Я мудрість п’ю із черепа епохи -
З рецептів Часу й сонмища Богів,
І напливає з Вирію потроху
Могутній дух дніпровських берегів...
(Валерій Бебик)
Мезія
(ХХ-ХІІ тис. до н.е.)
Першою вийшла на світову арену Мезинська архаїчна (мисливсько-збиральницька) цивілізація, яка була локалізована в районі населених пунктів: с.Мезин (Чернігівщина), с.Гінці (Полтавщина), с.Добраничівка (Київщина), с.Кирилівка (м.Київ), с.Межирічі (Черкащина). Тут, як свідчать дослідження археологів С.Бібікова, І.Шовкопляса та ін., наші предки вперше в історії людства поклали до світової цивілізаційної скарбнички зразки знаменитого мезинського орнаменту меандру (який помандрує згодом по планеті), унікальні статуетки „жінок-птахів”, перший в світі музичний ансамбль з кісток мамонта [3; 37]. Наші та зарубіжні геологи та археологи (С.Неручев, В.Даниленко та ін.) підтвердять, що аж до Х тис. до н.е. на території Північної Європи та Росії були льодовики товщиною у 2-3 кілометри. В Єгипті, Малій Азії та Середземномор’ї перші аналогічні стоянки мисливців і збирачів з’являються лише у VIII-VII до н.е. [30; 12].
А по Україні вже ХХ-ХІІ тис. до н.е. ходили мамонти, на яких полювали мисливці, що після вдалого полювання насолоджувалися торохтінням на мамонтових кістках перших музик планети. Мумії цих архаїчних автохтонів України ми і досі можемо побачити у краєзнавчих музеях Донецьку, Луганську чи Вінниці, де ті мамонти стоять у повний зріст. Такий точно український мамонт, знайдений на початку минулого століття на Сумщині, був вивезений до Росії і нині стоїть в зоологічному музеї Санкт-Петербургу... Згодом „якось випадково” в Шумері (Сумері/Самарі?) з’являється цивілізація Мес(з)опотамія, у Малій Азії - країна Мізія , а на Балканах - Верхня і Нижня Мезія (відповідно – території Іраку, Туреччини, Угорщини, Румунії, Молдови, Сербії). А в Росії (як зійде льодовик) з’являється річка із знову-таки „випадковою” назвою Мезень (впадає в Біле море), а на ній – і місто Мезень... Можливо, це комусь і не дуже сподобається, але українська протоцивілізація Мезія/Мезин приблизно на 5-8 тис. років старша за всі вказані вище.
Запорізька Шу-Нун (ХІІ-ІІІ тис. до н.е.) і
Трипільська Енеїда (VI-ІІІ тис. до н.е.)
Цивілізація Шу-Нун (Кам’яної Могили, ХІІ тис. до н.е.), яка отримала свою назву від найдавнішого храму планети, розташованого в Україні, випереджає хрестоматійний за західними підручниками анатолійський Чатал-Гююк (VII тис. до н.е.) щонайменше на 5 тис.років!
Як довів шумеролог А.Кифішин: „... приазовські тексти не тільки більш архаїчні за знаковою суттю, але і значно змістовніші. Те, що в них викладено сюжетно, з рядом специфічних деталей, в Чатал-Гююку зведено до коротких формул.” Отже, за свідченням вченого, запорізька Кам’яна Могила „...була „метрополією” і Шумера, і багатьох інших центрів „писемних культур”[16, с.524].
Археологи (В.Клочко та ін.) довели, що Трипільська цивілізація є материнською по відношенню до археологічних культур Анатолії (Троя), Сирії, Кипру, Сардинії, Греції та Єгипту [18]. Це й не дивно. Аналіз доісторичних еллінських та римських карт показав, що після українського Трипілля (VI-ІІІ тис. до н.е.) [10] в Азії, Африці і Європі з часом з’явилося кілька міст з аналогічною назвою - Триполі: Каппадокія (І ст.), Фінікія (І-ІІ ст.), Лівія (ХІІ ст.), Мальта (ХІІІ ст.).
Цікаво, що на місці сучасної столиці Лівії міста Триполі у І ст. знаходилось місто Ея. До речі, на території нинішньої Росії і досі протікає річка Ея і стоїть місто Єйськ, які в ці ж самі часи належали скіфсько-еллінському Боспорському царству. Українці можуть цим пишатися, оскільки столиця цієї потужної держави була в українському Криму (Керч). Там же, до речі, у м.Мирмикій (біля тієї ж Керчі) народився і найвідоміший предок скіфів-українців (про це ми скажемо пізніше) – Геракл, якого спритні греки записали у свої прародителі. Хоча, це й не дивно, враховуючи те, що у Спарті, заснованій дорійцями (які вийшли з території Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей України), довгий час правила царська династія Гераклідів [38]. Вам не дивно, що „чомусь” мідно-кам’яний вік (VI тис. до н.е.), у тому числі й український (ґрунтовно досліджений В.Даниленком [13]), називається енеолітом? Помітимо собі, що офіційний римський історик Тит Лівій у 3-томній „Історії Риму” свідчив про заснування столиці Римської імперії нащадками троянського царя Енея. Останній, до речі, після одруження на Лавінії – дочці тамтешнього царя Латина, став на додаток ще й царем латинян [25]. І до всього цього задамо собі запитання: „Чому це ісландський історик ХІІ ст. н.е. Сноррі Стурлусон у своїй праці „Сага про Інглінгів” називав Європу - Енеєю? [33]... Прояснити ситуацію, на нашу думку, може звернення до протошумерських печерних архівів Кам’яної Могили /Шу-Нун (ХІІ- ІІІ тис. до н.е.), в яких згадується Бог-творець Енліль, котрий створив землю – Ки і небо Ан (звідси й династії царів Киянідів в додинастійній Персії, Хорезмі, фараонів в Єгипті і, звісно, киян - в Україні) [9; 11]. Отже, враховуючи (відповідно до міфології храму Кам’яна Могила) ключову роль в прадавньому українському суспільстві Бога-творця Енліля, ми маємо певні підстави вважати, що мешканці тогочасної України цілком могли називати свою країну Енеїдою...
Принаймні, з історії ми маємо силу-силенну прикладів, коли плем’я, род, країну називали іменем свого лідера (бога, жреця, вождя). Додамо до цього лише той факт, що в перекладі з латини ім’я Еней означало - мідний (той, що знав мідні технології?)...
Шумер/Сумер/Самара (V-ІІІ тис. до н.е.)
Ім’я Бога Енліля згадується і в численних археологічних та історичних джерелах Шумерської цивілізації (V-ІІІ тис. до н.е.), що була локалізована на території сучасного Іраку - в басейні річок Тигр і Євфрат [21; 22]. Проте, Богу - богово, а кесарю – кесарево... Навряд чи є випадковістю й те, що царі в стародавньому Шумері називалися енсі (від Бога неба Ана), хоча використовувався й титул лугаль (від їхнього походження з Лугані/Луганщини?) [4].
Цікаво, до речі, що у кельтів (колтів – від імені Бога Сонця „Коло”) одного з богів так і звали – Луг [15; 42]. А кельти, як відомо, проживали у ІІІ- І тис. до н.е. на величезних територіях від Персії – і до Європи. Вельми показово, що серед петрогліфів, знайдених в Україні, на Кольському півострові в Росії, у Древньому Єгипті та Китаї ((іньське письмо), а також на півночі Європи є гомоморфно тотожні зображення Кола-Сонця. Саме так, між іншим, іменувалась козацька рада у запорожців, хороводний танець на Балканах тощо. Такі собі „дивні і неймовірні” співпадіння дали можливість російському досліднику В.Дьоміну дійти висновку, що „археологічні і археографічні пам’ятки однозначно підтверджують генетичну спорідненість доіндоєвропейської, протокитайської і древньоєгипетської культур” [14]... Із Запоріжжя чи Луганщини походили шумерські царі – справа не принципова. Всі ці землі – територія сучасної України, на якій життя не переривалося щонайменше останніх 40 тис. років [2], хоча, наприклад, на північ від України - льодовики почали танути лише 8-10 тис. років тому [10]. Але для нас головне – інше. Московський сходознавець Л.Васильєв зазначив, що шумери з’являються у Месопотамії на рубежі V-IV тис. до н.е. і говорять мовою, яка „...значно відрізняється від групи семітських мов, поширених серед більшості древніх мешканців близькосхідної зони” [4].
А його колега Е.Церен додав, що корінні шумери були негроїдного типу, а в царських могильниках м.Ура (одного з шумерських царств) були поховані особи „нордичного” типу, яких в останню путь „чомусь” проводжали на санях (як, до речі, і перших єгипетських фараонів). – Така ось національна шумерська традиція, згідно з якою в середні віки ховали й князів Київської держави. Згадуючи єгипетських фараонів, закарбуємо собі, що судячи із зображень на єгипетських пірамідах (поховання дружини фараона Хеопса та його матері Хетепхерес, поховання Тутанхамона і т.ін.), єгипетські цариці того часу явно були білявками з голубими очима [36]! Отже, Л.Васильєв свідчить, що шумери – не є аборигенами Дворіччя. Е.Церен додає, що шумерська еліта була, по суті, „нордичного” (тобто - „арійського”) типу. А їхній співвітчизник А.Кифішин – переконливо доводить вторинність шумерської культури по відношенню до культури праукраїнської (Енеїди – В.Б.). Таким чином, висновок – на поверхні: малою батьківщиною шумерів (принаймні, їхньої арійської еліти) була, швидше за все, територія сучасної України!
Троада (ІІІ-І тис. до н.е.)
А.Кифішин був переконаний, що Стародавній Шумер суттєво вплинув на культурне життя легендарної Трої (столиця країни Троади), оскільки здійснена ним порівняльна дешифровка шумерських і троянських текстів засвідчила: „...Троянські надписи епохи Трої ІІ (2600-2450 рр. до н.е.) мають явні ознаки спорідненості з протошумерськими” [16, с.39]. Будь-які сумніви повністю зникають після ознайомлення з результатами археологічних досліджень, проведених в Малій Азії / Анатолії (Троя!), Сирії (Угарит), на Кипрі, Сардинії (Італія), на острівній (Крит, Родос) і материковій Греції та в Єгипті (Луксор). Археолог В.Клочко помітив, що характер знайденої та викарбуваної на рельєфах будинків та гробниць у вказаних вище країнах зразків зброї (круглі щити, списи і короткі, заточені з обох боків мечі) однозначно свідчить про її походження з Північного Причорномор’я (Сабатинівська версія Трипільської культури, ІІ тис. до н.е.) [18].
А згадана вище Сабатинівська археологічна культура (ІІ тис. до н.е., епоха пізньої бронзи), як свідчить О.Білоусько, є прямою спадкоємицею середнього етапу (3600 – 3150 рр. до н.е.) трипільської культури [2, с.132]. І в цьому зв’язку навряд чи можна вважати випадковістю той факт, що сучасна археологічна наука серед восьми основних локальних груп трипільської культури, зокрема, виокремлює і Троянівську локальну групу трипільської культури [2, с.80].
Своєю чергою, не зайвим буде нагадати свідчення археологів, що Троя (грецькою – Ілліон) була заснована у ІІІ тис. до н.е., що значно пізніше виникнення трипільської культури, котра, як відомо, виокремлюється істориками, починаючи з VІ тис. до н.е. [1; 2]. Археологічні розкопки Г.Шлімана, до речі, неоднозначно(!) свідчать про наступні періоди існування легендарної Трої : Троя – І (3000 – 2500 рр. до н.е.), Троя – ІІ (2500 – 2200 рр. до н.е.), Троя – ІІІ (2200 - 2050 рр. до н.е.), Троя – ІV (2050 – 1900 рр. до н.е., Троя – V (1900 – 1800 рр. до н.е.), Троя VI (1800 – 1300 рр. до н.е.), Троя – VII (1300 – 1100 рр. до н.е.), Троя – VIII (700 – 350 рр. до н.е.) [2, с.112].
До речі, ще в 1903р. (за 100 років до А.Кифішина) російський історик З.Рагозіна писала, що напівбожественний герой античних (грецьких) міфів Геракл є „перетвореним типом вавілонського (постшумерського – В.Б.) Гільгамеша” [31, с.236]. Отже, вже цитований нами шумеролог А.Кифішин своїми розшифровками лише підтвердив те, що неупереджені історики знали ще раніше! Але мова тут іде не лише про археологічну, лінгвістичну, але й релігійно-міфологічну спорідненість. Надписи на одній з брил (№25) Кам’яної могили, за свідченням дослідника, зберегли текст міфу про Троянську війну: про десятилітню війну двох родів, про царство мишей, про „вигнаних жінок” тощо [16, с.59]. Змісти міфів дуже схожі, але шу-нунський текст, авторами якого були носії сурсько-дніпровської культури, є старшим щонайменше на дві тисячі років за відповідний троянський міф! Отакої: Трої ще немає, а міф про троянську війну вже є?!. Але якщо взяти до уваги, що троянці були вихідцями з України, то все стає на свої місця. Вони прийшли в Анатолію із своїми міфами і світоглядом, формами суспільного устрою та матеріальної культури. У спорідненості українців-русів і троянців опосередковано можна переконатися, звернувшись до такої стародавньої літературної пам’ятки як „Слово о полку Ігорева”, в якій князь Ігор називається онуком Трояна! [39]. Але ж праукраїнське троянське плем’я, що заселило свого часу Анатолію – територію сучасної Туреччини (там і досі в місті Бергам/Пергамон стоїть храм Бога Трояна), теж походить від свого племінного бога Трояна!
Власне Бог Троян, за міфологією стародавньої України, був Богом землі, підземелля і повітря (ще одна версія символізму тризуба?). Йому вклонялися, зокрема, й амазонки, які допомагали боронити Трою (можливо, це їх і об’єднувало?)... Чи не забагато „випадковостей”? – Навряд, бо дуже схоже на закономірність. Якщо ми звернемо увагу, що в сучасній Україні і досі проживає чимало людей з прізвищами „Троян”, ми переконаємося, що у кожній „випадковості” проявляються свої історичні закономірності! І не горять не лише рукописи (за М.Булгаковим). Продовжують своє багатотисячолітнє життя й імена наших пращурів... Повертаючись до висновків А.Кифішина, слід визнати правомірними його висновки, що Троя „запозичила” елементи своєї релігійно-філософської культури Стародавньому Єгиптові та Античній Греції [6, с.47-48]. Таким чином, ми переконуємося, що між Енеїдою, Шумером, Троєю, Єгиптом, Грецією і Римом історія протягнула досить міцний цивілізаційний ланцюг. І факти неупереджено свідчать про те, що він має праукраїнське походження.
Скитія/Скіфія (І тис. до н.е. – І тис. н.е. ?)
Ми вже навели чимало несподіванок, але до них варто приєднати ще й свідчення римського історика Помпея Трога (І ст. до н.е., котрий „чомусь” писав: „Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...” [27, с.91]. Нестиковочка: єгипетська цивілізація „прив’язується” історичною традицією до ІІІ тис. до н.е., а скіфи – до І тис. до н.е.! Виходить, що насправді, скіфи щонайменше на 2 тисячі років старші, ніж написано у шкільних підручниках! „Дивно” й те, що римські історики (Помпей Трог, Юліан Юстин, Квінт Курцій Руф) були переконані, що скіфи були родоначальниками парф’ян та бактрійців, і з ними погоджувалися їхні єврейські (Йосиф Флавій) та християнські (Тертулліан) колеги [там само, с.27]. Загалом слід підкреслити, що римляни (І тис. до н.е.) вважали троянців своїми предками. Згадаємо й „першоісторика” Геродота, котрий не знав в Греції „жодного видатного філософа, який не був би скіфом” [6; 7]. Сучасні історики (С.Березанська та ін.) вважають, що саки (представники так званої ямної археологічної культури) домінували в Україні у ІІІ-ІІ тис. до н.е. (у Криму і досі існує їхнє прадавнє місто) [1]. Троя-1, як відомо, була заснована троянським царем Теукром (син Бога Зевса) у 3100 р. до н.е. Увага, в цей же час – 3100 р. до н.е. - фараон Менес (Мена/Міна) об’єднав Верхній і Нижній Єгипет!
І знову – Геродот, котрий писав, що скіфи поділялися на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів і скіфів-георгіїв (борисфенітів). Хто ж такі ці скіфи-георгії, що проживали, за свідченням грецького історика, орієнтовно на території Київської, Черкаської та Кіровоградської областей України? У своїй книзі „Терпсихора” Геродот називає їх нащадками древніх і славних теукрів (тобто, скіфи-георгії були найстаршими серед скіфів) [6]! Отже, виходить, що теукри і є ті самі скіфи (борисфеніти або кияніди), які, за твердженням римського історика Помпея Трога, є старшими за єгиптян!
Таким чином, українці з повним правом можуть вести свій родовід від стародавніх племен з тисячолітньою історією - енеїдів, киянідів, самарів (сумерів/шумерів), троянів, скитів (скіфів), на основі який і сформувалась сучасна українська нація.
Автор: Валерій Бебик,
проректор з інформаційно-аналітичної роботи Університету «Україна»
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
