Українське козацтво: походження та культура

Українське козацтво було воєнно-економічним формуванням, що являло собою слов’янську моноетнічність (у складі запорізьких козаків домінував саме слов’янський етнос – поляки, малороси, великороси і у рідкісному випадку були присутні представники інших етносів). Питання щодо витоків українського козацтва представляє інтерес, передусім своєю маловивченністю. Дослідники простежували зв’язок слов’ян з русами, русів із скандинавами, слов’ян з булгарами, проте, фактично, не було звернуто уваги на зв’язок українських козаків із слов’янами. Зокрема, на існування у побуті та житті українських козаків архаїчних рис ранніх слов’ян. На сьогодні не існує докладного дослідження зв’язків українських козаків із слов’янським етносом.

У істориків та філологів вже виникали думки про зв’язок козаків з русами, наприклад, у М.О. Максимовича, О.О. Потебні [1. С. 262; 2. С. 91]. Були спроби простежити зв’язок українських козаків з русами, зокрема, в монографії В.Г. Скляренка було звернуто увагу на це питання [3. С. 45-50]. Проте, він вважає, що руси (азовсько-причорноморські) походять від кельтів-рутенів, а козаки в свою чергу – від русів [3. С. 46-47]. Подібна ідея кельтського походження русів простежується в змістовній праці А.Г. Кузьміна [4]. Але якої-небудь переконливої наукової праці по досліду зв’язків українських козаків із слов’янськими племенами, що проживали на порубіжних землях, не було написано. Головною метою цієї роботи є розкриття архаїчних рис, які були сприйняті козаками від ранніх слов’ян періоду військової демократії, що пов’язано із зв’язками козаків і слов’ян. Перед розгляданням архаїчних рис ранніх слов’ян, що простежуються у українських козаків, треба звернути увагу на декілька питань – які ще козаки існували, крім українських козаків (під якими розуміється запорізьке козацтво), та, розбираючи історичні джерела, уяснити приналежність русів до слов’ян.

Види козаків

Існує багато наукових праць, що розглядають різновиди козацтва [5; 6. С. 4-6; 7; 8; 9. С. 430-437; 10], тому зупинимося на деяких зауваженнях. Поняття „козак” використовувалось у відношенні до багатьох народів. Воно не було етнічною назвою, а лише способом життя. Але саме українське козацтво створило стійке воєнно-економічне формування. Українське козацтво – це складне історичне явище, яке поступово створювалось і складалось з різних елементів та мало деякі архаїчні риси. Треба звернути увагу на те, що назва „козак” має давнє походження. Воно зустрічається у словнику половецької мови під 1303 р., зложеному одним італійцем в „Codex Cumanicus”. Там слово „козак” означає поняття варти, сторожі, караулу [11. С. 153]. Але, спочатку, назва „козак” мало, у функціональному значенні, інше поняття. Як вірно стверджував П.О. Куліш: „Слово козак значило спершу те ж саме, що вільний здобувач...” [5. С. 31]. Слід додати до цього, що козаки були воєнними найманцями та не признавали над собою ніякої влади [5. С. 32]. І це показують історичні джерела.

До появи українського козацтва, деякі джерела нам повідомляють і про інших козаків. Під 844 р. х. (2.VI.1440-21.V.1441) та під 851 р. х. (19.III.1447-6.III.1448) Абд-ар-раззак Самарканді, перський історик XV ст., вказує на існування „узбекських козаків” [12. С. 199]. Крім цього, у того ж автора згадується особливий стиль життя – козакування [12. С. 201]. Ніконовський літопис під 1444 р. веде мову про рязанських козаків, що допомагали воєводам Московського князя у боротьбі з татарами [13. С. 62]. Про них також є свідчення у Вологодсько-Пермському літописі під 1468 р. [14. С. 224]. Ці данні є ранніми повідомленнями о козацтві.

Крім узбекських та рязанських козаків існували й інші. В.М. Татищев, який користувався різними літописами, зазначає під 1492 і 1493 р. існування „ординських козаків” [15. С. 449, 451]. Крім того, згідно літописів, існували ще казанські та азовські козаки [14. С. 457, 465; 15. С. 292]. Які, якщо розуміти тексти літописів, були татарськими найманцями та не завжди виступали з татарським військом кримського хана. Але з початку XVI ст. вони поступово зникають, надаючи дорогу козакам, які, у більшості, мали слов’янські корені (запорізькі, донські, астраханські тощо).

В кінці XV – на початку XVI ст. українська та польська шляхта створює козацькі загони для охорони порубіжних територій від татар. Саме цю головну функцію і виконували запорізькі козаки. Згодом виникають козацькі війська, які охороняють кордони Російської імперії. У XIX ст. існували бурятські (забайкальські), кубанські, терські, донські, чорноморські, астраханські, оренбургські, уральські, башкирські, сибірські, азовські, дунайські (у Бессарабії) козаки [16. С. 152-162; 17; 18. С. 473-474].

Політичний уклад

Українське козацтво зберегло архаїчні риси ранніх слов’ян етапу „військової демократії”. У Прокопія Кесарійського, візантійського історіографа VI ст., знаходиться цікава інформація про управління слов’ян. Згідно його „Історії війн Юстиніана” слов’янські племена „не управляються одною людиною, але з давнини живуть у демократії, і тому як удачі, так і невдачі обговорюються у них спільно” [35. С. 126].

Згідно теологічного трактату „Відповіді на питання” Псевдо-Кесарія, що було написане в середині VI ст., слов’яни змальовуються в негативному ракурсі: „...живуть в зухвалості, свавіллі та безвладді і часто вбивають свого вождя та начальника, як на час спільної трапези, так і в дорозі” [36. С. 14]. Звістка Псевдо-Кесарія про вбивство вождя у слов’ян має тотожність з традиціями ритуального вбивства царя чи вождя у давні часи серед багатьох народів [37. С. 281-306].

У запорізьких козаків існувала певна форма демократичних стосунків. У них отамани, старшини були виборними посадами. А гетьман, здебільшого, обирався на час воєнного походу. Крім того, скликались ради, на яких вирішували деякі питання, наприклад обирання гетьмана або кошового отамана [38. С. 66-67; 39. С. 246]. Але подекуди так було, що навіть гетьмана козаки могли вбити, коли воєнний похід був не вдалим або існували якісь інші мотиви [40. С. 750-751].

Піхота. Давні джерела нам також розповідають про ведення бою у слов’ян. Той же Прокопій Кесарійський відзначав, що „більшість із них (слов’ян. – Ю.Л.) вступали (в бій. – Ю.Л.) на ворога пішими, тримаючи в руках щити та дротики” [35. С. 126]. В „Стратегіконі” Псевдо-Маврикія, візантійського автора кінця VI – початку VII ст., слов’яни теж являються пішими [35. С. 281-282]. Крім того, вони, згідно Пасхальної хроніки, коли осаджали Константинополь у 626 р. мали розвинену піхоту з її підрозділами на легку та важку [41. С. 80].

Якщо ж прийняти теорію Б.О. Рибакова [26. С. 34], що ранні свідчення про слов’ян знаходяться в книзі „Про походження германців і місцеположення Германії” Корнелія Тацита, римського історика I ст. н. е., то ми знайдемо там таку інформацію: „Віднести чи певкинів, венетів та феннів до германців або сарматів, право не знаю, хоча певкіни, яких деякі називають бастарнами, мовленням, образом життя, осілістю повторюють германців. Неохайність у всіх, неробство та млявість у знаті. Через змішані шлюби їх зовнішність становиться все бридкіше, і вони набувають рис сарматів. Венети перейняли більшість із їх звичаїв, бо задля пограбування нишпорять по лісам та горам, які тільки не існують між певкінами та феннами. Проте їх скоріше можна зарахувати до германців, тому що вони споруджують собі будинки, носять щити та пересуваються пішими, і притому з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, що проводять все життя у повозці та на коні” [42. С. 355-356]. Ця теорія для деяких істориків сумнівна [43. С. 40-44; 44. С. 149-150], але деякі тотожності існують. Те, що слов’яни ходили пішими та не сідали, принаймні довгий час, на коней і мали щити ми знаємо від Прокопія Кесарійського та Псевдо-Маврикія. „Нишпорення по лісам та горам” для пограбування було притаманно слов’янам, про це можна дізнатись у Псевдо-Маврикія: „Мешкаючи життям розбійничим, вони (слов’яни. – Ю.Л.) люблять нападати на своїх ворогів у лісах, вузьких містах та кручах” [35. С. 282]. Та й сам Тацит був не впевнений до якої народності віднести цих венетів. Крім Б.О. Рибакова, венетів до ранніх слов’ян відносили М.С. Грушевський, Н.Д. Полонська-Василенко, Я. Пастернак, В.В. Мавродін, В.В. Сєдов тощо [45. С. 70-72, 77-78; 46. С. 67; 47. С. 100-101; 48. С. 33; 49. С. 29-31]. Але питання слов’янського походження венетів Тацита і дотепер є суперечливим.

Із „Церковної історії” Іоанна Ефеського, візантійського церковного письменника VI ст., ми дізнаємось, що слов’яни у другій половині VI ст. вже мали „табуни коней” [50. С. 534]. Але, згідно арабських джерел, слов’яни і далі віддавали перевагу пішому пересуванню. Так у ал-Марвазі, арабського географа IX ст.: „Якщо б у них (русах. – Ю.Л.) були коні і вони були наїзниками, то вони були б страшнішим бічом для людства” [51. С. 306]. У Ібн-Даста (Ібн-Руста), арабського географа X ст.: „Вони (руси. – Ю.Л.) високого росту, статні та сміливі при нападах. Але на конях сміливості не виявляють, і всі свої набіги та походи здійснюють на кораблях” [52. С. 40].

Такі ж відомості ми знаходимо у візантійського історика Льва Диякона (друга половина X ст.). В його „Історії” декілька разів згадується невміння русів їздити верхи. У восьмій частині цієї книги йдеться про те, що: „Скіфи (тобто руси. – Ю.Л.) [завжди] б’ються в пішому строю; вони не звикли воювати на конях і не вправляються в цьому ділі” [53. С. 70], „Ромеїв же мучили сором і злість [при думці про те], що вони (руси. – Ю.Л.), які перемагали зброєю і мужністю всіх противників, відступлять як недосвідчені в битвах новачки і загублять за короткий час свою велику славу, зазнавши поразки від народу (русів. – Ю.Л.), який б’ється в пішому строю і який зовсім не вміє їздити верхи” [53. С. 74]. У дев’ятій книзі: „Вони (руси. – Ю.Л.) завжди раніше йшли в бій у пішому строю, а їздити верхи і битися з ворогами [на конях] не вміли. Ромеї відразу озброїлись, вскочили на коней, схопили списи (вони користуються в битвах дуже довгими списами) і стрімко, грізною лавиною понеслись на ворогів. Ромейські списи уражали [скіфів] (тобто русів. – Ю.Л.), які не вміли правити кіньми за допомогою поводів” [53. С. 75]. Але все ж таки руси бились на конях, це нам відомо у того ж Льва Диякона [53. С. 58-59]. Тому не було настільки погано у русів з кіннотою, щоб їх вважати зовсім не вмілими, проте вони могли цілком віддавати перевагу піхоті.

Хоч і вважається, що козаки були справжніми наїзниками, але спочатку було по-іншому. Згідно О. Рігельмана, козаки „спочатку воювали на землі, більш піші” [40. С. 719]. П. Шевальє теж згадує про козацьку піхоту в часи польського короля Стефана Баторія (1576-1586) [54. С. 24]. Він же зазначає: „Щодо способу ведення війни на суходолі, то козаки ліпші піхотинці, ніж кіннотники” [54. С. 37].

Надалі у козаків формуються три роди військ – піхота, кіннота і артилерія [7. С. 376]. Про це згадується в козацьких літописах Самійла Величка та Григорія Грабянки [55. С. 59; 56. С. 25].

 Використання човнів-однодеревок

Крім пішого строю, у слов’ян та козаків була ще одна схожість – використання човнів-однодеревок. Слов’янські човни згадуються в багатьох джерелах. Старіші звістки про них знаходяться у Феофілакта Сімокатти, візантійського історика початку VII ст., які пов’язані із союзними з аварами виступами проти Візантії у 594-595 рр. [35. С. 317-318].

Але існують дуже цікаві данні у Пріска Панійського, учасника посольської делегації 448 року до Аттіли, вождя гунів. Серед місцевого населення, яке зустрічалось Пріску, можливо знаходились і слов’яни. У двох місцях його праці згадуються однодеревкі: „Тут перевізники із варварів прийняли нас на однодеревкі, які видовбують вони із зрубаного лісу” та „Ми переправились через ці річки на однодеревках, що застосовувались береговими жителями цих рік” [57. С. 36, 45-46]. Також на слов’янське походження місцевого населення наштовхує нас згадування проса та медового (мйдос) і ячмінного (кбмон) напоїв, що були у вжитку у слов’ян [57. С. С. 46]. Навколо цих звісток Пріска точаться суперечки щодо належності берегових жителів до слов’ян [43. С. 93-94]. Але розглядаючи у сукупності данні Пріска можна погодитись з тим, що у Північному Причорномор’ї у цей час проживали і слов’яни. Також йде мова про слов’янські човни у книзі „Чудеса св. Димитрія”, що був складений на початку VII ст. Човни зустрічаються в оповіданні про облогу Фессалоніки слов’янами в роки складання цієї книги [41. С. 129-132]. У ній же згадуються однодеревкі – видовбані човни [41. С. 129]. Про човни інформує нас і Феофан Сповідник, візантійський історик першої половини VIII – початку IX ст., у своїй „Хронографії” під 617 р. [58. С. 235].

Про однодеревки слов’ян також дізнаємось із „Пасхальної хроніки” анонімного автора (перша половина VII ст.), де йдеться мова про аваро-слов’яно-перську осаду Константинополя у 626 р. [41. С. 81]. У „Слові на аваро-слов’янську осаду Цареграда у 626 р.” Феодора Сінкела було зазначено, що слов’яни „спускались сміливо у море, і самі нападали на Ромейську державу” [41. С. 49]. Константинопольський патріарх Никифор (806-815) зазначав, що слов’яни бились з візантійцями на човнах-однодеревках [59. С. 160-161]. У більш пізні часи ми знов зустрічаємо човни русів, які згадуються в книзі „Про управління імперією”, що була написана візантійським імператором Костянтином VII Порфірородним (913-920; 945-959) [60. С. 39]. Він же розповідаючи про похід русів шляхом „із варяг у греки”, згадує однодеревкі: „...прибулі із зовнішньої Росії в Константинополь моноксіли (однодеревкі. – Ю.Л.) являються одні із Нємогарда (Новгорода. – Ю.Л.) в якому сидів Сфендослав (Святослав. – Ю.Л.), син Інгоря (Ігоря. – Ю.Л.), архонта Росії, а інші із фортеці Мілініскі (Смоленська. – Ю.Л.), із Тєліуци (Любича. – Ю.Л.), Чернігогі (Чернігова. – Ю.Л.) та із Вусєграда (Вишгорода. – Ю.Л.)” [60. С. 45]. Він же надає нам дуже цікаву інформацію: „...(слов’яни. – Ю.Л.) рубають у своїх горах (в лісистій місцевості. – Ю.Л.) моноксіли під час зими і, спорядивши їх, з початком весни, коли розтає крига, пускають по сусідньому водоймищу. Так як ці [водойми] впадають у річку Дніпро, то і вони із тамтешніх [місць] входять в цю саму річку та відправляються у Кіову (Київ. – Ю.Л.). Їх виймають для [оснащення] та продають росам”. І далі розказується про полюддя русів [60. С. 45-51]. Згідно цього джерела руси не самі роблять однодеревкі, їм в цьому допомагають інші слов’янські племена. Нам відомо, що однодеревкі (достеменно слов’янського походження) згадуються у VII ст., тому, можливе припущення, що у деяких слов’ян було ремеслом виготовляти однодеревкі. На це вказує також повідомлення Пріска Панійського у V ст., де він розповідає про перехід через ріку Дунай: „Тут перевізники із варварів прийняли нас на однодеревкі, які видовбують вони із зрубаного лісу” [57. С. 36]. А у іншому місці вказано, що ці човни „застосовувались береговими жителями цих рік” [57. С. 46]. До того ж одні („берегові жителі”) застосовували однодеревкі, а інші („варвари”) ще і виготовляли їх.

Також про човни йдеться мова у Льва Диякона [53. С. 44]. Він навіть називає скіфським човен на якому Київський князь Святослав Ігоревич (945-972) приплив для переговорів з візантійським імператором [53. С. 82]. Називаючи човен Святослава скіфським, Лев Диякон, напевно, мав на те причину. Можливо, що це і був той самий видовбаний човен, який відрізнявся від візантійських човнів.

Крім візантійських джерел існують арабські, які згадують про кораблі русів. Ібн-Хордадбе (IX ст.) нам розповідає, що „купці-руські – вони же суть плем’я із Слов’ян – то вони вивозять міха видри, міха чорних лисиць та мечі із дальших кінців Славонії к Румському морю (можливо Чорне море. – Ю.Л.) і цар Рума (імператор Візантії. – Ю.Л.) бере з них десятину. А якщо бажають, то ходять на кораблях по річці Славонії (По А.Я. Гаркаві це ріка Волга. – Ю.Л.), проходять по затоці хазарської столиці (Ітіль. – Ю.Л.), де володар її бере з них десятину” [31. С. 49]. У ал-Марвазі теж знаходиться цікава інформація: „...вони (руси. – Ю.Л.) народ сильний та могутній і ходять у далекі міста з метою набігів, а також плавають вони на кораблях у Хазарське море (можливо Азовське море. – Ю.Л.), нападають на кораблі і захоплюють товари” [51. С. 306].

Давньоруські літописи („Повість минулих літ”) нам також розказують про походи русів по Чорному морю. Їх походи на кораблях здійснювались, у більшості, проти Візантії. У 866 (насправді у 860. – Ю.Л.), 907, 941, 944,1043 рр. руси відправлялись на човнах, а подекуди і на конях [61. С. 13, 16-17, 24-25, 93]. Про морський похід Київського князя Ігоря (912-945) згадує лангобардський письменник Ліутпранд (середина X ст.): „...зібрав тисячу, і навіть більше, кораблів, він (тобто князь Ігор. – Ю.Л.) пішов на Константинополь” [62. С. 329-330].

Козаки часто на човнах робили набіги на татар. По свідченню П.І. Сімоновського, коли „для такого грабування готувались вони (козаки. – Ю.Л.), то збиралось їх звичайно від п’яти до шести тисяч людей і сідали у більші, навмисно для того зроблені дуби (довбані човни. – Ю.Л.), по 50 та по 60 людей разом з рушницею, якого всякий мав у себе від п’яти до шести, а при ньому і по два лука з довільними стрілками. В тому дубі, де сидів головний їх командир, стояв завжди значок на щоглі для знання, пускались вони в похід в останню чверть місяця, для того, щоб по темному від турецьких галер, що стояли в Очакові, не були замічені; а іноді, коли у випадку бувають замічені, то зразу від Турецької сторони робиться окрик та шум повсюди и дається знати про те; навіть до Цариграда (Константинополь. – Ю.Л.), посилаються кур’єри в Анатолію, Ромелію та Булгарію з тим, щоб там усілякі від них були прийняті перестороги. Але ніщо у тому не досягнули, бо Козаки так справні плаванням своїм були, що ні один кур’єр упередити їх не міг; в чотири години припливали вони до Анатолії і там, що вони хотіли, то і отримували у здобич та благополучно назад поверталися” [63. С. 5].

Згідно ж О.І Рігельмана: „...на воді однодерев’яними судами, човнами ...спочатку ж багато діяли, не тільки що на села та містечки татарські нападали, дуже їх розорюючи, але в малих тих своїх судах насмілювались і на Чорне море пускатись і на кораблі купецькі турецькі нападати, часто не без успіху та користі, ...і з тим, що припливали іноді до берегів Азіатських, де Трапезонт (Трапезунд. – Ю.Л.) вирубали та Синоп розорили, так же і під самий Константинополь піднесли було жах, чім козацтво було прославилось” [40. С. 719]. Як бачимо, бойові успіхи слов’ян та козаків залежали від їхньої спритності у пішому бою та у вмінні плавати на човнах, які мали свою особливість. Слов’янам та козакам було притаманне використання видовбаних човнів – однодеревок.

Зовнішній вигляд та одежа

Тепер надамо уваги до зовнішності та одежі, які теж властиві, як слов’янам, так і козакам. Висвітлюючи образ українського козака, історики, здебільшого, звертаються до образу Київського князя Святослава Ігоревича. В давньоруських літописах не має звісток про зовнішність цього князя, лише переказ його кочового побуту та характеру: „Коли князь Святослав виріс і замужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були” [61. С. 38; 64. С. 116].

Єдина інформація про зовнішність князя Святослава знаходиться у Льва Диякона, яка, швидше за все, була отримана від очевидця цих подій. В „Історії” візантійського історика описується зустріч імператора Іоанна Цімісхія з Святославом: „приплив (Святослав. – Ю.Л.) по річці на скіфському судні; він сидів на веслах і гріб разом з його наближеними, нічім не відрізняючись від них. Ось якою була його зовнішність: помірного росту, не надто високого і не надто низького, з кудлатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надто довгим волоссям над верхньою губою. Голова його була цілковито голою, але з одного боку її звисало пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди й усі інші частини тіла цілком співмірні, але виглядав він непривітним і диким. В одному вусі його була вдягнена золота сережка; її було прикрашено карбункулом, обсадженим двома перлинами. Одяг його був білим і відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою. Сидячи у судні на лавці для гребців, він поговорив трохи з государем про умови миру та поїхав. Так закінчилась війна ромеїв зі скіфами” [53. С. 82]. М.С. Грушевський Святослава Ігоревича називав „запорожець на київськім столі” [45. С. 458]. Козаком його також називали О.Є. Пресняков, Н. Полонська-Василенко, В.Г. Скляренко та інші дослідники [3. С. 46; 46. С. 105; 65. С. 84]. Х. Арбман вважав цю схожість „доказом того, як швидко руси становились слов’янами” [66. С. 172].

Такий образ князя Святослава Ігоревича, змальований Львом Дияконом, зіставляється з образом українського козака. Особливо з тим, що козаки голили, за звичаєм, бороду і голову, залишаючи довгі звислі вуса й оселедець, що спускався з маківки голови на лівий бік і часто намотувався на вухо [8. С. 169; 40. С. 735]. По звістці французького історика XVIII ст. Ж.-Б. Шерера, вони надавали такого значення цьому чубові, що „коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців” [67. С. 64]. Не можливо не згадати і про те, що в арабських джерелах дещо згадується про звичай збривати бороду. Наприклад, у Ібн-Гаукаля (X ст.) є така інформація: „Деякі із русів голять бороду, деякі ж із них звивають її подібно до кінської гриви та фарбують її жовтою (або чорною) краскою” [31. С. 221].

Схожість між слов’янами та козаками була також в одежі. Особливо це стосується сорочки, шароварів, капелюхів, курток, які були характерними у козаків [7. С. 198-209; 38. С. 71; 40. С. 735].

Арабські та перські джерела нам розповідають про цю особливість у русів. Анонімний автор „Худуд ал-алам” (X ст.) згадує у русів шаровари та капелюхи: „Із сотні аршинів полотна, більше або менше того, вони (руси. – Ю.Л.) шиють одні шальвари (шаровари. – Ю.Л.), надягають їх і збирають на колінах. Вони носять вовняні капелюхи, задню частину яких спускають на потилицю” [68. С. 84]. У Ібн-Даста (Ібн-Русте): „(Руси. – Ю.Л.) носять широкі шалвари (шаровари. – Ю.Л.), на кожні із яких іде сто ліктів матерії. Надягаючи такі шалвари, збирають їх у зборку до колін, до яких потім і прив’язують” [52. С. 40]. Гардізі, перський автор середини XI ст., серед одежі слов’ян згадує і сорочку [69. С. 59].

У східних джерелах є згадки малих курток. Наприклад, у арабських географів X ст. Ібн-Гаукаля та ал-Балхі зазначено: „Одежа їх (русів. – Ю.Л.) – малі куртки (у ал-Балхі згадуються короткі куртки. – Ю.Л.); одежа ж Хазар і Булгар (у ал-Балхі ще і баджнакі. – Ю.Л.) – цілі куртки” [31. С. 221, 276-277]. Куртки, або по іншому курти, куртини, вживались раніше козаками. У XIX ст. куртки носили ще на Галичині, які робили із білого полотна, або зовсім короткі, або з невеликими полами, зібраними ззаду та на боках [70. С. 161]. Відомості арабських джерел про одежу слов’янських народів мають узагальнюючий характер, тому унеможливлює спробу досконало дізнатись про цю одежу.

* * *

Таким чином можна підвести підсумок. На основі наративних джерел ми з’ясували деякі тотожні риси між слов’янами та українськими козаками.

На підставі даних візантійських джерел (Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія) ми дізнаємось про політичний уклад слов’ян.

Про ведення бою слов’ян в пішому пересуванні згадується в багатьох джерелах – візантійських (Прокопій Кесарійський, Псевдо-Маврикій, Лев Диякон тощо), арабських (ал-Марвазі, Ібн-Даста), і, навіть, у римських (Тацит).

Повідомлення про походи слов’ян та русів на човнах-однодеревках можна знайти у візантійських (Пріск Панійський, Феофілакт Сімокатта, Феофан Сповідник, Костянтин VII Порфірородний, Лев Диякон тощо), арабських (Ібн-Хордадбе, ал-Марвазі), давньоруських („Повість минулих літ”), західноєвропейських (Ліутпранд) джерелах.

Давньоруські літописи, Лев Диякон, Ібн-Гаукаль згадують про особливості зовнішності слов’ян – гоління бороди і голови, залишаючи пасмо волосся на голові (оселедець). Згадування про особливості одежі слов’ян існує не багато, але арабські (Худуд ал-алам, Ібн-Даста тощо) та перські (Гардізі) джерела дають можливість більш ретельно ознайомитись з цими особливостями.

У процесі розглядання різних наративних джерел про слов’ян були використані також ті джерела, в яких згадуються певні риси козаків для зіставлення їх із слов’янськими рисами. До цих джерел відносяться іноземні (Боплан, Шерер, Шевальє тощо) та козацькі (літописи Самійло Величка та Григорія Грабянки, Рігельман, Бантиш-Каменський тощо).

На основі наданих даних можна впевнено сказати, що існувала спадковість військової культури від ранніх слов’ян до українських козаків, та були збережені в їх середовищі архаїчних рис військової демократії. Надалі можливий пошук не тільки архаїчних рис ранніх слов’ян у козаків, але і рис іраномовних, тюркомовних та інших народів, які, можливо, теж мають бути у козаків.

Список використаних джерел та літератури:

1. Максимович М.А. Собрание сочинений. – К., 1880. – Т. 3.
2. Потебня А.А. Этимологические заметки. Начальные сочетания лы-, ры-, лу-, ру- = основным *ал, *ар // Русский филологический вестник. – Варшава, 1879. – Т. 1.
3. Скляренко В.Г. Русь і варяги: Історико-етимологічне дослідження. – К., 2006.
4. Кузьмин А.Г. Начало Руси: Тайны рождения русского народа. – М., 2003.
5. Кулиш П.А. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 1.
6. Сухоруков В.Д. Историческое описание Земли Войска Донского. – Новочеркасск, 1903.
7. Яворницкий Д.И. История запорожских казаков. – К., 1990. – Т.1.
8. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
9. Азбелев С.Н. Из ранней истории казачества // Русь и южные славяне. – СПб., 1998.
10. Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. – К., 2000.
11. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К., 1992. – Т. 1.
12. Сборник материалов относящихся к истории Золотой Орды. – М., 1941. – Т. II.
13. Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей. – СПб., 1901. – Т. 12.
14. Вологодско-Пермская летопись // Полное собрание русских летописей. – М.; Л., 1959. – Т. 26.
15. Татищев В.Н. История Российская. – М., 2003. – Т. 3.
16.  Цыбиков Г.Ц. Забайкальское бурятское казачье войско // Избранные труды. – Новосибирск, 1991. – Т. 2.
17. Караулов М.А. Терское казачество. – М., 2007.
18. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – М., 1958. – Т. 11.
19. Рогов А.И., Флоря Б.Н. Формирование самосознания древнерусской народности (по памятникам древнерусской письменности X-XII вв.) // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. – М., 1982.
20. Кузьмин А.Г. Два вида русов в юго-восточной Прибалтике // Сборник Русского исторического общества. – М., 2003. – Т. 8 (156): Антинорманизм.
21. Иордан. О происхождении и деяниях гетов. – СПб., 1997.
22. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – М., 1987. – Т. III.
23. Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы. – Л., 1974.
24. Седов В.В. Славяне в раннем средневековье. – М., 1995.
25. Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков: Историко-диалектологический очерк. – М., 2006.
26. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. – М., 1982.
27. Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. – М., 1962.
28. Бубенок О.Б. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI – начало XIII вв.). – К., 1997.
29. Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования. – М., 2003.
30. Седов В.В. Анты // Этносоциальная и политическая структура раннефеодальных славянских государств и народностей. – М., 1987.
31. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VII века до конца X века по Р. Х.) / Собрал, перевел и объяснил А.Я. Гаркави. – СПб., 1870.
32. Пигулевская Н.В. Сирийские источники по истории народов СССР. – М.; Л., 1941.
33. Древняя Русь в свете зарубежных источников / Под ред. Е.А. Мельниковой. – М., 2003.
34. Боровский Я.Е. Византийские, старославянские и старогрузинские источники о походе русов в VII в. на Царьград // Древности славян и Руси. – М., 1988.
35. Гръцки извори за българската история. – София, 1958. – Т. II.
36. Хрестоматия по истории южных и западных славян / Отв. ред. М.М. Фрейденберг. – Мн., 1987. – Т. 1.
37. Фрэзер Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. – М., 2006.
38. Боплан Г.Л. Опис України. – Львів, 1990.
39. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К., 1993.
40. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К., 1994.
41. Гръцки извори за българската история. – София, 1960. – Т. III.
42. Корнелий Тацит. О происхождении германцев и местоположении Германии. – СПб., 1993.
43. Свод древнейших письменных известий о славянах. – М., 1994. – Т. I. (I-VI вв.).
44. Петрухин В.Я., Раевский Д.С. Очерки истории народов России в древности и раннем средневековье. – М., 2004.
45. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. I.
46. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України. – К., 1992. – Т. 1.
47. Пастернак Я. Ранні слов’яни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях // Український історик. – 1973. – № 37-38.
48. Мавродин В.В. Происхождение русского народа. – Л., 1978.
49. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1979.
50. Иоанн Эфесский. Церковная история // Сирийская средневековая историография: Исследования и переводы. – СПб., 2000.
51. Новосельцев А.П. Восточные источники о восточных славянах и Руси VI – IX вв. // Древнейшие государства Восточной Европы. 1998. – М., 2000.
52. Известия о Хозарах, Буртасах, Болгарах, Мадьярах, Славянах и Руссах Абу-Али Ахмеда бен Омар Ибн-Даста, неизвестного доселе арабского писателя начала X века, по рукописи Британского музея / Пер. Д.А. Хвольсона. – СПб., 1869.
53. Диакон Л. История. – М., 1988.
54. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993.
55. Літопис Самійло Величко. – К., 1991. – Т. I.
56. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992.
57. Сказания Приска Панийского. – СПб., 1860.
58. Летопись византийца Феофана: От Диоклетиана до царей Михаила и сына его Феофилакта. – М., 1884.
59. Чичуров И.С. Византийские исторические сочинения: «Хронография» Феофана, «Бревиарий» Никифора. – М., 1980.
60. Константин Багрянородный. Об управлении империей. – М., 1989.
61. Літопис руський / За Іпатським списком пер. Л. Махновець. – К., 1989.
62. История Средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768-1096 гг.) / Сост. М.М. Стасюлевич. – М.; СПб., 2001.
63. Симоновский П.И. Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах. – М., 1847.
64. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. А.Н. Насонова. – М.; Л., 1950.
65.  Пресняков А.Е. Лекции по русской истории. – М., 1938. – Т. I.
66. Арбман Х. Викинги. – СПб., 2006.
67. Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. – К., 1994.
68. Колесников А. «Розповіді» Хорасанського географа X століття про землі слов’ян і русів // Східний світ. – 1995. – № 2. – 1996. – № 1.
69. Бартольд В.В. . Приложение к «Отчету о поездке в Среднюю Азию с научной целью. 1893 – 1894 гг.» // Сочинения. – М., 1973. – Т. VIII.
70. Вовк Хв.К. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995.

Автор: Лущай Ю.В. Витоки українського козацтва: Пошук зв’язків із слов’янами // Збірник наукових праць ХНПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія "Історія та географія". - Харків, 2009. - Вип. 35. - С. 15-22

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"