшою мірою бібліотекознавства, є його праця «Записки проти книгокрадів у старих книгах і рукописах» (1907 р.), вперше надрукована в «Записках НТШ» [17], що є добрим прикладом для пізніших книгознавців та бібліотекознавців, зокрема Я. Ісаєвича, Л. Дубровіної, М. Боянівської, В. Фрис, Н. Швець та ін. Відзначаючи велику вартість книжки в давнину, автор наводить цікаві приклади, як книгозбірні та приватні особи боролися з книгокрадами. Знову ж дослідник наводить власні приклади пошуків джерел, зокрема й факт про відмову священика сільської церкви віддати йому стару книжку після прочитання такого застережного запису. І. Франко відзначає, що треба зібрати «з наших старих книг та рукописів як інтересні свідоцтва старих вірувань, порядків і гумору» [37, 256]. Далі він наводить низку таких записів з Ясської Мінеї XV ст., з рукописного Пролога XVІІ ст. Перемишльської крилошанської капітули (наприклад – «А если би дехто смhл отдалити да будет отлучен от отца сына и святого духа да будет осужден идеже огнь не угасает и черв не усыпает»), із Замойського збірника з початку XVІІ ст., що зберігається в університетській бібліотеці Львова [37, 257-258]. Дуже цікавими є віршовані записи латинською та староукраїнською мовою. Дослідник відзначає, що крадії намагалися вишкребти такі записи, тому кожен відтворений із них має для науки своє значення. 

Маємо право зробити такі висновки: 

1) І. Франко під час своєї участі у видавничих проектах НТШ заявив про себе як фаховий книгознавець та бібліограф. Саме він опублікував у виданнях НТШ, в багатьох періодиках рідною і чужими мовами низку бібліографічних студій і повідомлень, що може стати темою спеціального дослідження; 

2) найвизначнішим його здобутком на ниві українського книго- та бібліографознавства є безсумнівне твердження, що початки української бібліографії слід вести від «Ізборника Святослава» 1073 р., що стверджує В. Дорошенко у найповажнішій на цю тему досі студії «Франко як бібліограф [18]; 

3) І. Франко належить до найкращих знавців біблійних текстів та їх давньоруських перекладів; 

4) навряд чи хтось з Франкових сучасників мав такі глибокі знання церковнослов’янської, грецької та латинської мов і міг так вжити ці знання для дослідження давньої української книжки; 

5) саме І. Франко продовжив розпочату А. Петрушевичем справу збирання кінцевих записок і сам започаткував збирання записок проти книгокрадів у старих книгах і рукописах. 

Тому можемо стверджувати, що він окреслив маловідомі і нові напрямки українських книгознавчих, бібліографознавчих і бібліотекознавчих студій. 

Найбільший талант І. Франка, як керівника проектів і упорядника творчої спадщини своїх попередників виявився у підготовці до друку двох академічних видань в серії НТШ «Українсько-Руська Бібліотека» (видавала філологічна секція): першого повного і критичного видання «Писань Осипа Юрія Федьковича» (Львів, 1902–1918, в 4-х т. 7 кн.) [19] та двотомового видання «Кобзаря» Т. Шевченка (Львів, 1908) [20]. 

Реалізації видання творів Ю. Федьковича передувала угода, яку восени 1900 р. НТШ у Львові уклало з Чернівецьким товариством «Руська Бесіда» – спроба видати твори у Чернівцях, яку здійснено за редакцією В. Щурата, не була успішна (у 1896 р. побачив світ тільки один том). Нове львівське видання розпочате за ухвалою виділу НТШ від 8 і 15 травня 1901 р., головними упорядниками його стали І. Франко та О. Колесса за участю О. Маковея. 

Про працю над виданням І. Франко пише серію статей під назвою «Перше повне видання творів Федьковича», яку друкує в листопаді-грудні 1901 та січні 1902 рр. в газеті «Діло». А 1902 р. виходить у світ перший том під назвою «Поезії Осипа Юрія Федьковича» – «З передруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав Іван Франко». 

Як свідчать І. Франко та О. Колесса, кожен том видання переходив 4 або 5 корект. Причому коректи на прохання О. Колесси (томи, де він був упорядником) читав також І. Франко, а в упорядкуванні І. Франка – О. Колесса. 

Вихід у світ тому 1 і тому 3 (другої частини) «Писань ...» – а власне ці твори готував до друку І. Франко, є взірцем його надзвичайної працездатності. Нагадаємо, обидві книжки видання побачили світ 1902 р. Не применшуючи кваліфікації О. Колесси і та О. Маковея, все ж підготувати до друку драматичні переклади Ю. Федьковича (а туди увійшли «Гамлет» В. Шекспіра, «Макбет» В. Шекспіра (подано за трьома автографами), «Мазепа» Р. Ґотшаля міг хіба І. Франко. Особливий клопіт мав упорядник з приготуванням до друку перекладу «Макбета». Високо оцінюючи Федьковичів переклад «Макбета», І. Франко вважав, що «Федькович розвинув тут великі багатства своєї лексики, користуючись головно гуцульським говором, якого скарбівню він, можна сказати, вичерпав до дна» [21]. 

Етапною подією в літературному житті України була поява двох видань, що готувалися паралельно – за редакцією В. Доманицького у Петербурзі та І. Франка у Львові. Франкові ідеї про періодизацію творчості Т. Шевченка й текстологічні засади і принципи були реалізовані саме в двотомовому виданні «Кобзаря», яке побачило світ у Львові 1908 р. 

І. Франко належить до літературознавців, які глибинно осмислили творчість Т. Шевченка. Саме І. Франко здійснив найкраще галицьке видання поетичної спадщини «Кобзаря», яке є його видатним внеском у шевченкознавчу науку. 

Діяльність Івана Франка в «Українсько-руській видавничій спілці» 

Із початком 1899 р. у Львові розпочало свою діяльність одне з найбільших українських видавництв – Українсько-руська Видавнича спілка (УРВС), засноване як акціонерне товариство, що діяло під управою дирекції, до складу якої входили протягом її існування М. Грушевський, І. Франко, В. Будзиновський, В. Гнатюк, В. Охрімович, М. Кобринська, М. Мочульський, І. Раковський, І. Кревецький та ін. Спілка ставила собі за мету організувати систематичний випуск творів українських письменників та перекладів зі світової літератури й забезпечити авторам систематичну оплату їх праці – першим українським видавництвом, яке платило гонорар авторам, було Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. Головними редакторами УРВС були І. Франко [22] та В. Гнатюк [23], на плечах яких стояло завдання не лише готувати програму видань, а й виконувати різні технічні справи – проводити листування з авторами, вести коректуру і т. ін. 

У видавничій діяльності І. Франка в УРВС можна виділити такі аспекти: 

І) публікації в серії № 1 («велика серія») Літературно-наукової бібліотеки (сформована 1904 р., охоплює видання 1899–1921 рр.); 

ІІ) публікації в серії № 2 («мала серія») Літературно-наукової бібліотеки (сформована 1904 р., охоплює видання 1901–1924 рр.); 

ІІІ) позасерійні видання УРВС (1902–1931 рр.). 

Річ у тім, що будучи одним з ініціаторів ідеї створення у Львові загальнонаціонального літературного видавництва, що відразу ж неформально покладалося на створюване товариство, то саме УРВС продовжила реалізацію у широкому масштабі того, що здійснював І. Франко, видаючи з 1889 р. власним коштом свою «Літературно-наукову бібліотеку» [24]. Причому навіть назва залишилася Франкова – «Літературно-наукова бібліотека» (спочатку серії ділились на «Белетристичну бібліотеку» та «Наукову бібліотеку», але з 1904 р. прийнято саме назву і «ЛНБ», долучивши попередні випуски до згаданих вище «великої» та «малої» серій). 

Оскільки І. Франко до своєї хвороби весною 1908 р. поруч з В. Гнатюком був одним із головних працівників видавництва (в «малій» серії з’явилось 117 назв книжок у 162 випусках, друкувалися, окрім белетристичних, також науково-популярні праці з природо- і суспільствознавства, у «великій» серії – понад 150 книжок української і світової літератури), то власне І. Франка можна назвати зачинателем і реалізатором цього великомасштабного українського видавничого проекту. А в «ЛНБ» УРВС І. Франко реалізував багато того, що він не зміг видати власним коштом. 

В УРВС І. Франко брав участь у 88 випусках її серійних і позасерійних видань. Подаємо лише те, де вказане його прізвище. Але фактично І. Франко брав участь і в тих виданнях, де його прізвище не зазначене. 

Не можна обійти факт видання накладом УРВС 1903 р. знаменитої антології української лірики пошевченківської доби «Акорди», яку упорядкував І. Франко. Ця книжка стала шедевром українського книговидання ХХ ст., була і буде взірцем книжки, яка не має аналогів ні за упорядкуванням поетичного матеріалу (І. Франко), ні за художнім оформленням (Ю. Панькевич, І. Труш) при співпраці М. Грушевського [25]. 

Як видання УРВС в її видавничих серіях побачили світ оригінальні збірки, окремі твори та наукові студії І. Франка. 

«Велика» серія: «Поеми» (1899), «Полуйка і інші Бориславські оповіданя» (1899), «Коваль Бассім. Арабська казка» (1901), «Сїм казок: Новелї» (1901), «Захар Беркут» (1902), «На лонї природи та иньші оповіданя» (1905), «Місія. Чума: Казки і сатири» (1906), «Манїпулянтка й иньші оповіданя» (1906), «Boa constrictor. Повість» (1907), «Лис Микита: Ілюстрована поема» (4 вид., 1909),»Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910), «Молода Україні: Студія. Провідні ідеї й епізоди» (1910), «Учитель: Комедія в 3-х дїях» ( 2 вид., 1911), «Давнє і нове: Поезії» (2-ге побільшене вид. зб. «Мій Ізмарагд» (1911), «Батьківщина і иньші оповіння» (1911), переробка повісті М. де Сервантеса «Пригоди Дон Кіхота» (1913). 

«Мала» серія: «Шевченко – героєм польської революційної лєґєнди» (1901, 1910), «Украдене щастє» (1901, 1909, «Semper tiro» (1906) «Зівяле листє» (1911), «Панські жарти» (4-те вид. 1911), згаданий вище «Мойсей» (1913), «Панщина та її скасованє в Галичині» (2-ге вид. 1913), «Із лїт моєї молодості» (1914). 

І поза серіями – «Акорди» (1903), «Великий шум» (1908). А ще – низка перекладів, ґрунтовне опрацювання з передмовами і примітками, редаґуванням десятитомника драм Шекспіра в перекладі П. Куліша (1899–1902). 

Як бачимо, так плодовито як І. Франко, в УРВС не працював ніхто. Взагалі УРВС, ставши другим на українських землях видавництвом української книжки після НТШ, відіграло дуже важливу роль у розвитку національного руху українського народу. 

* * * 

Коротко сформулюємо висновки до цієї спроби окреслити видавничу діяльність І. Франка упродовж його творчого життя. 

• І. Франко як видавець – унікальне явище української культури останньої чверті XIX – початку XX ст. Він розробив теоретичні засади книговидавничої справи в Україні (низка статей на цю тему, зокрема «Кілька слів о тім, як упорядкувати і проводити наші людові видавництва», 1882), де він окреслює «Головні принципи, котрі повинні бути заховані в популярних видавництвах, коли вони мають осягнути свою ціль, т. є. правдиво просвітити народ»[26]. На цих засадах І. Франко базував усю свою видавничу діяльність – власну, в т. ч. у 7-ми видавничих серіях, а також з залученням меценатів (А. Хойнацький та ін.), в Науковому товаристві імені Шевченка та в Українсько-руській Видавничій Спілці, до видавничих програм яких він мав безпосередній стосунок і виступав як один з головних ідеологів усіх видавничих проектів цих установ. 

• Ставши одним з перших теоретиків книгознавства в Україні, хто у другій половині XIX ст. визначив узагальнені напрями розвитку видавничої справи, І. Франко реалізував свої ідеї на практиці. Низка видавничих проектів І. Франка має унікальне значення для розвитку не тільки видавничої справи, але й є зразком упорядкування та оформлення української книжки (збірки «З вершин і низин», 1893; «Акорди», 1903) чи наукового підходу до видання наукової книжки («Апокрифи і легенди з українських рукописів» у 5-ти т., 1899–1910), зразків народного фольклору з фундаментальним коментарем і науковим апаратом («Галицько-руські народні приповідки» у 3-х т. 6-ти випусках, 31091 записів, 1901-1910, що є добрим прикладом визначних здобутків української пареміології). 

• Видавнича діяльність І. Франка стала складовою частиною національно-політичного руху, важливим чинником перетворення його в масовий. Вона формувала і розширювала коло нової української інтеліґенції, яка починала працювати на громадській ниві. І. Франко був одним із чинних представників демократичної програми культурного і економічного розвитку українського народу, який прямував до політичної свободи. Діяльність І. Франка – яскраве підтвердження тези про безумовний демократизм і гуманізм української національної ідеї. 

• Світоглядні позиції І. Франка зумовили й характер його книговидавничої і книгознавчої концепції. Видавнича діяльність І. Франка накреслила шляхи і напрями подальшої праці впродовж десятиліть, формувала тенденції видавничої справи в Україні взагалі. І. Франко та його однодумці, розпочинаючи видавничу справу, спиралися на європейський досвід, докладали зусиль, щоб ознайомити українського читача з ідеями, які були визначені в політичному і культурному житті тогочасної Європи. 

Хоч І. Франко спеціально не сформулював власних книгознавчих концепцій і не вживав термінів книгознавство, бібліологія, його практична видавнича діяльність та книгознавча концепція, яку він сповідував від перших своїх серійних видань через співпрацю в НТШ та УРВС, з видавцями наприкінці свого життя, зводилася до: 

а) прагнення наситити книжковий ринок доступними для широких кіл українського населення україномовними книжками з усіх сфер гуманітарної науки, причому це мали бути кращі зразки української літератури та переклади вершинних здобутків світової літератури, популяризація європейської суспільно-політичної думки; 

б) врахування інтересів читачів, а зі зростом їх числа – інтегрування зацікавлень читацьких кіл до україномовних книжок і періодики; 

в) розширення репертуару української книжки за рахунок власної літературної та наукової творчості, заохочення до літературної праці сучасників, особливо молоді; 

г) ретельне редакторське опрацювання творів, упорядкованість розміщення матеріалу, оснащення видань супровідним матеріалом та науковим апаратом; 

ґ) якісний підбір матеріалу та автури з усіх етнографчних територій розселення українського народу, відсіювання слабших творів та недоброякісних перекладів з чужих мов; 

д) акцентування видавничих програм на національних інтересах, підвищенні освітнього рівня читача; 

е) орієнтації на соборність українських земель, а в цьому напрямку – на зближення мовних особливостей галицького та наддніпрянського варіантів української мови і формування загальноукраїнської літературної мови; 

є) творення видань, які б рівнем поліграфії та художнього оформлення відроджували видатні здобутки давньої української книги і залишилися видатними пам’ятками свого часу (антологія «Акорди» та ін.); 

ж) рекламування власної друкованої продукції в українській та чужоземній (польській, німецькій, чеській, угорській та російській) періодиці. 

Своєю багатогранною сорокарічною письменницькою та науковою творчістю, активною громадсько-політичною та видавничою діяльністю І. Франко впливав на розвиток політичних й культурних процесів на етнічних українських землях. Книгознавчі засади І. Франка, його активна видавнича діяльність започаткували нові шляхи і напрямки у видавничій справі українського народу. За його безпосередньої участі світло денне побачили нового типу книжкові серії та окремі книжки, розгорнуто значні наукові проекти, які до нашого часу не тільки не втратили своєї вартості, але є зразком для сучасних гуманітаріїв за змістом і формою. Видавнича діяльність І. Франка відіграла важливу роль у формуванні політичної свідомості, активізації національно-визвольного руху, структуруванні українського суспільства, у зростанні освіченості українського народу, була значним внеском у громадсько-політичне та суспільне життя України. 

Література і примітки: 

1. Мак-Люен М. Галактика Ґутенберґа. Становлення людини друкованої книги. – Київ: Ніка-центр, 2001. – С. 16–17. (Щодо цього, цікаві думки висловив також російський бібліолог Н. Рубакін у книжці «Психология читателя и книги: Краткое введение в библиографическую психологию» (Москва: Книга, 1997). 
2. Світ. – 1882. – № 16–17 (4–5). – С. 303–308.(Резюме цієї статті польською мовою опубліковано в журналі: Ziarno. – 1883. – № 5. – С. 49–50; № 6. – С. 61–62. – Підп. І. F.) 
3. Франко І. Зібрання творів. У 50-ти т. – Київ.: Наук. думка, 1976–1986. – Т. 15. – С. 114. (Далі поклики на це видання в тексті і примітках подано в квадратових дужках: перша цифра – том, друга – сторінка). 
4. Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: Спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Київ, 1992. – Вип. 1. – С. 104. 
5. Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження: У 3-х т. / Упоряд. Б. З. Якимовича за участю З. Т. Грень та О. В. Седляра. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 5. 
6. Про «Дрібну бібліотеку» і «Наукову бібліотеку» – див. розділи монографії: Якимович Б. «Книга, просвіта, нація». – Львів, 1996. – С. 42–80; 151–166; про «Літературно-наукову бібліотеку» – наша стаття «Новий етап видавничої діяльності Івана Франка: «Літературно-наукова бібліотека» у зб.: «Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин». – Львів, 1998. – С. 571–577; про «Всесвітню бібліотеку» – у зб.: «Літературознавство». Кн. 2: Матеріалів V Конґресу МАУ. – Чернівці, 2003. – С. 165–172; дослідження про «Універсальну бібліотеку» подано до наукового збірника на честь проф. Р. Зорівчак, підготовано також окрему статтю про «Хлопську бібліотеку» . Якихось спеціальних досліджень, за винятком окремих праць О. Дея про «Дрібну бібліотеку» та принагідних згадок про книжки цих видавничих серій у працях франкознавців немає. Енциклопедичну статтю про «Міжнародну бібліотеку» див.: Якимович Б. З. Міжнародна бібліотека // УЛЕ. – Київ: УЕ ім. М. П. Бажана, 1995. – С. 371. 
7. Про це детально див.: Мельник Я. І. І остання часть дороги ... Іван Франко в 1914–1916 роках. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича, 1995. –72 с. 
8. Див.: УРЕ: В 12-ти т. – Київ, 1979. – Т. 3. – С. 470; 400 лет русского книгопечатания: 1564–1964. – Т. 1. – Москва, 1964. – С. 436. 
9. Возняк М. Журнальні плани Франка в рр. 1884–86 // Україна. – 1927. – Кн. 3. – С. 87. 
10. Франко І. Проспект видавництва «Міжнародня Бібліотека» // Афанасьєв (Чужбинський) А. Українські поезії. Виданє й передмова Івана Франка. – Львів: Накладом автора, 1912. – С. 129–133. Ця стаття, на жаль, не увійшла до Зібр. творів у 50-ти т. 
11.Йдеться про Олександра Кониського. 
12. Франко І. З поля нашої науки // [46–2, 173] 
13. У листі до Л. М. Драгоманової від 7 січня 1896 р. І. Франко пише: «я маю змогу вміщувати етнографічний матеріал в «Етнографічнім збірнику», що видає Тов [ариство] ім. Шевченка і котрого редакцією (розуміється, негласно!) я проваджу» [50, 67]. 
14. Дорошенко В. Франко як бібліограф // Сучасність. – 1962. – № 6. – С. 21–24. 
15. Літ.-наук. вісник. – 1907. - Т. 80. - Кн.6. - с. 5-8. 
16. Причинок до студій над Острозькою Біблією// [37, с. 388] 
17. ЗНТШ. - 1907. - Т. 77. - Кн. 3. - С. 173-176. 
18. Дорошенко В. Франко як бібліограф // Сучасність. – 1962. – № 6. – С. 23. 
19. Про це детальніше див.: Якимович Б. Іван Франко – видавець творів Юрія Осипа Федьковича // Вісник Львівського університету. Серія книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. – Львів, 2006. – Вип. 1. – С. 89–113. 
20. Див.: Якимович Б. Іван Франко – пропаґатор і видавець творів Тараса Шевченка // Тарас Шевченко і народна культура: Зб. праць міжнародної (35–ї) наук. Шевченківської конференції (20–22 квітня 2004 р., Черкаси). – Черкаси: Брама-Україна, 2004. – С. 142–148. 
21. Франко І. Передмова [до видання «Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне виданє. Тому третього друга часть. Драматичні переклади Осипа Юрія Федьковича». Львів, 1902] // [33, 393]. 
22. У Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України зберігається Відпис протоколу загальних зборів Товариства «Українсько-Руська Видавнича Спілка», де І. Франко виступив з доповіддю про зміни до її статуту. Ці зміни затверджено ухвалою зборів (6 проти 2) 8 грудня 1900 р. (ф. 3, спр. 50, арк. 1–5 зв.) 
23. Якимович Б. Українсько-Руська видавнича Спілка // Укр. альманах 1999. – Варшава: Об’єднання українців у Польщі, 1999. – С. 125. 
24 Катальоґ видань Українсько-руської видавничої Спілки у Львові. 1899–1912. – Львів, 1913. – С. 3. 
25. Про це див. стаття: Якимович Б. Антологія «Акорди»: шедевр українського книговидання ХХ ст. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 12: Ювілейний збірник на пошану члена-кореспондента НАН України Миколи Ільницького / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2004. – С. 353–373. Завдяки старанням проф. М. Ільницького ця книжка двічі, з його передмовою «Акорди української поезії», перевидана в київському видавництві «Веселка» (1992, 2005). 
26. Франко І. Кілька слів о тім як упорядкувати і проводити наші людові видавництва // [45, 191]. 

Богдан Якимович, 
доктор історичних наук, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка 

Донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка, 
Література, т. 23

Теги:     Франко      книговидавець      література      Галичина      культура

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: