Перемоги української зброї

«В першій українсько-російській війні загинуло вже стільки-то українських військовослужбовців». «У війні на сході знищено стільки-то російських диверсантів». Заголовки такого штибу віднедавна можна зустріти у наших ЗМІ. З одного боку правильно, що теперішні стосунки між Україною та Росією почали називати саме такими, якими вони є насправді. З іншого боку, ця війна з північним сусідом аж ніяк не перша. Криваві сутички, конфлікти, грандіозні битви. Все це відбувалося задовго до того як з’явилися терміни «українці» та «росіяни» у їх сучасному розумінні. Ми розповімо лише про деякі, найбільш яскраві, епізоди стосунків, які російська влада чи то царська, чи радянська описувала не інакше як братерські, звісно відводячи місце старшого брата собі. 

Однак події, про які ми згадуватимемо доводять протилежне. Понад те, у жорсткому протистоянні агресії українці зазнавали не лише гіркоти поразок, та болю втрат, а й святкували великі перемоги, якими варто пишатися і про які, особливо зараз, варто пам’ятати. Саме вони вселяють надію на те що у нас все буде добре. 

Смерть Богдана Хмельницького знаменувала початок епохи великих потрясінь для України. Cеред верхівки почалася боротьба за владу. Обрання гетьманом Івана Виговського, який при Хмельницькому був генеральним писарем викликало невдоволення серед частини рядового козацтва та старшини. Через те, що обрання відбулося на старшинській, а не на генеральній раді, легітимність гетьманства Виговського відмовилися визнавати кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. Разом вони, за підтримки Москви підняли бунт, який Виговському вдалося придушити, розгромивши війська заколотників під Полтавою. При цьому Барабаш утік під захист московського воєводи. 

При цьому московське військо, очолюване князем Семеном Пожарським (племінником того самого Дмитра Пожарського – визволителя Москви від поляків), проявило звірячу жорстокість щодо мирних мешканців. Так, згідно з літописом Самійла Величка, одних він вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками.

У середині квітня московські війська підійшли до Конотопа, а 21 квітня почалася обстріл міста. Гарнізон налічував збірний загін з 4 тис. козаків Ніжинського, Прилуцького та Чернігівського полків. Міські жителі, що більш як на три чверті складалися з ремісників та торговців, очевидно, також підтримували гарнізон. Протягом 70 днів - від середини квітня до кінця червня - захисники Конотопа затримували біля стін міста величезну московську армію та козаків Безпалого. Очолював оборону ніжинський полковник Григорій Гуляницький.

Тривала облога Конотопа дала можливість гетьману Виговському зібрати сили для битви, а також добре обдумати план дій. В районі Крупичполя, між Ніжином і Прилуками, відбулася зустріч Виговського і старшини з союзниками - кримським ханом Мехмед - Гіреєм IV який привів 30-тисячне військо. До козаків Виговського приєдналися також польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чоловік. 

24 червня під селом Шаповалівкою був розбитий невеликий передовий загін московитів, і від полонених дізналися, що Трубецькой знаходиться вже не біля Конотопа, і що він не очікував підходу союзників так скоро. На основі цих відомостей було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від села Соснівки - табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького, Степанові, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. 

Вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, московська кіннота контратакувала козацький загін, і Виговський відступив за річку Соснівку в напрямку свого табору.

Наступного дня, у суботу 28 червня, Трубецькой відіслав 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через річку Соснівку і розбив табір на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом п'ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, будучи непоміченим захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї.

Рано вранці 29 червня 1659 року невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич, залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в село Соснівку, козаки трьома пострілами з гармати та трьома вогневими стрілами дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але тяжка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля річки. В цей час з флангу вдарили татари — московська армія опинилася в оточенні; почалася різанина. 

Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війська Пожарського, а сам він був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими. Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно вирізали. Поставши зв'язаним перед ханом, Пожарський, за переказами літописців, плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це татари миттєво відтяли йому голову і відіслали її з полоненим до табору Трубецького.

Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського кордону.

Звістка про поразку під Конотопом викликала в Москві жах і паніку:

"Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. 

Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу, за Ярославль" – так описує відомий російський історик Сергій Соловйов реакцію царя на сумну звістку.

Царський дипломат Афанасій Ордін-Нащокін тоді радив царю: «Вашему царскому величеству угодно, чтоб хана крымского с Выговским какими-нибудь письмами поссорить, чтобы они, побранясь между собою, разошлись». 

Невдовзі події на Україні розгорнулися саме за таким сценарієм. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки кошового отамана Івана Сірка напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Значення перемоги під Конотопом було зведено нанівець. Але страх її повторення, гіркота поразки були відчутними в Москві ще довго. 

Конотопська битва є однією з найбільших перемог української зброї, сторінка нашої історії, яка протягом століть замовчувалася в царській, а потім і радянській історіографії, розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «братні народи», та «споконвічне прагнення українців до воз’єднання з Росією».

Слов'янське братство

8 вересня 2014 року виповниться 500 років з часу перемоги у битві під Оршею, в якій союзні литовсько-русинсько-польські війська завдали нещадної поразки армії Московського князівства. 

На межі ХV-ХVІ сторіч розпочалася вирішальна фази між Великим князівством Литовським та Московською державою за спадщину Київської Русі. 

Велике князівство Литовське й Руське поступово слабшало тоді як Москва навпаки посилювалася.

За правління князя Івана ІІІ вона, Москва, не тільки приєднала всі землі, які потім потім стали називатися російськими, але й перейшла до імперської, загарбницької політики. Скориставшись ослабленням Великого князівства Литовського й Руського, Москва виграла кілька війн наприкінці XV – початку XVI сторіч, та окупувала українську Сіверщину. Московським перемогам сприяли напади на українські землі на півдні турків і татар. В таких умовах спадкоємець Івана ІІІ, великий князь московський Васілій ІІІ натхненний успіхами батька, прагнув закріпити Московію на заході.

У листопаді 1512 року він, без оголошення війни, розпочав наступ на Велике князівство Литовське. Безпосередньою метою став Смоленськ. Проте московським військам довелося здійснити три кампанії, аж поки, після місячної облоги, 31 липня 1514-го фортеця не капітулювала.

Ця перемога створила хороші умови для наступу на внутрішні райони Литовської держави. 

Наприкінці серпня московське військо вийшло на лівий берег Дніпра, неподалік Орші – важливого стратегічного пункту на перехрещенні торговельних шляхів між Києвом, Мінськом, Вільнюсом та Москвою. Майже 80 тисячною армією, командували князі Міхаїл Голіца-Булгаков та Іван Челяднін

Польський король і Великий князь Литовський Сигізмунд І Ягеллончик уже майже рік намагався зібрати військо. Проте шляхта не поспішала вставати під прапори, а грошей на найманців у державній скарбниці не було. 

Зрештою вдалося зібрати 35 тисяч вояків - литовські, білоруські, українські, а також окремі сербські, татарські, польські, угорські та німецькі загони. Цим об'єднаним військом командував п'ятдесятичотирилітній волинський князь Костянтин Острозький - представник старовинного українського роду, покровитель православої Церкви й української культури. 

Непоказний з першого погляду, на полі битви він нагадував лева. Неймовірно хоробрий, не втрачав розсудливості в найгарячші моменти і вправно керував армією. Громлячи московитів на Сіверщині, він зазнав поразки від переважаючих сил противника 1500 року й потрапив у полон. Просидівши довгий час у вологодській в’язниці, князь прийняв про позицію перейти на службу до московитів, але через сім років за першої нагоди втік на Батьківщину. Тож не випадково Острозький був улюбленцем короля Польсько-Литовської держави Зиґмунда І Старого, який обсипав його почестями та титулами: князь обіймав посади старости брацлавського, луцького, звенигородського й вінницького, маршала волинського, каштеляна віленського, воєводи троцького, врешті-решт великого гетьмана литовського (щось на зразок сучасного міністра оборони, але з ширшими повноваженнями). 

До складу вищого командування також входили литовський князь Юрій Радзивіл – прозваний "Геркулесом" і поляки Януш Сверчевський та Войцех Самполинський. 

Острозький поспішав дати генеральну битву. На це в нього було кілька причин.

По-перше, князь розумів, що зібране військо довго вкупі не протримається: брак грошей та припасів міг уплинути на настрої шляхти та змусити її розійтися. 

По-друге, потрібно було не дати супротивникові закріпитися в захоплених містах. 

По-третє, на півдні знову могла виникнути загроза, і йому довелося б відправити туди частину полків, включаючи свою гвардію — волинців і подолян.

Рухаючись на схід, гетьман подолав кілька заболочених річок, швидкими атаками розбив кілька московських загонів. 7 вересня союзники досягли Дніпра в районі Орші. 

Перебуваючи в програшній позиції, князь Острозький зважився на рішучу й хитру акцію, котра різко змінила становище.

Зімітувавши підготовку до форсування Дніпра в одному місці, він, користуючись тим, що береги були вкриті густим лісом, перекинув військо в інше. 

Там, в ніч на 8 ве-ресня 1514 року, було збудовано дерев’яний міст, на діжках яким переправилася артилерія та піхота, після чого міст не витримав навантаження. 

Однак, знаючи дніпрові береги, українці й білоруси повели кінноту в брід. Дніпро був форсований і при цьому загинув тільки один вояк. 

Ранком 8 вересня перед московитами постало все військо їхніх супротивників. 

Праворуч себе Острозький поставив польську кінноту, а між двома крилами, частина піхоти. Позаду лівого крила стояла друга лінія війська, а фланг замикали три легкі кінні хоругви. 

Позаду правого крила теж стояла друга лінія на чолі з Янушем Свєрчевським. Його правий фланг був прикритий трьома хоругвами легкої кінноти. А вже за нею на самому краю поля бою було встановлено батарею.

Артилерійська позиція була дібрана досить вдало: підходи прикриті важкодоступною місцевістю, а гармати замасковані кущами. 

Челяднін поводився безтурботно: крім того, що дав можливість супротивникові вишикуватися за власною схемою, то ще й не провів розвідки. Тож наявність батареї залишилася для нього таємницею.

Челяднін розташував свої полки за класичною схемою проведення атаки. Імовірно, московський воєвода хотів трьома концентрованими ударами розколоти литовсько-польське військо. 

Водночас Острозький сподівався за допомогою фронтального бою зупинити ворога й перетворити його чисельну перевагу на тисняву з людей і коней. 

Не чекаючи, поки московити почнуть планомірний наступ, щоб скинути військо князя Острозького в Дніпро, він сам розпочав воєнні дії й цим здобув ще один козир, вже третій у цій битві. 

Близько полудня Самполинський кинув у бій свою легку кінноту проти московського полку правої руки. Московити однак встояли й самі перейшли в наступ, але наштовхнулися на другу лінію оборони з піхота та артилерії, котра зупинила ворога. 

Цієї миті ліве крило армії князя Острозького перейшло в контрнаступ. Сам Острозький повів у бій литовців, українців і білорусів проти лівого московського полку та потіснив останній. 

Тоді Чєляднін кинув туди підкріплення. Відчувши, що настає критичний момент, Острозький вдався до воєнних хитрощів. Умовним сигналом він дав знак імітувати відступ, московська кіннота погналася за "втікачами", прагнучи скинути їх у Дніпро. 

Але "втікачі" навели московитів на свою засідку. В бій вступила артилерія, якій навіть не треба було особливо цілитися, а "втікачі" розвернувшись, разом з вояками, що сиділи в засідці, кинулися на спантеличеного ворога. 

Московська кіннота в паніці кинулася втікати. За ними ринуло об’єднане військо на чолі з князем Острозьким. У запалі погоні воно змело й великий полк московитів, який удалося загнати на грузькі береги річки Кропивної і там майже повністю знищити. 

Водночас другий ешелон війська на чолі зі Сверчевським вдарив по інших московських полках. Це призвело до тотального розгрому. 

Погоня за втікаючою московською армією припинилася аж опівночі. Упродовж восьми миль поля були вкриті їхніми трупами. Було знищено чи втопилися в Дніпрі та Кропивній понад 30 тисяч московського війська. 

У полон було взято Чєлядніна разом з вісьмома воєводами, 37 значних бояр, 2 тисячі дворян, захоплено багаті трофеї, у тім числі всі московські прапори. 

«Того ж року бій був Костянтина Івановича Острозького з Москвою під Оршею, за Дніпром на Кропивні річці. І побив князь Москву» - так описує перемогу Київський літопис. 

Цікаво, що князь Васілій III відмовився викупити своїх «породистих» полонених московитів, заявивши, що вважає їх померлими. Челядін за кілька років справді помре у Вільнюсі, а Булгаков-Голиця повернеться на батьківщину тільки в 1552 році.

Тим часом звістка про перемогу під Оршею облетіла всю Європу. Були спеціально видані чотири брошури латиною та німецькою мовою, в яких король Зигмунд І та нунцій Пізо розповідали про битву папі Леону X. Про неї писали українські, білоруські, литовські й, особливо, польські хроніки. У них битву під Оршею порівнювали з перемогою римського полководця Сципіона Африканського над славнозвісним Ґаннібалом при Замі (202 рік до н. е.). Князя Острозького називали "Сципіоном руським". Як заявив посол Ватикану: "князь Костянтин може бути названий найкращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви... в бою він не поступається хоробрістю Ромулу".

На честь Острозького у Вільнюсі спорудили тріумфальну арку. Сам князь, щедро обдарований королем, побудував на честь перемоги дві православні церкви у Вільнюсі - Свято-Троїцьку богослужіння в якій і до сьогодні провадяться українською мовою, та Свято-Микільську.

Після жахливої поразки під Оршею, Москва була змушена була піти на перемир’я і впродовж 40 років після цього не наважувалася нападати на білоруські та поліські землі Великого князівська Литовського.

Як козаки на Москву ходили 

На початку XVII ст. в Московській державі починається період внутрішньої нестабільності відомий в російській історії як час «смути». 

У Польщі з’являється можливість посадити на московський престол свою людину. Між Річчю Посполитою та Московським царством розгортається спочатку, як тепер кажуть, «гібридна», а потім і повноцінна війна. Найактивнішими учасниками усіх цих подій стали запорізькі козаки.

У 1584 році помер московський цар Іван IV Грозний, залишивши після себе наступниками синів – Дмитрія та Федора. 

Бояри проголосили царем Федора, а Дмитрія відправили в Углич. 

Хворобливий Федір Іванович майже не здатний був правити самостійно, а фактичним керівником Московської держави був брат його дружини, цариці Ірини Федорівни, Борис Годунов, якого після смерті Федора проголосили царем (інший царевич, Дмитрій за загадкових обставин нібито загинув у восьмирічному віці – ходили вперті чутки що його зарізали саме за наказом Годунова, хоча офіційно причиною смерті назвали нещасний випадок). 

На початку XVII ст. ситуація в Московській державі різко загострилась. До політичної нестабільності влади Бориса Годунова додались стихійне лихо і, як наслідок, економічна катастрофа. 

Влітку 1601 року 12 тижнів йшли холодні, затяжні дощі, які вимочили всі посіви. Те що не вимокло, покрив у липні перший сніг (однією з причин такої аномалії називають вулканічну зиму, яка наступила внаслідок виверження вулкану в Перу 19 лютого 1600 року). Восени розплодилась маса гризунів, які доїли все, що залишилось на полях, і те, що знаходилось у скирдах і снопах. Почався голод, а з ним і стихійні виступи народу проти влади і насамперед царя. Починають ширитися чутки, нібито царевич Дмитрій не загинув, а чудесним чином врятувався від вбивці.

У цей час, молодий чоловік, зовні дуже схожий на покійного царевича, з'явився при дворі магната Адама Вишневецького, заявивши, що він і є врятований Божим провидінням Дмитрій, син Івана Грозного (згідно пануючої серед російських істориків версії це був Лжедмитрій I - чернець Григорій Отреп'єв, який втік з Чудівського монастиря у Москві). 

У польської шляхти виникла реальна можливість здобути царський престол у Московщині й вона взялась активно допомагати Дмитрію дипломатично, політично й військово. Офіційно Річ Посполита утрималась від підтримки запланованої акції й зобразила її як приватну справу. Хоч при цьому Сигізмунд взяв Дмитрія на державне утримання, надав йому право на збирання шляхетського війська, але одночасно й зажадав від нього після перемоги укласти унію з Річчю Посполитою й повернути Польщі Смоленську та Сіверську землі.

У вересні 1604 року наймане військо Дмитрія рушило в похід на Москву. В жовтні воно ненадовго зупинилось у Києві, звідки претендент розіслав масу листів до українського населення з пропозицією іти до нього на допомогу і до жителів Чернігово-Сіверщини з закликом до повстання проти царя. 

Переправившись через Дніпро у Вишгороді, військо Дмитрія незабаром вступило на Чернігівщину і розгорнуло активні дії проти урядових сил. Воно скрізь зустрічало підтримку селянства і опозиційно настроєних дворянства і боярства. 

Велику допомогу претенденту на російську корону подали запорожці. Їх 17-тисячне військо прибуло на Чернігівщину й почало займати міста і села. Сильний козацький загін отамана Белешка, серед інших населених пунктів, з допомогою міщан оволодів Черніговом.. У невдалій битві Дмитрія при Добриничах у середині січня 1605 року з урядовими військами брало участь 8 тисяч кінних і 4 тисячі піших запорожців.

Через низку невдач, із настанням холодів наймані польські, німецькі й частина українських загонів відійшли вглиб України. Мав намір відступити і сам Дмитрій. Але жителі Путивля умовили, а точніше, не пустили його далі, пообіцявши насмерть стояти проти урядових військ. Дмитрій отаборився у Путивлі й почав спиратись на повстале місцеве населення Путивльщини і українських козаків. 

У ході зимової кампанії 1605 року владу Дмитрія визнали Оскол, Вайлуки, Вороніж, Білгород, Єлець, Лівни та інші міста Чернігово-Сіверщини і власне Московщини. В той же час дисципліна в урядових військах впала, почались дезертирство і перехід на бік повсталих. Розлад у державі ще більше посилився у зв'язку з смертю Бориса Годунова. У битві під Кромами 7-9 травня 1605 року майже всі урядові війська перейшли на бік самозванця і він 20 червня увійшов до Москви.

Оволодівши столицею Московської держави, Дмитрій І почав проводити самостійну політику, яка викликала незадоволення як польського уряду, так і московського боярства. Він фактично відмовився від виконання тих зобов'язань, що дав польському королю. В інтересах поміщиків Чернігово-Сіверщини і Слобожанщини добився постанови Боярської думи про заборону розшуку тих селян, які втекли від своїх власників у голодні роки, звільнив населення цих регіонів від податків тощо. Це викликало сильне незадоволення певних кіл московського боярства, яке ініціювало повстання, в ході якого Дмитро І 17 травня 1606 року був убитий.

Царем проголосили Василя Шуйського. Загони запорожців, що були при Дмитрії І, зазнали великих втрат. Частина їх розійшлась по різних регіонах, особливо у південні, й продовжувала воєнні дії. На Чернігово-Сіверщині протии Шуйського почалися стихійні виступи населення. Поширювались чутки про те, що царевич Дмитрій живий.

В 1607 році в місті Стародубі на Брянщині з'явився чоловік, який видавав себе за царевича Дмитрія, якому вдалося врятуватися від повстанців (він відомий у російській історії як Лжедмитрій II, справжня його особа залишилася невідомою). Місто присягнуло йому на вірність там почали формувати боярську думу та збирати армію, в яку стікалися залишки війська повсталого перед тим селянського ватажка Болотнікова, українські та донські козаки, поляки.

У жовтні того ж року кілька запорозьких ватаг об'єднались під Карачевом з частинами Дмитрія II і почали воєнні дії на території Сіверщини. Взимку 1608 року більшість їх відійшла в Україну, перезимувала, а навесні разом з військом Дмитрія II з боями пройшла від Орла до Москви. До них прибували все нові й нові підкріплення і в червні у Тушинському таборі Дмитрія II нараховувалось вже 13 тисяч козаків. Вони разом з поляками штурмували Москву, брали участь у 16-місячній облозі Троїцько-Сергіївського монастиря. Козацькі частини відправлялись у різні місця для підкорення міст і сіл владі Дмитрія II. До кінця 1608 року вони взяли низку північно-східних міст і серед них Ростов, Вологду, Ярославль, а на початку 1609-го зробили невдалу спробу оволодіти Новгородом.

Становище союзників почало ускладнюватись після того, як уряд Шуйського підписав у лютому 1609 року мирний договір з Швецією і війська під командуванням Михайла Скопіна-Шуйського почали визволяти Московщину. Однак, навесні туди прибув 8-тисячний загін українських козаків і воєнні дії набрали нових обертів.

Польський король Сигізмунд III намагався скористатись ослабленням Московської держави і повернути Речі Посполитій Смоленськ, Сіверщину і захопити царський трон. Його плани не були підтримані сеймом і король вирішив діяти на власний розсуд. Йому ледве довелося зібрати 8-тисячне військо. 

У вересні 1609 року король оголосив Московщині війну й почав облогу Смоленська. Всю надію у ній Сигізмунд III поклав на військову допомогу українських добровольців, яких спішно вербували королівські посланці. В середині жовтня на допомогу Сигізмунду III під Смоленськ прибуло 30 тисяч українських козаків на чолі з старшим реєстровців Олевченком. Надходили й нові загони як з України, так і з війська Дмитрія II, який у грудні 1609 року мусив тікати з Тушина до Калуги. Взимку 1609 - 1610 років під Смоленськом було вже понад 40 тисяч українських козаків, у масі яких польське військо фактично розчинилось.

Тієї ж зими сильний козацький корпус під командою старшого полковника Андрія Стороженка взимку взяв Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп, Брянськ, Козельськ та інші міста. На весну 1610 року його кількість збільшилась до 15 тисяч чоловік. Загін отамана Іскорки несподіваним штурмом оволодів Стародубом. 

Одночасно з воєнними діями уряд Шуйського вів переговори з Сигізмундом III і у лютому підписав з ним мирний договір. За ним син польського короля Владислав визнавався московським царем. Але договір не набрав чинності і воєнні дії продовжувались. Вся Чернігово-Сіверщина до літа 1610 року була визволена козаками від урядових військ і більшість з них відійшла до Смоленська. 

Спроба московитів деблокувати Смоленськ закінчилась трагічно. У червні 1610 року армія Станіслава Жолкевського, більшість якої становили козаки, розгромила московські війська під Клушином. Під впливом цієї поразки шведи перейшли на бік Сигізмунда III, а Дмитрій II разом з козацькими частинами знову підійшов під Москву.

В такій ситуації московські дворяни на чолі з Ляпуновим скинули з престолу Шуйського. До влади прийшла так звана семибоярщина, яка шукала шляхів примирення з поляками. 

Військо Жолкевського без опору підступило до Москви. Дмитрій II втік у Калугу, де і був убитий. А "семибоярщина" визнала королевича Владислава московським царем і допомогла Жолкевському у вересні 1610 року зайняти Москву. Від імені Владислава країною управляли спочатку Жолкевський, а потім боярин Салтиков, купець Андронов та інші тушинці.

Польська влада дуже швидко викликала масове незадоволення серед московитів яким звичаї та поведінка європейців видавалися незвичними і образливими. Почалося стихійне формування ополчення. Наприкінці березня 1611 року ополченці почали облогу Москви. Проте, після взяття у червні Смоленська Сигізмунд III направив на допомогу обложеним 15-тисячний козацький корпус. Його прибуття до Москви прискорило розпад ополчення. Всього ж на території Московщини влітку 1611 року діяло ЗО тисяч козаків під командуванням Будила і Струся.

Втім восени формується уже друге ополчення московитів на чолі з Мініним і Пожарським. У серпні 1612 року воно наблизилось до Москви і не допустило прориву до міста військ гетьмана Ходкевича. 26 жовтня польський гарнізон у Кремлі капітулював і Москва була визволена. Але десятки польських і козацьких загонів продовжували діяти в різних регіонах Московщини, в тому числі під Вологдою, Тотьмою, Сольвичегодськом. Окремі з них протягом наступних двох років ходили до Архангельська, Холмогор, Олонця. Спільно з шведами діяли козаки під командою князя Михайла Вишневецького на Сіверщині.

Козацький корпус під командуванням Петра Сагайдачного у 1613 році виступив з Путивля і зробив рейд через Болхов, Бєлєв, Лівни, Калугу, а потім повернув назад і відійшов до Києва. 

Новий виток протистояння розпочався у 1616 року. Новий московський цар Михайло Романов направив війська для відвоювання Смоленська. Своєю чергою, польський сейм ухвалив рішення про початок війни з Московщиною і в такий спосіб зведення на царський престол королевича Владислава. Почалась московсько-польська війна 1616 — 1618 років, в якій знову активну участь взяли українські козаки. 

Московський похід Петра Сагайдачного

На початку квітня 1617 року королевич Владислав Ваза вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів обраний 21 лютого 1613 року Земським Собором Михайло Романов - перший московський цар з династії Романових. 

Правовою підставою для претензій Владислава було його коронування на царство в роки Смути в московській державі

Наприкінці вересня під Смоленськом військо королевича об'єдналось з армією Великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича. Навесні коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до міста Вязьми і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте ані вояків, ані грошей не надійшло, тому більшість жовнірів залишила табір. Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. В березні 1618 року дванадцять запорозьких сотників зустрілись із королевичем Владиславом і пообіцяли привести йому 20-тисячне військо.

В Україну було відправлено 6 тисяч злотих на оплату козакам-реєстровцям, та ще 20 тисяч – для найму козаків-охотників на Московську війну. 

Підготовку до московського походу обговорювали на двох загальних радах в червні 1618 року. На цих переговорах козаки, зокрема, вимагали припинити утиски православного населення. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки, за донесеннями козацької розвідки, більшість московських військ було націлено на смоленський напрям, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону.

У другій половині червня 6 полків 20-тисячного козацького війська під проводом Сагайдачного вирушили на Москву. А вже 7 липня вони підійшли під одне з найбільш укріплених міст на півдні Московщини — Лівни. В результаті несподіваної атаки місто було захоплене ще до першої години дня. В полон потрапив воєвода Микита Черкаський, інший воєвода - Петро Данілов - вбитий під час бою. Захопивши лівенську фортецю, запорожці знищили всіх оборонців. Після оволодінням містом запорожці розмістились у його посаді(торгівельно-ремісниче передмістя), а 10 липня продовжили похід.

16 липня запорожці підійшли під Єлець — добре укріплену прикордонну фортецю, що розташовувалась на відстані декількох десятків кілометрів в північно-східному напрямку. Обороною міста керував воєвода Андрій Полєв, що мав у своєму розпорядженні до семи тисяч ратників. Розуміючи, що облога міста може тривати доволі довго, Сагайдачний використав хитрість. Більшу частину свого війська він заховав у лісі, а з невеликою частиною підійшов під місто. Єлецькі воєводи, побачивши це, наказали своєму війську вийти за мури й розпочали переслідування козаків. Тим часом основні козацькі війська виступили із укриття і вщент розбили російське військо. Протягом наступної ночі козаки штурмували фортецю із залишками російського війська, і після трьох атак увірвались за мури та захопили фортецю. Після цього вийшли єлецькі священики і попросили козаків руйнувати місто, натомість вони віддадуть царського посланника Хрущова разом із «казною» — 30000 рублів царської казни, що призначалась як «посула» (відступні) кримському ханові. 

Наприкінці липня — початку серпня Сагайдачний відправив полковника Михайла Дорошенка на чолі 10-тисячного загону у рейд по Рязанщині. Його військам вдалося захопити міста Лебедян, Скопин, Данков, Ряжськ. На початку серпня цей загін спалив посад Переяславля-Рязанського. При поверненні до військ Сагайдачного були захоплені Песочня, Сапожок та Шацьк.

Об'єднавши власні сили й визначивши через посланців місце зустрічі українського та польського військ у Тушині, український гетьман продовжив похід. Загін на чолі з полковником Милосним, у складі 1000 вершників, було направлено до добре укріпленої фортеці — Михайлова. Однак під Михайловим козаки зазнали першої невдачі. Запорожці мали в ніч з 21 на 22 серпня захопити місто, проте через погану погоду дісталися міста лише 22 серпня. За цей час до міста підійшло підкріплення, і план раптової атаки зірвався. Сагайдачний з головним військом прибув під фортецю 26 серпня і був змушений перейти до звичної облоги. Після двох спроб захопити місто штурмом 7 вересня Сагайдачний вимушений був полишити облогу, аби встигнути на з'єднання із королевичем Владиславом біля Москви.

Після невдалої облоги Михайлова Петро Сагайдачний направив близько 2000 козаків під проводом Федора Бориспільця на близькі підступи Москви з півдня — у Мещерські краї. Одним із завдань цього маневру було відвернути увагу противника від запланованого форсування Оки на північ від Михайлова основним козацьким військом. Загони Федора Бориспільця захопили міста Касимов, Казар, Романов.

Навперейми козакам цар Михайло Романов направив 7-тисячне військо під керівництвом Дмитра Пожарського та князя Григорія Волконського. Це військо мусило завадити переправитись запорожцям через Оку і зупинити його просування до Москви. Проте під час походу захворів Дмитро Пожарський, і все керівництво царським військом взяв на себе воєвода Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни.

9 вересня Сагайдачний переправив через Оку розвідувальний загін козаків чисельністю близько 400 осіб. Переправу було здійснено в районі сучасного Перевицького Торжка, за 30 кілометрів на південний схід від Коломни. Отримавши цю інформацію, гетьман прийняв рішення йти основними силами під добре укріплену фортецю Зарайськ, а деяких полковників направив здобувати Каширу. 

Перші бойові сутички поблизу Зарайська відбулись 11 вересня, коли авангард запорожців розбив загін московських вояків і козаки навіть змогли увірватись до міського острогу. Проте цих сил не вистачило, аби закріпити успіх, і Зарайськ встояв. 

12 вересня Петро Сагайдачний отримав листа від королевича Владислава, в котрому той вказував, що вирушає з-під Можайська під Москву, і наказував гетьману негайно виступати, аби прибути в район Симонового монастиря. Наступного дня було скликано козацьку раду, де було прийнято рішення розпочати 14 вересня виступ до Москви, не чекаючи повернення Федора Бориспольця. Також козаки вирішили відмовитись від штурму Кашири та зосередитись на підготовці переправи поблизу Зарайська. Протягом 15—16 вересня запорожці проводили облогу Зарайська, одночасно концентруючи війська поблизу впадіння річки Осетер в Оку та готуючись до переправи.

15 вересня цар Михайло Романов наказав Волконському у жодному разі не дати війську Сагайдачного переправитись через Оку, а при спробі переправи — відкинути їх. 16 вересня перші 400 козаків-піхотинців сіли на човни для переправи. Тим часом, для завади переправі, до місця висадки вирушив Волконський разом із своїм військом. Проте вже до кінця дня близько тисячі запорожців висадились вище та нижче того місця, де стояло військо московського воєводи. Довідавшись про це, Волконський почав поспішно відступати до Коломни. Його військо вразило дезертирство, від нього втекли загони московських козаків та астраханські татари. Зважаючи на це, Волконський прийняв рішення — разом із військом покинути Коломну, після чого спішно вирушив до села Гжель на відстані 65 кілометрів від Коломни. Протягом наступних декількох днів, не зустрічаючи опору від деморалізованого московського війська, Сагайдачний із мінімальними втратами здійснив переправу через Оку.

28 вересня посли Сагайдачного під час переговорів із польсько-литовським командуванням домовились, що з'єднання військ відбудеться 3 жовтня у селищі Тушино. 

Проте в Сагайдачного були свої плани: аби убезпечити свої тили, він організовує ряд атак на московські війська, що розташовувались поблизу Коломни, при цьому 3 жовтня полк Пирського атакував саме місто і козаки навіть увірвались на територію посаду.

6 жовтня військо на чолі з Сагайдачним вирушило Каширським шляхом у бік Москви. В районі Донського монастиря їм заступило дорогу московське військо на чолі з Василем Бутурліним. Цар вислав проти Сагайдачного 6 000 вершників, всі наявні московські резерви. На початку битви Сагайдачний особисто бився із московським воєводою Бутурліним і звалив його з коня. Під час бою запорожці знищили передні загони супротивника, і решта російської кінноти почала рятуватися втечею.

8 жовтня поблизу Тушино запорожці об'єдналися з силами королевича Владислава. Як подарунок козаки вручили королевичу лівенських та єлецьких воєвод, царських послів та полонених татар. 

11 жовтня військо королевича Владислава та козаки Петра Сагайдачного розпочали наступ на Москву. Штурм тривав протягом декількох годин з третьої ночі і до світанку. Нападникам вдалося увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, польські підрозділи із невеликими втратами відступили від міста.

Важка воєнна обстановка змусила московську владу піти на переговори, що вперше відбулися 31 жовтня поблизу Тверських воріт. Протягом листопада велись тривалі переговори між польськими та московськими послами. Кожна із сторін очікувала скорішого виснаження свого супротивника. Тим часом окремі загони запорожців продовжували атакувати російські міста на північ та північний-захід від Москви, розорюючи Ярославський та Вологодський повіти.

Наприкінці жовтня Петро Сагайдачний направляє 8-тисячне військо на південь від Москви, на прилеглі до лівого берегу Оки землі. Основною метою цього рейду було здобуття Калуги — стратегічно важливого міста із добре укріпленою фортецею. Першим помітним населеним пунктом на шляху цього рейду став Серпухов. 3 листопада козацькі полки під керівництвом полковників Ємця, Пирського, Милосного та Конши розпочали штурм міста. Протягом декількох годин козаки взяли міський посад, проте не стали штурмувати кам'яний міський кремль, що був розташований у важкодоступному місці, оскільки шансів на його швидке здобуття було небагато. Далі ці полки рушили на з'єднання із полком Петра Сагайдачного під Калугу і в ніч з 3 на 4 грудня 1618 року об'єднане військо розпочало штурм міста. 

Запорожці, внаслідок блискавичної атаки, захопили міський посад, змусивши гарнізон міста під керівництвом воєводи Гагаріна замкнутись у міській цитаделі. Облога Калузького кремля тривала аж до підписання польсько-московського перемир'я.

Рейд Сагайдачного до Калуги став шоком для московської влади. Оцінюючи ці події, Ян III Собеський вказував, що саме через цей рейд московитів охопив жах і що запорожці «якнайшвидше схилили їхніх комісарів до переговорів». Відновлення переговорів відбулося 3 грудня в селі Деуліні неподалік Троїце-Сергіївої лаври. Переговори проводились протягом трьох раундів перемовин, сторони прийшли до спільного рішення і 11 грудня1618 року було укладене так зване Деулінське перемир'я. 

Деулінське перемир'я стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви —Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Польський король офіційно зберіг за собою право претендувати на російський трон. 

Наприкінці грудня на козацькій раді було прийнято рішення про припинення бойових дій та повернення на Україну. Військо розділялось на дві частини, що йшли паралельним шляхом. Більша частина, під керівництвом Сагайдачного, рухалась по лівому березі Оки за напрямком: Перемишль, Бельов, Болхов, а далі на Київ. Менша частина, під командуванням Пирського, вирушила правим берегом Оки у напрямку: Овдоєв, Курськ, а далі на Київ. За декілька тижнів військо Сагайдачного вже було в Україні, при цьому йому сприяла московська влада, забезпечуючи підводами та провіантом.

Після повернення до України, військо Сагайдачного розмістилось на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві. За даними історика Дмитра Яворницького, по прибутті до Києва Петро Сагайдачний прийняв титул «гетьмана України» й став управляти тією її частиною, яка визнавала себе козацькою

Бужинська битва

У 1660 році, у ході 13-річної московсько-польської війни (1654—1667), яку ще називають війною за Україну, під містечком Чудновом московське військо потрапило в облогу польської армії. Ситуацію міг переламати вимушений союзник Московії молодий гетьман Юрій Хмельницький. Однак його власна нерішучість і спротив значної частини старшини, яка схилялася до порозуміння з поляками, призвела до того, що він не лише не допоміг московитам, а й уклав з Річчю Посполитою нову угоду, відому як Чуднівська або Слободищенський трактат.

Документ скасовував невигідні для України, продиктовані Москвою, Переяславські статті, розривав союз із московським царем і відновлював державний зв'язок України з Річчю Посполитою. Хоч українські уряд наполягав на повному відновленні Гадяцького договору 1658-го року, польська сторона не погодилася на відновлення Великого князівства Руського, залишаючи в силі інші пункти Гадяцького договору.

На підставі Слободищенського трактату Україна діставала лише автономію з гетьманом на чолі, була зобов'язана воювати разом з польським військом проти Москви й не нападати на Кримські володіння. Наслідком цього трактату була капітуляція московського війська й довголітній кримський полон його головнокомандувача, боярина Василя Шереметєва. Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки залишилися на боці Москви. Цим був започаткований поділ Козацько-Гетьманської держави на Правобережну й Лівобережну частини

Дядько Юрія Хмельницького, переяславський полковник Яким Сомко, обраний наказним гетьманом Лівобережжя, разом з ніжинським та чернігівським полковниками Василем Золотаренком та Йоаникієм Силичем запросили на допомогу в боротьбі з Хмельницьким 15-тисячне московське військо на чолі з князем Григорієм Ромодановським. Сомко відступив з-під Білої Церкви на лівий бік Дніпра і став збирати війська. Пізніше писав племіннику з приводу Слдободищенського трактату: «Таких волностей Войску Запорожскому добыли и таковыми ж то привілеями ваши цілости єго кр[олевській] м[о]ст[і] обваровал, же ваша Украина пуста и нам так пришли–сте на нашу, а не знаете о далшом вашом и остатнем, ховай Боже, упадку».                                     

Своєю чергою, Юрій Хмельницький намагався налагодити стосунки з Польщею. 28 листопада 1660 р. у Смілі він видав універсал козакам і всім жителям Прилуцького полку, запевняючи їх у необхідності покоритися польському королеві. Через кілька днів він звернувся до них з повторним закликом, просив також не чинити опору військам Речі Посполитої та Кримського ханства, які переправлялися через Дніпро. Того ж дня він закликав до спокою козаків і всіх жителів Ніжинського полку. Показовим є універсал гетьмана від 14 квітня 1662 р., яким він наказував козакам пускати на свої землі колишніх власників (це була переважно польська шляхта) згідно з Гадяцьким та Слободищенським договорами. 

У своєму прагненні об’єднати Україну в одне ціле Юрій Хмельницький розпочав активні воєнні дії на лівому боці Дніпра. Проголосивши гасло: «Без другої сторони Дніпра ми не складаємо Війська Запорозького, рівно як і та сторона без нас», він поклався переважно на силові методи подолання опозиції і повернення колишньої єдності країни. Його наказний гетьман Петро Дорошенко заходився очищати тогобічну Україну від московських військ, але наштовхнувся на опір і значної частини лівобережних гетьманців. Війна тут затяглася, і Дорошенко був змушений провести в боях цілий 1661 рік… 

Юрій Хмельницький спробував для початку встановити свою владу над Переяславом, де засіли московський гарнізон і козаки Якима Сомка. Він почав з останнім листуватися з цього приводу, але Сомко під різними приводами відмовлявся виконати гетьманську волю, навіть не втримувався від іронічних зауважень та порад на зразок: «Я Москви (в Переяслав) не впроважал и випровадити еї не могу», а також єхидної пропозиції використати вплив Павла Тетері — «мудрого чоловіка, которий на тое приводил и за небожчика отца вашого и бивал в раді, чоловік мудрый, бо з Киселем ежджал на едном ридвані, нехай оной приідет и потрафи в тое, як бы москву от нас випровадити». 

Тоді Юрій Хмельницький послав з Чигирина на Переяслав своє військо під командуванням полковників Бережецького та Макухи. Однак узяти місто їм не вдалося, тому довелось відступати на правий бік Дніпра. Ар’єргард цієї армії, на свою біду, затримався на переправах біля Ірклієва, і тут на них вдарили не тільки сомківці, але й московські війська князя Ромодановського. Поразка була відчутною, у полон потрапив і сам Бережецький, якого було повішено. Розлючений Юрій зібрав нове військо, залучив на допомогу польські й татарські загони і зробив нову спробу взяти Переяслав, але знову без успіху. 

Тоді гетьман змінив тактику, наказавши своїм та союзним військам облишити Переяслав і рушити в глиб лівобічної Гетьманщини. В середині березня 1662 р. війська його наказного гетьмана Івана Богуна захопили Жовнин, Вереміївку, Іркліїв, Кропивну та деякі інші придніпровські міста, але невдовзі їх витіснили за Дніпро. 

Юрій Хмельницький прагнув випередити московські війська та лівобічних гетьманців і у травні 1662 р. почав форсувати Дніпро. Він розвинув наступ, сягнувши до Ромен.

Разом з гетьманом у похід виступили й невеликі польські війська та частини німецьких найманців, ординці. Розгорнулися бої за Кременчук, Переяслав. Загони правобічних гетьманців і союзні їм татари зайшли досить далеко на схід, беручи здобич. Але зламати хід війни на свою користь Ю. Хмельницькому не вдалося, і він почав відступати. 

На дніпровій переправі біля Канева 26 червня 1662 р. відбулася битва, в якій Юрій Хмельницький зазнав тяжкої поразки, а його військо було притиснуте до Дніпра. Сам гетьман з групою старшин зумів переправитися човнами на правий бік, покидавши всі речі, але основна частина його армії або втопилася у дніпрових водах, або була знищена під час переправи. Легка перемога надихнула Сомка на активні наступальні дії. Він разом з московськими частинами переправися на правий бік Дніпра, щоб узяти курс на Чигирин.

Тим часом Ромодановський послав навздогін за Хмельницьким стольника Приклонського з військом, яке взяло Черкаси і пішло на Бужин і Чигирин. 

Однак Юрій Хмельницький чи не вперше виявив тут гідну подиву енергійність. Він зумів зібрати нове військо, ще й залучити ординців, а потім дав нову битву, яка стала ніби дзеркальним відображенням нещодавної битви під Каневом.

Приклонський поспішив з Бужина на переправу, і тут його сили дощенту розбила орда, чимало людей, як і у битві під Каневом, але тепер вже з московського боку, втопилися у Дніпрі. Їхні трупи лежали, розкладаючись на дніпрових берегах, аж до 11 вересня. 

Як писав автор однієї з хронік «тут досить Хмелик захмелив i опохмелив так добре, що запам’ятали московити, як дісталося їхнім хребтам». Далі той самий автор продовжив опис трагедії розповіддю про поневіряння напівголого війська, якому вдалося дістатись берега Дніпра, а потім завів мову про реванш Юрія Хмельницького, який розбив московитів. Останні, за словами поета–хроніста, воліли б дістатися в лапи «ведмедеві, ніж русинові; не треба ката, як Бог дасть кого селянському розумові». Ця ж віршована хроніка висміяла і розгромлених Юрієм Хмельницьких московських бояр–воєвод:

«Не один думний боярин сидів там у болоті по самі вуха,
Чи водяна миша шасне, сорока скреготне, то дивиться такий
пильно, хто це,
A щораз, тим більше в різне занурюється і ховається болото.
Та взяв його за шию на аркан татарин, з ним подриґав,
Або цей кримський вовк зубами рвав так, що аж догори
підскакував.
Що був голий кулик Хмелик,
та вже вбився у пір’я,
A за чуб москаля водячи, грався з ним, як кіт з мишкою.
Мусили тікати у Дніпро, вже не чекаючи решти,
Хоча деякі в певних суднах перебралися, але це рідко.
Не в один там шик задніпрський влізла жаба, ба й раки,
Не одного з’їли чоловіка з розлитою жовчю,
Не одного звірі, птахи з’їли по закутках…»

Від смерті і полону врятувалася лише незначна частина з майже 8-тисячного російського війська. 

Частина сомківців форсувала Дніпро в іншому місці і рушила на Богуслав. Місцеві козаки розбили їх, а взятих у полон противників роздягли догола, зв’язали й кинули у комиші на поталу оводам та комарам….

Доля ж самого Сомка теж склалася незавидно, як і більшості українських діячів які робили ставку на Москву. У самій битві він участі не приймав, однак для московитів виявився недостатньо слухняним. До того ж проти нього почали інтригувати колишній союзник, ніжинський полковник Василь Золотаренко, та кошовий отаман а пізніше «гетьман» Іван Брюховецький. Сомка звинувачували в таємних зносинах із Юрієм Хмельницьким, згодом із гетьманом Правобережної України Павлом Тетерею, а також із Річчю Посполитою та Кримським ханством. З цього скористалася Москва, яка не затвердила ухвали старшинської ради про обрання Сомка на гетьмана Лівобережжя, і на Чорній раді в Ніжині підтримала кандидатуру Брюховецького, який і був обраний гетьманом. Яким Сомко був ув'язнений і через 3 місяці страчений разом із тим же Золотаренком, якого теж звинуватили у зв’язках з Павлом Тетерею. 

Автор: Володимир Галечик
- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"