Четвер
28 бер., 2024
     

Ukrainian English

Шешорська святиня

Рейтинг 4.0 з 5. Голосів: 4

Святилище в Шешорах

Присвячується світлій пам’яті М. В .Лучка. Дорогий читачу, право на цю публікацію дала мені успішно завершена цього року археологічна розкопка в с. Шешорах (на Царині) і попередні публікації про неї у газетах «Галичина», «Гуцульський край», «Сільські вісті» (1992 р.). Йдеться про двадцять років патріотичної, безкорисливої, самовідданої, послідовної, вдумливої, старанної, терплячої, фізично важкої і в екстремальних умовах фізичної праці. Мені хотілося внести бодай дещицю в історію розвитку рідного села. Нині авторитетно стверджую, що мені вдалося археологічним способом встановити витоки села Прокурави в часі й просторі.

Мені довелося по-справжньому оцінити прадавні інструменти: сокиру, молот, зубило, кирку… Хоча печеру лупала і засипала громада, а розкопки проводив я один. Я вживався у цей об’єкт так, як входить в образ свого героя актор.

Печера, яку я досліджував, була не тільки засипана, але й затоплена. Тому для подальшої успішної роботи треба було відвести воду з джерела, що витікало з тунелю. Це забрало у мене чимало зусиль, часу і матеріальних витрат. Але я впорався із цим завданням.

Більшість жителів села на початку 1990 року навіть не знала, що у них є Довбушева (а вірніше сказати Даж-Божа) печера, де вона знаходиться. На той час не залишилось жодного знаку від неї. До 250-річчя трагічної загибелі легендарного Олекси Довбуша я вичистив печеру, в коридорі поклав тротуар, вставив одвірок, прибив до нього металеву меморіальну дошку, виготовлену в Косові. З 1995 по 2009 роки жодна людина не спромоглась піти й почистити коридор – підтримувати в порядку вже готову роботу.

Так, дорогий читачу! Для обивателя кожний день – кінець світу, а в егоїста щодня — наполеонівські плани. Для нього праця для громади, для прийдешнього України – святотатство. За двадцять років жодна душа так і не зголосилась допомогти мені в розкопках. Іти працювати на Даж-Божу печеру – сором для ґаздів…

Нагадаю, що Даж-Божа печера висічена пращурами (родом племені карпів) у кам’яній ущелині в масиві крем’яної гори — від рогу хребта Корми–Тура на південному схилі. Грандіозна підготовча робота закінчувалась двома невеликими приміщеннями у чоловій суцільній скелі: 27-метровим тунелем, спрямованим на Північний Схід, і високим дугоподібним приміщенням довжиною 6 метрів. До них підводить 12-метровий коридор, ширина долівки якого становить 1,2 м. Коридор спрямований з Півдня на Північ. Мене вразила довжина коридору з прямовисними десятиметровими стінами. Для чого було древнім зодчим лупати дванадцятиметровий тунель до якихось невеликих приміщень, вибирати величезну масу каменю? За законом логіки, коридор мав би закінчуватись об’ємистим просторим приміщенням для укриття племені в час небезпеки та зимової стужі.

Отже, коридор таїв у собі таємницю… А яке призначення мав земляний котел-амфітеатр, який примикає до струмка біля входу в кам’яну ущелину і знаходиться на віддалі 60 метрів від означеної Довбушевої печери? Це спонукало мене знайти щось подібне в іншому місці, щоб увесь комплекс склав єдину систему. А якщо це справді система, то вона вимагає серйозного наукового дослідження й узагальнення. І таку систему я виявив у сусідніх селах. У Прокураві і Брустурах є стоянки, схожі на шешорсько-царинську: примикають до потоків, мають тунелі. У Космачі (на Аршиці) – стоянка верхова, довжелезна, у вигляді висохлого річища, має чотири тунелі. В одному із них Довбуш переховував скарби. Коли коронний гетьман Штефан Потоцький організував для Довбуша військову облаву, Олекса вивіз скарби із Аршиці в Чорногір’я.

Стоянки викопані пращурами (родами племені карпів) у ті часи, коли Карпати були вкриті суцільними пралісами, тому відображають мисливський уклад життя. Це свого роду великі утеплені землянки, де рід племені побутував. Ці стоянки є епіцентрами утворення майбутніх сіл. На часі — означити ці стоянки пам’ятними знаками, занести в реєстр історичних пам’яток району і туристичних маршрутів. А як карпи стали гуцулами – предмет уже іншого дослідження.

Що собою являє на сьогоднішній день названий об’єкт? Його треба розглядати в комплексі зі стоянкою людей, яка знаходиться поруч. Це комора для збереження дичини, у якій могло вміститися із запасом м’яса на місяць. Є тут оборонні приміщення: зліва — високе дугоподібне приміщення довжиною 6 метрів (стоянка для воїнів, вартівня), 7-метровий тунель (місце укриття мешканців стоянки) і 12-метровий коридор, третину якого займає комора. Комора – це колодязь, викопаний у кам’яній товщі, глибиною 7 метрів. В коморі встановлена драбина, бильця якої зроблені з кедра і затиснуті між двома бічними вертикальними стінками. При нападі розбійників таку довгу й глибоку яму перестрибнути ніхто не міг.

На дні комори з двох боків зроблено карниз висотою 0,4 метра, на який, очевидно, клали дошки, а на дошки – туші забитих тварин. На одному з карнизів я знайшов розсипане дерев’яне відерце, з якого мисливці обливали туші сировицею.

У коморі я знайшов уламки 5-метрового жолоба, яким вода із джерела з тунелю виводилась у потік. Знайшлось кілька колених дощок, різної ширини, довжини і товщини. Це вказує на те, що вже тоді стоянка була укрита драницями, а на зиму утеплювалась ще й хвоєю. Під каменем на потоці біля входу у печеру я знайшов бойовий топірець, що підтверджує перебування тут опришків під орудую Довбуша.

Нагадую читачеві, що печера вилупана у кам’яній ущелині, у недоступному з усіх боків місці. Має дві застави із кордону допуску. На першій заставі була зроблена кашиця із шлюзом, яка створювала плесо глибиною 2-2,5 метра. І таким способом запирався вхід до комори знизу, по течії струмка. Ще й зараз у цьому місці із дна струмка стирчать кругляки, з яких була зроблена міні-гребля. Від шлюзу вода лотком подавалась на стоянку.

Біля входу в коридор височів стрімчак. До нього примикає широка поляна. З неї з усіх боків добре проглядався підхід до стоянки й комори. Ця поляна є першим і найстарішим полем с. Шешорів, яке виробив рід племені.

На початку 700-х років до Р.Х. Даж-Божа печера була готова. На той час вона виконувала функцію неприступної фортеці серед дрімучого лісу. Вона може багато розповісти про давню мисливську культуру мешканців Карпат, уклад їхнього життя, духовний світогляд, тому є унікальною знахідкою для істориків. Підтвердженням цього є кам’яний стілець, який знайшов Василь Киселичук у зарві біля гуку с. Шепіт після п’ятиденних проливних дощів у липні 2008 року. На сидінні викарбуваний у повний зріст мисливець, який біжить і списом убиває зайця. Стільцю щонайменше 10000 років. Картина мисливського життя наших предків виконана надзвичайно талановито. Це перший безіменний живописець с. Брустурів, який увіковічив навіки своє ім’я. І треба висловити глибоку вдячність Василеві Киселичуку, який знайшов і розмістив цю унікальну пам’ятку археології у своєму домашньому музеї старожитностей на присілку Рушорі в с. Космачі.

Данину вдячності віддаємо Петру Шекерику-Донниковому, що у своєму геніальному романі «Дідо Іванчік» колоритно, яскраво, ґрунтовно описав із вуст свого діда мисливську, лісорубську і землеробську культури наших предків. Це не художні домисли самобутнього гуцульського письменника, а історична правда, пам’ять поколінь, яка має велику силу.

Розкопуючи печери, мною водив Божий перст. Я хотів глянути глибше: у далечінь століть і тисячоліть. 2000 року життя звело мене із групою прозорливців, зокрема з Левчуком Георгієм Дмитровичем. Завдячуючи його феноменальному таланту, вдалось встановити таємницю так званої у народі шешорської Довбушевої печери, назви похідної, а фактично – Даж-Божої печери. Найцікавішим є те, що рід племені карпів хотів вилупати вище стоянки у крем’яній горі. Для цього було підготовлено вертикальну стінку в місці, де дорога повертає під гору. Святиня мала бути круглою, діаметром у десять і висотою вісім метрів, зачинятися півкруглими залізними кованими дверима триметрової висоти, вдень і вночі охоронятися двома воїнами. У святині мали постійно знаходитися потрібні культові речі і сім комплектів озброєння: щит, спис, шолом, меч, бойова сокира. Саме такий проект святині київський прозорливець Г.Левчук зняв із нашарованої на кам’яних стінах печери психічної енергії наших пращурів.

Дослідження показало, що Карпи були ще й прекрасними ковалями, уміли плавити залізо, золото, готовити сталь, кувати зброю воїнам: мечі, списи, бойові сокири, щити, шоломи. Карпи були письменними. Характерним є те, що над дверима повинен був бути викладений гірським каменем рівнораменний хрест, а над хрестом розміщене всевидяче око Отця-Вседержителя. Довкола зіниці мав бути зроблений напис, що гласить: «Бог усе бачить і знає», а по краю ока «Людям сюди дорога заперта». А довкола дверей викарбувано: «Без Бога не увійдеш, ані вийдеш», «Сюди може увійти той, хто має Божу посвяту. Хто вірить у Бога, славить його, Його люд спасає. Хто Господа шанує і Божу Матір поважає», «Віра в Бога і Матір Божу нехай покажуть тобі істину», «Чесність перш за все», «Відкрийсь – не будь глухим і сліпим», «Не бійтесь усі разом бути», «На добро – дано, на зло – ні». Усе це разом складало, так би мовити, вівтар святині. А сам напис є золотим заповітом пращурів для нас, нащадків.

Воїни – високі, зі списами в руках, із щитами при боках, з мечами при поясі, у шоломах на голові. Одяг воїнів, зброя, ковка дверей, ключ, яким би мали замикатись двері святині, фактура кам’яної стіни, викарбувані букви напису – передані художником із високим мистецьким хистом. І це – на віддалі 650 км. Який феномен прозорливця.

Я інтуїтивно здогадався, що вхід міг би знаходитись поблизу стоянки – для зручності користування родом племені. На жаль, там була тільки підготовлена прямовисна стінка для майбутньої роботи. Дай Боже, аби я в цьому помилився! Але тим не менше навіть сам проект святині нам багато про що говорить… Праліс давав м’ясо дичини, гриби, ягоди, їстівне коріння; ріка годувала рід рибою. А вогонь допомагав готувати їжу, підтримувати постійно родинне вогнище. Ревна молитва до Бога допомагала повсякчас долати життєві труднощі.

Подальший огляд Левчуком інших стоянок у названих нижче селах показує однотипність їх спорудження. Всі вони мають тунелі, спрямовані перпендикулярно до притулених гір. Таким чином, пращури з позиції здорового глузду вирішили найголовніше: гарантоване збереження людського життя у смертельний час і зігрівання роду під час ночівлі зимою.

Схиляємо голову перед геніальністю, мудрістю і далекоглядністю наших пращурів, що, завдяки їхній праці, ми, їхні нащадки, сьогодні маємо змогу оглядати уцілілу прадавню історичну пам’ятку культури.

Це ж вони всьому дали влучні назви селам Луги, Голови, Криворівня, Криве Поле, Довге Поле, Яворів, Ясенів, Березів (чільне, головне, сторожове), Красник, Косівська Поляна, Стопчатів, Вербовець, Буковець, Прокурава (Пер- Курєва – зі старослов’янської «храмове село»), Космач (Сонячна Долина), Шепіт (від назви водоспаду), Бистрець, Бистриця, Річка, Заріччя, Сторонець, Перехресне; вершинам гір: Чорногора, Перехрест, Погар, Діл, Ігрець, Маковиця, Близниця, Стіг, Явірник; полонинам: Погорілець, Кедрувата, Веснарька, Діл, Камінь, Шпиці, Заросляк, Корито…

Літературні назви місцин: дільниця, голиця, тарниця, поляна(-и), прочерть (-и), присліп, погар, рівня, жоліб(-и), грунь, верх(-и), влога(-и), посіч, обіч, беріг, мочар(-и), луг, пастівник, облаз, лаз(-и), царина, потік, гук, корито, роп’янець, ставник, берізник, буковець, явірник, ялівник… Все це має назву народну!

Так у звитяжній праці предків народились слова й мелодія пісні:

Ой ти, горо крем’яная, лупайся, лупайся,
Ти, дівчино, кого любиш признайся, признайся.

Тільки у карпів міг народитись весільний танець молодої та молодого «Гуцулка», що сьогодні можуть правдиво зіграти тільки космацькі троїсті музики. І, насамкінець, запальні мелодії ритуальних танців довкола вогнища «Аркан», «Зірниці», «Не просте» або «Хрест». І всю цю дивовиж народив геній племені карпів.

І яким має бути висновок після друку цієї публікації? Остаточне слово істини скаже вуглецевий аналіз, взятий із кам’яного стільця, із предметів, знайдених у холодильній камері, коли всі чотири стоянки будуть включені в систему досліджуваних об’єктів науково-дослідним інститутом історії, етнології і археології, який очолює Микола Когутяк при Прикарпатському національному університеті ім. В.Стефаника.

Карпати в археологічному відношенні найменш вивчені і найбільше втаємничені. У своїй книзі «Сповідь» академік І.Г.Бурдак стверджує, що в майбутньому цивілізація досягне такого рівня розвитку, що, знімаючи нашаровану психологічну енергію, зможе відтворити правдиву історію Землі, держав, народів, націй і їх культуру. Підтвердженням цього є талант прозорливця Левчука Г.Д., який першим в Україні започаткував правдиве відтворення історії. Це не гріх роду племені карпів, що вони не висікли святині в камені. Якісь несподівані трагічні події для громади роду перервали їх зодчу роботу. Але істиною залишається те, що такий проект був, тому його ми публікуємо як результат археологічної розкопки. Грандіозна (як на той час) підготовча робота не пропала даремно. Сьогодні ми маємо змогу оглядати їх працю. Це – сторінка із життя Карпат 3000-річної давнини. І свідками цих подій є скелі. І, як бачимо, талант Левчука дозволяє брати у каменів всю правдиву інформацію, що підтверджує і академік В.М. Гаврилюк. Тому переконуємось, що все-таки каміння говорить…

Наявність стоянки, комори (холодильної камери), оборонних приміщень, міні-кляузи, вічевої поляни, виношуваного проекту святині підказує нам, що вже 3000 років тому життя людини у Карпатських лісах мало певний уклад, організованість, передбачуваність у завтрашньому дні і виступало як феномен буття природи. Розуміємо, що для наукової повноти було б добре зробити реконструкцію однієї з стоянок у названих вище селах. Таким чином, ми змогли б наочно показати прадавнє життя Гуцульщини, дбаючи про витоки нашої історії та розвитку національної культури. Ґрунтовного дослідження вимагають стоянки в Прокураві, Брустурах, Космачі, оскільки є аналогічними шешорсько-царинській. Ми з вами ніколи не знали б, що означають ці величезні ями. А тепер констатуємо: ось прадавні стоянки мешканців Карпат, яким по кілька тисяч років, реальні витоки названих сіл. Цим селам по кілька тисяч років! І це підтвердила шешорсько-царинська археологічна розкопка.

Особливого дослідження вимагає Кобилина-Довбушанка (так звані Довбушеві церкви) на Синицях у Криворівні, де є Даж-Божа печера. Другим знаковим етапом в археологічній роботі мав би бути Косів з його Замковою горою (тепер – Міською). Ця кам’яна гора теж має святиню карпів, про що красномовно, правдиво розповів очевидець Петро Іванишин науковцю Ігорю Аполлоновичу Пелипейку (Ігор Пелипейко, сторінка 24 книги «містечко над Рибницею», Косів, «Писаний камінь», 2004 р.). І якби справдилась розповідь Іванишина, поза всяким сумнівом, що громадськість повірила у те, що й у Шешорах Карпи прагнули зробити щось подібне і навіть краще. Це не було для них новиною, це був реальний взірець.

Я щасливий, що зумів продовжити лінію Івана Франка, Юрія Федьковича, Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича, Шекерика Петра Донникового та інших світочів національної культури – показав громадське життя прадавньої Гуцульщини.

Глибоко вдячний О.І. Василащук, що у книзі «Шешори: на терезах часу» увіковічила моє ім’я.

Особливу подяку складаю подружжю Олександруків: Миколі та Галині, які проявили молодечий колективізм, дали дерев’яні відходи для облаштування одвірка. З Миколою ми відкривали вхід у печеру. Дякую всім сусідам, які доброзичливо поставились до моєї пошукової роботи. Дякую Соколюку Миколі Івановичу, що цікавою розповіддю переказів своєї прабабки змусив мене вийти на київських прозорливців.

Щиро дякую заступнику голови РДА Костюк Анастасії Григорівні, директорові НПП «Гуцульщина» Пророчуку В.В., що у найвідповідальніший час направив до мене науковців Стефурака Ю.П,, Держипільського Л. М., Стефурака Івана.
Дякую лісничому Національного парку Михайлюку І.В., що допомагав у цій справі і дав дошку для укриття комори.

Надіюсь, що тепер дирекція Парку з наступної весни візьме шефство, підтримуватиме порядок, і зроблена робота буде пошанованою.

Від душі дякую усім людям, які так чи інакше причетні до розкопок Даж-Божої печери. Адже за минулий час про печеру Довбуша пішов широкий розголос по всій Україні. Люди приїжджають із Івано-Франківська, Львова, Чернівців, Києва та всієї Гуцульщини. Це і є подякою вам, добрі люди, від них.

Автор: Василь Петрів,
член Національної спілки художників України, народний майстер,
с. Прокурава.


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber