Четвер
28 бер., 2024
     

Ukrainian English

Чорногірське святилище в Карпатах

Рейтинг 4.3 з 5. Голосів: 6

chornogirske-svyatylyshche-karpaty

Збірка статей і публікацій про Чорногірське святилище. Карпатська експедиція Миколи Кугутяка виявила близько 230 невідомих скельних святилищ на високогірному масиві Чорногора. Подається цікавий аналітичний і археологічний польовий матеріал.

Микола Кугутяк і карпатська експедиція

Микола КугутякПопри те, що в архівах, музеях, бібліотеках зберігаються тисячі томів різноманітних історичних артефактів, документів, досліджень про Україну, зокрема і про наш край, нашу землю ще можна назвати terra incognita. Залишилось чимало недосліджених місць, пам’яток, подій, особистостей, фольклору, етнічних особливостей. Це є серйозною проблемою, адже не знати спадщини своєї землі означає не розуміти своєї національної ідентичності. 2006 року група вчених Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника приступила до системного обстеження території Прикарпаття, виявлення археологічних та історичних пам’яток. Про перші результати досліджень та унікальні пам’ятки, що є на території нашого краю, розмовляємо з керівником проекту, директором інституту історії і політології ПНУ ім. В. Стефаника, науково-дослідного інституту історії, етнології і археології Карпат, доктором історичних наук, професором Миколою КУГУТЯКОМ.

— Що понукало вас до такого масштабного проекту — суцільного археологічного обстеження краю? В чому його суть?

— Вивчення Батьківщини є традицією української історичної науки, початки якої заклали відомі вчені Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, іван Крип’якевич, Степан Томашівський та багато інших.

Український філософ, історик культури Д. Чижевський розглядав край як основну складову буття нації: «Прив’язаність до землі, до своєї, рідної землі підтримує та скріплює національну свідомість».

В. Липинський говорив про всеукраїнську націю, засновану на «почутті територіального патріотизму», який лежить «в основі всякої організації нації — випливає з інстинкту осілості».

У цьому контексті вивчення історії Галичини, Прикарпаття є природним, закономірним. Як і створення Відділу регіональних проблем 1995 року при історичному факультеті Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, який згодом реорганізували у науковий Центр дослідження українського національно-визвольного руху.

2006 року з відкриттям кафедри етнології та археології при інституті історії і політології ПНУ, а також Карпатської етнологічно-археологічної експедиції запровадили концепцію комплексного дослідження етноісторичного минулого краю. На основі міждисциплінарного підходу, зокрема археології, етнології, історії перейшли на першому етапі до системного суцільного обстеження території Івано-Франківської області з метою виявлення всіх типів археологічних, історичних та етнографічних пам’яток, їх опису, картографування, введення в науковий обіг як нових джерел. На другому етапі цього проекту передбачається перехід до концептуального переосмислення історії краю на основі нових джерел.

Такий підхід мав би вже давно стати державною програмою етноісторичних досліджень в Україні. Це дало би змогу повною мірою виявити, якою етнокультурною спадщиною ми як народ володіємо. Крім того, дослідження краю має важливе значення для розвитку економіки туризму, який в Україні асоціюється з Карпатами. Попри те майже за два десятиліття незалежності України цю проблему не було навіть сформульовано як ідею, в той час як у країнах Заходу проблему комплексного археологічного обстеження території вирішено.

Практично його розпочали з Галицької Гуцульщини (Верховинський, Косівський райони, частина Коломийського і Богородчанського районів). Івано-Франківська область є етнографічною базою всієї України, тут є яскраві етнографічні групи гуцулів, бойків, історико-етнографічні райони — Покуття, Опілля, однак прикарпатської школи етнологів досі не було, а звідси й недостатня вивченість цих етнографічних феноменів.

kugutyak-svyatyltshche-karpaty

— Як вирішуєте проблему браку фахівців, які могли б професійно досліджувати українську історію й етнокультуру краю?

— Час дослідників-одиночок, ентузіастів завершився, настав час великих колективних проектів з комплексним міждисциплінарним підходом, концептуальним переосмисленням, колективними зусиллями істориків, етнологів, археологів, культурологів, мистецтвознавців, етнолінгвістів, фольклористів.

Однак досвідчених фахівців наразі бракує. Ще з початку 90-х років ХХ ст. при інституті історії і політології ПНУ ім. В. Стефаника відкрили аспірантуру за чотирма спеціальностями, спеціалізовану раду для захисту кандидатських, а згодом і докторських дисертацій з етнології та історії України. Нині захищено вісім кандидатських дисертацій з етнології. Так поступово формується прикарпатська школа етнологів.

2006 року за підтримки ректора університету члена-кореспондента НАН України Б. Остафійчука відкрили кафедру етнології і археології, створили Карпатську етнологічно-археологічну експедицію, яка приступила до масштабних досліджень. 2007 року спільно з облдержадміністрацією та обласною радою було створено науково-дослідний інститут історії, етнології і археології Карпат. Однак адекватної масштабові досліджень підтримки з боку держави не отримали. До складу інституту входять відомі археологи, етнографи, історики і молоді дослідники: Б. Томенчук, П. Сіреджук, М. Паньків, М. Волощук, І. Кочкін, П. Костючок, О. Дрогобицька. Роботу в ньому змодельовано так, що над дослідженням відкритих пам’яток стародавньої, середньовічної і нової історії працюють не лише археологи, а й історики, етнологи, фольклористи тощо.

В інституті історії і політології виходять чотири всеукраїнські наукові журнали: «Галичина», вісники серії «Історія» і «Політологія», міжнародний журнал з проблем карпатознавства «Карпати. Людина. Етнос. Цивілізація».

—  Які основні напрями досліджень Інституту історії, етнології і археології Карпат?

— Є вісім напрямів наших наукових пошуків: транскарпатські шляхи в міграційних процесах і торговельних зносинах; давні й середньовічні городища Прикарпаття; стародавні культові пам’ятки краю (язичницькі святилища, християнські монастирі ХII—ХVIII ст.); середньовічні оборонні комплекси (замки, оборонні двори); стародавні й середньовічні виробничі осередки краю (кремінь, сіль, метали); український національно-визвольний рух ХIХ—ХХ століть; історична мікротопоніміка Прикарпаття; історія і традиційна культура Гуцульщини, Бойківщини, Покуття, Опілля.

— Що найбільше вас вразило в ході досліджень?

— На п’ятому році інтенсивної роботи не перестаю дивуватись рівню недослідженості краю, який загалом вивчають уже протягом майже 200 років. Як могло статись, що досі фактично не знали, що в Карпатах є унікальний тип археологічних пам’яток — потужний петрогліфічний комплекс (петрогліфи  — наскельні зображення. — Авт.), який можна прирівняти до петрогліфічних пам’яток Балкан, Кавказу, Карелії.

Вражає велика концентрація культових пам’яток в краї, що свідчить про сильну духовну традицію. За неповними даними, на території Прикарпаття виявлено близько 140 монастирів ХII—ХVIII століть, де справжня «terra sacra».

Досі вважалось, що археологічні пам’ятки є тільки в карпатському низькогір’ї, а далеко в горах вони відсутні. На основі цього робились висновки про пізньосередньовічне заселення гірського регіону. До того ж цей процес румунська історіографія приписувала так званій волоській колонізації.

Виявлені за останні роки більше 20 слов’янських городищ і святилищ в горах і біля перевалів вказують на їх автохтонне слов’янське походження. Вже сьогодні можна сказати, що в більшості випадків сучасна карта гірських населених пунктів сформувалась як мінімум у IХ—ХII століттях, тим самим не залишаючи  місця для будь-яких етноісторичних спекуляцій.

Важливо зазначити і те, що замки, оборонні двори, городища, святилища, монастирі згруповані вздовж стародавніх шляхів, у напрямку до перевалів.

Особливе враження на мене справив той факт, що на багатьох городищах і святилищах стоять могили воїнів УПА, зокрема біля Надвірни, Фитькова, Грабівця, Кут, Городаѕ Вони є глибоким етнородовим символом. Упівці могли не знати, що там — стародавні городища чи святилища. Як правило, це стратегічні висоти. Але вони воювали і загинули за свою Батьківщину, захищали її на тих самих рубежах, що і їхні далекі предки сотні й тисячі років тому. Це особливі, легендарні місця, де символічно зустрілись різні покоління воїнів-захисників.

svyatyltshche-karpaty-gora— Які загальні результати ваших чотирирічних досліджень?

— Зроблено сотні експедиційних походів у найвіддаленіші куточки нашого краю з метою перевірки робочих гіпотез, виявлення й обстеження різноманітних пам’яток. Попри величезний обсяг виконаної за чотири роки роботи перебуваємо лише на початковому етапі вивчення етноісторичної проблематики краю. Нині ще не володіємо узагальнювальними даними стосовно того чи іншого типу археологічних пам’яток, ми ще в процесі дослідження. Завершення його лише першого етапу (виявлення, опис, картографування, систематизація пам’яток тощо) займе щонайменше наступні чотири-п’ять років. Після цього на основі сотень нових джерел передбачається формулювання нової концепції історії краю.

Карпатська експедиція виявила майже 230 невідомих досі пам’яток, з них більше 40 скельних гірських святилищ здебільшого на території Гуцульщини. Значний інтерес викликають пам’ятки біля Чорної Гори, на Сокільському хребті, Лисині Космацькій, у Терношорах, Завоєлах, які багаті петрогліфічними комплексами.

Зі 138 досі виявлених монастирів унікальними є скельно-печерні храми ХII—ХV століть, багато з яких розташовані на місці давніх язичницьких святилищ, що вказує на безперервність духовної традиції.

Виявлено 60 замків і оборонних дворів. 2009 року Карпатська експедиція з участю студентів-істориків провела грунтовні археологічні розкопки залишків Надвірнянського замку.

Загалом за цей час обстежено, описано, картографовано і зроблено плани більше 120 археологічних пам’яток. На цьому етапі йде їх опрацювання, оформлення з подальшою публікацією в повноцінних історичних джерелах у вигляді наукових каталогів. Плануємо до кінця 2010-го видати два перші каталоги археологічних пам’яток.

— Чи знає громадськість про унікальність ваших досліджень, тобто може десь про них прочитати?

— Так. За роки роботи інституту Карпат видано монографію Б. Томенчука «Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття», книжку  М. Кугутяка «Скельні святилища Сокільських вершин», а також на іншу історично-наукову проблематику, колективну монографію «Західно-Українська Народна Республіка. 1918—1923. ілюстрована історія», яка зайняла друге місце в номінації «наукові видання» у всеукраїнському рейтингу «Книга року-2008», а торік — перше місце в номінації «наукові видання» на Міжнародному форумі видавців у Львові.

Принагідно закликаю наукову громадськість, інтелігенцію краю, представників влади підтримати нашу працю.

Автор: Ольга МОНЧУК

«Чорна гора» аль-Масуді й українська Чорногора

Чорногірський хребет розташований у північно-східній частині 700-кілометрового Карпатського лука, в географічному центрі Європи. Чорна гора, або Піп-Іван (2 028 м), разом з вершинами Смотричем (1894 м) і Вухатим Каменем (1 820 м) становлять у гуцульській традиції первісну, «правдиву» Чорногору, назва якої поширилась на весь хребет. За формою Смотрич і Вухатий Камінь утворюють підкову, спрямовану на північний схід.

chornogora-hrebet

GxM9sVu dpI

До Чорної гори була прикута увага дослідників з давніх-давен. Ще в 30-40-х роках Х століття «арабський Геродот», учений-енциклопедист Абуль-Хасан Алі ібн Хусейн, відомий під іменем аль-Масуді, у своїй праці «Золоті копальні і розсипи самоцвітів», або «Золоті луги» в розділі LXVI «Опис будівель, шанованих слов’янами» повідомляє про три найбільші язичницькі храми слов’янського світу, один з яких був на Чорній горі. Дослівний текст з коментарями передаємо в перекладі А. Гаркаві.

«У слов’янських краях були будівлі, шановані ними. Між іншими була в них одна будівля на горі, про яку писали філософи, що вона одна з найвищих гір у світі. Про цю будівлю існує розповідь про якість її побудови, про розташування різнорідних її каменів і різноманітність їх кольорів, про отвори, зроблені у верхній її частині, про те, що побудовано в цих отворах для спостереження над сходом сонця.., про вставлені туди дорогоцінні камені і знаки, помічені в ній, які вказували на майбутні події і застерігали від подій перед їх здійсненням, про звуки, що лунають у верхній її частині… Друга будівля була споруджена одним з їх царів на Чорній горі; її оточують чудесні води, різнокольорові і різні за смаком, відомі своєю користю. В ній вони мали великого ідола в образі людини, зображеного у вигляді старця з палицею в руці, якою він рухає кості мерців з могил. Під правою його ногою є зображення різнорідних мурашок, а під лівою — зображення пречорних воронів чорних крил… Ще іншу будівлю мали вони на горі, оточеній морським рукавом…».

Отже, у своєму описі аль-Масуді повідомляє про три найзнаменитіші в Південно-Східній Європі сакральні пам’ятки слов’ян Х ст. Для науковців постала проблема їх географічної локалізації. Стосовно Чорної гори слід зауважити, що її завжди виділяли з карпатського масиву картографи ХVII—ХХ століть як окремий географічний об’єкт. Першими висловили думку про тотожність Чорної гори аль-Масуді з карпатською Чорногорою вчені ХIХ ст. Я. Головацький і А. Фомінцин. У 70-х роках ХХ ст. відомі російські сходознавці А. Ковалевський, а згодом В. Бейліс знову переклали цей напівзабутий твір і вказали на можливість реального існування описаних аль-Масуді храмів.

Детально проаналізувавши опис слов’янських язичницьких храмів аль-Масуді, а також найновіші історичні, археологічні, природознавчі та географічні матеріали ще в кінці 70-х років, Б. Томенчук зробив спробу підтвердити припущення Я. Головацького,  А. Фомінцина та А. Ковалевського. Аналіз сукупності джерел дозволив зробити висновок про те, що все написане аль-Масуді про слов’янський храм на Чорній горі має під собою реальну основу, зокрема стосовно розташування пам’ятки на горі Піп-Івані.

pip-ivan-gora

Іншу версію розташування слов’янського храму запропонував відомий краєзнавець археолог з Делятинщини М. Клапчук, який ототожнив Чорну гору аль-Масуді з Страгорою, що біля сіл Лоєви і Стримби Надвірнянського району. Г. Марченко висловив припущення, згідно з яким Чорногірське святилище аль-Масуді пов’язане зі «скельною обсерваторією», що біля села Багна Вижницького району Чернівецької області.

Чорногора на старій картіЧорногора на карті фон Полена 1796р. Відкрити у повному розмірі.

Чорногора на карті Трансільванії
Чорногора на карті Трансильванії.

Логіка авторської концепції полягає ось у чому. Зокрема, з опису аль-Масуді випливає, що перший храм був розміщений у високих горах. Він являв собою складну кам’яну споруду. В описі подано навіть окремі деталі його конструкції — отвори з боку сонця. Стіни храму, очевидно, були розписані — «покриті знаками, які передбачали майбутнє». На храмі були встановлені інструменти, які лунали і своїм звучанням діяли на людей, що їх слухали, можливо, на зразок дзвонів. Загалом цей храм дуже своєрідний порівняно з двома іншими. У ньому немає ідола, точніше, про нього не згадується. І становить він справжню культову будівлю зі складними конструктивними деталями і звуковим оформленням. Усім цим він дуже близький до ранньохристиянських храмів-базилік, що дає можливість відносити його до слов’янського населення Балкан, яке перебувало у найближчих стосунках з Візантією і Римом. До того ж слов’яни на Балканах, на відміну від своїх братів на прабатьківських землях, були під значним впливом давнього автохтонного населення, що позначилося як на їх матеріальній, так і на духовній культурі.

shpici-chornogora-karpaty

Для нас особливий інтерес становить «другий храм», який арабський мандрівник розмістив на Чорній горі. Якщо ототожнити «Чорну гору» аль-Масуді з Чорногорою Українських Карпат, то стає зрозумілим опис місця, де вона височить. В Українських Карпатах Чорногора — найцікавіший в геологічному, ландшафтному, флористичному і фауністичному аспектах гірський масив. Тут беруть початок найбільші водні артерії Карпат: на південних схилах — Тиса, на північних — Прут. До того ж Чорногора оточена водами Чорного і Білого Черемошів та Чорної і Білої Тис, що й пояснює різницю кольорів води в описі аль-Масуді. Саме використання кольорів у географічних назвах було дуже розповсюджене із загальноприйнятою давньоіранською системою географічних координат: північ — чорний колір, південь — червоний, захід — білий і схід — зелений або голубий. Цей гірський район Українських Карпат є ще й одним із найбагатших регіонів Європи на мінеральні та соляні джерела. Усього в зоні Карпат сьогодні відомо близько 650 мінеральних джерел. Крім мінеральних, у регіоні Карпат є майже 800 соляних джерел, з яких здавна добували сіль способом виварювання розсолу. Поряд з багатими покладами кам’яної солі у Верхньотисянській западині (Солотвино), які є найбільшими в Європі, вони були відомі всьому давньому світові. Другий район соляних джерел — Покутські Карпати, що з північного сходу прилягають до Чорногори. Це район літописної «коломийської солі», яка вперше згадується 1242 р. як особиста власність галицьких князів. Соляні джерела тут відомі у 40 пунктах. З численними мінералізованими, соляними джерелами Українських Карпат пов’язані і багато приток басейнів рік Тиси, Пруту й Черемошу з такими специфічними назвами, як «солоний» (3 рази), «солонець» (8), «саратина» (3), «слатина» (2), «квасний» (7), «буркут» (9), «галаш» (2), «ропінний» (2), «банський» (6) та інші. Всі ці факти загалом пояснюють згадані у творі аль-Масуді різні «смакові» властивості води, що відомі і як «лікувальні».

Таким чином, своєрідний опис місцезнаходження «Чорної гори» аль-Масуді цілком підтверджується унікальними місцевими природно-географічними умовами карпатської Чорногори.

джерело: Галичина, 27 травня 2010 року

Карпатський язичницький храм за описами аль Масуді

З давніх-давен Покутські Карпати, зокрема й Чорногора, були місцем перетину міграційних і обмінно-торгових шляхів з півночі на південь і зі сходу на захід. Ще з епохи мезоліту важливі шляхи проходили вздовж рік Дністра і Пруту — цього стародавнього комунікаційного коридору, яким з півночі на південь, зі сходу на захід пройшли сотні племен.

svyatyltshcha-na-chornogori

У межиріччі верхнього Пруту і Середнього Придністров’я перехрещувались галицький, дністровський, покутський, молдавський і волоський шляхи. У ХII-ХIII ст. долиною ріки Прут проходив шлях, що з’єднував Галич з містами Північного Причорномор’я і Нижнього Подунав’я. З долини Пруту можна було перейти через Карпати на Cемигородський шлях, що вів до Трансільванії. У 60-х роках ХI ст. через Яблунецький перевал проходили половці для нападу на Угорщину. На думку галицького історика ХIХ ст. І. Шараневича, Прислопський, Яблунецький (Татарський) і Путильський перевали активно використовувались для обміну між населенням Прикарпаття і Трансільванії, Семигороддя. За останні роки вздовж цих шляхів Карпатська етнологічно-археологічна експедиція виявила десятки городищ, давні культові й оборонні пам’ятки.

Третій слов’янський язичницький храм, як описує його аль-Масуді, стояв на горі, оточеній «затокою моря». Найвірогідніше, це був острів у Балтійському морі — «Венедській затоці», як його часто називали античні історики. У творі аль-Масуді доречно відзначити дуже строгу й логічну історико-географічну послідовність у розміщенні язичницьких храмів слов’ян південних, східних, західних. Приміром, спочатку він описав два храми в районі гір, а потім — третій храм, оточений затокою моря. Арабський мандрівник веде нас від ближнього для нього півдня гористих Балкан, потім піднімається до Карпат і завершує описом крайнього, північного, балтійського храму.

Аналіз історичних та археологічних джерел переконує в тому, що другий храм, який описав аль-Масуді, був на Чорній горі в Карпатах. Це, на відміну від першого і третього, було святилище просто неба з кам’яними скульптурами ідолів, що підтверджують виявлені за останні роки скельні святилища на Сокільському і Каменистому хребтах, на Лисині Космацькій, у Терношорах, Завоєлах тощо.

svyatyltshcha-na-chornogori2

Для розуміння особливостей і характеру пам’ятки важливими є також фольклорні, топонімічні джерела, пов’язані з Чорногорою. Народна творчість гуцулів перетворює Чорногору в містичний центр, звідки розійшлися по всьому світу «ясноволосі воїни-велетні» (за С. Вінцензом). Велетень — Дід Первовічний у підземеллях гори Шпиці стереже страшного ўаррона (змія), прикутого до скелі ланцюгами (за М. Городенком). Правнук велетнів — опришок Головач забив біса на Гутині-Томнатику. За легендами, що їх зібрав С. Пушик, у полонині «Гаджина» О. Довбуш убив Арідника (нечисту силу). Саме на Чорногорі народ у піснях і легендах здійснював поховання своїх улюблених героїв. Вислів з гуцульського фольклору про «матінку Чорногору», який зафіксував дослідник Д. Пожоджук, засвідчує факт сприйняття її як родової гори. Такі уявлення були поширені в давні часи, коли гора сприймалась як джерело походження роду і вмістилище душ померлих, центр релігійного життя.

Для теми дослідження особливе значення мають легенди, пов’язані з так званою малою Чорногорою, зокрема горою Смотричем. Станіслав Вінценз у книзі «На високій полонині» подає легенду про чарівні зміїні замки-фортеці, побудовані на Смотричі. інша легенда про битву святого Юрія з гігантським змієм-смоком, що жив у печері на Смотричі і поїдав худобу та людей, передає у християнізованій формі ведичний міф про перемогу індри, Перуна, Геракла над змієм Врітрою, Велесом. За легендою, святий Юрій на білому коні в блискучій одежі із золотим мечем перемагає страшного змія. Він відмикає весняну рражду, грає на Смотричі в золоту трембіту, від чого зеленіють гори і доли. У давніх колядках гуцули його величають навіть Сином Божим, наголошуючи, що «перше свято — святе Юр’є».

За давньою народною традицією, із Дземброні до Смотрича і Вухатого Каменя (інша народна назва — Панське) через полонину «Стая» веде Чорна дорога. За ними пологий верх хребта у вигляді гігантського плато аж до Чорної гори і полонини «Бальцатул» називають Поганим місцем (поганським, язичницьким), де в каменях є закляті духи, що викликають часті бурі.

Наведені окремі легенди і мікротопоніми вказують на культовий характер Чорногори загалом, а Смотрича, Вухатого Каменя і Чорної гори зокрема. Однак, попри наявність історичних джерел і багатої народної легендарної традиції, залишались невирішеними головні питання. Де конкретно міститься храм, який описав аль-Масуді? Які є артефактні докази його існування? Без цього всі наведені аргументи залишалися непідтвердженими припущеннями.

Вирішенню цих проблем передувало створення в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника кафедри етнології і археології, Карпатської етнологічно-археологічної експедиції, а також науково-дослідного інституту історії, етнології і археології Карпат. Останній створено на засадах співпраці Прикарпатського університету й івано-Франківської облдержадміністрації та обласної ради. Головним їх завданням було виявлення і вивчення всіх видів історичних, етнографічних та археологічних пам’яток на основі суцільного обстеження краю. Така своєрідна «інвентаризація» етнокультурної спадщини Прикарпаття має на меті введення в науковий обіг нового масиву джерел, на основі якого можна було б здійснити концептуальне переосмислення історії краю. Ідея виявилась продуктивною. За 2006—2009 роки

Карпатська експедиція на чолі з професором М. Кугутяком тільки на території галицької Гуцульщини виявила понад 100 досі не відомих давніх пам’яток, зокрема городищ, святилищ, середньовічних монастирів і фортець, згрупованих уздовж стародавніх шляхів.

За таких обставин у кінці липня 2007 року організовано експедицію на Чорногору в складі професора М. Кугутяка, доцентів Б. Хруслова, М. Вітенка, старших викладачів Р. Кобильника і Т. Маланюка. Її метою було виявлення, опис і картографування скельних петрогліфічних комплексів на полонині «ўаджина» і на горах Кедруватому, Шпицях, Ребри, Бребенескулі, Чорній Горі, Смотричі, Вухатому Камені.

Джерело: “Галичина”, 24 червня 2010 року

Дивовижі Чорногори

Візуальне обстеження перших п’яти гірських масивів, крім гори, не дали результатів. Особливі сподівання були на Чорну Гору, оскільки за суперечливими переказами округлий пагорб за обсерваторією міг бути місцем язичницького святилища. Я. Головацький, мандруючи на Закарпаття через Чорногору, зазначає у своєму щоденнику про дивної форми камені на Смотричі, а також про джерело питної води на вершині Чорної Гори. Учасники будівництва обсерваторії на горі Піп-Івані теж згадували про «незвичну форму і знаки на каменях, що лежали на цій вершині і були використані як будівельний матеріал».

Однак обстеження вершини гори не дало очікуваних результатів, лише у східній частині вершини Чорної Гори виявлено скельно-плитові утворення пісковиків з глибокими печероподібними пустотами. Якщо скельні петрогліфи і були на горі Піп-Івані, то їх знищено під час будівництва обсерваторії. Малопродуктивним виявилось обстеження і вершини гори Смотрича.

chornogora-karpaty

Однак в останній день експедиції, 27 липня 2007 року, обстеження гори Вухатого Каменя і виявлення на ній скельних петрогліфічних комплексів, об’ємно-просторових скульптур не залишало сумніву в тому, що храм, який описав аль-Масуді, на Чорній Горі знайдено. Проте головною перепоною для вивчення пам’ятки виявилася та обставина, що застаємо її в стані майже повного знищення, оскільки святилище — просто неба в складних умовах високогір’я, в зоні підвищеної сейсмоактивності й атмосферних контрастів, до того ж тут проходили бої в роки Першої світової війни. Обстеження пам’ятки протягом чотирьох останніх років дало змогу тільки загалом визначити її конструктивні особливості, міфологічний зміст скельних знаків і образів.

Самий вигляд Смотрича і Вухатого Каменя свідчить про те, що ці гори стали священними не випадково. В Карпатах більше немає такого місця, де б по всій підковоподібній дузі двох гір були розкидані скельні останці дивовижних форм. Природні особливості цих гір ідеально підходять під визначення поняття так званої бугади, яке ввів академік А. Окладніков на основі вивчення релігійно-космогонічних уявлень тюркських та інших народів. «Під бугадами, — пише В. Даниленко, — розуміють гори, скали і навіть лежачі на місцевості великі камені, як правило, з рогатими виступами (Вухатий Камінь, Смотрич — М. К., Б. Т.), що й було основою сприймати їх як зооморфні, бикоподібні божества чи тотеми». Гігантський скельний комплекс Смотрича і Вухатого Каменя, що нагадує підкову, трон, голову рогатого бика, вражає людей ХХI століття масштабом, величчю священного місця, містерією народження нового дня.

В цьому контексті важливо відзначити етимологію назви села Дземброні. Відомий український етнолінгвіст К. Тищенко вказує на доіндоєвропейське, балкано-кавказьке походження назви села Дземброні від зубра, тура, бика. Зубр за словником української мови — це великий дикий ссавець родини бичачих. Зубр старослов’янською — зжбрь, польською — zubr, російською, білоруською — зубр, болгарською — зубър, сербохорватською — зубар. Крім того, з давньослов’янської запозичена румунська назва zimbru. За кавказьке походження балто-слов’янської назви зубра висловлюється В. Іванов. Зубр грузинською — domba, еванською — dombaj, карачаєво-балкарською — dommaj, осетинською — dombaj — зубр, лев, сильна велика тварина, тур, буйволиця. Таким чином, сама назва села вказує на належність до зубра, бика, тура, які є головними образами Чорногірського святилища і виступають праобразом поняття бугади.

800x-selo-dzembronya-w

Саме святилище розташоване на лівій частині гірської підкови, на продовгуватому північно-східному відрозі Вухатого Каменя, довжиною 1,3 км. Уздовж її терасоподібної вершини є 21 скельний комплекс включно з Вухатим Каменем. Від північно-східного краю гори на камені у вигляді зооморфа виявлено велику округлу заглибину діаметром один метр, глибиною 35 см. На його східній частині вирізьблено косораменний хрест висотою 40 см.

Зі скельного комплексу, який називають «Голова», починається центральна частина святилища, розміщена на середній терасі Вухатого Каменя. Довжина святилища 320 м, ширина 20-25 м. Висота скельного комплексу сягає семи метрів, ширина — понад 10. Він справді нагадує велетенську голову, направлену на північний схід — напрям сходу сонця в день літнього сонцестояння. З цього ж боку вирубано в скелі дві невеликі площинки — нижню (2 м х 0,6 м) і верхню (1,3 м х 0,7 м) із задніми вертикальними стінками. На верхній площинці видовбано чашоподібну лунку діаметром 50 см, глибиною 45 см. Нижче на скелі викуто схематичне антропоморфне зображення, ймовірно, жінки з косораменним хрестом на грудях. Праворуч від нього — метрове еліпсовидне (яйцеподібне) зображення. Марія Гімбутас дійшла висновку, що косораменний хрест (знак у вигляді двох перехрещених діагоналей) був емблемою Великої Богині. А. Міллер наводить приклади жіночих статуеток з косораменним хрестом на грудях. А. Голан зазначає, що в епоху неоліту такий хрест був емблемою Великої Богині і вважався жіночим знаком, а в період бронзи він трактувався як символ сонця і був чоловічим символом.

vuhatyi-kamin-karpaty

Коли зважати на просторові орієнтації елементів петрогліфічних композицій каменя-голови, то стає зрозуміло, що вони пов’язані з літнім сонцестоянням та весняним рівноденням і мають космогонічний характер. Видається, що пірамідоподібна скеля (betel) з великою чашоподібною заглибиною представляє комплекси землі й неба. Зображення землі у вигляді космічної гори (трикутника, піраміди) — поширене явище в пам’ятках лінійно-стрічкової кераміки, буго-дністровської, трипілля, тиської та інших археологічних культур. ідея землі-гори дійшла до нашого часу й відома нам за етнографічними матеріалами Прикарпаття. Наскельне зображення землі у вигляді космічної священної гори, первісного пагорба із сонцем, що сходить із-за неї, а також ступня виявлені на татарівському брамоподібному святилищі, що на Сокільському хребті. Все це разом із зображенням космічного яйця і жінки моделює міфологічну картину організованого космосу, пов’язаного зі створенням світу і людини, весняними і літніми космічними циклами, небом і землею — двома світотворчими чинниками.

Одним із найбільш інформативних є скельний комплекс, що має назву «Жаба». Камені-жаби — поширене явище на скельних святилищах Карпат (с. Розтоки, с. Мариничі). В. Даниленко на основі широкого кола археологічних джерел Південно-Східної Європи зробив висновок про існування у прадавні часи особливого, наділеного ознаками жаби, символу матері-землі. Цей виключно архаїчний, переважно південно-європейський образ Великої Матері, Землі, помираючої і воскресаючої природи, зберігся до наших днів у народному мистецтві у вигляді площинних «жаб’ячих» мотивів гуцульської вишивки.

 zhaba-smotrych

zhaba-gora-smotrych

На одному з виступів витесано в скелі й прошліфовано об’ємно-просторове лівопрофільне зображення голови бика висотою 2 м, направленої на північний схід, у напрямку сходу сонця в день літнього сонцестояння. Діаметр його круглого ока з повікою у вигляді місяця сягає більше 50 см, глибина 15 см. На його лобі зроблено округлу плоскодонну заглибину, виділено морду і роги, а біля ока проведено лінійно-кутову стрічку.

Ліворуч від голови бика на похило-горизонтальній поверхні скелі викуто в грубій узагальненій манері більш ніж двометрове зображення жінки (можливо, андрогіна), що лежить. Однак зображення дійшло до нас фактично знищеним, воно простежується лише при боковому, північно-східному, освітленні. Порівняно краще збереглася зігнута в лікті права рука, що тримає серповидний місяць у вигляді добре прошліфованої дуги біля чітко окресленої вульви.

Скельна композиція у вигляді голови бика і антропоморфного зображення Великої Матері з місячним серпом свідчить про їх релігійно-космогонічний зміст. Поділ первісного космосу на верхній і нижній передбачав їх уособлення у вигляді жінки і чоловіка або брата і сестри. В грецькій міфології перший акт творення світу, а саме народження праматір’ю землею Геєю свого чоловіка — Урана, шлюб з яким у подальшому привів до народження всього сущого — тварин, рослин, небесних тіл і стихій. Такими самими за змістом є шумеро-аккадська і ведична міфології. Комплекс неба, сонця у стародавніх скотарсько-землеробських культурах Переднього Сходу і Півдня Європи зображався у вигляді посередника дракона-змія, птаха (сокіл, орел) або бика (Чатал-Гуюк, Трипілля, Мікени), носіїв чоловічого начала.

Образ Великої Матері, богині землі, первісної Артеміди сформувався вже в епоху неоліту і був пов’язаний з мисливцями, скотарями і ранніми хліборобами. Широке поширення антропоморфних жіночих образів, яких супроводжують рогаті фігури, зокрема бики, в тому числі у вигляді рогатих тронів, на яких ставили жіночі фігурки, спостерігається в Трипіллі А і Прекукутені (VI —V тис. до н. е.). Прикарпаття входило до ареалу цієї археологічної культури.

Отже, антропоморфний жіночий образ скельної композиції ми схильні розглядати як символ землі, оплодотворений сонцем у день літнього сонцестояння, що прийняв вигляд бика. Таким чином, перед нами — символіко-космогонічна сцена поєднання неба, сонця, бика із землею, жінкою, Великою Матір’ю.

Хотілось би звернути увагу на ще одну важливу обставину в порядку постановки проблеми. На цей час відомо близько трьох тисяч зразків антропоморфної пластики Трипілля, є кілька тисяч зразків зооморфної скульптури. Переважна більшість із них невеликого розміру, до 10 см, дуже рідко висота скульптури сягає 20-30 см. Зрозуміло, що мова йде про сакральну мікропластику, яка використовувалась у магічних цілях в домашніх умовах. Цілком природно припустити, що, крім культової керамічної мікропластики, існувала й сакральна макропластика у вигляді великих кам’яних об’ємно-просторових скульптур, петрогліфічних комплексів, які могли виступати первісними архетипами, прафеноменами, культовими стандартами, що зберігались в трипільській цивілізації протягом тисячоліть. Відомий дослідник індоєвропейської міфології голландський вчений Ф. Кьойпер обррунтував концепцію архетипної основи образотворчих виявів культури. Швейцарський психоаналітик К. Юнр розвинув вчення про колективне несвідоме, виражене в архетипах, міфологічних символах. У цьому контексті закономірною є постановка питання про технологію формування архетипу трипільської сакральної мікропластики. Можливо, типологія формувалась з допомогою сакральної макропластики у вигляді гігантських скульптур на племінних чи міжплемінних ритуальних центрах, які, спираючись на світову практику, розташовувались на священних вершинах.

Особлива цінність гірських скельних петрогліфічних комплексів у тому, що вони, зафіксовані в камені, зберігають первісну типологію і структуру культу, виступають в ролі зображувальної міфології. Виявлені в Карпатах антропо-зооморфні образи, трони, підково- і брамоподібні святилища, знаки і символи є близькими за змістом до неолітичних-енеолітичних культур цього регіону. Як відомо, перші зразки культової скульптури Чатал-Гуюка (неоліт) були виготовлені ще з каменю, в той час як серію статуеток із Хаджилару в епоху енеоліту майже цілком виготовлено з глини. Ясно, що на зразки сакральної макропластики не могли не впливати як матеріал, так і техніка обробки каменю.

На вертикальній з невеликим нахилом поверхні східної сторони каменя «Жаба» є композиція чашоподібних заглиблень різної величини діаметром від 35 см до 85 см і глибиною 30—45 см. Їх розташування може символізувати затемнення сонця чи місяця в час весняного чи осіннього рівнодень.

На найвищій поверхні каменя, біля умовної голови жаби, видовбано і прошліфовано гігантську праву ступню довжиною 2,2 м (внутрішній простір), шириною 60-80 см, глибиною 50-60 см. Вона спрямована на схід у напрямку сходу сонця в день весняного і осіннього рівнодень. Якщо від ступні в цьому напрямку умовно провести лінію далі, то вона пройде між двома найбільшими чашоподібними заглибленнями, а також між двома скелями, що розташовані нижче. Ліворуч від ступні є невеликий випуклий круг, біля нього — серповидне зображення місяця.

Джерело: Галичина, 17 липня, 2010 року

Космогонія Карпатської Чорногори

Весь петрогліфічний комплекс каменя «Жаба» вказує на його сакрально-космогонічний харак­тер. У в’язку з цим особливої уваги зас­луговують просторові орієнтації зобра­жувальних образів і символів, які розмі­щені в послідовно коловоротному вигля­ді, що нагадує стародавній зодіак. На­прям стопи і великих чаш на схід (ази­мут 90?) свідчить про те, що для будів­ничих святилища точкою весни, почат­ком року було місце сонця в день весня­ного рівнодення. За таким принципом визначався новий рік у більшості індоєв­ропейських народів, у тому числі й у слов’ян. В останніх новий рік відзначав­ся у день появи нового місяця, найближ­чого до весняного рівнодення.

Після весняного рівнодення схід сон­ця піднімався до північного сходу, де є зображення голови бика і жінки, направ­лених на схід сонця в день літнього сон­цестояння. У більшості стародавніх ка­лендарів зодіак очолював Телець, а тому значна частина зображень зодіаку вті­лена у символах Тельця, зокрема голо­ви бика (Гіад). Напрями стопи і голови бика є межовими знаками сходу сонця в день весняного і осіннього рівнодень та літнього сонцестояння. Поєднання го­лови бика і стопи в зодіаку не є одинич­ним випадком. На стелі з Христофорівки, що належить до ямної культури (ран­ня бронза), зображено голову бика на тлі стопи. Між стопою і биком-Тельцем є тісний символічний зв’язок. У вигляді бика зображалось небесне божество — Індра, Зевс чи Перун. Не вдаючись у деталі, слід зазначити, що як би ми не оцінювали знаки й образи на камені «Жаба», об’єктивно вони розміщені в ас­трономічно-просторових орієнтаціях весняно-літнього циклу, що засвідчує їх зодіакально-календарний характер.

Ключове значення стопи на Чорногірському святилищі спонукає детальні­ше зупинитись на цій проблемі, відомій у науковій літературі під назвою «ступні ніг», «камені-слідовики», а в народі—як «Божі стопи».

Перше письмове повідомлення про стопу подав ще Геродот у V ст. до н. е. Розповідаючи про ріку Тірас (Дністер) і грецьку колонію в її пониззі, землю скіфів, неврів і агафірсів, яких розділяла ця ріка, «батько істо­рії» повідомляє про стопу Геракла дов­жиною у два лікті на одній з дністров­ських скель. Розповідь Геродота про сто­пу Геракла має важливе значення в тому розумінні, що вказує на доісторич­ну традицію зображення ступнів ніг у Прикарпатському ареалі. Польські дос­лідники кінця XIX ст. вважали, що стопа Геракла є десь на Покутті, до якого включали й Чорногору як його південно-східну окраїну.

Проблему зображення стоп у Євро­пі почали вивчати у XIX ст. Зокрема ні­мецький дослідник К. Ріттер у 1820 р. перший звернув увагу на сліди стоп на каменях і описав стопу Будди на Адамо­вій горі на Цейлоні, Геракла—над Дніс­тром, Ісуса Христа — на Оливній горі. Англійський історик культури Леслей висловив думку про доісторичне похо­дження стоп, вважаючи їх першою скульптурою людей епохи палеоліту. В Україні першим порушив проблему похо­дження людських стоп на каменях А. Новосельський у праці «Люд український» (Вільно, 1857). Польський дослідник М. Барух у праці «Boze Stopki» (Warszawa, 1907) подає інформацію про зображення стоп на каменях у Галичині і на Волині, в тому числі стопу Матері Божої в Почаєві, в с. Підкамені Бродів-ського повіту і стопу Геракла в Подніс­тров’ї. На початку XX ст. серед європей­ських науковців утвердилась думка про стопи на каменях (quondam Iapidem) як культові знаки епохи бронзи.

В радянські часи до інтерпретації проблеми стоп звертались 0. Формозов, В. Даниленко, О. Титова, М. Ричков, 3. Абрамова та інші. Зокрема В. Дани­ленко, аналізуючи зображення ступнів ніг у Кам’яній Могилі, на пам’ятках Приазов’я, Північного Причорномор’я, нада­вав їм релігійно-космогонічного значен­ня і відносив їх до епохи енеоліту (IV—III тис. до н. е.). Такої ж думки дотримуєть­ся і 0. Титова, відносячи появу стопи як культового знаку, до IV—III тис. до н. е. Дослідник М. Ричков датує появу знаків стопи епохою міді і трактує їх як каноні­зований атрибут антропоморфного бо­жества, його втілення (аватара).
В кінці XX — на початку XXI ст. проб­лема каменів-слідовиків знайшла своє відображення в працях Ю. Шилова, Б. Михайлова, М. Чмихова. Археолог Ю. Шилов знаки стопи з Кам’яної Моги­ли пов’язує з ведичною міфологією про бога Вішну, що трьома кроками щорічно створює-поновлює світобудову, при цьо­му автор відзначає слов’яно-індійські від­повідності і датує їх V—III тис. до н. е. Дослідник петрогліфів Кам’яної Могили Б. Михайлов одиничну людську стопу теж пов’язує зі стопою ведичних бо­жеств Індри-Вішну, Геракла і датує її кін­цем III — початком II тис. до н. е. Отже, сучасна наукова точка зору на похо­дження знаку стопи на камені пов’язує її з ведичним божеством Вішну і датує її епохою міді-бронзи.

Про прямий зв’язок знаку стопи з епохою міді, зокрема трипільською культурою, свідчать результати археологіч­них досліджень в урочищі «Скола», що біля села Сокола Галицького району, де виявлено трипільське поселення на ліво­му березі річки Лімниці. На його терито­рії в скелі викуто ліву стопу довжиною 1,1 м і шириною 53-65 см, глибиною 50 см, яка спрямована на північний схід.

Характеристики ключового персона­жа ведичної міфології Вішну і його кро­ків у «Ріґведі», священній книзі аріїв, яка була створена в середині II тис. до н. е., а формувалась протягом III тис. до н. е., ідеально відповідають семантиці й фор­мі великої заглибленої стопи на верши­ні каменя «Жаба», сама назва якого вис­тупає символом хтонічної істоти, змія-смока, Врітри. Чорногора в міфологічно­му аспекті була його царством. Вбивство змія-смока на горі Смотричі перетвори­ло Чорногору на священну космічну вер­шину, центр світотворення, місце покло­ніння богам. Тут розгорнуто велетен­ський сакральний комплекс. Кожного року під час березневого рівнодення кро-ком-стопою Вішну повторюється місте­рія битви і перемоги над мороком, піть­мою, холодом, злими демонами, земною ентропією. Цю перемогу забезпечувала вогняна зброя громовержця — Перуна. Ліворуч від голови бика Індри-Вішну є метровий продовгувато-загострений ка­мінь, що нагадує Перуна. Польські дослід­ники на основі усної народної традиції опи­сують його як видовжений загострений на кінці камінь. Відомі дослідники індоєвропей­ської міфології Т. Гамкрелідзе та В. Іванов зазначають, що «в індоєвропейській мові саме слово «камінь» означає також і «небо». Вогненний камінь-перун, що падає з неба на землю, виступає як знаряддя богів, Бога проти злих сил. Знайти перуна вважається в народі за велике щастя.

Стійка легендарна традиція на Гуцульщині стосовно знищення святими, героями злих сил на Чорногорі має в основі давній ведичний релігійно-міфологічний архетип. Убив­ство святим Юрієм злого змія-смока на г. Смотричі, знищення Довбушем не­чистої сили на полонині «Ґаджина», а Головатим — на Гутині-Томнатику, як і перемога на горі Петросі над злим ве­летенським звіром, що пожирав людей, є повторенням першоподвигу Індри-Вішну над Врітрою. Крім Чорногори, на Прикарпатті більше немає місць, де б у фольклорі святі чи герої знищували змія-смока або ж нечисту силу. Героїч­но-легендарна традиція тут не загуби­лась в мороці тисячоліть, вона перене­сена народом на християнських святих і народних героїв.

На жертовній плиті та її продовжен­ні, відділеному рівчаком, спостерігаєть­ся той же феномен, який виявлено на ряді інших святилищ, тобто розміщення чашоподібних заглиблень за принципом 2+1. Дві з них на основній жертовній пли­ті, а третя на додатковій, відділеній від основної. Ймовірно, мова йде про троїс­ту систему поділу світу — землю, небо і підземний світ.

За 50 м на південь від скелі «Жаба» розташований камінь, який називають «Качка». Його висота близько шести мет­рів. На східному боці каменя виявлено сім круглих заглиблень діаметром 10—34 см, глибиною 11 —20 см. Багато знаків пошко­джено. Південний бік має правопрофільний вигляд птаха, ймовірно, качки, з ок­руглою, головою, повернутою на схід і трохи відкритим дзьобом. Моделювання дзьоба, яке спостерігається в мікропластиці трипільської культури, підтверджує скульптурне зображення саме качки.

Качка виступає одним із найархаїчніших образів релігійно-міфологічного сві­тогляду епохи неоліту-енеоліту стародав­нього населення Азії й Європи. У міфоло­гічних системах багатьох народів світу качка та її яйця причетні до створення світу. В українському фольклорі є казки і легенди про космічне яйце, що знесла качка, в якому поміщалися золоте, сріб­не, мідне і залізне царства, символи світів-епох. В одному з варіантів казки мова йде про яйце-райце, з якого вийшли всі живі істоти на землі. У стародавньому фінському міфі Калевала світ походить із семи розбитих яєць, що їх знесла качка. Б. Рибаков вважав, що качка в міфології виступає творцем світу і символом зв’яз­ку з потойбіччям. Поширеним є образ кач­ки у керамічній зооморфній мікропластиці раннього Трипілля, що, на думку М. Гімбутас, є сакральним символом богині-птаха. Нагадаємо також, що водоплавна пти­ця Гаруда була атрибутом бога Вішну.

Неподалік від каменя «Качка» розсташований скельний комплекс, що в народі має назву «Дід і Баба». Перед двома скелями, які уособлюють діда і бабу, є скеля висотою близько семи мет­рів у вигляді зооморфа. На її східному і пів­нічному боках на висоті двох-чотирьох мет­рів викуто 12 заглиблень, радше випуклих кругів, діаметром 15-40 см. На західній час­тині скелі є сім заглиблень, або ж оконтурених, сильно пошкоджених, кругів діамет­ром 35-80 см. Скеля, яка уособлює діда, ся­гає майже восьми метрів, а скеля «Баба» —п’яти метрів. Обоє вони зорієнтовані на північний схід, в напрямку каменя «Жаба». Скеля «Баба» зі східного боку розділена навпіл гігантським знаком, що нагадує бук­ву Т, висота якого близько чотирьох мет­рів. У науковій літературі такий знак трак­тують як схематичне зображення голови бика, небесного божества. На цьому ж боці видовбано понад ЗО заглиблень та випуклих кругів, зображено стопи різних розмірів. На її північно-східному боці є чо­тири округлі заглибини, а на південно-за­хідному боці діаметр круглої заглибини сягає більш ніж 80 см. Багато з них зни­щені часом. Заглиблені і випуклі круги спос­терігаються і на святилищі біля села Баг­на Вижницького району Чернівецької об­ласті.

Стопа, як і інші ознаки скелі «Діда», можуть виступати маркерами образу Індри, Вішну, Перуна чи Геракла, стовпа, що, за словами Ріґведи, підтримує небо. Виявлені на Прикарпатті в Х1Х-ХХ ст. кам’яні ідоли мають вигляд чотирикутно­го монументального стовпа з невиразни­ми ознаками антропоморфа. Скелі «Дід і Баба» можуть символізувати космогоніч­ну пару (як і на камені «Жаба»), громовержця (солярне божество) і його дружину (хтонічне божество). Весь скельний ком­плекс відзначається численними солярни­ми і лунарними символами. Знищений стан пам’ятки унеможливлює більш де­тальну інтерпретацію. Всі скельні ком­плекси розташовані на відстані приблиз­но 50-100 метрів одні від одних.

Вухатий Камінь висотою більше 10 м, що на однойменній вершині, має з трьох боків схематично-уза­гальнюючий вигляд зооморфа. Він нагадує велетенську бикоподібну рогату голову, зо­рієнтовану на північний схід. Назва «Вуха­тий Камінь» і реальні його обриси підкрес­люють цю особливість, підтверджуючи бугадоподібний вигляд скелі. На ритуальний характер Вухатого Каменя вказує також та обставина, що на горизонтальній його вер­шині викуто глибоку круглу заглибину діа­метром ЗО см.

За 300 м від Вухатого Каменя є своєрід­на друга вершина гори з нагромадженням скель. На одній з площадок виділяється п’ятиметровий вертикальний стовп у вигляді міксаморфного зображення, направленого на північний схід. Його можна було б сприй­няти як гру природи, однак у нижній частині скелі прорізано великий Х-подібний хрест, по­руч викуто продовгуватий хрест. Неподалік на круглій горизонтальній плиті видовбано чашну заглибину діаметром 20 см. Антропозооморфна скеля розташована в тому місці, де, за словами аль-Масуді, і міг стояти ідол Сатурна (Кроноса) — бога швидкоплинного часу, землеробства і посівів, який зображав­ся у вигляді старого діда або ж дракона.

Микола КУГУТЯК, Богдан ТОМЕНЧУК

Прафеномен Чорногірського святилища

У результаті вивчення Чорногірського святилища стало очевидним, що храм на Чорній горі, який описав аль-Масуді, за всіма ознаками локалізується в районі карпатських вершин Смотрича, Вухатого каменя і Піп-Івана. Історична значимість виявленого святилища посилюється тією обставиною, що в Україні більше немає пам’яток, відомих у Південно-Східній Європі, які дійшли до нас і про які би повідомляли іноземні джерела першої половини Х століття. У зв’язку з цим Чорногірське святилище постає унікальним джерелом для вивчення сакральної культури стародавнього населення краю. Пам’ятка є найбільшим високогірним святилищем Карпат з усіх досі відомих. Найбільший храм даків у Карпатах, зокрема Сермісегетуза, стояв на висоті 1 200 м. Розміщення центральних святилищ на гірських висотах підтверджує світова практика.

Чорногірський храм розташовувався в ареалі стародавніх археологічних культур епохи неоліту, енеоліту, бронзи, заліза, на перетині сухопутних і річкових шляхів, біля цілої системи гірських перевалів, а також знаменитих родовищ кременю, солі, металів, на стику гір і степу. Стародавні шляхи зв’язували Пруто-Дністровське межиріччя, Покуття з Трансільванією, Семигороддям, Подунав’ям, західним Причорномор’ям, територіями, де виникла трипільська цивілізація. Ці землі також пов’язують з прабатьківщиною індоєвропейців і слов’ян. Виявлене святилище перебуває в генетичному зв’язку з десятками інших скельних пам’яток у Покутсько-Буковинських Карпатах, які разом з Чорногорою становлять цілісну гірську систему.

Науково-методологічне значення Чорногірського святилища посилюється тією обставиною, що саме цій пам’ятці притаманний своєрідний культовий архетип, прафеномен, сакральний код, характерний для десятків інших святилищ.

Структура Чорногірського святилища як своє­рідного культового стандарту включає в себе набір таких складових, як жертовну плиту з трьома чашоподібними заглибинами з числовою домінантою 2+1, стопу, зооморфну й антропоморфну макропластику, зв’язану з комплексами неба і землі, сакральні трони, численні солярно-лунарні образи, знаки і символи, що свідчать про космічний рівень мислення стародавнього населення краю. Коловоротне розміщення петрогліфів вказує на календарно-зодіакальну систему, зорієнтовану на весняно-літній цикл і по­в’язану з весняним рівноденням і літнім сонце­стоянням. Всі ці та інші характерні особливості пам’ятки дають змогу охопити цілісний зміст і структуру стародавнього культу у вигляді зо­бражувальної міфології.

Зрозуміло, що формування і розвиток такого релігійно-міфологічного архетипу як єдиної цілісної типології через консервативність цієї сфери мусило зайняти не одне тисячоліття. У зв’язку з цим творцями таких сакральних пам’яток могли виступати великі цивілізації епохи міді-бронзи, подібної до трипільської, що існувала в цьому регіоні протягом двох з половиною тисяч років, під час якої змінилося понад 100 поколінь стародавніх скотарів і землеробів. Саме носії трипільської культури мали найбільшу потенційну можливість створити чорногірський, ймовірно, міжплемінний ритуальний центр, що консолідував населення величезних територій. Створений творцями Чорногірського святилища культовий стандарт відображав суть міфологічного світогляду і як такий поширювався і втілювався в життя на інших святилищах, у домашній сакральній мікропластиці. Найважливіші структурні елементи Чорногірського храму, як і інших пам’яток, співзвучні з базовими зразками трипільської культури. Карпатське язичництво виступає спадкоємцем ведичної релігійно-міфологічної традиції.

При вивченні пам’яток застосовувався міждисциплінарний підхід, оскільки використання археологічних методів тут обмежується наявністю скельних масивів, браком культурного шару. Тому основним об’єктом дослідження виступали петрогліфічні комплекси, до вивчення яких застосовувався семіотично-знаковий підхід. По­требують подальшого системного наукового аналізу фольклорний, етнографічний, топонімічний та інші аспекти теми. Ясно, що в ході подальшого вивчення Чорногірського святилища ті чи інші твердження можуть бути уточнені або ж доповнені новими фактами. Однак безперечно, що ця пам’ятка є знаковою, має особливе значення і є цінним джерелом до вивчення сакральної культури стародавнього населення Карпат.

Микола Кугутяк, Богдан Томенчук

джерело: Галичина, 17 серпня, 2010 року.

Мико́ла Васи́льович Кугутя́к —
український історик, директор Інституту історії і політології
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника,
доктор історичних наук, професор, 63 роки. 

- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber