Музика з давніх-давен відігравала важливу роль у житті людини. Як казав славетний німецький композитор Й.С.Бах: "Щастя – це гармонія, а гармонія – це музика". Вона виконувала різні функції: обрядову, охоронну, оздоровчу. У кожному етнічному регіоні, суспільстві склалися ті чи інші музичні традиції, мелодії, цехи, ансамблі, народні інструменти. Маємо свідчення, що ще за часів палеоліту древні люди володіли музичними інструментами, ба більше побутували цілі музичні ансамблі - згадаємо молотоподібні кості мамонта, призначені для гри на ударних інструментах, знайдені в Мізинській стоянці на Десні в Україні (20 тис. років до н.е.). Ці ударні інструменти могли використовуватися під час ритуальних танців. Не буде зайвим згадати і про найдавніші кістяні сопілки, знайдені археологами у селі Королеве на Закарпатті (Королевська стоянка) та селі Молодове на Буковині віком - 45 тис. років. У Маріупольському могильнику було знайдено 7 дудочок часів неоліту (VI-IV ст. до н.е.), виготовлені з пташиної кістки з дуже тонкими стінками і зверху прикрашені поперечними насічками.
Первісна людина тісно взаємодіяла з природою, була надзвичайно уважною та спостережливою до навколишнього світу. Вслухалась у кожні звуки і шуми, досліджувала стани і ритми, тони і півтони. Усе це відтвоювалося у її думках, рухах, словах, а потім - співах, танцях, грі на інструментах. Людина намагалася відтворити те, що вона бачила, чула, відчувала - гнів, жаль, захоплення, страждання. Так стали зароджуватися первісні культи - анімізм і тотемізм, які базувалися на одухотворенні природи. Рослини і дерева наділялися різними особливостями та персоніфікувалися. Залишки анімістичних вірувань знайшли своє відображення в українській етнографії - різноманітних символах, віруванях, легендах.
Усі важливі події, свята і посвяти, народження, весілля, поминки, дипломатичні збори і бенкети, військові походи супроводжувалися музикантами, яким приписувалася магічна роль та здатності. Покровителями музикантів вважалися вищі духовні сили, і тільки вони, за народними віруваннями, могли наділити ту чи іншу людину відповідними здібностями. Не кожен ставав музикантом. На Гуцульщині зберігся переказ, щоб навчитися добре грати, музикант повинен у ніч на Купала зійти на високу гору і там, роздягнувшись догола, грати без упину аж до ранку, і лише тоді він зможе здобути магічний дар. Особливо обдарованих музикантів гуцули називали - "сточниками". Сточник — це мультиінструменталіст, може зіграти хоч на трісці. Їх особливо любили в народі. На Гуцульщині також зберігся магічний танець АРКАН, який виконували опришки при ініціації. Його можна віднести до золотого фонду української культури. На думку дослідника Василя Кобилюха, Аркан - танець, який присвячували Богу-Сонцю, а саме слово "аркан" з санскриту тлумачиться як - "той, що дихає сонцем", "пробудження сонця". До цієї ж серії належать і гуцульські КОЛОМИЙКИ.
Як бачимо, музика, мистецтво посідало важливу роль та було незвичайним, ритуальним середовищем. У коло музикантів не кожен міг вступити. Музикант у давніх народів сприймався своєрідним віщуном, ретранслятором божої думки і творчости, що проявляла себе через музику і спів. Збереглась легенда, яка розповідає як гра Велеса на чарівній сопілці зупинила війну між двома спорідненими слов'янськими племенами - полянами і древлянами. Отже, музика впливає на людину та її життя, лікує душу і змінює психіку, збагачує уяву.
У давніх скіфів (скитів-сколотів) музичне мистецтво набуло високого розквіту. Про це свідчать археологічні знахідки, які дають нам свідчення про велику кількість різних музичних інструментів: труби-сальпінги, авлоси, дзвіночки, бубонці, бубни, тимпани, дудки, ліри, кіфари, ритони, флейти, свирелі, арфи. Скіфські жерці оспівували героїчне минуле і подвиги своїх героїв. Тоді то і зародився такий тип народної творчости як думи та билини, а за ним скоморошество і кобзарство. На Айртамському фризі в Афганістані, зробленому із вапняку, зображені троє музикантів (троїсті музики) з європеоїдними обличчями, що грають на струнних та ударних інструментах. Ця пам'ятка належить до часів Кушанського царства - державі скіфів-саків, яка також відома в історії під назвою Індо-Скитія або Бактрія.
На скельних компплексах в Карпатах, зокрема в Уричі, знаходимо численні петрогліфи, серед яких є сцени танцюючих чоловічків, зображення колеса і музичного рогу, чоловічка з бубном, що мабуть ілюструє шаманський обряд.
Можна вважати, що скіфську музичну традицію продовжили у деякому роді давньоруські сморохи, які подібно кочівникам, понад усе цінували незалежність і свободу, жили окремими поселеннями й пересувалися на возах, одягалися в яскраві кольори, носили ковпакоподібні шапки як у скіфів. Скоморохи були "останніми із Могікан", які продовжували зберігати язичницький світогляд і традиції. Й не просто зберігати, а поширювати серед людей старовинний епос і фольклор.
Їх дійства відзначалися особливою масовістю і майстерністю, жартівливістю, але й поряд з тим гострою сатирою. Вони були колоритними, їх любили люди. На своїх виступах вони під музику виконували різні акробатичні трюки і стрибки, організовували спектаклі. Саме вони започаткували український ляльковий театр і цирк. На жаль, московські попи, незадоволені тим, як зростає вплив скоморохів на суспільство, фактично повністю винищили їх як клас.
Залишки скоморошества були об'єднані у середньовічні музичні цехи - професійні локальні об'єднання музикантів XVI-XIX ст., які на відміну від скоморохів, діяли за чітким статутом і підпорядковувалися місцевій владі. Брали участь у всіх міських святах і церемоніях: гра на весіллях, хрестинах, похоронах і під час виборів цехового майстра; спеціальними музичними сигналами, фанфарного характеру, оповіщали про початок і кінець дня, про полудень, збирали городян на урочистізаходи, оповіщали про об’яву наказів, розпоряджень; про пожежі й інші стихійні лиха; про наближення до міста гостей чи ворогів; брали участь у бойових походах; були виконавцями спеціальної музики, що виконувалася під час страти злочинців тощо.
З ровитком українського козацтва поступово виділяється таке явище як Кобзарство, яке увібрало в себе риси давньоруських співців-дружинників, найвідомішим з яких був Боян, який згадується у "Слові о полку Ігоревім". Перші імена кобзарів (Чурило, Стечко, Тарашко) згадуються в хроніках XV–XVI ст. Вони супроводжували козаків у походах, думами й піснями підносили бойовий дух війська, уславлювали народних борців проти поневолення й гніту.
Дмитро Яворницький наприкінці 80-х рр. XIX ст. мав зустріч з одним із українських старожилів І. Розсолодою (йому на той час виповнилося 116 років) і записав з його уст цікаву оповідь про музичні звичаї січовиків. Згадуючи побачене і почуте, дід говорив про козаків, що «після люльки найбільш усього вони любили музику. Оце, було, як соберуться та як уріжуть, так і самі танцюють, і земля танцює, і ліс, і вода танцює. Уже проти них ніхто в світі не витанцює. Увесь день музики будуть грати, і весь день запорожці будуть танцювати. А як перестане музика, то вони й самі танцюють». На запитання історика: "На чому ж грали " — оповідач відповів: «На всякій усячині: на ваганах, на ріллях, на басах, на цимбалах, на сопілках, на свистунах, на скрипках, на кобзах, на козах — на чім попало, на тім і грають».
Найулюбленішим музичним інструментом у козаків була кобза. На ній уміли грати майже всі — від простого нетяги до кошового отамана чи гетьмана (напр., сучасники Б.Хмельницького повідомляють, що той і сам грав на кобзі й дуже любив слухати, як грають на ній інші). Козаки, зокрема запорожці, вважали, що кобза подарована їм Богом. До неї вони зверталися як до живої істоти, називали її «дружиною вірною». Той же І.Розсолода подав опис деяких із згаданих ним козацьких музичних інструментів: «Кобза — це така штука, що вона скидається на вагани, тілько з ручкою, з дірочками на ручці із срібними струнами. Довжина буде аршина півтора. Я добре пам'ятаю її, бо скілько раз держав у руках… [А коза] — це така кожа, з ніжками та з пищалками, зодрана з кози: надме її, положе під пахву, пищалки у рот уставе, рукою придавлює та й грає». о неабияку популярність цього інструмента серед січовиків свідчать і численні варіанти народної картини «Козак Мамай», де козак завжди зображується з кобзою в руках.
Кобзарство відіграло величезну роль у формуванні національної ідеї та самосвідомості українців. Його головна функція — прославлення козацького війська та героїв, виховання молоді, збереження традицій. За змістом та формою це явище відловідало середньовічним лицарським традиціям - бардам, скальдам, труверам, менестрелям, трубадурам.
Та за волелюбну, незалежну творчість кобзарів постійно переслідувала влада. Подібно скоморохам, кобзарів переслідували, катували і знущалися. У висновку, їх перетворили по-суті на клас жебраків і калік, однак у цьому вигляді вони ще більше продовжували будити національну пам'ять і свідомість українського народу, допоки радянська влада сатанистів - більшовиків і комуністів у 1930-х роках не знищила їх остаточно.
Таким було славне давнє музичне мистецтво України - одна із сторінок неповторної культурно-історичної спадщини. Історія українського народу була складною, але українці ніколи не втрачали ідентичності й витворили велий обсяг прекрасного фольклору. Дослідники нараховують близько 500 000 українських народних пісень! Серед них різні жанри - календарно-обрядові, ліричні, історичні, танцювальні. Тому, український фольклор - це справжній скарб. Українська музика і сьогодні здобуває поважне місце у світовому культурному просторі.
Використані джерела:
- Василь Кобилюх. Музика Праукраїни.
- Корній Л. П. Історія української музичної культури : підручник для студентів вищих навчальних закладів.
- Микола Грінченко. Історія української музики (1922)
- Григорій Нудьга. Українська балада (1970)
- Історія української музики : в 6 томах.
- Григорій Нудьга. Українська пісня в світі: дослідження / Нудьга, Григорій Антонович. — К: Музична Україна, 1989. — 535 с.
- Лісецький С. Й. Історія української музики. Від ХІХ до першої чверті ХХ століття : навчальний посібник для студентів вищих музичних навчальних закладів / С. Й. Лісецький. – Київ, 2017.
- Коротя-Ковальська Валентина. Українська народно-пісенна творчість в українознавстві. - К.: НДІУ, 2008. - 254 с.
- Бандрівський М. Сварожі лики / Микола Бандрівський. – Л. : Логос, 1992. – 102 с.
- Монографія "Музична україністика: європейський контекст".
- Мацієвський. Музичні інструменти гуцулів (2012)
- Давидов М. А. Українське струнно-щипкове академічне мистецтво: функціонування, проблеми збереження та розвитку / Давидов М. А. // Тези Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. Київ. 2 грудня 2005 р. – К., 2005. – С. 4–14
- Хай М. Музично-інструментальна культура українців / Михайло Хай. – К. ; Дрогобич, 2007. – 543 с.
- Чекан Ю. Інтонаційний образ світу : монографія / Юрій Чекан. – К. : Логос, 2009. – 227 с.
- Назаревский А. А. К истории киевского музыкантского цеха. К., 1913
- Київський кобзарський цех.
- Бушак С. М. Українська народна картина «Козак Мамай» у житті та творчості Тараса Шевченка // Шевченкознавчі студії: Збірник наукових праць, вип. 7. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2005. – С. 136-142.
- Ємець В. / Василь Ємець. Кобза та Кобзарі. – Берлін: Українське слово, 1923. – 111 с.
- Павло Маценко. Давня українська музика і сучасність.
© Портал SPADOK.ORG.UA
