Аркан - гуцульський танець ініціації

Аркан - священний чоловічий родовий орден, який на сьогодні зберігся лише у вигляді стародавнього гуцульського танцю. Фактично до сих пір у гуцулів керівним є цей ініціальний чоловічий союз, умовно іменований "Аркан". Головною особливістю союзу - є його музичний супровід з характерним ритмічним чергуванням — 2/4 в першому такті та 2/8 і 1/4 у другому.

Аркан

Танець “Аркан” є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися чересом (широким паском), тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець “Аркан” виконали витязі, які зійшли з гір. Можливо, це були кельтські племена бойї або галли, які тривалий час проживали в Карпатах. До речі, сам танець "Аркан" по духу і змісту тотожний ірландському "Ev Sistr" і бретонському "Та Ev Chistr, Laou!".

В центральноукраїнському регіоні таким союзом був "Гопак", а поряд з чоловічим існували в різних регіонах й жіночі - "Поляниця", "Босорканя" "Мава", "Нява", "Яга", "Додола-дудулиця" тощо.

Збереженню танцю "Аркан" у гуцулів ми вдячні карпатським віруванням серед місцевого населення. Покровителями чоловічих союзів були духи - "Чугайстри", жіночих - "нявки" або "мавки".

Аркан танцюють зімкнутим колом або півколом з топірцями в руках. Танець поширений в Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областях.

Сама назва танцю походить з етруського слова, запозиченого у них римлянами - Arcanus “прихований, таємний, мовчазний” та від індоєвропейського кореня *arta- . Знаний український археолог Ю. Шилов виявив, що саме цей корінь слова наявний у назві держави трипільців-пелазгів Аратта, передання про яку зберегли як іранці, вважаючи Арту ідеальною прабатьківщиною та “найвищим світоглядом“, а загалом – золотим віком людства, так і слов’яни, які називали свою державу Артанія чи Оратанія (центр – місто Оратів на Поділлі) поряд з Куявією (Київщина) та Славією (Переяслав).

Гей, заграйте в бубни!
Гей, цимбали – грайте!
Вийшли ми на доли,
Вийшли ми на горе
Ворогам Вкраїни,
А собі на славу.

Гей, сміються води!
Гей, радіють гори!
Дух – у нашім тілі,
Дух із нами діє.
У однім пориві!
Благодать – у силі!

Гей, прославте нині!
Гей, славіте вічно!
Українську долю,
Гей, карпатську волю!
Гей, орлине щастя
Здобувати воям!

Джерело: За матеріалами Олега Гуцуляка 

Лицарське коло

Андрія Мацьківа із селища Печеніжин Коломийського району можна назвати сучасним танцювальним опришком. Він із товаришами відроджує в селі давні традиції та повертає рідному Печеніжину його танцювальне обличчя — аркан.

Хто ще не знає, що в Печеніжині народився ватажок опришків Олекса Довбуш? Саме цю історичну постать нерідко пов’язують з арканом. Навіть є чимало легенд, малюнків і картин, де Довбуша зображають у колі бравих легінів, які танцюють аркан.

На жаль, нинішні нащадки опришків дещо відійшли від своїх традицій і навіть їх призабули. Це стосується й легендарного танцю. В основному він залишився тільки в колі професійних танцюристів. Наприклад, у самому Печеніжині його не танцювали від початку Незалежності аж до 2007 року.

Гуцули медитують у танці

Андрій — справжній патріот своєї малої батьківщини. Про селище знає все — його історію, звичаї, видатних людей. Звісно, про аркан теж. Аби добре «провадити», треба знати все до найменших дрібниць. Отже, трішки теорії.

Аркан — виключно чоловічий танець:

«То танець мужніх, сильних, вольових опришків, шибайголів, які проводили важке життя в боротьбі та переслідуваннях. Саме це робило аркан танцем чоловічої ініціації (посвячення) та бойової підготовки, — говорить Андрій Мацьків. — Він має в собі певну символіку. В першу чергу — братерство, міцна підтримка товариша справа та зліва. Нерозривне коло, що рухається, — це єдність, життя, сонце, що котиться горизонтом і дає життєву силу, символізує світло, добро, надію».

Виявляється, колись хлопця, який не вмів танцювати аркан або робив це погано, могли просто не взяти до компанії парубків, а дівчата від нього відвертались і нехтували його залицяннями.

В аркані має бути лише «жива» музика. За словами Анд­рія, в танці заховані елементи медитації та якоїсь містики, тож, аби це відчути, треба налаштуватись на хвилю живого ритму. Лише так можна повністю віддатись руху: спочатку «народитись» з арканом, а в кінці «померти» під мелодію, що затихає.

Втім, перші кроки печеніжинські танцюристи засвоювали під записи троїстих музик із села Брустури. Та одного разу до них на репетиції прийшли інші хлопці — зі старими, як світ, гуцульськими музичними інструментами…

«Гуцульська музика сама по собі є якоюсь містичною, — каже Андрій Мацьків. — Скрипка й сопілка запросто викличуть у вас сльози чи навпаки — радість і піднесеність. Але головним інструментом в аркані є бубен. Він задає темп, під його удари танцюристи голосно притупують, присідають, розкручуються. Бубен ніби вводить у транс, надає сили все потужніше крутити коло». 

Рух століть

Нині почату Андрієм та його друзями справу в селищі продов­жують молодші хлопці. Старші, на жаль, збираються не так часто, бо доля їх трохи порозкидала. Але коли є нагода, особливо на великі свята, фестивалі, весілля хлопці збираються в рідному Печеніжині та залюбки танцюють.

«Я перейняв традицію печеніжинського аркана в Миколи Сметанюка, а він колись у 1960-х — від Дмитра Соколишиного, — говорить Андрій Мацьків. — І я зараз бачу серед молодших хлопців двох-трьох наступних керівників. Коли ми збираємо наше, тепер уже старше коло, то завжди беру їх танцювати біля себе, мовляв, нехай переймають тонкощі танцю. Треба ж у рідному Печеніжині тримати традицію!».

Цікаво, що один із друзів Анд­рія, побратим по танцю, Ігор Рощинський, нині навчає танцювати аркан вихованців Печеніжинської спеціалізованої школи-інтернату.

«Ці діти обділені теплом та увагою, а в танцях вони хоч якось реалізовуються, можуть відчути себе повноцінними й потрібними, — говорить Мацьків. — Бувало сам, коли дивлюся відео, помічаю, що в танці я, наприклад, ніколи не горблюся, не сутулюся. Аркан ніби робить з нас бравих легінів-опришків, що, як орли, падали з гір на голови панам і буяли у всій силі та красі. Хоча з оприш­ками ми себе не порівнюємо. Просто в танці стаємо серйознішими, більш мужніми».

За словами Андрія, після кожного танцю він відчуває себе «тінню забутих предків», бо щоразу ніби повторює рух століть — у давньому ритмі.

- Культурно-історичний ресурс "Спадщина Предків"