СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Світочі і герої України Іван Франко Етимологія і фонетика в южноруській літературі

Етимологія і фонетика в южноруській літературі

e-mail Друк

frankoentrtrКоли б справді було доказано, що елементарні нещастя походять від пана бога, томи могли б сміло сказати, що найтяжче елементарне нещастя, яке він зіслав на галицько-руську літературу, се суперечка – ні, боротьба о етимологію і фонетику. Від самого початку нашого літературного відродження, від «Русалки» Шашкевича, ба навіть іще швидше ведеться та боротьба з завзяттям, гідним ліпшої справи, а з безмірною шкодою для нашої літератури.

 

Ідеї, форму вислову, стиль, мову, все ми занедбали за тою боротьбою о букви, немов мертвецьким сном проспали європейський і слов’янський романтизм, і реалізм, і народництво, проспали розвій наук природничих, історичних і суспільних, щоби ще в 1870-тих і 80-тих роках виблискувати запевненнями о фікційності доісторичного чоловіка, о безпідставності дарвінізму, о неможливості і пагубності соціалізму та вважати «Сводні літописи» верхом нашої історіографії.

Та не в тім іще головна біда сього спору. Біда в тім, що боротьба о етимологію і фонетику розбила нашу і так дуже малочисленну читаючу публіку на два ворожі табори, фанатичні і ексклюзивні один супротив другого. Етимологісти за нізащо в світі не стануть читати книжок ані газет, друкованих фонетикою; фонетики відплачуються такою ж монетою, хоч треба признати, що не так систематично, не з таким завзяттям і фанатизмом. На галицько-руськім грунті повстали неначе дві нації, що стоять супротив себе на воєнній стопі і воюють усяким дозволеним і недозволеним оружжям, з котрого ще найневиннішою є взаємнаабстиненція, бо діло доходить до взаємного обкидування себе болотом, доденунціацій, інтриг та нашіптувань перед різними сферами. А о що ходить тим воюючим сторонам?

О щось подібне, як тим воюючим партіям, що описані безсмертним пером Сервантеса: о те, чи осел кричить: і-а чи и-а? чи двоногий звірhomo insipiens називається по-руськи «чоловік» чи «человек»?

І ще не кінець лихові. Війна та о ослячий крик дедалі все більше розпалюється, принимав широкі розміри, остріші форми. В 1860-тих роках пок[ійний] о[тець] Ничай вдоволявся тим, що прилюдно палив фонетичні книжки (звісно, не свої, а чужі, котрі хто-небудь позичив йому до читання) або пускав їх з водою, а рівночасна «етимологічна» публіцистика вдоволялася невинною брехнею, що всі «фонетики є ляцькі запроданці», і тільки в хвилях особливого віщого вітхнення доходила до побожної легенди, що вони – чортівський виплід і прямі предтечі антихриста. Фонетики зразу трібували аргументувати, толкувати, вияснювати, та опісля, бачачи, що ні на що не здалося, бо «етимологи» їх аргументів не читають і не слухають, покинули теорію, а взялися до діла практично.

Треба тут признати заслугу Ол. Барвінського, котрий в укладених ним читанках для вищої гімназії перший впровадив фонетику в тексті хоч деяких писателів. Се підлило оливи до огню; по думці етимологів, фонетика стала вже не тільки джерелом атеїзму соціалізму і т. ін., але також розсадником усякої деморалізації. Та «фонетики» не покидали раз прийнятої дороги і почали добиватися від уряду заведення фонетичної правописі в школах і урядах. Історія сього заведення звісна. Центральне правительство поручило се питання спеціальній увазі крайової ради шкільної. Ся устроїла анкету в тій справі із педагогів русинів, а коли ті значною більшістю подали голос за фонетикою, міністерство освіти прихилилося до сього рішення.

Для етимологів се був страшенний удар. Порушено всі пружини, щоб убити справу в зароді: підношено голоси на вічах і в часописах, виведено до бою митрополита і єпископів з грімкими протестами, ухвалено навіть вислати депутацію до самого цісаря, щоб витолкувати йому важність ъ, ѣ іы для розвою руської нації. Нічого не помогло, фонетика побідила, та боротьба не втихла, хоча, звісно, фонетики тепер стали нагорі, а етимологам приходиться організувати хіба пасивне супротивлення та робити те, що колись робили фонетики, т. є. вдатися на дорогу наукових доказів і аргументацій. Одно і друге вони роблять по змозі.

Отсе недавно в «Галичанині» піднесено проект, щоб хоч ті руські школи, котрі досі не мають публічного характеру, як дівочі пансіони, не допускали фонетики в свої стіни, а надто щоб батьки тих дітей, котрі мусять ходити до публічних, фонетикою заражених шкіл, приватно направляли шкоду, причинену тими школами, дома навчаючи своїх дітей етимологічній правописі і – «руській літературі». Із сеї остатньої ради здавалось би, що фонетична правопись у школах eo ipso касує науку руської літератури, хоча власне рівночасно з сею радою ми прочитали звістку, що д. Барвінський по порученні ради шкільної викінчує підручник історії южноруської літератури до кінця XVIII віку, призначений для ужитку гімназій.

Наукових і псевдонаукових аргументів, піднесених етимологами против фонетики, не стоїть розбирати докладно. Майже всі вони випливають із нерозуміння фонетичної системи писання, при котрій основою є живе слово, а букви тільки формою його вираження, коли тим часом етимологи привикли виходити від букви і до неї підладжувати та прикроювати живе слово. Коли фонетик без ніякої запинки пише: сніп, снопа, то етимолог, написавши «сніп», зараз скаже: а, то консеквентно повинно бути «сніпа»!

Я бажав би звернути увагу тільки на дві точки в аргументації етимологів. Як головну основу свого упору при етимології вони висувають те, що за ними 1000-літня традиція історична, за ними повага св. Кирила і Мефодія, Нестора і т. д.

Нічого не може бути смішнішого для знаючого чоловіка над сей аргумент. Поминаємо вже те, що св. Кирил і Мефодій, коли справді вони видумали слов’янські, кирильські письмена, писали ними первісно фонетично і то так, що ми нині мусимо подивляти їх тонкий слух і добре чуття до різних звукових осібностей слов’янської мови, а згадаємо про те, що глаголиця, котрою писані найстарші звісні нам старослов’янські пам’ятники, як євангеліє Зографське, глаголицький рукопис Клотца, рукописи Маріанський, Ассеманіанський і др., пише слова по принципам фонетики, не розрізнює я від ѣ і виявляє багато прогріхів проти того, що ми нині розуміємо під етимологією.

В кирильських рукописах, зладжених на Русі, вже від найдавніших, від Остромирового євангелія находимо чимало осібностей руської, навіть спеціально южноруської мови, значить, багато змін від строгої етимології на користь фонетики. В найкращих рукописах стрічаємо покладене изам[ість] ѣ, ѣ зам[ість] о, и зам[ість] ы, не говорячи вже про такі зовсім правильні граматично, а з теперішньою нашою етимологією незгідні способи писання, як ы по к, г, як и перед є, я, або о таких діалектових осібностях, як заміна ч на ц і т. ін.

Можна сказати сміло, що вже в старій Русі етимологічна правопись була свого роду Eselsbrücke для переписувачів, віддаляючись чимраз більше від живої мови і спиняючи її розвій, так що форми тої мови тільки де-де проривалися в письмо, нарушуючи традиціональний, ніби етимологічний спосіб писання. Що стара етимологія подекуди прямо фальшувала характер нашої старої мови, вводячи в наше письменство юси, т. є. знаки носових звуків, котрих в старорущині вже в ту пору, в XI і XII віці, не було і котрих затим у нас не уживано майже ніколи правильно, се також звісне діло.

Чим далі будемо йти за історією староруського письменства, тим більший стає сей розріз між писаним і живим словом, тим більший хаос бачимо в писанні слів, котрі в різних сторонах різно вимовлялися. Хоча проста, людова мова довгі віки була виключена від письменства, то проте дух людової мови проникав у стару, мертву церковнослов’янщину.

Тексти церковні, хоч писано ніби однаково, переписувано зовсім механічно і без змін, та виговорювано різно; ще княжих часів, XIII або й XII в., сягають різниці між южноруським і північноруським виговором. Ті різниці остаточно довели до того, що вже в XVI – XVII в. на Русі текст церковнослов’янський (помимо болгарської реформи, т[ак] зв[аного] ісправлення книг) існував тільки на папері, а на ділі, в практиці церковній, в читанні і співі панували язики южноруський і північноруський, хоч і натягнені на мертві церковнослов’янські форми.

Таким способом, текст символу віри виголошували южноруси по-своєму: «Вірую во єдиного бога отца вседержителя, творца неба і землі», а сівероруси: «Вєрую во єдінаво бога отца всєдєржітеля, творца неба і землі» і т. д. Коли ж від половини XVII в. южноруси пішли цивілізувати Північну Русь, то понесли з собою й свій виговор старої церковщини, наробляючи тим нового хаосу і в правописі. Нині южноруський виговор церковщини заховався тільки в Галичині, закріплений уніатськими видавництвами XVIII в., в котрих церковний текст служебника і молитов транскрибований був (для вжитку священиків, що не знали кирилівського письма) на латинські букви. Ось проба церковного тексту із одного такого видання, що находиться в моїм посіданні:

«Zastuplenyie у pokrow żyzny moieia, polożych tia Bohorodytelnyсе Diwo: ty mene okormy ko prystanyszczu twoiemu, błahych wynownaia, wirnych utwerzdenyje, iedynaia wsepitaia».

Що з сього виходить? А виходить те, що та прославлена 1000-літня правописно-етимологічна традиція оказується міфом, фразою. Ніколи у нас не було такої традиції, особливо не було її в тих часах, коли люди обходилися без граматик і не мали виображення о новіших теоріях про словотвір і видотвір, а писали тільки так, як чули, або переписували те, що бачили. Справедливо можна би нашим етимологам сказати враз з Гете:

Was ihr den Geist der Zeiten heisst,

Das ist im Grund der Herren eigner Geist.

Самі ви, читаючи старі рукописи, щокроку мусите поправляти старих писців, закидаєте їм неуцтво, незнання правил правописі, т. є. властиво незнання ваших правил, а потім з чистим серцем, щоб додати авторитету тим своїм правилам, віндикуєте для них 1000-літню традицію, котра на самім ділі на кождім кроці завдає їм брехню. Візьміть перше ліпше руське слово і прослідіть його писовню через протяг тої 1000-літніої традиції!

Ось, напр., «чоловік». Ми находимо в старих пам’ятниках форми:человѣкъ і человек’, чьловѣкъ, чьловекъ і чѣловек’, чоловѣкъ і чоловекъ, а для відміни також чоловікъ і чоловік’ або й чоловик’. Інтересно знати, котра форма з тої традиції найліпше подобається нашим етимологам і головно, для чого одна форма подобається їм більше від другої?

Як ліпше, етимологічніше писати: два чи дъва? вовк, вовк’, волкъ, волк’, вълкъ чи влъкъ? бдѣніє, бъдѣниіє, бдениіе чи бьдениіє? земний, земный, землный, земльний, земленый чи земелный? Таких «етимологічних» питань можна би навести тисячі. Майже кожде слово в протягу нашої 1000-літньої письменської традиції переходило через довгий ряд форм правописних, котрі колись відповідали виговорові, а з часом, переставши відповідати йому, якийсь час держалися в письменстві силою інерції, поки вкінці таки не були усунені.

Щодо спеціальних святощів наших етимологів, ъ і ы, то ми мусимо сказати, що на них би, власне, менш усього слід їм покликатися. Тенденція до викидування ъ проявилася у нас дуже давно, в XIII і XIV віці. Існування його pia memoria зазначувано надстрочним значком, та часто обходженося й без того значка, особливо коли остатню перед ъ-ом букву переношено над стрічку і писано: один, добрых, х = с і т. ін. Так само викидувано ъ без сліду по коротких союзах, котрі лучено водно з слідуючим словом, напр.: вдомѣ, сними, излиха, отработы, предчеловѣки і т. ін.

Що ж до ы, то вже сам сей знак є неетимологічний, бо заступив у нас під впливом болгаро-сербської направи книг церковних в XIV – XV в. давнє ъі. Є се затим властивість сербського діалекту, котрий уже в XIII в. затратив зовсім ъ і заступив твердий і м’який знак одною буквою ь, так що там пишеться однаково і «злость», і «чловѣкь», і «рабь».

Внаслідок сього і старослов’янський знак ъі перемінено на ы, котре у нас зовсім per nefas заступило місце твердого, грубого и. Та рівночасно в южноруській мові відбулася інша еволюція: тверде, грубе и пропало, окрім деяких місцевих говорів, так що ы в виговорі вже дуже давно мало таку саму вартість, як и – відси і пішла безконечна путанина між сими двома знаками, що тягнеться через усю історію нашого письменства.

Наші старі писателі та переписачі не могли собі дати ради з сим знаком. В найкращих рукописах находимо: чы, кныги і рибы, сыдяще, просыте і т. ін. Пізніші писателі не раз відкидали сей знак зовсім, як, напр., Яремецький-Білахевич у списанім ним 1743 р. «Хожденію богородиці по мукам» («Житє і слово», 1894, кн. IV і V). Значить, не побожне переховування сеї азбучної святощі, а радше боротьба з нею є змістом нашої звиш 500-літньої літературної традиції.

Що ж до нашої новішої, народної літератури, то ми можемо сміло сказати, що вона виросла на принципі фонетичної писовні, що вона оскільки була народною, остільки була й фонетичною, що кожда реакція против фонетики до традиційного етимологічного хаосу була заразом реакцією проти живої народної мови і против живого змісту.

Се «фонетичне лихо» на Україні не почалось від Куліша, як кричать наші етимологи, а щонайменше від Котляревського. Українці російські, привикши до російської мови і російського виговору букв, писали по-українськи завсігди з оглядом на сей виговір, так як наші етимологи і досі при своїх «коренно-русских» етимологічних правилах послугуються виговором польським. Оттим-то, пишучи по-українськи, вони добирали букв не після правил етимології, а після правил російської фонетики, писали так, щоб при російському виголошуванні букв виходило вірно українське слово.

Не маючи під рукою перших українських видань, я наведу тільки проби з деяких трохи пізніших. Ось передо мною Гребінчині «Малороссійскія приказки» з р. 1836, значить, видання безспорно до-кулішівське. Прошу наших етимологів полюбуватися етимологічною писовнею того Гребінки, котрого чей же не назвуть ігнорантом в справах мови і правописі вже хоч би за кілька томів його писань на російській мові:

Лысычка подала у судъ таку бумагу:

Що бачыла вона, якъ попеластый вилъ

На паньській вынныци пывъ якъ мошенныкъ брагу,

Ивъ сино и овесъ и силь.

А ось харківський «Молодик» із 1843 р., а в ньому факсиміле автографа Гр. Квітки, також не ігноранта в ділах правописі і мови (бо, по думці наших етимологів, усі фонетики – неуки і ігноранта). Прошу читати і підчеркувати «блуди»: «Дуже не добре дило брехати! Брехнею, кажуть люди, свитъ пройдешь, та назадъ не вернешся». А от текст іншого писателя, також не ігноранта в російській мові і правописі, М. Костомарова: «Разъ у осени панъ поихавъ на ловы, зъ нимъ було багато охотникивъ. Полювали вони – полювали цилый день и ничого не выполювали. Пристигла ихъ темная ничка» («Молодик», т. II, 134). А ось іще виписка із пізнішого, та також не кулішівського видання, із «Южнорусского сборника» Метлинського (Харків, 1848):

Де недавно козак гомонив,

Його кинь тупотив;

Вин на ляха, татар налитав.

Смерть и спис напускав;

Там по степу тихо

Туман розлягається,

А мисяць з-за хмари

Погляне й ховається (стор. 23).

Варто тут пригадати, що писав тоді Метлинський, університетський професор і один із ліпших знавців української мови, про українську правопись. Сьому питанню посвятив він осібну статейку, котру можна вважати першою пробою систематизування української] фонетичної писовні. Схарактеризувавши у вступі два роди писовні: один, де «…каждый особенный звук выражается на письме особенною, усвоенною ему, буквою» (сюди М[етлинський] зачислює писовні грецьку, римську, німецьку, чеську і нову сербську), і другий, де «сколько можно, удерживаются древние, несогласные с выговором буквы, для указания происхождения слов» (писовні французька, англійська, російська і стара сербська), М[етлинський] ось що пише:

«Кирилл и Мефодий, просветители племен славянских, в принятой и усовершенствованной ими грамоте старались иметь и употреблять особые знаки для каждого звука того языка, на котором писали. Некоторые другие славянские племена удерживали, сколько можно, писанье Кирилла и Мефодия, или библейское и церковное, хотя оно и не согласовалось с языком и выговором их: так произошла разница между письмом и говором языка, напр., русского. Но как южный русский язык ближе к церковнославянскому, то поэтому и выговор его ближе к общепринятому правописанию церковнославянскому».

Замічу мимоходом, що ся остатня теорія Метлинського не оправдується новішими язиковими дослідами: язики полуднево-, північно- і білоруський більше-менше однаково далекі від старого церковнослов’янського, а властиво кождий з них де в чому ближче підходить до нього, ніж два другі, а де в чому відбігає дальше двох других. Цитуємо далі слова Метлинського:

«Правописание языка есть господствующий способ писанья слов его, принятый образованными людьми. Правописание в этом смысле еще не установилось в южном русском (малорусском, или украинском, и червонорусском, или галицком) языке; потому что:

1) одни придерживаются крайности изображения всех случайностей выговора местного буквами по южнорусскому произношению, которое разнообразно;

2) другие слишком дорожат коренными буквами и тем сбивают недогадливого читателя;

3) очень многие, впрочем, держатся средины, которая гораздо предпочтительнее крайностей, облегчая пониманье слов и не затрудняя чтения».

Далі Метлинський подрібно характеризує всі три роди писовні, виказуючи хиби двох перших, а промовляючи за третім, котрого він і сам придержувався. Інтересно, що першій, сказати б, фонетичній писовні він закидає те, що вона

«употребляет ы (испорченное из старинного ъі) вместо и без надобности, потому что и без того легко заметить, что и и ыпроизносятся в южнорусском одинаково, как что-то среднее между и,ы или, правильнее, э, ы великорусским (скорее можно бы выбросить неточное и некрасивое ы, тем более что оно почти не употреблялось в старину)» (стор. 10 – 11).

Другий, сказати б, етимологічний спосіб писання ось як характеризує Метлинський:

«Ежели писать, придерживаясь коренных букв во многих случаях, подобно г. Максимовичу и некоторым червонорусам, то хотя глаз и понятие не сбиваются двусмысленным видом слов, но недогадливый чтец сбивается в произношении многими буквами, не так написанными, как произносятся. (Так, напр.: боб зам[ість] биб, вон зам[ість] вин, слёз зам[ість] слиз, дуброва зам[ість] диброва, добрыя зам[ість] добрий). Не лучше ли в таких случаях писать всегда одно одинаково произносимое и, означая знаком (^) и выговор его для читателя, и пропуск буквы для исследователя языка, предоставляя последнему легкий труд догадаться, какая именно буква выпущена» (стор. 13).

Дуже важний слідуючий уступ статті Метлинського, котрий ми виписуємо в цілості як свідоцтво тої, вище нами висказаної думки, що нова українська література від самого свого початку виросла на принципі фонетичнім, основанім на приноровленні букв до виговору, а не на наломлюванні і фальшуванні виговору для букв.

«Третий способ писанья слов, средний между случайностями выговора и чрезмерною заботливостью о сохранении корней, можно признать удобнейшим и наиболее принятым. Многие старались осуществить его; но ближе всех подошел к этой благоразумной средине, к этому сочетанию выговора и предания, незабвенный Котляревский, особенно после небольшого, усовершенствовавшего его правописание дополнения, сделанного г. Срезневским в издании «Наталки Полтавки».

Этого правописания придерживался я в издании «Думок и песен», приблизив его к выговору в немногих случаях (зилья вм[есто] зелья, спаньня вм[есто] спанья, питьтя вм[есто] питья), и почти этого же придерживались все участвовавшие в «Молодике» […] Притом же оно весьма близко к прежнему правописанию г. Срезневского в «Запорожской старине» (отличаясь только удержанием буквы ѣ), к правописанию г. Максимовича и некоторых червонорусов (отличаясь только употреблением и вм[есто] измененных на него о, е, ы), и несколько подходит к правописанию г. Бодянского (по удерживаемой букве ѣ)».

Як бачимо, Метлинський, ідучи за слідами Котляревського, Бодянського, Срезневського і авторів «Молодика», був переконаний, що винайшов правопись, середню між етимологією і фонетикою, а тим часом що ж він зробив? Викинув ъ, ы, ѣ, заступив корінне о та е новою буквою и, викидаючи натомість і, котрим Куліш заступив и; таким способом «середня» правопись Метлинського була майже чисто фонетичною.

Інтересно, що й головний прихильник традиційної правописі на Україні, М. Максимович, на котрого так люблять покликатися наші етимологи, при встановленні своєї правописі виходив також від правописі Котляревського, котру вважав «менее других затейливою, более других подходящею к привычному и даже надлежащему правописанию малороссийскому» («Киевлянин», 1841, гл[яди] «Собрание сочинений», т. III, 315). Що в своїх правописних реформах Максимович на ділі, так само як і Котляревський, і Гулак, і Квітка, і Метлинський стояв на основі фонетичного принципу, т. є. виходив від живої мови і її потреб, а не від мертвої букви і тільки старався южно-руську правописну традицію погодити з тими новими потребами, се дуже наглядно доказує його цитована стаття.

І так правописі Котляревського він закидає брак знаку на «остре» і (йі), котре він писав буквою й. Далі, доказуючи, що южноруси з давен-давна вимовляли ѣ як і, Максимович зовсім не вдається в виказування того, де треба писати ѣ, але зате дає довжезний ряд примірів на те, що южноруси писали ѣ зам[ість] і в найрізніших випадках в пику всякій етимології (напр.: нашѣ у самого граматика Смотрицького, домѣнѣканъ, Чернѣговь, а у галичан: Лозѣнскій, Могильнѣцкій, Соснѣцкій, в XVIII в. у козаків навіть «Голѣцинъ» замість «Голицынъ», далі «вѣчныѣ», в «Русалці Дністровій»: моѣ конѣ, нашѣ песнѣ і т. ін.).

Дуже цікаво, що Максимович похваляє Вагилевича за заведення букви у з знаком V згори для вираження скороченого, слитного У в таких словах, як «наўчились», «на Ўкрайні», хоч й противиться уживанню тогоў в укінченні глаголів «ходиў», «робиў», де радить писати в (op. cit., 326 – 327). Варто затямити, що той самий прихильник традиції в правописі, крім Ô, Ê (узятих із французької азбуки), радив ще запровадити â (напр., в слові «край», котре в українських говірках вимовляється, як «крій», напр., крій дороги) і у з дашком (в словах «дŷброва», «замŷж», що вимовляються, як «діброва», «заміж», op. cit, 324).

Як бачимо, дбання о те, щоб якомога вірніше передати живу мову, заставляло сього етимолога щокрок робити виломи в його ж власній етимологічній системі. Оттим-то й не диво, що система його, неконсеквентна і суперечна в собі, не прийнялася на Україні. Її витиснула правопись Куліша, котрий тільки упростив фонетичну писовню Метлинського, а пізніше, коли «кулішівка» в Росії урядом признана була неблагонадежною, замість неї заведена була в тих немногих українських друках, які пролазили крізь цензуру, чудернацька, офіціальнафонетична правопись, котра казала укр[аїнські] слова писати буквами з московським виговором; була се метода, заведена ще 1819 р. в граматиці Павловського, хоч трошечки упрощена в дусі «кулішівки».

Таким способом, бачимо, що властивий принцип етимологічний, котрий можна б назвати підчиненням живого слова букві, з усеї Полудневої Русі удержався і держиться досі тільки в Галичині, т. є. там, де южноруська література власне найслабше розвилася, найменше видала творів, справді цінних щодо мови і щодо змісту.

І ще не досить тої оговорки. Етимологічний принцип ніколи не панував у Галичині неподільно. Всі талановитіші, живіші писателі або відкидали зовсім етимологію, або силувалися проломати її мертві перегороди, в котрих не могли не бачити фальшування живої мови на користь пустих і часто змінних та невироблених язиково-етимологічних доктрин, доки місця тих доктрин не зайняла рівно безглузда, та вже й злонамірена політична тенденція.

Нагадаємо, що Шашкевич задумав видати свій перший альманах «Зорю» доволі радикальною фонетикою, як про се свідчить одинока пам’ятка, що заховалася з матеріалів сього альманаху, Шашкевича статейка «О запорожцьох і jix Сычи». Нагадаємо далі, що правопись «Русалки Дністрової», зладжена Вагилевичем, була далеко більше фонетична, ніж етимологічна (відкинено ъ, заведено у, викинено ы, неправильно ставлено ъ, і, и і т. ін., напр.: шоуковіѣ, доугий, пігнати кози, народниі і т. ін.). Ось маленька проба тої правописі:

Ой чи ж я тобѣ,

Моя матинойко,

Не била вигіднейка?

Що ти мя даєш,

Ти мя силуєш,

А я ще молодейка,

Не дуже розумнейка?

Ой я тя даю,

Я тя силую

Зо своѣй головойки,

З люцкоѣ обмовойки (стор. 45 – 46).

Не диво, що завзятий етимолог Йосиф Левицький, критикуючи «Русалку» в своїх «Listach tyczących się piśmiennictwa ruskiego w Galicyi» (Перемишль, 1843), головну часть своїх уваг посвятив критиці правописі, а скінчив свою книжечку ось якими словами:

«Rząd ojcowski, który wspiera wszelkie umiejętności, nie przeszkodzi sprawiedliwym usiłowaniom narodu ruskiego. Dzięki więc niech będą Rządowi, który nie tylko na stosunki poletyczne (sic!), lecz i na niepotrzebne nowości baczne ma oko i «Rusałce Dniestrowej» rozszerzeć (sic!) się w tej formie, w jakiej z rąk triumviratu wyszła, nie pozwolił»[Вітчизняний уряд, який сприяв різним мистецьким напрямам не перешкоджатиме справедливим прагненням українського народу. Треба бути вдячним урядові, який не тільки уважно ставиться до політичних питань, але й до небажаних новин і не дозволив поширюватися «Русалці Дністровій» у тій формі, в якій вона вийшла з рук тріумвірату (польськ.). – Ред] (стор. 24).

Характерний об’яв першої реакції проти фонетики в Галичині!

Та інтересно, що той сам Йосиф Левицький, що в 1843 р. дякував урядові за заборону «Русалки» з причини її правописі, і сам 1837 р. згедзився був до фонетичних інновацій, запроваджуючи латинське j і інші правописні «дивогляди», ненависні нашим етимологам. Ось кілька рядків із його вірші «Стихъ во честь jего преосвященьству куръ Іоанну Снѣгурскому, біскупови Перемыскому… милостивѣшому добродѣjови… у подножца jeгo престола съ найбольшимъ ушанованьjомъ сложенный», виданої в Перемишлі 1837 р.:

Вѣйте вѣтры дубровами,

Лугомъ, польjомъ и селами,

Вотъ Бескида jaжъ до всходу

Ко всѣмъ землямъ и народу,

Що оу насъ вы тутка зрѣли,

Щобъ сте красно выповѣли:

Же смиренный jecть Jоанъ

Пастырь родомъ зъ Берестянъ.

Находимо в тій вірші ось які форми: jecть, Стауропігіjаньскои, сажнѣй, діjеціjа, je, жіjе, меньшуjу, на воколо, карпатскіjя горы, jейце, буськи слѣтѣлися, нимало.

Майже рівночасно з виданням «Listów» Левицького почали деякі галицько-руські писателі викидати Ъ в своїх виданнях для заощади місця. Початок дав тут Мох, про котрого тоді ж зложена була приповідка:

Мох йор прогнав,

Йори не взяв,

Фтита лишив, –

Бог би го вбив!

Ся злобна приповідка, певно, відноситься до виданої Мохом 1849 «Справы в селі Клекотинъ», бо в його першім творі «Мотыль» (Львів, 1841) бачимо ѣ задержане і принцип етимологічний захований, хоча й находяться там такі «етимології», як: въ лѣсѣ зелененькимъ, бігме, колимъ (зам[ість] коли есми), булъ, на нимъ, хлопц’овъ і т. ін. Не ліпшої етимології держався й Йосафат Кобринський у своїй гарній книжечці «Способъ борзо выучити читати», виданій у Львові 1842. Читаємо там:тотѣ чорнѣ знаки, самогласнѣ, переберчистѣ, кто на малымъ не пристає, ище, вздовжъ, подôбнѣ, вôнь, чѣмъ борше.

Перші після Шашкевича викинули ъ, мабуть, брати Головацькі в першій часті «Вінка», виданого в Відні 1846, за ними Скоморовський в перекладі хомяковського «Єрмака» (1849) і др. Від 1849 почалися довгі спори про правопись в галицько-руських часописах. Справу правописі ставлено в тіснім зв’язку з питанням про саму мову; Лозинський, котрий ще в 1834 р. уживав латинських букв у своїй книжці «Ruskoje wesile», тепер, привернувшися до руських букв, радив уживати мови народної і для неї також підгонювати стару етимологічну правопись. Сама редакція «Зорі галицької» хиталася щодо сього питання, та по кількох роках переважили «старовіри»: побідила етимологія, та разом з нею й язикова та речева мертвеччина, якої у нас давно не було.

Тільки на початку 1860-х років разом з відновленням народної мови в літературі виринає й фонетика. Товчок виходить із Чернівець, де в кружку молодих вільнодумців, таких як Кобилянський, Горбаль, набирався русько-народного духу Федькович. Кобилянський радив прийняти латинські букви з чеською правописсю, котра здобула собі місце у всесвітній науці. Ось кілька рядків з його брошури «Slovo na slovo do redaktora «Slova» (Чернівці, 1861):

«Koly tak z odnoji storony boimo sie Poliakiv i tym sposobom vidrubujemosie wid nych bodaj literamy, kotri svjit pryjmyv, z druhoji storony vydżu cilkom ynace v movi: uzyvajemo sliv poljskych, kotri silskyj colovik nezrozumije, uzyvajemo navetj cużoji budivli zdanj, a to vse tomu, bosmo sie nenavcyly sveji movy».

Рівночасно з сим товчком, що, крім правописі, збентежив заскорузлу галицьку парафіянщину ще й незвичайним радикалізмом думок суспільних, прийшли до Галичини українські видання з російської України, з Петербурга (видання Куліша, «Основа»), і вся поступовіша молодіж, покинувши мертвеччину мови і думок, обернулася також до фонетичної писовні. «Вечерниці», «Нива», «Мета», «Русалка», «Руська читальня», далі «Правда» – отсе були ті етапи, котрими йшла і розвивалася у нас фонетика; не цуралось її й «Слово» Дідицького в перших роках його існування.

Та треба додати, що власне ті видавництва містять у собі все, що тоді видала живішого галицько-руська література. Писателі і поети: Климкович, Заревич, Вол. Шашкевич, Партицький, Навроцький, Вахнянин, брати Барвінські, Лучаківський, Танячкевич, О. Левицький, збирачі народних пісень М. Бучинський, О. Стефанович, П. Білинський, М. Цар, Т. Ревакович і цілий гурт других – се все фонетики!

Тай у них цікаво слідити різнородні еволюції в думках політичних, суспільних і освітніх: радикальним думкам відповідає чиста народна мова і фонетична правопись; коли ж думки тупіють, люди починають спекулювати на щось, вмотуватися в опортуністичну філософію, то й фонетика звільна змінюється етимологією, мова робиться пліхша і зміст відбігає від народного життя. На примірах сього специфікувати не будемо; кождий може собі підібрати тих примірів більше ніж треба.

А яка ж була еволюція наших етимологів? Се ж також не секрет! Етимологічна правопись мала зразу в’язати нашу нар[одну] мову з староруською, а властиво з староцерковною, бо староруської літератури, особливо южноруської XVI – XVIII вв., наші етимологи або не знали, або, пізнавши її, відносилися до неї з неменшою погордою, як і до новішої нар[одної] літератури, тільки що новіша була хлопська, простацька, а та старша була «ломана польсько-руська» (гляди думки о. Петрушевича, висказані в різних місцях його «Сводной летописи» і в інших статтях).

Ми маємо під руками образчики, до чого вела ся доктрина; досить прочитати твори Осипа Левицького, у котрого радикальні пориви правописні і проблиски живої нар[одної] мови дивовижно мішаються з церковщиною і польщиною. Та, може, найцікавіший примір ми бачимо на о. Ів. Озаркевичу (батькові), котрий в р. 1848 перероблював драми Котляревського, Квітки та Писаревського на покутські відносини і покутську нар[одну] мову і друкував деякі з них латинськими буквами, а опісля, перейшовши до кирилиці і традиційної правописі, переклав Езопа і інші речі та писав вірші такою мертвою мовою і в такім мертвім дусі, що Вишенський та Смотрицький супроти нього являються геть прогресивнішими і під зглядом мови, і під зглядом змісту. Ось для проби одна його вірша, котру тут переписую з автографа, заховуючи й правопись автора:

Ассирійска Семірамісь, бывшая царица,

Мужа можетъ нарещися зла мучительница.

Тая мужа не престаетъ о тое благаты,

Да изволить владѣніе ей на день отдаты,

Которое но единъ день мѣло оу ней быти

И паки ся ко ей мужу имать возвратити.

Разумный царь не хошчаше тое повелѣти,

«Не довлѣєть [рече] жено міромъ вамъ владѣти.

Вся дамъ, чего воспросиши, но не владѣніє,

Ибо оттоль раждается царю стиденѣе».

Но зла жена не престаетъ любезно словесы

Милѣйшимы оукаряты: «Аще мы подасы

Имѣты власть въ моей руцѣ токмо на единъ день,

Будеши цѣлъ насилия, правъ жены свободенъ.

И аще ся радовати тымъ мнѣ изволиши,

Смиренною во всемъ дѣлѣ присно мя оузриши».

И чтожъ творишъ царю Ніні! Боляръ призиваешъ,

При тыхъ жени владѣніе, корону вручаєшъ,

Ибо только злая жена на тронѣ засѣла,

И тамо всѣхъ служащихъ ей и боляръ оузрѣла,

Беретъ скипетръ в своя руки, на главу корону,

И изрече велѣнє скорое отъ трону:

Возьмете моего мужа, свяжѣть нозѣ, руцѣ,

Отсѣцѣте ему главу, да въ таковой муцѣ

Отдасть своє житіє! Слуги го поймають

И любое желанѣє жены исъ польняютъ.

Таковыи злѣ жены и нынѣ бываютъ,

Ибо долгія власы разумъ имъ скрашчаютъ.

Та се був тільки один бік еволюції; другий бік вів куди інде. І ось в 1850-тих роках роздається, а в 1860-тих і далі зміцнюється оклик: етимологічна правопись повинна в’язати нас «с прочим русским миром». Фонетика сталася синонімом національного сепаратизму, та тим самим етимологи посередньо (а дехто й виразно) призналися до ідеї національної єдності малорусів з великорусами. В теоретичних розмовах про се питання етимологи наші частенько закривалися тим, що, мовляв, в теорії наука ще не рішила, чи ті два племена є осібні народи, чи часті, різновидності одного, чи малоруська мова супроти великоруської є самостійна, чи ні.

Коли б діло лишилося на грунті теорії, то про се можна б зовсім не спорити. Але практичне приложения сеї теорії мало деякі недогідності, щоби не сказати щось гіршого. Коли фонетика є синонім сепаратизму, то етимологія є синонім об’єднання. А коли об’єднання, то вже ж воно не може зупинитися на правописі. Правда, Дідицький винайшов знамениту теорію «один язик, а два виговори» і на ній побудував свою не менше знамениту тезу «В один час научиться малорусину по-великорусски». Та теорія потерпіла «сромотное фьяско», коли показалося, що й сам Дідицький і за 30 літ не навчився по-великоруськи і завсігди писав каліченою мовою.

І ось наші етимологи пустилися на посередню дорогу, почали з малоруського, церковного, польського і великоруського компонувати осібну мову, прибиваючи її по мірі свого вміння чимраз більше до великоруського. Звісно, що така штучна мова не могла довести ні до чого, крім темноти і фанатизму. В новій великоруській літературі, починаючи від Гоголя, наші етимологи духом почули той же сепаратизм, те ж ненависне їм мужиколюбство, простацтво, неестетичність, котре закидали новішим українським писателям.

І для того, говорячи про єдність «с прочим русским миром», наші етимологи спинялися на Пушкіні й Лермонтові, а то воліли Лажечникова та Марлінського, Карамзіна та Полевого, Хомякова, Погодіна та Аксакових. Що девіз о єдності «с русским миром» не оживив ані змісту, ані форми нашої етимологічно-об’єдинительної літератури, се прекрасно показав М. Драгоманов, розбираючи нові річники «Беседы» Мончаловського.

Таким-то способом етимологічна доктрина, на вид невинна, наукова, консервативна, довела до витворення язикового і ідейного макаронізму та гібридизму, якому подібного дарма було б шукати в цілій слов’янщині. Недаром Пипін, іронізуючи, назвав її «особым славянским языком»! Та сей осібний язик мав усі прикмети гриба, що точить дерево: сам непродуктивний, він не тільки відділював себе від живої южноруської мови, але старався шкодити їй, плюгавити її, зогиджувати в очах нетямущих.

А з другого боку, сам він не приставав до великоруської мови і не раз навіть застерігався против того, видаючи себе за южноруський. Таким способом виходили такі курйози, що коли твори Єроніма Аноніма у нас видавалися за писані на «общерусском языке», в Росії треба їх було перекладати на російщину.

Але сей макаронізм, оснований на цілій системі навмисних брехень і ненавмисних ілюзій, незнання та самообманів, не міг довго простояти. Навіть найнедогадливіші почали розчовпувати, що два «етимологічні» оклики – єдність з нашою 1000-літньою язиковою і правописною традицією і єдність з усім руським світом – містить у собі багато нісенітниць і в додатку суперечні один з одним. Бо ані та 1000-літня традиція не є така одностайна, щоб можна було її прямо продовжувати, ані та єдність руського світу не є така, щоб можна було на ній опертися обома ногами.

Різниці між поодинокими частями того світу зазначалися занадто виразно, так що ніякий родійський колос не міг звести їх укупу, стоячи одною ногою на однім, а другою на другім березі, треба було конче рішатися або на один, або на другий берег. І ось молодші, живіші з наших бувших етимологів рішилися пристати до великоруського берега, плюнути на малорущину, признати її не вже як malum necessarium, але як неіснуючу або засуджену на швидку загибель. Старші, консервативніші, відчахнулися від них і рішили, лишаючися при етимології, все-таки стати на грунті живої южноруської мови.

З опортуністичних зглядів до сього табору побігла також значна часть фонетиків, котрі знов етимологію вважають за malum necessarium. Що ті мимовільні союзники-опортуністи не виплодили досі і не виплодять ніколи живої, оригінальної літератури, а тільки задруковують масу паперу публіцистикою та популярними брошурами (найліпші між ними, звичайно, приходиться переписувати з фонетики на етимологію!), се також легко зрозуміти.

Лишається нам іще сказати кілька слів о тім, з чого ми почали свою розмову, о урядовій реформі руської правописі, о заведенні фонетики в школах і урядах. З боку чисто правничого правительству не можна тут робити ніякого закиду. Воно нікому не забороняє писати і друкувати такою правописсю і мовою, яка йому до вподоби, а резервує те саме право й для себе: в друках, видаваних його коштом, воно донедавна уживало кирилиці, і етимологи не протестували против того, хоча самі уживали гражданки.

Тепер правительство, засягнувши опінії найкомпетентніших руських язикознавців і педагогів, рішилося ввести правопись фонетичну в шкільних і урядових друках – і на се ми мусимо признати йому повне право. Можна тут критикувати компетенцію анкети, відповідність фонетики на полі педагогічнім і т ін., але говорити про якийсь акт самоволі правительства нема підстави. Он німецьке правительство виключило з німецьких урядових і шкільних друків латинські букви і урегулювало правопись – іноді досить кумедно – і ніхто не жалівся на безправ’я та самоволю.

Що речеві аргументи наших етимологів против уживання фонетики в школах не видержують критики, а іноді граничать зі злою волею (напр., крик отім, що при помочі фонетики ширяться деморалізація, атеїзм, соціалізм та нігілізм), про се не будемо й говорити, бо для таких аргументів усякий неупереджений легко найде ціну. Ми згадаємо тільки про одно. В «Галичанині» не раз уже було сказано, що й «г. Ягич, первый в мире славист, открыто высказался против фонетики», а запитаний мін[істром] Гаучем о опінію був противний заведенню фонетики в руських шкільних друках.

Яку опінію видав проф. Ягич перед Гаучем про се діло, ми не знаємо, та згори мусимо сумніватися, щоб та опінія була рішуче противна фонетиці. До такого сумніву дає нам підставу та замітка про правопись, котру напечатав проф. Ягич у своїм «Archiv für slavische Philologie». Може, се придасться на що-небудь, коли ми ad usum наших етимологів приведемо слова проф. Ягича в оригіналі.

«Wenn mich jemand fragen sollte, – писав проф. Ягич перед роком, – welche Orthographie sei die beste, so würde ich unbedenklich antworten:diejenige, die von den meisten befolgt wird. Nur nach diesem praktischen Gesichtspunkte muss die orthographische Frage behandelt werden. Nur ja keinen Principienstreit, der würde zu gar nichts führen, es gibt eben keine Orthographie, die in allen Punkten consequentwäre. Ich bin für die phonetische Schreibweise, nicht etwa aus irgendwelchem Princip, sondern aus praktischen Rücksichten der uns, Serben und Kroaten nothwendigen Einigung, glaube aber, dass wir in dieser Richtung schon weit genug gegangen sind und über das von Vuk und Danicic Festgesetzte nicht hinauszugehen brauchen; ja der hohe Begriff einer Literatursprache würde nach meinem Dafürhalten hie und da eher eine Eindämmung als Erweiterung des phonetischen Principe befürworten.

[Якби мене хтось запитав, який правопис кращий, то я, без сумніву, відповів би: той, яким користується більшість. Тільки з такого практичного погляду треба підходити до питання орфографії. Немає таких принципових незгод, яких не можна було б вирішити, а так само немає такого правопису, який був би у всіх моментах послідовним. Особисто я за фонетичний правопис і то не заради будь-якого принципу, а з практичних міркувань, з необхідності сербохорватського єднання; думаю, однак, що ми в цьому напрямі вже пішли досить далеко і не маємо потреби порушувати закони, твердо встановлені Вуком і Даничичем; бо високе розуміння літературної мови, на мою думку, швидше потребувало б обмеження фонетичного принципу, ніж його розширення (нім). – Ред]

(Тут проф. Ягич указує примір різного писання таких слів, як «братство», котре дехто пише bractvo, інші brastvo, а він радить писати Bratstvo). Die vollständige Einigkeit in der Orhtographie ist am Ende auch nicht so nothwendig, wie vieles andere, was unserer Literatur noch abgeht»[Цілковита послідовність в орфографії зрештою вже потрібна й не так, як багато дечого іншого, що стосується нашої літератури (нім.). – Ред](«Archiv für slav[ische] Philologie», 1893, Bd XV. S. 407).

Ті слова проф. Ягича вельми характерні і розумні, а з погляду на українську літературу вони відразу рішають справу на користь фонетики. За нею промовляють іменно два найважніші практичні згляди: конечність літературного і національного поєднання галицьких русинів з українцями і те, що, власне, між пишучими русько-українською мовою коли не всі, то, певно, найчисленніші і найважніші писателі уживали і уживають фонетики. А брати в рахунок тих, котрі або не пишуть по-українськи, або калічать свою рідну мову, щоб доказати її неспосібність до літературного розвитку, здається, нема ніякого резону.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Народ», 1894, № 13-14, с. 209 – 212; № 15, с. 223 – 227. У тому ж році стаття вийшла окремою відбиткою у Коломиї.

Подається за окремим виданням 1894 р.

«Сводні літописи» – йдеться про «Сводную галицко-русскую летопись 1500 – 1772 рр.», кількатомне компілятивне зведення літописів та інших історичних матеріалів, упорядником якої був А. С. Петрушевич.

«Галичанин» – львівська щоденна суспільно-політична газета москвофільського напряму. Виходила протягом 1893 – 1894 рр.

Євангеліє Зографське (Зографський кодекс) – старослов’янська пам’ятка кінця XI ст., названа за місцем колишнього знаходження рукопису в Зографському монастирі на Афоні. Видана В. Ягичем у 1879 р. в Берліні.

Глаголицький рукопис Клотца (Клотців кодекс) – старослов’янська пам’ятка; збірка повчань, похвальних слів. Повне видання було здійснене В. Вондраком 1893 р, у Празі.

Рукописи Маріанський, Ассеманіанський – Маріанський кодекс – євангеліє, старослов’янська пам’ятка. Видана В. Ягичем 1883 р. у Петербурзі з великою статтею про мову цієї пам’ятки і повним словником. Ассеманійовий кодекс – євангеліє, старослов’янська пам’ятка, названа по імені Ассемані, який вивіз її зі Сходу в кінці XVIII ст.; інша назва – Ватіканське євангеліє, за місцем збереження в бібліотеці Ватікану. За життя І. Франка видана двічі – 1865 р. у Загребі та 1878 р. у Римі.

Остромирове євангеліє – одна з найдавніших пам’яток давньоруської писемності (1056 – 1057).

Коли ж від половини XVII в. южноруси пішли цивілізувати Північну Русь, то понесли з собою й свій виговор… – Йдеться про вихованців Київської академії, які за спеціальним урядовим наказом в останні десятиліття XVII ст. переселилися до Москви, Петербурга та інших міст Росії і стали тут активними діячами в розвитку освіти, літератури, науки, книгодрукування тощо.

Was ihr den Geist… – цитата з 1-ї частини трагедії Гете «Фауст».

Яремецький-Білахевич Ілля – православний священик або чернець, який в середині XVIII ст. уклав рукописну збірку різних творів, описану І. Франком у працях «Із старих рукописів» та «Карпато-руська література XVII – XVIII віків». В архіві І. Франка (ІЛ, ф. 3, № 4760) зберігається рукопис цієї збірки.

«Житє і слово» – літературно-науковий і громадсько-політичний журнал революційно-демократичного напряму. Виходив у Львові в 1894 – 1897 рр. за редакцією І. Франка.

«Молодик» – український літературно-художній альманах. Виходив у Харкові та Петербурзі в 1843 – 1844 рр. Видавав І. Бецький за допомогою Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова та ін. У статті І. Франко наводить приклади з видання «Молодика» 1843 р., кн. 2: перший приклад з оповідання Г. Квітки-Основ’яненка «Підбрехач» (с. 104), другий – з казки М. Костомарова «Лови» (с. 134).

«Южнорусский сборник» Метлинського – точна назва: «Южный русский сборник». Вийшов 1848 р. в Харкові. Цитати з праці А. Метлинського подаються І. Франком не завжди точно, є пропуски окремих слів та невірно надруковані слова. Відновлюємо за першоджерелом їх вірне написання.

Метлинський Амвросій Лук’янович (1814 – 1870) – український поет, фольклорист, представник романтизму.

Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – український вчений-природознавець, історик, фольклорист. У статті «О правописании малороссийского языка (письмо к Г. Ф. Основьяненку)» («Киевлянин», 1841, кн. 2, с. 153 – 179) він торкався питань українського правопису. Стаття друкувалася пізніше в «Собрании сочинений М. Максимовича», т. III – «Языкознание, история словесности», К., 1880, с. 312 – 328. Уривки з цієї праці І. Франко наводить не завжди точно, вірно вказуючи сторінки III тому видання.

…Дополнения, сделанного г. Срезневским в издании «Наталки Полтавки». – Йдеться про видання п’єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка», здійснене І. І. Срезневським 1836 р. у Харкові.

«Киевлянин» – історико-літературний альманах. Видавав М. Максимович у Києві та Москві (1840, 1841, 1850).

…Шашкевич задумав видати свій перший альманах «Зорю»… – М. Шашкевич у 1834 р. підготував до друку збірник «Зоря, писемце, посвященное рускому языку», який був заборонений цензурою. Правопис альманаху «Русалка Дністровая» належав не тільки І. Вагилевичу, як пише тут І. Франко, а також і М. Шашкевичу.

Мох Рудольф Іванович (1816 – 1891) – український поет, драматург. Автор збірки віршів «Мотиль», що вийшла у Львові 1841 р. Один примірник зберігається в особистій бібліотеці І. Франка, № 293.

Кобринський Йосафат Миколайович (1818 – 1901) – український педагог і громадський діяч. У 1842 р. видав у Львові «Буквар, новим способом уложений для домашньої науки» та методичний посібник до нього «Спосіб борзо виучити читати», де вперше у Галичині запропонував звуковий синтетичний метод навчання грамоти.

Перші після Шашкевича викинули Ъ, мабуть, брати Головацькі в першій часті «Вінка», виданого в Відні 1846… – Йдеться про альманах у 2-х книгах «Вінок русинам на обжинки», упорядкований братами Головацькими – Іваном Федоровичем (1814 – 1899) та Яковом Федоровичем (1814 – 1888).

Хомяков Олексій Степанович (1804 – 1860) – російський письменник, ідеолог слов’янофілів, автор трагедії «Єрмак», переклад якої українською мовою зробив К. Скоморовський.

Кобилянський Антін (1837 – 1910) – український культурно-освітній діяч. Автор брошур «Слово на слово до редактора «Слова», «Голос на голос» (1861), в яких обстоював розвиток української літератури народною мовою.

Горбаль Кость (1836 – 1903) – український діяч в Галичині, педагог, редактор «народовського» журналу «Нива» (Львів, 1865).

«Вечерниці» – український літературно-громадський журнал народовського напряму. Виходив у Львові в 1862 – 1863 рр.

«Мета» – український літературно-громадський журнал народовського напряму. Виходив у Львові в 1863 – 1865 рр.

«Русалка» – український літературний тижневик народовського напряму. Виходив у Львові в 1866 р. за редакцією Шашкевича Володимира Маркіяновича (1839 – 1885).

«Руська читальня» – серія книжечок, які в 1872 – 1874 рр. видавав москвофіл Наумович Іван (1826 – 1891).

«Слово» Дідицького – львівська газета москвофільського напряму (1861 – 1887); у 1861 – 1877 рр. виходила за редакцією Б. Дідицького.

Климкович Ксенофонт Григорович (1835 – 1881) – український письменник народовського напряму; редактор журналу «Мета».

Заревич Федір (1835 – 1879) – український письменник і журналіст народовського напряму; редактор ж. «Вечерниці».

Партицький Омелян Осипович (1840 – 1895) – український мовознавець і педагог; автор підручників з української мови та літератури для народних шкіл.

Вахнянин Анатоль Климентович (1841 – 1908) – український композитор і письменник народовського напряму.

…брати Барвінські… – Йдеться про Олександра Григоровича (1847 – 1926) та Володимира Григоровича (1850 – 1883) – українського діяча, критика, прозаїка, публіциста.

Лучаківський Володимир (1839 – 1903) – український письменник і громадський діяч у Галичині, перекладач драматичних творів.

Танячкевич Данило Іванович (1842 – 1906) – український громадський діяч народовського напряму.

Бучинський Мелітон Йосипович (1847 – 1903) – український фольклорист, етнограф, громадський діяч.

Стефанович О. – очевидно, Олександр Стефанович, український публіцист, бібліограф та етнограф.

Білинський Петро – збирач українського фольклору. В архіві І. Франка (ф. 3, № 4078) зберігається зошит з його фольклорними записами.

Цар Михайло (1846 – 1920) – збирач українського фольклору, священик.

Ревакович Тит (1846 – 1919) – український публіцист.

Озаркевич Іван Іванович (1795 – 1854) – священик у Коломиї. Один з ініціаторів заснування аматорського українського театру в Галичині наприкінці 1840-х років.

Писаревський Степан (80-і роки XVIII ст. – 1839) – український письменник, автор оперети «Купала на Івана», переробленої І. Озаркевичем під назвою «Весілля, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого» (1849).

…Дідицький… побудував… знамениту тезу «В один час научиться малорусину по-великорусски». – Так називалась брошура Б. Дідицького, що вийшла у Львові 1866 р. І. Франко писав у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.», що ця теза «для самого автора лишилася несповненою утопією, бо він до смерті, не навчившися порядно малоруського язика, не навчився так само і великоруського» (с. 135).

Лажечников Іван Іванович (1792 – 1869) – російський письменник, автор багатьох історичних романів.

Марлінський – псевдонім Бестужева Олександра Олександровича (1797 – 1837), російського письменника-декабриста.

Карамзін Микола Михайлович (1766 – 1826) – російський письменник та історик.

Полевой Микола Олексійович (1796 – 1846) – російський письменник, історик та публіцист.

Аксакови: батько – Сергій Тимофійович (1791 – 1859), російський письменник; його сини – Костянтин Сергійович (1817 – 1860), російський письменник, критик, публіцист, один з ідеологів слов’янофілів; Іван Сергійович (1823 – 1886) – російський письменник-публіцист, слов’янофіл.

…показав М. Драгоманов, розбираючи нові річники «Беседы» Мончаловського. – Йдеться про статті М. П. Драгоманова «Підновлена рутенщина» та «Ще раз «Беседа» Мончаловського», надруковані у журналі «Народ» (1894, № 3, 7-8).

Мончаловський Осип Андрійович (1858 – 1906) – громадський діяч москвофільського напряму у Галичині, редактор громадського журналу «Беседа» (1887 – 1893).

Єронім Анонім (точніше – Ієронім Анонім) – псевдонім українського письменника Хиляка Володимира Гнатовича (1843 – 1893). Про штучність його мови писав О. Пипін («Вестник Европы», 1888, № 11).

Родійський колос – Родоський колос, гігантська скульптура бога сонця Геліоса на грецькому острові Родос.

Гауч фон Франкентурм Павел (1851 – ?) – австрійський державний діяч реакційно-клерикального напряму; з 1885 р. – міністр освіти.

Вук – мається на увазі сербський філолог і фольклорист Караджич Вук Стефанович, автор «Граматики сербської мови за говорами простого люду» (1814).

Даничич Джуро (1825 – 1882) – сербохорватський мовознавець, автор «Короткої сербської граматики» (1850), послідовник В. Караджича.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 150 – 169.


Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: