Записки засновника Мізинського музею

Я тоді  - студент художнього вуза, не міг би повірити, що з цього часу доля мене поведе по іншій тропі прямо в табір археологів, намертво пов’яже з Мізинською стоянкою. А поки що – днями „пропадав” в Ермітажі, Російськім музеї, в Академії Художеств, вивчаючи шедеври світового мистецтва, виставки митців різних країн і ін. Чомусь потрясли картини на теми історії, твори мистецтва зниклих цивілізацій.

Тему своєї дипломної роботи захотілося пов’язати з своїми знахідками старожитності. Я показав деякі ескізи викладачу історії мистецтва М. Г. Еткінду, який назвав цю тему безподібною, може тому, що вона починалася орнаментами всесвітньо відомої Мізинської стоянки. Цим було дано благословення на збір древніх орнаментів, вивчати які допомагав мені археолог В. П. Левенок. Одного разу на Мізинському острові в смузі прибою був знайдений уламок посудини кінця кам’яного віку-початку доби бронзи. На його рінці, під бордюром були зображені ключі журавлів, що летіли, як мені здавалося, з далеких країв. Пізніше стало ясно, що цей орнамент – „вісник весни” існував ще в часи фінального кам’яного віку і був „занесений” прибульцями – племенами перших землеробів на початку доби бронзи, що належали середньодніпровської культури.(3).

Це був початок збору вже не випадкової, а багатої музейної колекції, що висвітлить історію краю.

З’ясувалося, що із зникненням льодовика, викопної фауни, наш край, десь 12 тис. років був безлюдним, нагадував царство джунглів, птахів і звірів. До речі і досі, біля Мізина „сумське лівобережжя”, де рідко ступає нога людини, місцями нагадує, описані Арсеньєвим, нетрі Уссурійського краю. З цими місцями в середині 1960-х років мене ознайомив батько. Туди я – ще петербурзький студент, хотів їхати мотоциклом, але в провідники напросився батько, до чого я віднісся скептично. Потім на тропі до Воробйового острова і урочища Веселого на Сумщині батько сказав „будь обережним, а то зірвешся в багнюку з кладки і я не знаю, чи зумію тебе витягнути назад”. Я посміхнувся, але далі біля Собицького бору побачив під кручею в багнюці череп і роги лося, що колись зник тут і я загубив свою легкодухість. Ми вийшли на Сумщину, де від миса Голубцове ледве примітна звірова тропа повела по периметру бухти „Мохи”, що глибоко врізалася в Собицький бір. Ми опинилися в справжнім зеленім темнім тунелі. З північного боку і знизу – болотні джунглі, з південної по кручі – велетенські хвойні і листяні дерева, зверху зелене склепіння гілок. Після враження від Невського проспекту, де я мав квартиру, це оточення здавалося дивом.

-         А ось і урочище Веселе – сказав батько. - Це Веселе „Сумське” лівобережне, а напроти – біля Мізина є Веселе і правобережне - „чернігівське”.

-         А чому ж тут виникло два Веселих?” - вирвалося в мене.

-          А хто його знає, – була відповідь. - Може веселі були ці місця.

Пізніше сюди я прийшов сам, було пасмурно, а із стін тунелю вважалося, що хтось на тебе дивиться і мені стало якось сумно, захотілося робити розкопки на „островах”. Виникло враження, що ці „сумні місця” в древності були безлюдними. І знову я сюди попав через 22 роки в 1987 р. Тоді вже „на Сумщину” від дюн Березова через болото була проведена дорога, на яку було вивезено весь піщаний бугор Голубцове. В його кар’єрі я виявив залишки кераміки неоліту і зрозумів, що колись зробив грубу помилку - і ця „заболочена Сумщина” була в давнину заселеною, отже настав час – тепер уже з Відкритим листом – „посвідченням археолога” – розкрити давні секрети Сумщини.

Тепер мій маршрут проліг по лінії „Свердловка – Тимонівка” – через знищену вже бульдозерами надзвичайно багату старожитностями, терасу Дзвінкове. Цей пам’ятник викликає біль утрат. На окраїні кар’єрів тут виявилися залишки поселень неолітичних дніпродонецької, ямково-гребінцевої культури, яка залишила слід селища в вигляді півмісяця. Знайдено кераміку середньодніпровської, мар’янівської, сосницької культури, поселення передюхнівської (курилівької) культури, роменської, доби Київської Русі, ХІV-XV  і XVIII ст. Потім пастухи сказали, що в Тимонівський бір можна проникнути і з Свердловського острова по торфоканаві, куди я зрадівши поїхав велосипедом. Але заліз в такі джунглі трави, лози і кропиви, що злякався - звідси мене можна було забрати краще з вертольоту.

-     А чи не тут водяться вовки? – подумав я і захотів повернутися назад.

Врешті, над травою виникла стіна Тимонівського бору, на душі повеселіло, але несподівано шлях перекрив рів 3 м. глибини 5 м ширини з водою. І я з допомогою підкопів в стінах форсував рів. І присів на бугрі Накот. Врешті прийшла можливість вияснити, чи було заселене Лівобережжя тут? Почав копати і знайшов кремені, уламки посуду мар’янівської і ямково-гребінцевої культури.

Топографічні розвідки показали, що берег цей в добу неоліту був вище метрів на 2, тепер із-за алювіальних нашарувань, майже зрівнявся з лугом, був заселений ранніми землеробами мар’янівської, сосницької і передюхнівської культури початку віку заліза (8-6 ст. до н.е.). На 1-2 км південніше – в Забіловщині, знайдено і кераміку бондарихінську кінця доби бронзи, роменську і староруську Х – ХІІІ ст. В післятатарські часи XIV- XVст. тут було лише одно поселення Дзвінкове. Отже, обезлюдніли ці місця в пізні часи, хоча хутори (Забілівщина і ін.) були і пізніше. Ці залісненні тепер береги чарують красою.

Їх дослідження в мене залишили „незабутні враження” і в іншому плані. Так, в 1989 р. я так захопився розвідкою на Накоті, що не замітив, що сонце вже схиляється над мізинськими горами.

-         Треба поспішати, поки не замкнули на ніч паром. А куди їхати? По торфоканаві? Чи через Дзвінкове? Теж далеко. Поїду напрямок на „Мізинські Курені”.

 Звернув з лісової дороги на луг і злякав там диких свиней. Вони теж „вели розкопки”. Заглянув і їх „оранку” і здивувався.

На болоті виявився пісок, а в „свинячій оранці” - уламки неолітичної кераміки. Треба їхати і треба дослідити - ще раз їхати сюди в таку даль не хотілося. Почав спішно копати і здивувався: тут є неоліт, і сосницька, і бондарихінська (?) культура. Чому так – явно: колись тут рівень лугу був набагато нижчий навколо, а тут був бугор. Отже свині теж першокласні археологи – без них я б тут не копав... Але сонце уже над горою! Я „рвонув напрямки” на Курені. І загруз так, що ледве витягнув велосипед з болота. Зрадів твердій лісовій дорозі, але вона звернула на Тимонівку, а мені треба на захід – на Мізин. Побачив звірову тропу і заглибився в болотну багнюку. Лагуну давно повинен був форсувати, а їй нема кінця. Може я її перетинав не впоперек, а вдовж? А тут вже вечоріє, я знову загруз в болоті і замітив на руках товсту кору зелених мух і ґедзів, яких, на подив, не вдається відігнати. Впади тут і вони заїдять тебе живим за 5 хвилин.

Не пам’ятаю, як вирвався назад і нісся по темнуватій уже лісовій дорозі мов на мотоциклі. Побачив на лісовій дорозі дощову калюжу, витяг нову “афганську трубку”, яку син привіз з Афганістану щоб пити воду очищену, попив досита і понісся через Дзвінкове.

До свердловського парому прибув вночі. А на Десні темно і тихо, лише сюрчать якісь надводні чи підводні мешканці. Човна нема. Вмивався довго з насолодою, потім усівся на припаромок. Свердловка вже спить. Раптом чую голос свого учня Салуяна.

-          Серього, це ти? Перевези на той бік.

-         От чудо? Василь Єлисейович – це ви? А що ви там робите? Ведете розкопки? Почекайте, піду шукати ключ від парому.

А вдома жінка Віра Якимівна зустріла плачем: “Загониш на той світ...” Я і досі чую той плач передчасно покинувшої мене вже дружини – матері офіцера-афганця, з якою ми тоді слухали з платівки пісні Олександра Розенбаума “Дорога длинною в жизнь”, “Караван, караван, розовіє від крові Афганістан”.

-          Не так я тоді робив? – Може бути.

Але маси таких знахідок пам’яті землі зробила революцію в дослідження округи, дозволила брати участь в наукових конференціях в Чернігові, Сумах, Києві і за межами України. Спочатку було добре вивчено кам’яний вік округи, де навколо Мізина відкрито до півсотні поселень неоліту, багато пунктів всіх 19 археологічних культур краю.

Наш край, і право- і лівобережжя був густо заселений з первісних часів – його археологічна карта буквально рясніє пам’ятниками археології. Майже за 40 літ пошуку виявлено в 7-10 км від музею 18 поселень середньодніпровської, 34 мар’яновської, 42 сосницької, 10 – бондарихо-лебедівських. Але не все ще ясно в науці в питанні, коли в нас виникли перші зачатки землеробства. Вважається, що на Північній Україні неолітичні аборигени вели привласнююче господарство мисливців та рибалок (4). Але мені вдалося вже в ранньонеолітичній (дніпро-донецькій) кераміці з Дубини біля с. Курилівки знайти відтиски зерна пшениці (1, с. 43,4). Такі поселення лежать на ізольованих від “великої землі” “островах”, що були ідеально пристосовані для ведення якогось прихатнього господарства.

Але ж початок виробничого господарства доби бронзи в окрузі вивчено добре. Звичайно розвідки біля Мізина на “островах” розпочалися задовго до появи Мізинського музею. Наприклад, в 1925 році тут робив дослідження автор розкопок Мізинської стоянки М. Я. Рудинський. На Полтавщині його звинуватили за захопленні цими “непотрібними для пролетаріату діями”. Так же як він, під репресії попав у нас і В. П. Левенок - мій учитель археології.

Познайомився я з ним в 1964 році на прийомі в професора П. И. Борисковського, на стіл якому я поклав свої знахідки і сказав, що Піотровський мене послав до вас.

-          Знаю, він мені дзвонив. А звідки ви?

-         Я студент із Худграфа, родом з Мізина – село там таке є в Україні. Ви не знаєте.

-         Чернігівської області Понорницького району? – перепитав професор.

-          Точно так! От диво! А звідки ви це знаєте?

-         Ми, дорогий, ваш Мізин знаємо краще ніж ви самі – відповів Борисковський.

Із зашторених кабінетів археологів під стінами аристократичного залу почувся сміх. Далі я замітив, що на мене дивиться одним оком якась предивна, схожа на ассирійського царя, людина. Одне око її було нерухоме із скла.

-         А де ви це знайшли? – спитав цей “цар”.

-         Як де? В Мізині! – відповів я.

-         А точніше?

-         Н-нну-у-на 3,5 км північніше Мізинської стоянки.

-         Це на Стовпищі?

-         Точно так, Дубиною тепер зветься. Та що таке?! Звідки ви всі тут все про нас знаєте? – вигукнув я.

Це був В. П. Левенок – археолог, засновник Трубчевського музею. З тих пір я в його кабінеті почав вивчати основи археології. Там і розповів він як познайомився з нашим краєм. Десь в 1938 році він з мішком і лопатою виконував архорозвідку по Десні, копав десь на острові і був зв’язаний і доставлений в Сільраду. Ніч у льоху чекав чекіста і був допитаний їм так, що лишився ока.

-     Як натерпівся я тоді, Василь Єлисейович, так не дай Бог і ворогу. А за що? Добре, хоч живим залишився. – сказав він і я більше про це з ним ніколи не говорив.

Попрацювавши з ним більше року, я сказав, що вже вивчив усе, залишаю Петербург і їду в Мізин створювати музей.

-         Та ви зійшли з розуму! – сказав Левенок. – Ми його навчаємо, тягнемо в аспірантуру, а він: “Їду в Мізин!” Станете кандидатом наук і тоді їдьте, створюйте музей, нам на радість!

І все таки я переїхав у Мізин і зайнявся музеєм.

Одним з перших об’єктів став загублений в нетрях Собицького бору – на межі Сумщини – болотний Воробйов острів, що став “поезією моїх пошуків”, але про це йде мова в іншому місці. Спочатку збирали “твори первісного мистецтва” – орнаментовані уламки кераміки, потім, з допомогою археологів, перейшов до вирішення наукових питань, зокрема появи в нас перших землеробів доби бронзи – племен середньодніпровської культури.

З появою цих прибульців почалися навіть зміни ландшафтів, було вкорінене новий спосіб господарювання, на місці лісових джунглів виникали поля, луки, пасовиська – первісний ландшафт почав замінюватися антропогенним. Було це в кінці ІІІ тисячоліття до н. е.

Зібравши масу матеріалів по цій темі, я написав листа директору Інституту археології І. І. Артеменко і зустрівся з ним в Києві. Мене вразило, як ця людина, якій відірвало снарядом в плечі руку, впорюється з такою роботою. Потім почав їздити до нього.

Виявилося, що це не так простою Він то вилітав за рубіж, то приймав археологів, які товпилися біля його кабінету. Одного разу я застав його на конференції, де він сказав мені:

-     Пробачте, мені дуже незручно. Ви перед поїздкою подзвоніть мені в канцелярію і вони запланують нашу зустріч, адже наші бесіди затягуються надовго.

І я почав коректувати зустрічі таким чином.

Одного разу Артеменко довго розглядував мої знахідки, статтю, потім спитав:

-     А могильників у вас там немає? Я б приїхав до вас на розкопки.

Я зрадів – працювати з Артеменко було мрією, і я сказав, що на Дубині розкопав унікальне поховання, його матеріали привезу потім, а поки що пошукаю могильник на західній стороні Попової.

-     Ні, ні – на захід від поселень могильників не шукайте – там не буде нічого. Шукайте на східній стороні! – сказав Артеменко.

Усівшись в автобус “Київ - Новгород-Сіверський”, я згадав про це і розкрив свою карту  пунктів доби бронзи. “Видно Артеменко має на увазі гіпотезу Клейна, яка стверджує, що наші предки-індоарії вважали, що “світ мертвих” лежить на сході від них, а “світ живих” – на заході” (5). Чому так вважали, було загадкою. Одного разу, їдучи лугом вечором з розкопок, я побачив серп молодого Місяця, який пройде стадії народження, росту, повноти, згасання, помре на сході і знову з’явиться на заході. Отже – захід – сторона, де йде народження, а схід – смерті. Може тому схід вважали “країною мертвих”?

Тоді де тут шукати могильник? Згадав, що коли вперше під’їжджав до Свердловського острова, північний бугор, що домінував над місцевістю, прийняв за могильник. Це враження закріпилося - бугор оточував широкий заплилий рів, в кар’єрі теж була схожість з могильником. Але тоді я на острові шукав кахля для першої наукової роботи, а потім мене перевели на роботу в райцентр. А коли через 5 років повернувся в Свердловку, то побачив над могильником ківш від екскаватора.

В той же день я з учнем Салуяном вийшов на кар’єр. Салуян навів бінокль і закричав:

-     Василь Єлисейович, бачу череп людини, ось подивиться.

-          Дійсно череп, але чому він без кістяка?

Виявилось, що це антроморфний – схожий на відрізану голову людини, прикрашений орнаментом, горщик середньодніпровської культури, що проспав тут понад 4 тис. років. Наступні дослідження підтвердили підозру – тут був великий могильник. По гіпотезі Артеменко, це означало, що західніше острова – біля гирла Свердловської балки повинно бути поселення. Але мої пошуки там нічого не виявили.

Про це я розповів Салуяну і скоро він приніс звідти бажаний уламок кераміки. Але його хтось міг занести і з острова, отже загадка залишалася. Потім тут – біля парому з’явилися велетенські плавучі екскаватори. Вони вийняли з дна Десни на пляжі гори піску для теплиць разом з масою уламків кераміки доби неоліту, середньодніпровської, сосницької, передюхнівської і іншої кераміки. Як вони там опинилися?

-         А тут же раніше було підвищення, яке потім розмила ріка Головесна. – пояснив паромщик.

Гіпотеза Артеменка несподівано підтвердилася. Я їхав додому і тішився - є чим порадувати Артеменка.

Вдома – 16 травня 1990 року застав київських археологів Ю. Є. Олійника і Л. Є. Скибу, яким і розповів, що поїду в Київ і порадую Артеменка. Вони перезирнулися і я почув:

-         Ні, не порадуєте Артеменка – нема вже його між нами, рак головного мозку забрав його.

Було це за столом і довелося випита за упокой великого вченого. Мені ж ці археологи доставили надзвичайно цінний подарунок – товсту монографію знайомого мені петербурзького вченого “Происхождение изобразительного искусства”. На її форзаці я побачив автограф: “Самотверженному попечителю замечательного музея, - В святом палеолитическом урочище Мезина – Василию Елисеевичу Куриленко С глубочайшим и искренним  пожеланием Вам и вашим близким Процветания вашему археологическому детищу А. Д. Столяр...” Я сказав:

-     Дивно, що він пам’ятає  мене – “студента з Худграфа” і так незаслужено високо цінить мою працю.

А прохання Артеменко прийняв тепер як заповіт, не виконати якого не можу. Він шукав “Країну мертвих” і сам передчасно пішов туди. Досліджувати доведеться самому, звичайно, без тої ерудиції, що мав Артеменко. Було дуже жаль, що не встиг ознайомити його з даними своїх розкопок на Дубині, я звернувся до щоденників.

Там відмічено, що 25 липня 1975 року курилівські доярки сповістили, що на Дубині – колись болотному острові – будівники кошари знайшли якісь черепки. Я виїхав туди, не знаючи, що вийшов на слід надзвичайно рідкісної знахідки. На глибині 1,4 м виявив темну лінзу – залишки трупоспалення людини сосницької культури доби бронзи. Вогонь пощадив сітьові грузики з глини, відтиск підвіски  - може який знак влади, уламки якихось пластин з глини, проткнутих лозою. Зробив найгрубішу помилку – взяв лише частину їх, та й ті загубили десь в музеї. Дуже зрадів розвалу горшка, в орнаменті якого відразу прочитав унікальну ребусну композицію з фризом великих заштрихованих трикутників. Які, гадають, символізували зоране поле (6). Зняв чорну лінзу поховання трупоспалення, яка нагадувала відтиск ступні лівої ноги, що йде на схід, я вважав розкопки закінченими, потім замітив, що нижче поховання – на горизонтальних зрізах площадки з чистого материкового піску давно не зникають чорні крапки від зрізу обвуглених лозин до 1 см  в діаметрі, які зображають сузір’я Лева, Скорпіона і ін. Це було щось неймовірне – сліди астрономії в похованні доби бронзи?

Здивування посилилося після реставрації посудини і вивчення орнаменту – пояса заштрихованих трикутників, нанесених гребінкою під вінцем. Підрахунок ліній в трикутниках дав записи: (2+7=9)+(3+6=9)+(4+5=9) і т. і. Що це – сліди первісної математики? Але тоді наступний трикутник мав би вигляд 1+8=9, а там бачимо 3+ ...А це вже щось інше. Виникло питання - де в природі люди могли бачити ці ритми? Їх постійно демонструє неозброєному оку людини Місяць. Без телескопа він круглим здається три дні, які старовіри і досі вважають самими цінними для всіляких починань. На 4-й день Місяць ущербляється – настає “рушак” – самий поганий день. На “рушаку” навіть Олександр Македонський не розпочинав битви. Не снують на рушаку і хат. Після рушака проходить 6 днів – Місяць стає напівдиском, “фаза рушака” закінчується – її ритм буде 3+6=9. Два дні Місяць не світить, після його народження проходить 7 днів – Місяць стає напівдиском – фаза закінчується і залишається ритм 2+7=9.

Але в цій композиції з посудини нема послідовності зміни фаз – вони “замасковані”, отже візерунок, скоріше був якимось інструментом в ритуалах, ясним для “обранців”. Причому, річ іде не про сучасний календар, а про первісний ПРОТОКАЛЕНДАР, адже вважають, що в добу бронзи астрономічні спостереження велися в різних частинах світу (7). Нагадаємо, що по жанру ця ребусна композиція на посудині стоїть поруч з орнаментами мізинських палеолітичних браслетів, хоча зв’язків з ним не має. На цей феномен звернув увагу і науковий консультант фільму про музей (“Скарбниця давнини”) О. П. Моця. Мабуть, ми вийшли на поховання “первісного астронома”, що мав “досвідченого учня”, який зобразив з лозин малюнок сузір’їв в ямі перед кремацією покійника.

Отже, ми на Дубині знайшли могильник, бік якого з’їла р. Лоска, про що вона і розповіла - на її дні в піску я знайшов багато уламків різної кераміки. Як і слідувало чекати по гіпотезі Артеменко, в 1,2 км західніше Дубини лежить тераса Попова з масою кераміки доби бронзи. Мабуть згаданий “астроном” родом з Попової, пошуки на якій стали самою пам’ятною віхою в історії моїх досліджень краю.

Піщана борова тераса, на краю с. Курилівки ПОПОВА була заселена безперервно біля 7 тисячоліть (8). Тут вдалося виявити сліди 9 археологічних культур. Спочатку я тут, за порадою деяких археологів, збирав лише підйомні матеріали – черепки і кремені, яких тут були незлічені маси. Потім виявив, що сусідні колгоспи перед косовицею возять звідти в болотні прірви маси землі - кар’єр розростався і я почав затяжну “війну з бульдозерами”. Одного разу помітив, що мене переслідують два мотоциклісти. Перехватили вони мене на болоті між Курилівкою і Ігнатівкою на Накоті. І запитали хто я такий.

-          Директор Мізинського музею, - відповідаю.

-         А, так ви той самий Куриленко? Пробачте, ще раз вибачаємося, - сказали вони і зникли. Звичайно, це не мало впливу на роботу.

Я не усвідомлював повного наукового значення знахідок на Попової, і не повірив би, що вони будуть надруковані в наукових виданнях на українській, польській, англійській мовах. А тоді – в жовтні 1973 року - мені сказали, що на Поповій знову вирита траншея. Я виїхав туди і дещо заспокоївся - кар’єр майже на заливному лугу, де люди не селилися.

-     Там не буде нічого, - але, на подив, в стіні кар’єру побачив залишки розвалу корчаги сосницької культури з дивними орнаментальним фризом великих, награвірованих і заштрихованих трикутників, що нагадував “пояс стидливості”.

Як вони попали сюди – на край болота, де були лише огороди? Може це сліди жертовних посудин? Згадав розповідь родички Уляни Ковтун, яка на початку ХХ ст. “з усім селом, попом, хоругвами” ходила на поле. Там варили кашу і закопували горщик в жертву Матері Сирій Землі, щоб вона дала гарний урожай. А в добу бронзи їй приносили навіть дівчину з хлопцем, поливали їхнею кров’ю поле. Схоже, що ця корчага була жертовною.

Але найбільше мене порадував її декор. Схоже, що він відбив схему оборонної лінії, так необхідної для захисту поселення – оазису життя - від хижаків тодішньої тайги. Цю “лінію” утворює на корчазі мотив заплилої  канави, високий вал з пряслом над нею, “розорані” трикутники, “просо по полю”, “ромбічні хмарки” по моїй термінології.

Вдома я подумав, що коли ця корчага була закопаною як ритуальна, то таке чудо може зберігається і на північній ділянці. І назавтра я там виявив нову корчагу з схожим декором. Тут картуш трикутників нагадував колії від коліс з копитами коня посередині і “лошати” збоку, мотивом “дощику”, валом і ін. Великі уламки виявилися один за другим під орним шаром.

-         А чи дійсно це поле? Може це була землянка?

Я заглибився в землю, але там був світлий материковий пісок.

-          Отже – корчага ритуальна, закопана на полі!

Знову пішли уламки під поверхнею. Я захопився пошуками так, що забув про обід, воду, не помічав нічого навкруги. Помітити заставив різкий тріск грому над головою. Я розпрямився і був збентежений від побаченого: навколо – по всьому горизонту хмари були чорними і якимись грізними, а над головою – в зеніті - була якась дірка – світилося небо, сяяло сонце – я був на дні якогось фантастичного колодязя з повітря і чорноти.

Новий протяжний рокіт грому пронісся над околицею і заставив мене схаменутися.

-     Бозя свариться, - пригадались слова мами, але, як на зло, пішли нові уламки корчаги – не залишати ж її тут. Новий, яркий сполох блискавки і удар поблизу заставив мене пружиною вискочити з ями, схопити інструмент, вантаж і бігти в ліс, під гору. Вийшов з лісу на підвищення і почув, що мене окутав океан вогню, впав на землю і втратив свідомість.

-     Але чому мені так приємно? Я попав до Бога? Але ж я не віруючий, а чому він мені робить так приємно?

Опритомнівши, я побачив, що лежу на землі на дощу, поруч з металевою коцубкою-щупом.

-     Це він причина удару – замкнув різнозаряджені полюси між землею і небом? Закинув його і побіг у село. А вода ллється, мов у душі. Звернув у лоджію колишнього магазина і побачив там двох косарів з с. Слободки.

-          Там на бугру було страшне море вогню, - сказали вони.

-         То вдарило по мені. Розкажіть про це Слишу Євгену, з ним я служив в однім авіаполку – в «дальній авіації.

            Дома зібралася куча черепків, які я мив і склеював протягом місяця. Потім реставровану велику корчагу взяв у руки, вона якось тріснула і утворила на підлозі кучу черепків. Далі реставрував з них три блоки і відвіз в музей. Тоді я листувався з Д. Я. Телегіним – Головою товариства охорони пам’ятників археології. Написав про знахідки доби бронзи, статтю передав Телегіну. Він сказав, що вивчає лише кам’яний вік, але з мого дозволу може передати статтю аспірантці Н., що вивчає добу бронзи. Вона кілька років при моїй появі в Києві зникала, а дирекція інституту запевняла, що “завалила” мене листами, хоча я ніколи не бачив її почерку. Пізніше керівники інституту сповістили мене, що взагалі позбавилися цієї аспірантки і просили про неї забути. Я звернувся до нового зав. відділом доби бронзи В. В. Отрошенко з проханням допомоги і з ним надрукували ряд статей на українській, польській і англійській мовах – ввели матеріали в науковий обіг (3). 11 грудня 1998 року я отримав листа від Отрощенко, де він пише, що наша “стаття користується увагою. С. С. Березанська попросила в мене дозволу продемонструвати вашу карту з статті на Тшинецькій конференції в Польщі. Я їй сказав, що для цього ми її й друкували, щоб користувався нею найширший загал фахівців”. Прийшло тоді з Польщі запрошення на конференцію і мені, але довелося відмовитися із-зі трагічних сімейних справ.

Захопили нас і проблеми мар’янівської культури, яка існувала в ІІ тис. до н. е. Є думки, що неолітичних мисливців змінила вона, але в нас це не простежується. Тут в орнаментах цих культур не видно ніяких слідів контакту. Є вони в орнаментах неоліту і середньодніпровців, в курганах яких Артеменко знаходив і посуд мар’янівців. Це навело його на думку, що окремої мар’янівської культури не існує. Я в себе з’ясував, що і інша кераміка лежить разом на 23 пунктах, на 11 пунктах – вона лежить окремо: ніяких відтисків мотузка, типових для середньодніпровської кераміки там нема. Своє слово сказала і топографія поселень. Середньодніпровські лежать там, де й неоліт – в заплаві на островах і дюнах. Їх немає на притоках і майже немає на обривах. Мар’янівська кераміка, прикрашена наколами „колючого дроту”, лежить і на притоках р. Лоска, Студінка, на моїм огороді, на віддаленні від Десни і на пустинних східних гривах. Отже, немає підстав вважати її середньодніпровською, як вважали і деякі археологи в Києві.

Але найбільшого розквіту – вершин - культура доби бронзи достигла в сосницькій кераміці. Здавалося, що з цього і розпочнеться пряма історія сіл краю, але цього не сталося. В кінці доби бронзи відбуваються глобальні зміни в усьому. Приходить так звана арідна епоха – засуха. Рослинність повсюди вигоряє і хвилі кочующих орд з степів Поволжжя обрушуються і на територію України, сіючи хаос і спустошення, і добиваючи „залишки бронзової цивілізації”.

А головне – наближається нова велика технічна революція, визвана розкриттям секретів плавки заліза. Вона несе колосальні зміни. Якщо раніше мідну руду чи вироби привозили якось з Балкан і Кавказу, в мізерній кількості і за неймовірну платню, то залізної руди в болотах, заплавах нашої Десни було „скільки захочеш” – бери не лінуйся цілими тонами. І досі вона залягає в гирлі р. Лоски (урочище Черепиця), на Високій гриві біля Свердловки і ін. Все це різко відбивається і на локальній археологічній карті.

Але несподівано: замість 41 поселення сосницької культури ми знайшли лише 10 бондарихінсько-лебедівської (об’єднаної нами) культури кінця доби бронзи. Бронзовий меч і крихке бронзове рало змінюється на незламне – стальне рало. В житті племен доби бронзи йде занепад, крива показників кількості поселень йде вниз. Але це не означало регресу в історії – навпаки – йшла нова епоха прогресу. Керамічна орнаментика на неї зреагувала її зникненням. В мене виникає підозра, що людина зрозуміла, що гарантом високого урожаю є не вишукана орнаментика на жертовних посудинах, а звичайний гній, від худоби і птиці. В усякому разі бачимо, що посуд наступних епох став „безорнаментальним”, а поля потемніли від гумусу.

Як ми говорили, в 1965 р. при заснуванні музею, я зустрів пробіл в історії заселення краю – доба переходу від бронзи до заліза „була темною” – які племена населяли край в перехідний момент було неясно. Коли я ряду археологів показував знахідки невідомої кераміки, називаючи їх бондарихінськими, лебедівськими мені відповідали, що „у вас такої культури там нема”, між тим я виявив в окрузі вже 10 таких поселень, знахідки з них треба було в музеї кудись класти – в вітрини доби бронзи чи заліза. Правда, ці культури відомі були – їх просто не знаходили в нас.

Між тім давно визрівала ситуація для появи на карті регіону нової невідомої нам культури. Ще в 1960-х роках на вимогу Хрущова почалося підняття цілинних земель. Тому глибинну оранку зробили, на жаль, і на ПОПОВІЙ. Я тоді ще збирав „орнаментовані черепки” для свого диплома і появився на зораній Поповій. Виявив там масу „викорчкованих” уламків і блоків посуди, яку прийняв було за юхнівську, потім „передумав” - на юхнівській не буває таких „грубих наколів” масивної гребінки.

Повіз зразки в Чернігівський історичний музей.

-          Та це ж доба бронзи, – сказали там.

-          А яка ж культура?

У відповідь знизали плечами. Я повіз зразки і зарисовки в Київ до Артеменка. Він порадувався знахідкам і сказав, що це варіант пізньої сосницької культури, яка дуже змінилася. Цим було знайдено примірне місце знахідок на хронологічній шкалі, що дуже важливо.

Потім я розпочав розкопки кургану „тих часів” в урочищі Лісництво біля Курилівки. І знову, виявив кераміку, що нагадувала юхнівську, але віддалено. З Москви визвав телеграмою Мельниковську. Але загадки не вирішила і вона. Відвідали ми і місце знахідок виораної на Поповій, сосницькій, по Артеменко, кераміки. Мельниковська назвала її не сосницькою, а якоюсь дивною „може передюхнівською керамікою”, яку вона знаходила і раніше, мабуть в Білорусії. Мене заінтригувала ця „загадка за 7 печатями”. Пізніше почав копати тут по Відкритому листу і здивувався - там, де уламки міг „збирати мішком” було пусто.

Врешті повезло натрапити на землянку. Під її полівкою був шар доби бронзи, а на долівці – разом з загадковою керамікою виявив речі „дорожчі за золото” – вироби з заліза. Виявилася і схожість знахідок з юхнівськими: тут з’явилися перші в краї залізоплавильні печі, перші вироби з заліза – перші кузні. На мене навіть нав’язалася мелодія пісні: „Вони та вони кують. Вони, та вони кують. Вони кують, приговаривають, молотками приколачують”. Отже я „сів на слід” першого в краї заліза, виходить юхнівці втратили пріоритет – перейшли з 1-го місця на 2-ге, не вони „відкрили залізо”. Як же назвемо цю культуру? Курилівською? А, може все таки передюхнівською – цей термін вкаже на її місце на хронологічній шкалі. Врешті, разом з В. В. Отрощенко надрукували фундаментальну статтю в академічному журналі – ввели в науковий обіг існуючу тут бондарихінсько-лебедівську і невідому раніше передюхнівську (курилівську) культуру. (3,с.54-55).

Ця темна ліпна кераміка легко розпізнається по глибоких – грубих відтисках здвоєної часто гребінки, схожих на півмісяць і „місяць” ямках, знаках, схожих на букви ”V”, „Х” і ін. Цікаво, що ці орнаменти мають генетичну схожість з попередньою лебедівською, близькою з сосницькою культурою - точніше, з орнаментами, які несли „сліди місячного землеробського календаря” (3, с.54, рис.11).

Цікаво, що ці „календарні візерунки” наносили на сосницькій спеціальній посуді дуже малими квадратиками, які на лебедівській посуді збільшилися, передавали різні геометричні фігури, включаючи і водоплаваючих, а в передюхнівських орнаментах стали ще більшими. Отже, в окрузі простежується якась лінія розвитку племен сосницької, лебедівської, передюхнівської, юхнівської і дещо почепської культури на протязі всього І тисячоліття до н. е. Вона не була прямолінійною, мала зовнішні впливи. Племена передюхнівської культури, перейшовши тут першими на „залізну цивілізацію” в 8-6 ст. до н. е. почали мирний процес формування сіл з всіма, притаманними їм атрибутами – господарством з кіньми, коровами, гусьми, „санями в клунях” і т ін. В окрузі мною виявлено 23 цих поселень, що лежали біля Десни в заплаві на відкритих, часто не укріплених місцях. Але десь в Vст. до н.е. люди переселилися на високі обриви, створили перші в краї фортеці – юхнівські городища. Правда на схід від с. Свердловки в гирлі р. Головесни, в дворі Мізинської школи, простежені нами і зачатки передюхнівських укріплень. Але усвідомлене їх вивчення лише розпочинається.

Лежали вони на висоті до 80 м над Десною і добування води для себе і тварин було болючою проблемою. Доводилося копати колодязі фантастичної глибини, щоб обезопасити себе при штурмі городища. Звичайно, вивчити ці водяні ворота укріплення не так просто. Але інколи ми натрапляємо на їх сліди.

Одну таку загадкову споруду обстежував і я. Це диво трапилося в Мізині 28 лютого 1966 р. Тоді рано розтанув сніг і я в класі допомагав учню замалювати в вікні хату, коли черговий сказав що мене чекає в учительській голова Мізинської Сільради Ю. М. Мануйлович. Він, посміхаючись, сказав, що в Мізині „звершилося чудо”. Ганна, що жила на горі по сходу городища йшла з відрами по воду і почула за спиною дивний гул, оглянулась і побачила, що там, де посередині дороги ступила її нога, на місці щілини, куди стікав струмок, утворилася кругла шахта. А черевик, що валявся на дорозі дивився на Ганну з глибини 8 м. Ганна кинула відра і побігала в Сільраду. Ми з Мануйловичем прибули до шахти. Її в крейді мов свердлом зроблено. Стало ясно, що вона не природна. Я тронув лопатою і штукатурка  відпала. Заміри показали 120 см в діаметрі. Учень А. К. Буловацький спустився по вірьовці і пішов в сторону городища. Я закричав:

-          Толя – назад!

Потім шахту засипали, а через 10 років чернігівські спелеологи копалися тут марно. Якщо з дна шахти прорити на схід тунель, то отримаємо вихід з стіни кручі. Навколо городища були селища, скоріше тут був „посадський потайний вихід”.

На площадках, що оточують городище, мною виявлено сліди поселень юхнівських, староруських і XVII ст. Інша шахта 3 м в діаметрі, утворилася зимою в 1966 р. теж в крейді на східній стіні городища, але вона йде не до води, а під городище і служила, скоріше складом зброї пізніших – „післяюхнівських” часів. Сліди колодязя юхнівців тут були на 25 м південніше. Серед всіх навколишніх городищ Мізинське було найбагатшим юхнівським, яке має матеріали і інших культур, в тому числі і доби бронзи.

Юхніські фортеці мали великі рови, вали, стіну з вкопаних, загострених колод, ворота, що запирались на ніч, або при нападі кочівників. Стріли скіфів ми знайшли на Свердловськім городищі та в Коропі. Всі вони трьохлопасні, черешкові і втульчаті, бронзові дуже малі. Десь в ІІІ ст. до н. е. юхнівські племена зникли, залишивши землякам похмурі, загадкові городища по високих обривах, куди і літом і зимою в хуртовину і в гололід по під'їзним дорогам від Десни доставляли і воду, і сіно, і рибу і лід для льохів.

Здавалося в юхнівців були всі умови для розпочинання безперервної історії сіл в Подесенні, але і тут нічого не вийшло. Перервали своє існування і городища і села. Йшли нові часи. Не розпочали безперервну історію сіл і наступні племена почепської – майже “безслідної”, черняхівської, київської культури – І–V ст.

 

 

Є думка, що останні займалися навіть процесами державотворення, але десь в V ст. їх захопив процес „великого переселення народів” і наші прапредки відходять „на Дунай”, беруть участь в розгромі Риму.

А в VI – VII ст. наш край заселяють (може з залишками слов’ян) „лісові племена” колочинської культури, яких ми почали виявляти на притоках Десни і „далеко від неї”, наприклад в с. Ушивка біля витоку підземної річки. А на VIII ст. в нас палає лише одне волинцевське поселення на півострові Хуторище в Курилівці. Цікаво порівняти – 41 поселення сосницької культури доби бронзи і одне – волинцевське в окрузі. Крива показника поселень опустилася майже до нуля.

Але ж.. Де поділися колочинські племена в VII-VIII ст.? Розкопки колочинського поселення Усове біля с. Радичев наводять на думку, що тут колочинці може змішалися в VIII – IX ст. з сіверянами.

В ІХ ст. округу накрила перша велика хвиля заселення краю слов’янами - племенами роменської культури – сіверянами. Читається вона на карті дуже чітко. Це 10 урочищ з роменською керамікою біля с. Курилівка, Мізина, Свердловка, Тимонівка і 7 урочищ біля с. Радичев, де утворився їх племінний центр., а в Х ст. на неприступнім плато Хатинське - „південний город сіверян” на плато Хатинське. Це була найсильніша в краї фортеця, яка в коропсько-шосткінськім регіоні поступається лише Новгород-Сіверській. Мені здається, що виникло місто, як погост княгині Ольги. Не можна хоронити версію, що там міг бути і літописний ХОРОБОР, але лише „дотатарський”. Це тема окремих досліджень.

В Х-ХІ ст. місто оточилося посадами, окольними селами, йшло його різке розширення на південь. Але в цей час набрав силу „великий конкурент” – Новий город Сіверський і південний город Радичев занепадає. Цьому сприяли і нашестя половців. В ХІІ ст. від 7-8 заселених урочищ залишились два - городище північне і південне. Вони стали неприступною фортецею на водному шляху в столицю сіверян. В ХІІ ст. відбувся і занепад округи.

Відповісти на це питання туристів не так просто. Першопоселенці Мізина появилися десь 20 тис. років тому, але говорити, що Мізину 20 тис. літ не можна - його земля спустіла тоді, десь на 13 тисячоліть. І заселилася мезолітичними рибалками і мисливцями десь в VII тис. до н. е. Потім їх послідовно змінювали поселення раннього, пізнього неоліту, всі 5 культур доби бронзи, історію яких завершили поселення, відкритої нами недавно передюхнівської (курилівської) культури. Мешканці цих сіл вже знали секрети плавки заліза. Поселення ці  лежали повсюди – на островах, дюнах, іноді в селах біля Курилівки, Мізина, Свердловки, Тимонівки, репрезентуючи передісторію наших сіл. Їх історія розпочалася, десь в VIII-ІХ столітті і теж масою хуторів в околицях згаданих сіл.

В окрузі ми знайшли (без зони Радичева) понад 30 хуторів, які звичайно мали і кожний свій топонім – „назву села”. Але ми річ ведемо, не про топонім Мізин, а про безперервну історію заселення села. Самим першим таким сіверянським поселенням в Мізинській балці було, спалене в ІХ, потім в Х ст. „урочище Шкільний двір”. Його нам вдалося дослідити в траншеї водогону.

Звичайно, то була ще язичеська „роменська Русь”, яка десь в Х ст. змінилася державою Київська Русь. Тоді пройшла друга велика хвиля заселення краю. Уламки гончарної кераміки Х-ХІІІ ст. знаходимо на „островах”, дюнах, на обривах. І виявити цілий ланцюг таких надзаплавних поселень допоміг древній топонім Забрідки (ЗАБРЪ’ДКИ).

Розпочалося з того, що наш музей відвідав редактор райгазети В. М. Нікітін. Він сказав, що в терміні Забрідки ховається старослов’янський корінь „брі”, про що я згадав уже в ліжку.

-          Що означає термін Забрідки? Певно те, що лежить за бродом річки.

-          Якої річки і для кого?

-         Звичайно, річки, що текла від Хуторища в Мізин – нині стариці „Криве”. Саме в хуторян за бродом лежали ці обриви Забрідки.

-          А що там – на них?

-          Звичайно, родючі землі, яких нема на піщанім Хуторищі!

Хуторяни на Забрідки добиралися через брід і яр Кізківщина, де збереглася дуже вузька, глибока, мов прірва дорога, що йде на Веселу гору. Далі вона вела в дуже глибокий „Музейний яр” і в Мізинську балку. Отже „Забрідки – це поля, що йшли по кручі” – зробив я висновок і помилився.

Знайти помилку допоміг семикласник О. А. Леоненко, що жив під забрідскою кручею. Він приніс мені уламки посуду і сказав, що там на кручі кидав у стовбур ніж, а попав в уламок древньої посудини. Я сказав:

-          Та яка там посуда, хто там захоче жити на тій скелі?

-          А ось ходімо, я вам покажу її.

Дійсно тоді „на скелі”, я виявив сліди землянки київської культури, а потім великий ланцюг поселень Х – ХІІІ ст. Отже, після спалення “Шкільного двору” на кручах виник цілий ланцюг укріплених пунктів, на яких кераміки ХІV – XV ст. нема. Є вона на болотнім острові Березова, куди може від татар втекли забрідці.

Дослідження обривів виявили на їх периметру залишки землянок. Було дивно як мешканці, особливо при нападах ганяли вниз на луки худобу, птицю. Загадку розкрити допомогли легенди, про те, що колись під кручами була не дорога, а „безкрайнє озеро”. Потім виявилося, що яр, що йшов на „плато” з озера був і дорогою і вулицею. З південної сторони до неї примикає невелика „скеля-плато” з казковою по красі „площею – яром”, звідки не хочеться відходити – вона притягує, мов магніт.

Я подумав, що на „скелі” повинен жити якийсь феодал. І не помилився, коли провів тут розкопки. На жаль, не зовсім вдалі. Серед різних цікавих знахідок була і обмазка з випаленої глини. Взяв лише одну. А потім помив дома і побачив на ній „графіті” – букви „К” і ін. Копав там знову, але марно, правда знайшов там чудо – прибій з зазубринами, як в якоря. Вирвати прибій з стояка було не можливо. Ці „графіті” дуже зацікавили в Києві одного дослідника, який розкричався на мене, мов на батька. Я подумав: навіть „світила науки” – Піотровський, Артеменко і ін. зверталися куди людяніше, і не віддав знахідок.

Але повсюди мізинські кручі давали лише „сліди Х- ХІІІ” ст. Мізин післятатарський ховався. Було ясно, що шукати його слід під обривами, але там знаходяться двори. Мене гнали звідти вже не раз. Інші справи на дюнах - Хуторище, Березова, Дзвінкове – вони пустинні, тому і виявили сліди селищ XIV – XVст. Як шукати Мізин післятатарський було неясно. Врешті почав „допитувати” народні легенди і тоді пенсіонер Ларченко І. П. сказав, що по легендам Мізин заснував татарин-феодал МІЗЬ – МЕЗЬ. Я пожартував:

-          В нашого Мізина топонім має таку ж природу як і Київ.

-           Як саме?

-         А ви ж дивиться: „Кий” – Київ, “Мізь” – Мізин. „Мізин” – двір чи хутір Мізя.

-          Виходить так.

-         Так то так, – говорив я. - Але ж ми не знайшли жодного уламка кераміки XIV – XV століття.

І тут допоміг випадок. Одного разу, вже після смерті Ларченка, Мізин навістив онук лікаря Буловацького – Олександр. Він живе в Петербурзі, відвідував гурток юних археологів в Ермітажі, де колись „пропадав” я і на цій основі ми подружили. Одного разу Саша прибіг в музей захеканим.

-         Василь Єлисейович! – каже. - Копав в огороді діда погріб і знайшов Київську Русь.

Я взяв знахідки і не хотів вірити своїм очам: я тримав уламки кераміки післятатарських часів.

-         Саша, ти сотворив чудо – вийшов на слід, гадаю, дворища засновника Мізина, що жив в найкращому місці балки – там де і твій дід.

Розкопки підтвердили наявність на Церковній (колись Мізиній) горі сліди селища XIV – XVст. зруйнованого пізніше забудовою церкви. Виявилося, що заборона татар селитися на городищах стосувалася і Мізя - його двір збудували під схилом городища. Вважалося, що він був єдиним на північнім схилі гирла балки. Але в 1997 р. в траншеї  газопроводу “Двір школи” я виявив сліди нового поселення XIV – XVст. в менш красивім урочищі, яке могло належати „свиті Мізя”. Цікаво, що поруч в 1950-х роках техпрацівник школи Оришка, копаючи погріб, виявила братську могилу, де скелети лежали „головами всередину”, мов „квітка соняшника”.

Колись до мене в музей завітав з газети „Деснянська правда” кореспондент – потім мій сват – Петро Пулінець. Він тоді і спитав:

-          А скільки літ вашому селу Курилівка?

Я відповів, що це ще треба довго уточняти, що відповідь я надішлю в газету. Надіслав, але в 2003 р., коли Петра вже не стало. Вважаю не завадить вона і тут.

На такі питання, ми говорили, відповідати важко ще й тому, що тут їх два - скільки років топоніму села і скільки літ його історії. До того ж моя Курилівка виявилася і „мандрівницею”. Вона прописувалася на трьох урочищах: на терасі Попова, де народилася, на півострові Хуторище, та й отримала топонім, на острові Дубина, де ховалася в лихоліття. Відстань між ними – 0,5 – 1,1 км.

А взагалі, „піщаній курилівці” на історію повезло: її три згадані урочища заселилися десь 9 тис. років тому – знайдені там мною знаряддя з кременю в Києві признали мезолітичними (8, с.163). На цьому “трикутнику” я знайшов маси уламків посуду доби неоліту, перших землеробів середньодніпровської, мар’янівської, сосницької, бондарихінської, лебедівської, відкритої нами передюхнівської культури, що зникла в VI ст. (3).

Отже заселеними були ці три урочища безперервно десь 6,5 тис. років. А потім спустіли десь на 600 літ. Тому „в стаж” Курилівці вони не зараховуються – це її передісторія.

А в 1976 році мене навістив київський археолог Р. В. Терпиловський – спеціаліст по древніх слов’янах, які були тоді поза моєю увагою. В запасниках музею ми виявили і зібрані мною матеріали черняхівської, київської культури II – V ст. з Хуторища і Попової. Вони і визначили „день народження” Курилівки. Але йшло „велике переселення народів” і в V ст. ці пункти пустіють – наші „курилівці” теж їдуть на Дунай – допомагати „громити Рим”. Хтось тут видно залишився, злився з „лісовими племенами” наступної колочинської культури VI – VII, може й VIIIст.

Я „захопився колочинцями”, знайшов 6 їх поселень, які були і на р. Лосці, на Хуторищі. Тут в 1960 році бульдозер вирив якісь підвали і мій батько – тоді сторож Хуторища – приніс мені звідти півмішка черепків. З них я з муками реставрував велику корчагу волинцевської культури VIII ст. Тоді нас накрила перша хвиля заселення сіверян – племен роменської культури.

А 30 травня 1989 р. я, пливучи в повінь човном на Дубину, помітив здалека в стіні піщаного кар’єру на Хуторищі темну полоску і навів туди бінокль... Розкопки виявили тоді тут, на глибині 2 м шар з вугіллям, обгорілим лапником, кераміку сіверян ІХ – Х ст. Виявилося, що тоді Хуторище згоріло і з напільної сторони відрізалося великим піщаним валом городища. На нім в 1950 –х роках і „попрацювали” бульдозери, розрівнявши його.

За валом виявилися сліди поселень ІХ – XVI ст. Отже, городище пережило навалу Батия і спустіло в XVIст. Легенди, пошуки показали, що людей вигнали в полон татари. Але хтось зумів втекти. На його слід я напав на острові Дубина, що лежить в 1 км північніше в болотах. Там знайшов кераміку XVII ст. Існування тут хутора підтвердили і виписки Сіверського монастиря 1633 р., які згадують тут хутір Рожницького (9). В 1708 р. це поселення шляхтича згоріло, його слуги Ларченки переселилися на Попову, де „будинок поляків” стоїть і досі.

А на Хуторищі, згідно з легендами і розкопками, поселився біглий запорожець, що гнав тут смолу і дьоготь, запускаючи над лісом хмарку диму. Мізинці тоді говорили: „О і Козак знову розкурює люльку – справжній тобі Курило”. Так за ним і закріпилася прізвисько Курило, а за майбутнім хутором топонім Курилівка, а за його мешканцями прізвища Куриленки. Але потім р. Лоска своє  русло перенесла до Попової і Дубини, куди потягнулося і село. Колеса в млині Курила стали, потім і він сам „увійшов в історію”.

А на Хуторищі залишилися 2 двори, куди ми ще в 1933 р. ходили красти груші. Потім там виникла ферма. Але в лісі між Поповою і Хуторищем, ще в 1765 р. „Румянцевська перепись” зафіксувала великий і красивий Двір Лісництва – „Курилівський казенний бір”, де згідно легенді і Перепису, жили і „безземельні бондарі”. А Курилівка, тим часом помандрувала подовж р. Студінки на захід. Обірвала її рух війна, в 1941 р. Тепер село відступає до Попової, де й досі живуть „вихідці з Дубини” – „Поляки” і Куриленки. Отже заснували Курилівку в ІІ ст. на Поповці слов’яни, її вік десь 1800 років.

Складнішу загадку нам приніс топонім Свердловка (Псарівка). По легенді „цю назву селу дала псарня Забіл”. Але Забіли тут жили в ХІХ – ХХ ст., а Псарівку замітили і акти Рихлівського монастиря в 1679 р. А наші археологічні пошуки виявили тут і сліди поселення ІХ – ХІІІ ст. Д. Г. Гумилевський писав, що „В городке Псаревке князья северские проживали, когда выезжали на охоту. Здесь жили псари их со своими принадлежностями, оберегаемые укреплением от диких половцев” (9).

Ця його книга в моїй діяльності стала великою віхою, але перевірити джерело інформації Гумілевського не вдається: після його смерті величезний архів Гумілевського був проданий за безцінь торгівцю для обгортування на базарі риби (10). Залишалася надія за археологією. Гумілевський згадує „часи половців”, відомих по „Слово о полку Ігоревім”, а це занадто важливо.

Розпочалися пошуки псарні, яку Гумілевський розміщує „о бок с клатбищем”, на скелі. Цю умовну „скелю” треба ще знайти. В 1967 р. я показав О. М. Мельниковській кам’яну форму для відливки важких „звіриних” стріл, яку я знайшов на другому Свердловському городищі (Сад). Вона надрукувала її з мого дозволу і сповістила в статті, що в Петербурзькім Ермітажі зберігається староруська кераміка з цього городища, знайдена в 1907 р. Гатцюком, що мабуть гостив у Забіл.

Я розпочав багаторічні пошуки такої кераміки на цім городищі , де знайшов лише юхнівську і ліпну роменську. Пощастило виявити там укріплення дитинця, схоже роменського місцевого центра. Його відрізала від городища надзвичайно міцна оборонна лінія, з двома ровами 7 та 3,5 м ширини.

За 80 м західніше був 3-й рів з валом, що захищав підступи до городища сіверян. Його було в 1960 р. зрито при посадці саду. Отже, за староруську кераміку Гатцюк прийняв гончарну роменьську. Врешті було відкрито невідоме раніше, хоча й згадано туманно Гумілевським четверте Свердловське городище. Виявилося, що воно дійсно лежить між могилками і дитсадком на „скелі” – плато, десь 250 3 300 м. На півночі воно відрізане екзотичною дорогою, що йде по глибокому яру „від Десни” і дворища Ф. Вовка – відкривача Мізинської стоянки.

Риття глибокого котловану під дитсадок показало, що тут ще вXVIII ст. було дуже велике озеро, в яке і врізався від „скелі” відріг гори, перетворений на  мале городище – „укріплення від диких половців”. Але це городище було наполовину зрито при прокладці доріг через озеро ще недавно. Мої розвідки на городищі виявили в висипці залишків городища – на його в’їзді, кістки тварин та птахів, юхнівську, неясну гончарну і іншу кераміку.

Визвало подив велике двокімнатне підземелля з залишків тесаних дощок і широких „воріт”. Воно лежить глибоко під городищем, далеко від хат і зовсім не схоже на селянський погріб. Попередньо я його „охрестив” „князівською кладовою”. На жаль, весною скеля в кар’єрі завалилася і поховала знахідку. Признаки залишків великої псарні, валу, похилого „водяного тунелю” і ін. виявлено західніше городища. Вважають, що сіверські князі тут тримали досить багато собак  (11).

Було надзвичайно важливо знайти селище, де жили сім’ї слуг князя, і така можливість з’явилась, при  забудові в Свердловці центрального ансамблю села двоповерховими будинками. Тоді мої шефи з Чернігова доручили мені дослідити всі новобудови. Але я тоді жив у Коропі, де мені на зборах відкрито наказали не тратити часу на археологію, потім дали догану. Тоді я доручив дослідити новобудови своєму наступнику  Мізинського музею і він скоро повідомив що „новобудови обшукав – там нічого нема”. Але коли я „втік” з Коропа в Мізинський музей і навіщаючи „Свердловський ансамбль”, знайшов там в ямах кераміку Київської Русі, було вже пізно – були збудовані і шкільні корпуса, де я мав 5 уроків малювання. На уроці учням розказав про проблеми пошуків слідів Київської Русі біля школи.

На уроці мені сказали, що „староста гуртка Салуян чомусь відсутній”. Несподівано розкрилися двері і на порозі явився сам Салуян.

-          Сергій і де це тебе носить? – сказав я.

-          Василь Єлисейович! Знайшов Київську Русь, – сказав він.

-         Як знайшов Русь? – спитав я і в цей час Сергій вивалив на стіл з кишені разом з землею і черепки.

Учні, мов бджоли, обліпили стіл, на якому я виявив кераміку доби бронзи, київської культури і Київської Русі. Такі матеріали ми знайшли в дворі і при розкопках. Отже було доказано, що тут – на 200 м південніше городища було поселення Київської Русі, захищене оборонною лінією.

Звичайно, уваги заслуговує і “ратна сторона” історії краю. Наприклад, “битва з татарами” в с. Курилівці. Легенди говорять, що “тоді була така люта сеча, що навіть баби колотили татар кочергами”. Існує тут і бугор “Татарське КЛАТБИЩЕ”. В 1,5 км північніше могилок. “Баба Полька” розповідала мені, що вона, копаючи яму для погреба на бугрі, східніше головного болітця, знайшла братську могилу, де “в черепах всі зуби були цілими”. Там я знайшов бойові сокири ХІІІ ст. Звичайно, самі курилівці створити такий пам’ятник, як Татарське клатбище” не в змозі, тим більше, що населення тоді жило на Хуторищі і Дубині – в оточенні болота – організація відсічі татарам – скоріше справа раті міста Радичева, але детальна розмова про це в іншому місці.

На базі ратних, козацьких справ можна поєднувати “досить відоме” колись місто Короп і Шостку. На них покладав надію і цар Петро І. Про це говорить і його указ: “А порох для стрельбы войсковой… брать оттуда же – из Коропа”. А про шосткинське “вогневе зілля” теж “знають всі”. Правда, на відміну від Шостки, Короп тоді символізував примитивно-саморобний процес виробництва пороху – не мав шосткінської “технічно озброєної індустрії”. Але недооцінювати Короп тут не слід.

Короп тоді, як пише Цапенко, “був досить відомим містом-фортецею”, одним з центрів козачої “військової армати”. Тут виробляли артилерійське озброєння і обороні міста гетьмани надавали особе значення, з самого початку цих справ (12). Так, ще в 1659 році “сотенне місто” Короп було обернено в попіл. Але вже в 1669 році гетьман Многогрішний не тільки відроджує фортецю Короп, але й створює тут оборонну промисловість. Тут було налагоджене виробництво селітри, так необхідної для виготовлення пороху. Колись мене зацікавила довжина оборонних валів козачих фортець. Виявилося, що в Борзні вони мали довжину 130 саженів, а в Коропі – 744. На західних підступах до воріт фортеці було споруджено унікальну – єдину на Лівобережжі “церкву-фортецю” – “двор войсковой енеральной артилерии”, яку після закриття інституту козацтва перебудували на дзвіницю і назвали “Іллінською церквою”, яку було присвячено Богу вогню і блискавки – Іллі Громовержцу.

Отже невипадково Апанович в книзі “Збройні сили України” пише, що до появи шосткінського порохового заводу коропські козаки, примітивним способом виготовляли на рік до 600 пудів пороху. Тому мене (при проживанні в Коропі в 1980-х роках) заінтригував пошук слідів підземних порохових арсеналів. З цією метою було досліджено так звану “церкву-фортецю”, тобто Двір артилерії.

Виявилося, що ця “церква” має три поверхи, 8 залів, з яких 7-й – церковний. В стінах в 2 і навіть в 3,8 м товщини немало ниш для ядер і пороху, круглих і високих вузьких бійниць... Були проведені розкопки трьох підземель. В східнім секторі під цегляною підлогою виявився підземний хід, засипаний піском. В ньому я знайшов уламки посуди і кахоль ХVII-XVIII століття, а нижче – сидячі, стоячі, лежачі скелети воїнів.

Потім з’ясувалося, що між дитинцем і “церквою-фортецею” був такий рів, що через нього (в районі військкомату) ходив паром. Стало ясно, що “церква” була за межами дитинця і міських порохових арсеналів мати не могла, інакше при штурмі Коропа гарнізон дитинця залишився би без пороху. Отже, шукати “арсенали” треба було в центрі міста, в зоні скупчення церков. Звичайно, копати по асфальту, чи під будинком було абсурдом. І я поховав надію. Пізніше, ідучи в музей мимо старого сміхотворного “готелю”, побачив на його місці котлован для забудови 3-поверхового готелю “Космос”. Вечором дослідив котлован і знайшов забуті залишки цегляних підвалів ХІХ ст., розкритий вже тайник колишньої корчми, маси битих, дуже красивих тарілок в стилі “модерн”.

Назавтра все це щезло, з’явились уламки посуду XVII-XVIIIст., кахоль, а на дні котловану – дивні, розірвані якоюсь пекельною силою, арки з товстих вузьких коридорів 1,5-3 м ширини. Блоки з цегли XVII-XVIII ст. були не під силу екскаваторам і їх вирішили поховати тут знову. Комплексні дослідження привели до висновку, що перед нами були залишки порохових арсеналів. Щоб завершити це дослідження, довелося піти на “дуель” з начальством.

Звичайно, на “коропський порох” робили ставку до появи Шосткінського порохового заводу. Я захопився “віком Коропа”, який деякі “знатоки” розпочинають в XVII ст. Питання це надзвичайно складне, і не тому, що Короп не раз “обертали в попіл”, а й тому, що існував Короп пізній надзаплавний і “Короп” (населений пункт) ранній. Ситуація між ними така, як між Римом і Мемфісом. Туристи Рим називають “вічним містом”. Але, образно кажучи, єгипетське місто Мемфіс могло б поблажливо “похлопати Рим по плечу”: коли Рим ще засновувався, Мемфісу пішло третє тисячоліття. На околицях Коропа ми знайшли і сліди поселення кам’яного віку, низку культур доби бронзи, раннього заліза, включаючи колочинську культуру 8 ст., поселення Х-ХVIII ст. На жаль, розрив виник в ІХ ст. – роменської культури там – в заплавах Лівобережжя не знайдено. Є вона на Правобережжі в с. Городище. Тому не без моєї ініціативи відмітив Короп своє 1100-ліття.

Моє багаторічне вивчення питання локалізації м. Хоробора післятатарського укріпляє мене в висновку, що Короп ранній заплавний (що існував на острові Коваленчиха) до XVII ст. іменувався Хоробором. А переселення з Коваленчихи “на кручі” розпочалося ще в XV ст. з дворянської садиби нащадків Кирила Головачевського – першого академіка Петербурзької Академії мистецтв.

Цінні данні дає і архів сімейних записок сіверських вельможXV-XVI ст. Глинських – родичів Івана Грозного - матір’ю якого була Олена Глинська. З них відомо, що великий князь Вітовт, в 1399 р. після страшного розгрому татарами на р. Ворскла, звернувся до воєводи І. Глинського з проханням: “Только выведут меня твои вожи к моей Украине, к которым городам и волостям, я темы городы и волостями тебя и пожалую”. “И привели княж Иванови вожи Витовта к его городу Хороблю, да к волостям – к Макотину (схоже с. Накотін) да к Верху (Вербі) да к Сохачову, да к Оболоню”. Ці землі навколо Коропа і стали вотчиною Глинських. Мабуть їм належало і загадкове, надзвичайно укріплене особливе городище, виявлене нами біля острова Коваленчихи в болотному урочищі Зубейківщина, де в XVIII ст. жив відомий розбійник Горкуша.

Але цю гіпотезу про Хоробор руйнував факт – відсутність шару гумусу на бугрі Коваленчиха і наявність кераміки X-XV ст. лише по низинах. Кераміка неоліту і бронзи на бугрі тут лежить в суглинку. Виявилося, що весь гумус тут (крім окремих ям-підвалів?) козаки перегнали на селітру. В кінці XVI – на поч. XVII ст. Коваленчиха для козачого сотенного міста стала тісною, воно поступово перейшло на лівий берег (маслозавод) і, як пише Лазаревський, перейменувалося на Короп.

Це трапилося після сумних подій в сім’ї Глинських. Князь Михайло Глинський навіював побоювання московської знаті, яка “рвалася” до трону і тому в 1534 році він опинився в тюрмі. А в 1536 р. “того же месяца апреля Шуйские и иные бояре поймаша… князя Овчину и посадиша за сторож, идеже сидел и князь Михайло Глинский, и умориша его гладом”.

А в коропських козаків тоді “розпалювалося порохове діло” і вони залишки вотчини Глинських використали по-своєму. Після появи більш надійного “порохового джерела” в Шостці коропські порохові арсенали “втратили вагу” і зникли (13).

Вагомі сліди в регіоні залишила і Північна війна. В жовтні 1708 р. її театр, з участю глав держав – Мазепи, Карла ХІІ та Петра І змістився на Десну. 29 жовтня біля села Горки до шведів приєднався з козаками і Мазепа. Два дні вони були в с. Дігтярівці, дивилися, за легендою, в підзорну трубу. Гадають, що цим “дивним зволіканням” скористувався Петро І. Але наші багаторічні дослідження на місцях показали, що “дивного зволікання” і “блискучого використання” затримки Петром не було. Скоріше був удалий тактичний прийом Карла і Мазепи для обману Петра.

Відомо, що переправа шведів була в Мізині і Свердловці (14). Наші пошуки виявили, що в Мізині переправи в заплаві не було. Парадокс в тому, що 31 жовтня околиці Мізина справді стривожив гуркіт гарматної стрілянини, запах пороху, вогонь и дим над хуторами. А мізинський паром засіяла свинцева картеч, що летіла з острова, а тепер лежить в нас в музею. Гармати, поставлені Карлом ХІІ на Сірівській горі в три яруси побили багато росіян. Але ці події не такі прості.

Їх вивчення я почав у 1967 році з розкопок Північного бугра на Дубині в 1 км від Мізина. Навів бінокль на збудовану Мазепою Дігтярівську церкву, яку видно і неозброєним оком. З неї на Дубину – “острів” на лугу – дивилися і Мазепа з Карлом. А чи не тоді – в 1708 р. згорів цей хутір? Якщо так, то тут мають бути і сліди пожежі.

Справді, скоро пішов шар вугілля, залізо, що вкіпило в розплавлене вогнем скло, уламки погнутих вогнем круглих віконних дисків, інші залишки речей з багатого дому, посуд XVII-XVIII ст. Ясно, що жив тут багатий. Згадалося, що Гумилевський у виписках Сіверського монастиря знайшов запис ще 1633 р. “Да по речку Студенку, вверх от устья р. Лоски... бортники и рыбные ловли…, выше села Мізина от селища Рожницкого вниз по р. Десне”. Стало ясно, що це і є селище того шляхтича Рожницького. Це дворище поляка, будинок нащадків слуг якого – “поляків” стоїть поблизу і досі. А ось і його господар, пенсіонер Михайло Ларченко – по місцевому “Полькин Михаль”, йде сюди.

-         А, Скрипкине дворище копаєте? – мовить він на підході. – Кажуть 300 років йому.

-         Ось тобі й на, Михайло Андрійович! А чи знаєте ви, як мене порадували цими словами? Такі висновки роблю і я, але вголос сказати боюсь. А ви – сходу і прямо в ціль. Але я гадав, що це селище Рожницького, а ви кажете Скрипкине дворище?

-         Рожницького!? – перепитав Ларченко. – Так ви і прізвище знаєте? Гумілевський пише? А що ви думаєте – мабуть це і так. Ви ж дивиться – я по паспорту Ларченко, а по-курилівські “Поляк”.  А уявимо собі, що Рожницький від нудьги тут грав на скрипку. А курилівці візьми та й прозви його Скрипкою. Ось так цей бугор і назвали. Так само, як ви колись скажете “Ларченкове дворище”, а курилівці – “Полякове дворище”.

-         Маєте рацію, - відповідаю. – Зверніть увагу, це уламки кераміки кінця XVII – поч. XVIII ст. Нижче згарища – шар доби бронзи, а вище – пустота. Отже, гадаю, дворище  згоріло в 1708 році.

В 1978 р. мені сказали, що в с. Крисках знайдено горн, завантажений в три яруси білими горшками. Я виїхав туди на розкопки і здивувався: на посуді були ті ж орнаменти, що й на Дубині. Я відчув навіть почерк того майстра. Хоча колір посудини був різний.

-          Дивно! – сказав я. – Схоже, що горн згас в 1708 р.

-         А! Шведські горшки копаєте? – почулося за спиною. Я обернувся і побачив пенсіонера, батька Героя Соцпраці Безкаравайного.

-          А звідки ви знаєте, що ці горшки шведські!? – спитав я.

-          Та це ж тут всі знають. – відповів він.

Так я захопився Північною війною знову. Проти Дігтярівки на Лівому березі знайшли солідні земляні споруди – редути Петра І. Вони перекрили тут шлях шведам. Але вони місцем форсування вибрали не редути, а Мізин і Свердловку. Про це свідчать і історики, але вони не згадують, що з Дігтярівки в Мізин прямого шляху не було: між хуторами Ігнатовка і Курилівка були непрохідні болота. Сюди ми ще в 1941 році бігали дивитися, як загрузла німецька техніка. Мізин з Дегтярівки видно неозброєним оком, а щоб попасти в Мізин треба було робити “великий об’їзд” через с. Карасівку, Сухомлинівку, Лоску, Студинку. Цей відрив від Десни був небажаний, шведам треба було раніше за росіян потрапити в Батурин. Було два шляхи – короткий і довгий. Для короткого треба було зробити в болоті накот довжиною 1 км. Тут він існує і досі. Виникає питання: хто і коли його створив? Гумилевський писав, що в 1732 р. в Мізинській церкві свій прихід мали курилівці і ігнатівці. Отже вони тоді в Мізин ходили через накот, хоча трохи далі працювала і Дегтярівська церква. Може ігнатівці тоді просили збудувати Мізинську церкву на Кізківщині – ближче до них?

Що накот діяв вже тоді говорить і література і легенди. У XVII-XVIII ст. цими землями володів Сіверський монастир (9, с. 97). Було це і за Румянцевським описом, у 1767 р. Потім, за легендою, накот згнив і монастир велів курилівцям його поновити. Вони носили на плечах колоди, на які ще й сідав монах-наглядач. Тоді курилівці скинули його в багнюку і привалили колодою. Накот вийшов з ладу, бо його відновлювати в хуторян не було сил. Монастир відмовився від “курилівських бандитів” і реставрував забуту давню переправу “и починок, что были на р. Ласке” (9, с. 97). По легенді, побудували там і каплицю, а пізніше, Лощенську церкву. Але вже подалі від курилівців між с. Лоска і Студинка, де йшла знаменита Мізинська дорога (9, с. 97).

А “бандитська Курилівка” знову відрізалась непрохідними болотами, де, ще за пам’яті дідів, дороги не було ні зимою, ні літом. Потім, говорять, в 1907 р. відбулася страшенна злива. На Мізинській стоянці тоді “розмило кістки мамонта”, а в Курилівці піщані гори Голодове, Памірки і ін. І болотні великі озера були занесені піском. Я в це не дуже вірив, а потім в серпні 1990 р. за завданням з Києва дослідив траншеї Болгарського газопроводу, що, мені на радість, перерізав Курилівське болото. І виявив під 2-3 м алювіальної супісі торф. Тоді Накот було відновлено по реліктових заростях, а Лощенська переправа відійшла в історію. Отже, Накот зроблено десь на початку XVIII ст. Хто і навіщо його тоді міг створити?

У Курилівці навіть в 1767 р. було 49 душ “монастирських посполітів”, з них чоловіків – 9. Отже, курилівці не могли не тільки збудувати Накот, а навіть його поновити. Виникло питання: хто мав потребу і досить сил для його спорудження? Зробити це могли шведи по планах Мазепи. Недарма існують легенди, що “острови шведи насипали шапками”. Отже, загадкове дводенне сидіння Мазепи і Карла в церкві було невипадковим – цього потребувала підготовка раптового прориву в Мізин і далі – в Батурин, долю якого гетьман міг передбачити.

Шведи йшли сюди високим правим берегом, де розкинулися села, росіяни – лівим, низьким, заболоченим і пустинним берегом з наміром зірвати переправу шведів. Біля Мізина ширина заболоченої заплави була до 6 км, а нижче Свердлівки – на терасі Дзвінкове, вона звужувалася до 1, 5 км. Від Петровських редутів до Дзвінкового дорога болотна та й та важко прохідна. Вивчаючи її я в 1998 р. там ледве не загруз з велосипедом. Отже, для форсування заплави місця, кращого за Дзвінкове важко вигадати. Гадаю, Мазепа це знав. На то він і гетьман. Невипадково пізніше Забіла шосейну дорогу в сторону Шостки протягнув не біля Мізина, а на Дзвінкове. По цій, вже розібраній дорозі, в Шостку їздять і досі. Все це змусило шведів заховатися нижче Свердловки в яру Шведівщина проти Дзвінкового. Про це доносили і Петру: “А оне еще до сего часу стоят смирно, тихо и показуются мало” (14, с. 67).

Отже, твердження істориків, що шведи в Мізині “під артилерійським прикриттям навели мости”, ще не свідчать про їх наміри форсувати там і заплаву.

На Десні, в уроч. Рвачка, ми знайшли залишки невідомого мізинцям моста. Мабуть, це шведський міст-обманка. Адже було ясно, якщо шведи тут затіють переправу, то міст буде “розстріляний” з Мізинського острова, де були росіяни (до речі, залишили там три, знайдені мізинцями, клади часів Петра І). При переході моста тут шведи б потрапили в “мішок” – оточення боліт, стариць і росіян.

Але в “мішок” заманили корпус російського генерала Гордона. І “на тех шанцах было побыто и поранено с 500 росиян” (14, с. 67). А шведи, переправившись біля парому в Мізині, пішли не до росіян на болотний острів Березову, а під Десною на південь до переправи Шведівщина-Звонкове.

Там, біля Свердловки (Псарівки) виявилося і найбільше “шведських слідів”. Це підземні споруди (30х8 м, 27х6 м) в уроч. Рови, редути в Затоні, гарматні ядра під Пузирьовим городищем, під кручею Забілівщина, що зберігаються в музеї, топонім “шведівщина”, легенди про нього і ін.

Стріляли, схоже, і по Дзвінковому. Там ми дослідили залишки зритого в 1970-х роках схоже козацького могильника з уламками кераміки XVII-XVIII ст. Розмір курганів 17х3 м. Уцілілий курган 7х1 м нагадує кенотаф – умовне поховання загиблого в іншому місці. Замість скелета там були речі козака, кресало і ін. Отже, переправа через Десну в Мізині нагадує “військовий спектакль”, вдало виконаний Карлом і Мазепою, з метою відвернення уваги росіян від переправи на Дзвінковому. Головне завдання – форсувати заплаву – було виконане. Хоча це і не врятувало Батурин. Форсування на Дзвінковому визвало шалену лють Петра І.

Наш умовний “похід по слідах Сіверської війни” збагатив наше краєзнавство і новими фактами. Наприклад, про існування в Мізинський церкві своєрідного літопису, який, на превеликий жаль “зник в часи лихоліття” або потрапив в архів Філарета Гумилевського, який пішов для обгортки риби якогось “базарного продавця”. Гумилевський дає знати, що літопис цей вів в Мізині в перших десятиліттях XVIII ст. священик Семен Григор’єв, який цим робив величезну послугу місцевому краєзнавству, що ми загубили в пам’яті ці видні фігури місцевої історії, Але “голос” їх доходить до нас здалека: “В том приходе в Мезине, и деревнях Куриловце, Игнатовце...435 человек обретается” Відомі нам і інші цікаві факти про «Петра Поддубнаго, жена Парасковья за дворовым делом, Ониски Довгуленка жена Ирина: не въ чем до церкви ходить – съ них взысканъ штраф” (9, с.98).

Порадував нас і історик Костомаров. В Книзі “Мазепа” він писав, що “31 жовтня шведский король подвинулся к селу Ігнатовка и наметил место, удобноє для переправи... близ села Мезина” (15).

Перші знахідки дивних загадкових плиток з рельєфним орнаментами, виявлені на болотному Воробйовому острові під Собицьким бором, послужили доброю школою, яка розпочалася при зборі і вивченні матеріалів для диплому “Орнаменти прадавнього Мізина”. Цю тему, як виняток, затвердили мені в деканаті Художньо-графічного факультету Інституту ім. Герцена, в Петербурзі. Але збір цей був можливим лише археологічними методами, хоча я не знав, що поблизу Мізина в с. Свердловка лежить цілий склад чудових кахлів з кріпосного театру Забіл.

Він в мій музей потрапить через 20 років, а тоді я з лопатою шарив по козацьких, селянських, панських дворищах, на огородах, схилах балок, на островах і ін. Потім один з відвідувачів музею навів мене на масу уламків різних кахоль, що виявились на новобудові Коропського сирзаводу. Але мене звідти моє ж начальство прогнало, відправив на “термінові курси” археології. Поки я там проходив їх, бульдозери в Коропі знищили унікальне скупчення кахель на дворищі цеха по їх виготовленню. На цей пам’ятник, схоже, напала ще в 1920-х роках дослідниця кахель Євгенія Спаська. Але ж вона не змогла виявити цілу оригінальну школу коропсього кахлярства, що пощастило зробити мені. Вона різко відрізняється від знаменитої вже Ічнянської школи кахлярів.

Я розповідав про ці кахлі туристам, поки один з них не сказав:

-         А чому б вам не написати на цю тему наукову працю? В вас є така можливість.

-         А й дійсно так, – подумав я в ліжку і почав читати й аналізувати декор кахлів різних регіонів, порівнюючи їх з коропськими. Виявилося, що ічнянські і інші кахлі чисто народне ремесло, коропські дивують артистизмом малюнка, професіональністю композицій, які походять часто з дворянських садиб.

Короп – тоді сусід гетьманської столиці Батурина, був відомим і культурним осередком, мав цех живописців, що відбилися і в історії мистецтва України. Отже, ймовірно, що він приймав участь і в виготовленні не тільки високохудожніх композицій орнаменту, але й форм для відтиску рельєфних плиток для кахлів.

Мені пощастило зібрати і дослідити велику серію коропських кахель з філософсько-сакральними мотивами, які постійно “віддзеркалюються” з камінів. В цих орнаментах часто фігурує мотив трилисника – “крина”, пальметок – реліктів всесвітньо відомого мотиву “дерева життя”. Він фігурує вже в рельєфах стародавньої Ассирії, Вавилона, завезений до нас пізніше і тут поступово перетворився на подобу місцевого листка дуба.

На ряді пальметок зображалася загадкова накладка з трьома заклепками посеред. Виявилося, що подібні “залізні кружева” вXVII ст. виготовляли і ковалі, якими славився і Короп.

Пошуки витоків таких мотивів, відомих в Ассирії з ІХ ст. до н. е., В VI ст. до н. е. на воротах вавілонської богині Іштар, привели і до розписів Софійського собору в Києві, до блискучих поліморфних ансамблів кремлівських палаців в Москві. “Мізинські” 9-зубі пальметки майже копіювали їх, але були “теракотовими” – без поливи і в інших композиціях. Виготовлялися такі каміни часто білоруси і українці для Москви та інших міст.

Сама рання і несхожа на інші кахлі з Маслозаводу має зображення лева. Такі кахлі в XV-XVI ст. виготовлялися в Києві (16). Ми викопали її в парку біля будинку Кибальчича. Можливо тут було дворище предків академіка Головачевського, які могли кахлі вивезти з Києва. На це вказує і те, що всі 5 її мотивів рослинного і образотворчого характеру сакральні (священні), традиційні, що прийшли з Стародавнього Сходу.

В її центрі 8-променева зірка – мабуть символ долі. Над нею – заовалене Сонце, з якого виростає трилисник або крин – символ всякого зростання, по кутах – дерева життя. Два божества – леви, лижуть Сонце, оберігаючи його. Зірка між левами відмічає вісім напівосей світу, які будуть дуже популярні на кахлях XVII-XVIII ст.

Образ лева – символу Сонця, вогню, могутності божества частий персонаж стародавнього мистецтва. Його бачимо як стража гробниць фараонів, воріт в древніх царствах – Хетським, Ассірійськім, Вавілонськім, Єгипетськім і ін. Це добрий оберег, не хижак, а хранитель чогось вічного, доброго. В коропських кахлях цей мотив зник першим.

В “філософській” серії кахель часто бачимо мотив сонця, дерева життя, що виявилося і в сірій, неполивній кахлі XVII ст. з Свердловського острова, що забрала в мене три місяці праці. На ній бачимо рослинно-геометричний орнамент з віртуозним малюнком, по кутах – 4 дерева життя, в центрі – хрестовидна фігура теж з 4 деревами життя, схожа на план церкви Вознесіння в Коропі. В центрі кахлі заовалене сонце з картушем, що нагадує декор срібних застібок, знайдених в кургані Х ст. Гульбище в Чернігові (17). Отже, деякі мотиви ведуть нас в Х ст. Композицію пронизує ритм 8-ки. Мотив дерева життя тут являється варіантом Світового Дерева життя, яке на цій кахлі нагадує паросток тютюну, який тоді вперше в Російській імперії почали садити в м. Мена біля Коропа (18).

Ритми 4-ки і 8-ки з крайньою прямолінійністю пронизують кахлю з двора мізинської школи. Ритми 8-ки тут втілені і в центральну зірку з 8-ми напівосями, яким вторять і 8 ліній в її картуші, 8 кінців підков, 8 шевронів на “дереві життя” – ялинці і т. ін. Але це бачимо в окремій серії кахель. Пізніше на них появилися “світські” мотиви – букети квітів, геометричні орнаменти, рослини, де мотивів 8-ки нема. Недолік камінів з кахель виявився в їх неміцності – вони тріскалися, димили, давали чад і т. ін. Тому люди поступово відказалися від краси – почали робити каміни з цегли. А орнаменти з кахель увійшли в історію, стали надбанням археологів, музеїв.

На межі Чернігівщини і Сумщини біля с. Радичев, лежить найбільше в краї озеро Хатинь. На його “Сумській” північній околиці лежить живописна колись тераса Дзвінкове, що було заселене, схоже з кам’яного віку до XVIII ст. Через нього йде з Свердловки, через Тимонівку і досі дорога в Шостку, Терещенську. Десь на 2-3 км північніше Дзвінкового, в на подив чарівнім лісовим урочищі на березі серповидної затоки лежить дворище знатного свердловця і предводителя дворян Платона Забіли. Тимонівці звуть урочище Забіловщиною, свердловці – Забілиним лугом.

Тут були будинки одноповерхові, невеликі- дачні. Краса цього урочища притягує мов магніт – сюди хочеться переселитися жити, але місця ці вже глухі, безлюдні. Для мене ці місця ще цікаві і тим, що тут часто бувала і моя прабабуся Гуринка, за вродливість якої Забіла взяв її до себе служницею. А потім на Гуринку загледівся і мій прадід – вдівець Пантелій. На прохання жінки Забіли  Ганни завіз він Забілам дрова, а назад повіз Гуринку, разом з її сином Євміном від Забіли.

Говорять, жорстокою була прабабуся, згадують її “лихом”, а я – навпаки – коли в 1931 році загорівся біля моєї хати будинок, Гуринка схопила мене і понесла, сказавши:

-          А ви хоч і погоріть.

Звичайно, цього я не пам’ятаю, бо прожив тоді ще тільки три місяці.

Династія Забіли, як визначає енциклопедія, залишила яскравий слід в історії України. Пушкін в “Полтаві” пише: “И он с Забелой с Гамалеем и с ним, и с этим Кочубеем у бранном пламени скакал”. Поетеса Наталія Забіла, за переказами, останній раз відвідала Мізин в 1950-х роках. Забіли дружили і з Т. Г. Шевченко. В протоколі його допиту жандармами стоять слова “Между бумагами вашими находится стихотворение Чужбинского и Забелы. Первого – возмутительное, а второго – пасквильное…”

Перед талантом Шевченко схилявся і свердловський Забіла – меценат, син генеральші Фатерленд з Смоленщини, предводитель дворян. Забіла мав двір біля с. Покошичі, с. Радичев, Тимоновки, Свердловки. Тут один з будинків продав відкривачу Мізинської стоянки Ф. Вовку, залишки дворища якого ми обслідували недавно, в уроч. Вовча гора. З його вікон відкривався чарівний краєвид на Сумщину, куди вела і кам’яна “Забіліна” дорога, якою користувалися і його родичі заводчики Савицькі. Але в Свердловці на обриві Забілівщина я виявив лише уламки цегли, тарілок, бузок на бугрі біля могили Ганни Забіли: залишки чудового парку з високих пірамідальних тополь, що йдуть над урвищем велетенської кручі. Тут, в будинку Забіли була школа, потім піонерський табір, гульбище для свердловців, які згадують надзвичайно красивий будинок кріпосного театру Забіл.

Я зробив переписку з родичами Кибальчичів і Іваницьких, які згадували кріпосний театр, його талановитого режисера Максима Іваницького, якого з Мізина кучер возив в колясці Забіли по 2-3 рази на тиждень в цей театр. Йому – поету, актору, другу І. Котляревського, Забіла пропонував “за баснословну суму” постійну роботу режисера, але Іваницький відмовився. Сюди на літо з Києва, Москви, Петербурга, з’їжджалась елітна публіка діячів культури, які були в захоплені від дивної гри кріпосних акторів, незвичайного голосу Іваницького, який виділявся ще під час його навчання в Чернігівській духовній семінарії.

Але Іваницький володів і “важким характером”, до якого притерпівся і Забіла, що не раз виручав його від висилки в монастир і навіть тюрми, коли при розгромі Кирило-Мефодіївського братства був заарештований і Шевченко і Іваницький, в якого виявлено “крамольні бумаги”. Свердловці говорять, що тут був заарештований і Куліш, який читав тут забороненого “Кобзаря” Шевченко, і, схоже, подарував “Кобзаря” і Іваницькому, який читав Тараса селянам на пасіці.

Схоже, що дочка фабриканта Савицького Ганна, виходячи заміж за Забілу, взяла від батька в придане для театру Забіли з фабрики і художника. Видно ним був написаний і подарований Іваницькому дуже гарний портрет Шевченко, який після смерті Іваницького заховали від пристава, що заявив в адрес Іваницького, що “ім’я його повинно бути забуте нащадками”.

Думки Забіли були протилежними. Але в 1861 році всі кріпосні актори стали вільними, а через 10 років не стало і Іваницького. Спустілий театр ще пережив лихоліття, що мов гроза пройшли по перших десятиліттях ХХ ст. Потім театр зник. Чудовий ансамбль кахель, що прикрашав його інтер’єр, було розібрано і заховано надійно в парку Забіли тоді, коли його господар вже був муміфікований в склепі біля церкви, де тепер школа.

Всілякі відомості про театр, кахлі, щезли, мов хмарка диму. Навіть моя мати, говорячи про мою прабабусю – служницю Забіли, не натякала на цю тайну - пам’ять про них, “мов поле бур’яном заросла”. А в 1966 році я, збираючи орнаменти для диплома, прийшов на 2-ге Свердловське городище – на край парка Забіли. І виявив там в ріллі в саду уламки дивної білої кахлі з птахом Сірін.Цей персонаж з головою жінки сидів в кахлі на гільці в тривухом капелюсі, який носив цар Петро І в бою. Зовсім свіжі розломи побитої кахлі говорили, що вона не виорана, а занесена з якогось складу, що був десь тут. Шукав я його безуспішно до вечора, день назавтра, а через 20 років – в 1986 році на уроці в с. Свердловка, малюючи “птаху Сіріна” я розказав про те, що 20 років шукав склад, звідки походить цей кахель. Тоді 6-класник Андрій сказав, що знає цей склад.

-          Ну і фантазер же ти Андрій!

Тоді вибухнув гамом весь клас – виявилося, що вони там всі збирали яблука і бачили цей склад. Я зніяковів. Довелося в той день йти туди “гуртом”. Ми підійшли до лозяної, “допотопної” клуні, Андрій, мов мавпа поліз по плетню до дірки в стрісі і юркнув вниз в клуню. В мене почало тіпати серце:

-         Кіно якесь. – А коли розкрились ворота, заперті з середини, я побачив в кутку цілий склад чудових кахель, що вмерзлі в лід, бо на них капала вода. Я скрикнув:

-         Чорт візьми! Скільки разів я ходив тут, мимо цієї клуні і побоявся заглянути в дірку, щоб мене сторож не оголосив злодієм! Я 20 років чекав цієї миті!

Маса кахель з казковим для мене орнаментом була перевезена шкільним автобусом в Мізинський музей. Я відібрав з півсотні, інші звалили в яр. На днищах кахель ми виявили штампи заводів: кахляний завод графа Гурева, завод в Минську, Києві, “Дамп офтен фабрікен Берлін” і ін. Відчувся подих не тільки мистецтва, але й історії.

Я був в захопленні від небачених ще мною багатокольорових – поліморфних орнаментів, але Андрій сказав, що тут були ще кращі.

-          Кращі!? А де ж вони ділися?

-         Та, тут в нас один взяв додому і зробив з них собачу будку, - відповів Андрій.

Я про це розповів пенсіонерам і вони сказали, що й досі поважають Забілу і посвятили мене в подію, що відбулась колись. Одного разу Забіла, приїхав з Петербургу і застав в своїм саду злодія. Прямо на нього йшов сусід з превеликою в’язанкою вкраденого сіна. Сусід спочатку округлив очі, покліпав віками, потім жбурнув в’язанку, блискавично, мов кіт, перемахнув прясло і розтанув в бур’янах. Нагадувала про це тільки його в’язанка. Забіла позвав конюха і сказав:

-         Іване, загрузи віз сіна з цією в’язанкою, відвези і вручи Федору, та скажи, нехай він більше не ходить сюди.

Федора, з труднощами вдалося відшукати в бур’янах і вручити дар. Цікаво, що свердловці з нього сміються і досі, як з живого.

Будинок Забіли біля Покошич в 1920 чи 1930-х роках спалили браконьєри. Батьку моєму тоді Забіла говорив, що страшно мучить його, що горять книги, старовинні карти історії краю. А Забілу тоді, замість паліїв заарештували, потім відпустили. А на згадку Забілам, на перехресті доріг на полі, стояла алея тополь, але й її понівечила буря.

Гордістю мізинців до 1984 року була чудова, покрита різьбленням 2-поверхова будівля з дерева Хоромки. Вона стояла в 0,5 км від Мізина, в 1,5 км від двору Забіли, була з’єднана алеєю, окреме дерево з якої в 1996 році знищила блискавка. Цьому чуду сільської архітектури я завдячую добрими спогадами: адже в своїй Курилівці я, крім хат під соломою і хлівів нічого не бачив. Мізинці теж згадують Шульгу (Шульгіна) добрим словом: ходив часом в генеральському мундира по ярам, збирав трави і лікував всіх безкоштовно. Зате вони посвятам, тайком від генерала приносили на його кухню хто ковбасу, хто рибу.

- Це так положено, - казали вони кухарці. І Мізин зразу обіднів, коли Хоромок не стало. Мов людина, що втратила палець.

В 1970-х роках шкільний сторож Трофименко сказав мені, що Шульгіни були в великім родстві з Забілами і Савицькими. Дочка Савицьких Ганна була жінкою Забіли, а Соня – жінкою Шульги, дочки якого – Ніна і Наташа, працювали в Одесі в знаменитій кліниці Філатова, а в війну – розвідницями в тилу у німців. Ясно, що Шульгіни їздили в гості до Забіл і до Савицьких в с. Ушивку, де в 200 метрах північніше від фаянсової та склодувної фабрики Савицьких лежить унікальний пам’ятник природи – витоки підземної р. Лоска-2. По розповідях мого батька, нива якого була в тих місцях, страшенний фонтан води ще на початку ХХ ст. сягав 2 м в висоту, мов гриб неймовірної товщини.

Цікаво, що в окрузі платформа крейди накрита суглинком десь 12 м товщини, в зоні “фонтану” по р. Лоска крейда майже оголена. Не вода “фонтана” тут перешкодила утворенню леса? В усякому разі люди поселилися “біля джерела” вже в добу бронзи, потім в часи колочинської культури VI-VIII ст., Київської Русі, відірвавшись від Десни аж на 15 км. Воду брали, звичайно, з джерела. Адже вона і досі особлива – надчиста, фонтанує весь час з глибин крейдяної платформи часів мезозою. А тоді десь 60 млн. років тому, тут було море – залишки світового океану Тетіс, з ідеально чистою водою. Правда, останнє слово за геологами.

Найбільш феноменальним зразком такого явища являється супервелетенський фонтан планетарного масштабу – озеро Байкал, що б’є з глибин 70 км (19). Тому вода Байкалу унікально чиста. Унікальна енергія Ушивського джерела, вода якого заслуговує на предмет вивчення спеціалістами.

Про фаянсову фабрику, що існувала південніше джерела, в 1970-х роках ми майже нічого не знали, поки нам в музеї не розповіли про неї туристи. Вони бачили там “масу уламків тарілок”. Назавтра я виїхав туди мотоциклом ї не знайшов там нічого. Стомлений, присів неподалік млина, в лісі, на березі ставу. І зачарувався ліризмом і екзотикою місцевості. Подумав, що дворяни були великими майстрами по вибору ліричних місць серед мальовничої природи. Навколо були замріяні стовбури великих дерев, що відбилися в дзеркалі ставу, лілії, комиші, звідки неслися перегуки якихось істот, що затіяли концерт.

В цей час на плотині хтось кашлянув. Там був місцевий пенсіонер, який сказав, що я сидів біля дворища фабрики, що за моєю спиною збереглися залишок рову, слід від дуже високої стіни, що опоясувала місце, де працювали кріпосні майстри, що там в дитинстві він бачив цілі склади недоопалених тарілок, а деякі просвічувалися, коли ми через них дивилися на сонце. Що вироби ці везли через Свердловку в Терещинську, а потім за кордон. Я був вкрай здивований: та це ж був фарфор! Чого про це замовчує література?

Я йшов по траві в коліно і не бачив жодного черепка, нарешті копнув траву. Лопата не лізла в землю. Виявилося, що під травою товстий шар битого посуду, цегли – залишків тарілок різної стадії випалення – чорні, жовті, бісквітні, голубуваті, залишки чайників, ваз, салатниць, хлібниць, фрагменти художньо оздоблених ручок, рельєфних кольорових розеток, трилисників, виноградної лози з фаянсу, різнокольорові крильця “Амурів”, чи орлів, кирки, якими кріпосні шахтарі добували на великій глибині в шахтах каолін – глину, яку на Імператорський Петербурзький завод завозили з Франції, купуючи її за золото.

Було виявлено сліди 9 корпусів фабрики, котлован 2-поверхового будинку, де хтось “довбав” і вхід в замурований тайник, але, мабуть, даремно.

Їдучи додому в с. Студінка, помітив, що з багажника випадають черепки. Зупинився і на лавочці побачив бабусю.

-          А ти не Вульги Тарасючки син? – запитує.

-          Він – дійсний правнук Тараса. – кажу.

-         Так ось ми з тобою і родичами будемо. Твоя мама колись до мене і в храм ходила.

І розповіла мені, що її батько працював склодувом на фабриці Савицьких, був освіченим – мав багато книжок старинних. Та репресували його... А йдучи додому згадав, що мій сусід М. Кириєвський в 1940-х роках ховався тут від насильної відправки його в шахту в якоїсь бабусі. Вона мала на замку велику бібліотеку старовинних книг. Не допускала його туди. Ця хата зникла. І мені стало не по собі...

Дома на днищах посудини виявив печаті: “Ф. Г. Г. Савицьких. Крол. Уез. Черниг. Губ.” І останні клейма на днищах – 1860. А в 1861 році кріпосне право було скасоване і клейми на виробах більше не появлялися. Стіна навколо фабрики дожила до перших десятиріч ХХ ст. і була розібрана селянами для виготовлення льохів.

Поява такої могутньої кам’яної стіни в середині ХІХ ст. невипадкова. Китайці колись, за спробу розсекречення виробництва фарфору, відрубували голову. Не краще було і в Європі, Росії. Тут перший художник-фарфорист І. Чорний царські табакерки розписував закованим в ланцюги. “Щоб не втік” (20).

Гумилевський писав, що в Мізині церква була вже в XVII ст., а в XVIII в ній вели “літопис”. В ХХ ст. Мізинська церква стояла на найкращім місці на схилі балки, звідти її перевезли на протилежний схил в розібранім знівеченім вигляді і зробили з неї школу. Це майже всі дані, які я мав, працюючи в нововідкритім музеї, куди я почав доставляти і ікони, але отримав зауваження про непотрібність в музеї таких експонатів. Потім отримував дані, що в Мізинській церкві вели літопис і погляди на роль церкви почали змінюватися.

Але ще більшу користь нашій історії зробив, як з’ясувалось, невідомий нам священик, що жив на початку ХХ ст. в будинку, де нині музей. Він доставив кістки мамонта в Чернігів, допоміг відкрити Мізинську стоянку. Хто він: Іваницький, Мануйлович, чи хто інший – невідомо. Але цікава і корисна нашій історії і сама династія священиків Іваницьких. Пішла вона від козацького хорунжого Іваниці, що попав в полон до турків і втік перед стратою. Він і заснував на Чернігівщині село Іваниця, а дітей “всіх зробив священиками”. Один з них і приїхав в Мізинську церкву десь на кінці XVIII – на поч. XIX ст. Його син Максим – священик, пішов в артисти до Котляревського – великого українця-поета в Полтаву, звідти був висланий на перевиховання в Мізин, виховував тут і свого внука М. Кибальчича, бомбою якого був убитий цар. Потім династія священиків Іваницьких, як і Кибальчичів згасла...

В Мізині з’явилися і представники іншої династії священиків – Мануйловичі. На них теж “впала моя професіональна цікавість”. Розкриваю книгу “Малоросійський гербовник Лукомського і Модзалевського. „Издание Черниговскаго дворянства, Санкт-Петербург, 1914”. Модзолевскій – нині Мозолевский – прізвище досить знайоме. Чи не його нащадок – археолог-поет в 1983 році переслав мені свою дорогоцінну монографію “Скіфський степ”? ЇЇ він починає словами:

Життя і смерті спивши щедрий келих,

Усі літа спаливши на вогні,

Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,

І стугонять століття по мені.

А що писав Модзалевський тоді? Розкриваю сторінку 107. “МАНУЙЛОВИЧИ. Потомство Мануила, жившаго въ конце XVIIв.” В розділі “Герби Малоросийские” на табл. 54 – родовий герб Мануйловичів, що нагадує якір. В поясненні читаємо: “С подобноюэмблемою печать генерального есаула Ивана Мануйловича” – сотника глуховського 1718 р. і т ін. (21).

Свої герби мали і дворяни Мовчани, Савицькі, Іваницькі, Москальські (але не Паливоди – скоріше це була кличка), Оболонські, Павловські, Редьки, Забіли з Свердловки і багато інших. Їх нащадки дали мені цінні дані по історії краю. З Юрієм Мануйловичем я мав власну дружбу. В 1944 році він повернувся з фронту повністю без руки. Працював і головою сільради, потім допоміг мені розкрити одну важливу загадку. Вважається, що дворянський особняк, де нині музей, побудував офіцер Паливода. Мануйлович повністю відкидав цю версію багатьох пенсіонерів. Він стверджував, що особняк цей належав Москальському, в гербу якого відбилась кавалерійська символіка, що відповідає легенді, що в особняку жив офіцер. Причому росіянин-“москаль”, про це говорять і російські прийоми побудови особняка. Мануйлович змальовує і обставини переселення Москальського на “стоянку”. А вони залишилися пам’ятними. В велику засуху, коли всі були на полі, діти, що жили поруч з Москальським біля двору сучасної школи десь в хліві жарили собі яєчню і спалили половину Мізина і будинок Москальського. А по версії курилівців (Колешні Д. Н.) той особняк побудував на Хуторищі в XVIII ст. пан Захаров, що продав будинок в Мізин і виїхав. Його нема і в гербовнику: може він росіянин – друг “Паливоди”.

Виник “трикутник”: Захаров-Паливода-Москальський. Кого тут “відфутболити”? Звичайно, Захарова – він вибуває з гри. Залишилися Паливода і Москальський. Задачу, здається, вирішує легенда. Мізинці говорили. Що “Паливодою” його назвали тому, що він любив поливати огороди водою, чого не любили робити без потреби селяни і сміялися з нього. Це схоже на почерк неселянина, офіцера-винахідника, що відірвався від народних традицій. Отже, гадаю, що “Паливода” – кличка Москальського, бо мізинці – превеликі любителі кличок, згадаємо Курила, Поляка і т. ін.

В гербовику нема Шульгиних, Собичевських – дворян з Мізина. Але в “моїй музейній” історії Собичевські відбилися міцно з іншого боку. В 1943 році Мізинська Десна стала лінією фронту. Німці на обривах вдало замаскували масу вогневих точок, підпускали на лугових рівнинах наших солдат і косили їх вогнем. Це бачив і підросток Сергій Месоїд, що жив з матір’ю в опустівшим будинку Шульгина в Хоромках. Він наніс німецькі вогневі точки на карту і в вересні вже вночі переплив Десну, по знайомих дорогах через стариці, болото, добрався до штабу наших військ. А ранком побачив і земляка мізинця капітана артилерії Ф. Т. Губського. Той саме шукав в бінокль біля свого дому жінку.

-         Дуже хотілося побачити її, - говорив він мені. – Але не вдалося, біля моєї хати німці ходять і все.

Скоро наша артилерія нанесла нищівний удар по “схованкам”. Пам’ятаю легенду, яку чув після звільнення села, що “один снаряд попав прямо в ствол німецької гармати і зробив з неї “квітку””.

А Сергій з розвідниками переправився в тил німцям з рацією. Потім по розповідях Собичевської їх оточили німці. Розвідники відступили, залишивши для прикриття молодого воїна. Його і знайшла Собичевська після вигнання німців і поховала, але з відірваними вухами, без носа, очей – слідами допиту.

-          Наплакалися я тоді, - говорила вона.

Учні знайшли і передали в музей рацію, мабуть тих розвідників.

Така і інша інформація накопичувалася в музеї, потім її стало стільки, що вести екскурсії стало важко. Ми не могли “віддавати всю інформацію”, тому були раді, коли в 1992 році до нас завітала Київська студія Укртелефільм і створила науково-популярний фільм “Скарбниця давнини”, по матеріалах музею. Ці кадри так покорили, що я запланував створити на цих основах ряд картин. Але не знайшов часу.

У фільмі акцентується увага і на мисливців палеолітичної напівтундри, які створили дивні твори мистецтва та зачатки місячного календаря. Багато дав фільм і по оцінці іншого “чуда музею” – посудини доби бронзи з Дубини, що біля с. Курилівки. На ній уцілив фриз великих трикутників, які дублюють ритми ранньоземлеробського місячного протокалендаря. Кінорежисер О. С. Лизунов вбачив значення цієї речі і віддав їй належне. В 1993 році фільм був показаний по Укртелебаченню десь 12 разів, потім йшов на екранах сусідніх з Коропом кінотеатрів. Тепер зберігається у нас в музеї. Лизуновим було передано багато матеріалів, що залишилися поза фільмом.

На телеекранах наш музей показували і раніше, в колишнім СРСР. На таку високу оцінку нашого дуже простого музею ми на розраховували, тим більше, що вона не єдина – йде по іншим “каналам”. Так, Голова Коропської райдержадміністрації Михайло Півень 19 вересня 2002 року написав в адрес засновнику музею:”... Висловлюю глибоку шану та повагу за Вашу безцінну працю. Ви є хранитель нашої історії. Хай береже Вас Господь на многії літа”. Мені здавалося, що це – “тому що” ми хвалимо “свою” історію, але подібний відгук залишила в 2000 році і французька письменниця Анрі Деборан: “Вражена чудовим відображенням історії регіону...” Потім прислала нам з Франції і фото, зроблене в музеї. Виходить, ми робимо потрібну справу.

Про загадкову “Іллінську церкву”, що стоїть в Коропі, я узнав в газеті. Але чому її жодного разу не згадав Гумілевський в своїх “Єпархальних відомостях”? Перша моя поява в “церкві” визвала подив. Чому в ній два корпуси з 7 залами, в товстих стінах, до 4 м завтовшки, ніши для ядер і пороху, круглі тонкі і високі бійниці, на 3-м поверху, на який веде тунель в стіні – закрита залізною колись завісою бойовий майданчик і інші дива. Я вивчав, читав все життя історію мистецтва, в тому складі і світового культового зодчества, але такої “церкви” не зустрічав.

Врешті знайшов “оцінку Цапенка” в його чудовій книзі “По равнинам Десны и Сейма”. Він пише: “Не можна уявити використання цих приміщень в культових цілях. Спочатку тут була церква, потім її перебудували в фортецю” (12, с. 37). Але коли в “церкві” осипалася штукатурка, виявилася помилка Цапенка. Мені, після довгих пошуків стало ясно: споруда з самого початку, по плану побудована як фортеця, в який був і церковний прихід.Так, на другому поверху, під куполом бачимо залишки топки. Не можна уявити собі там піч під дахом на стіні. Поєднана вона з димоходом, що йде з першого поверху на другий та третій в стіні 2 м завтовшки, канал в якій зроблено по плану відразу. Стало ясно, що обидва корпуси виводилися одночасно, по плану.

В 1980 році вивіз з приміщень гори сміття, почав туди водити туристів, провів розкопки. Виявив сліди прибудови пізнішого ризаліту на південно-західному куту з “шахтою”, забитою глиною. В раннім – південно-східнім ризаліті після розкриття замурованого ніше та “кам’яної” підлоги під пандусом, виявилося друге підземелля, де на глибині 2 м виявились уламки керамікиXVII – XVIII  ст. і скелети людей, схоже воїнів в наклоннім, лежачім і стоячім положенні. Схоже, їх заховали при штурмі фортеці. Не випадково фігуру воїна на весь зріст, з двома святими по боках, було зроблено як фреску на відкосі дверей другого поверху на золотім тлі, яке хтось зрізав разом з тиньєою.

Деякі пояснення дає історія Коропа. В 1638 році тут гетьман Остряниця звертається до козачого гарнізону “виступити проти притиснень ляшських”, і визвольна війна охоплює це сотенне місто. В 1659 році воно було “обернене на попіл”, його фортеця – зрита. Але місто швидко відновлюється. Вже в 1662 році тут відкрито і “чудно прикрашену різьбленням” дерев’яну козачу церкву. Та в 1664 році Короп постраждав знову. Тоді гетьман Многогрішний створює в Батурині столицю, а поблизу – в неприступних болотах – “в месте Коропове” – оборонну промисловість, з “Двором войсковой енеральной артиллерии”.

Універсалом 1669 року він пропонує “знищеному и разышлому Коропову” “свободу от всяких податей”. Гарнізон стає гетьманським. Тут відливають гармати, формують “енеральну артилерію” (12, с. 38). Виникають і порохові арсенали, про які згадував і Петро І. Обороні Коропа надається особливого значення, тому при в’їзді на дитинець, з західної батуринської дороги, за поромною переправою, закладається козача “церква-фортеця” – двір артилерії з власним складом пороху і боєприпасів. При захопленні першого і другого поверху фортеці, її гарнізон міг закритися залізними горизонтальними дверима над тунелем і вести круговий вогонь з верхньої бойової площадки, захищаючи переправу на дитинець.

Дуже хотілося найти згадку про цю споруду в літературі. Врешті я її знайшов в Гумилевського. В “купчій кріпості” попаді Анастасії, яка продала свій будинок для Церкви Вознесіння сказано: “Року 1645 я... ижъ продала на церковь Вознесенскую… двор с хоромным стровением… стоящий помеж двора… войсковой енеральной артилерії”, до якого вельможа з Коропа – Ганна Забіла прилаштувала свого сина.

Цікаво, що в Румянцевській переписі 1767 року, де згадано три коропські церкви, Іллінська не фігурує теж. Тоді як Двір артилерії переродився в Іллінську церкву?

Це дуже просто. В 1775 році Катерина ІІ знищує інститут козацтва, козача слава Коропа зазнає удару. Двір артилерії стає “не у діл”. Бойова площа на третьому поверсі руйнується і через 7 років коропський архітектор – учень великого зодчого Баженова, на кошти генерального обозного з Коропа Юркевича, надбудовує над фортецею масивну, чужу для споруди фортеці двоярусну вежу-восьмерик. Утворилася дзвіниця, яка і була в 1818 році присвячена Богу Грому і Блискавки – Іллі. Коропчани говорять, Іллі – побічному сину Юркевича. З тих пір до 1881 року, коли бомба коропчанина Кибальчича вбила імператора, з цієї вежі коропчани по святах стріляли з гармат – запускали ракети з арсеналів фортеці. Це нагадує про козачу славу Коропа і підштовхнуло М. Кибальчича на створення першого в нас космічного апарату – “Ракети Кибальчича”. А саму фортецю перейменували в Іллінську церкву, яка відводила згадку про козачу славу Коропа.

В Мізинському музеї зберігається багато експонатів з досліджених мною маси пам’ятників археології Право- і Лівобережної Коропщини, Посейм’я і самого Коропа. Вони в цілому не відрізняються від знайдених біля Мізина і вливаються в загальну лінію розвитку орнаментики краю.

Мізинський палеолітичний орнамент, його форма і семантика були причиною мого переходу “з табору мистецтва до табору археології” після 12-річного навчання по лінії живопису. Спочатку були невдалі спроби розшифровки цих орнаментів “з позицій художника” – без потрібного рівня наукової підготовки, потім десятки років займався орнаментами “по роду служби” – постійно вів пропаганду мистецтва в музеї, школах, в вузі, на виїзних лекціях в ролі безкоштовного лектора обласної ланки і постійно вів пошуки невідомих матеріалів. А років через 40 виявилося, що “вже є що говорити”.

Тож, можна сказати, що ми вже все знаємо про мізинські палеолітичні орнаменти? На жаль, ні. Вони являються надзвичайною загадкою, частину якої розкрити вдалося. Адже, це “мізинське чудо” – єдине в своєму роді – в світовім палеолітичнім мистецтві по “складності малюнка”, хоча зв’язки з циклом Місяця дослідники бачать не лише на Мізинській стоянці. Ми говорили, що розробку мотиву меандру приписували грекам, що палеолітичні мисливці їх випередили десь на десяток тисячоліть, але це не все.

В мене довгі дослідження закріпили висновок, що в широкім браслеті “зашифровано” символічну модель СВІТОБУДОВИ, але в її первіснім розумінні. Для первісних “астрономів” це було своєрідне “наукове відкриття”. Його суть в тому, що людина усвідомила, що нічне Світило йде по колу навколо горизонту, проходячи всі стадії від народження до смерті вічно. Шовкопляс писав, що мізинці коло кременем на бивні зображали в вигляді ромба. Отже, три ромби вгорі означали три дня Місяця повного, за ним йде Місяць рушак, старичок і молодичок. Земля передана бугристою – в вигляді 7-елементних зиґзаґів, створених в дуже популярних в палеоліт шевронів, які будуть улюбленим мотивом і в орнаментиці неоліту і бронзи, поруч з мотивом трикутника, пов’язаного з ідеєю родючості.

Таку функцію виконував на статуетках мізинських пташок і мотив трикутника, який був вивчений видним істориком А. Д. Столяром. Якими були в нас орнаменти в мезоліті неясно. Відоме лише зображення голови людини на кістяній головці кинджала, який нам передав житель Шостки Наконечний – уродженець наших міст, який виявив знахідку в гирлі р. Шостка.

В неоліті ми бачимо, що мистецтво орнаменту почалося з нуля – з найпримітивніших наколів палички на поверхні глиняної посудини. Дивне мистецтво палеоліту зникло. Пізніше візерунки ускладнюються, виникають і складні орнаментальні композиції з мотивами ромба, трикутника, серпка, спіралі і рельєфні орнаменти-ямки, освітлені під різними кутами, створювали на круглій посудині дивну гру світлотіні – явище не передається в примітивних рисунках наукових публікацій. Сенсацією було для мене виявлення на неолітичнім кубку фігури, що нагадує мізинських птахожінок. На жаль, вона єдина. Неолітичні орнаменти залишаються безмежно далекими від мізинських палеолітичних композицій. І все ж неолітичні орнаменти мали велику прогресивну перевагу: це було масове і дійсно народне мистецтво, адже виготовлювали посуд кожен для себе.

В кінці ІІІ тисячоліття до н. е. відбувся різкий поворот в економіці і орнаментиці первісною людини - з’являються середньодніпровські племена землеробів і скотоводів, що принесли виробничу економіку. Рід їх занять відбиває і кераміка – вона щедро прикрасилася красивими відтисками мотузка, тому отримала назву шнурової. Цікаво, що, якщо декор посуду неолітичних риболовів та мисливців нагадує відтиски звіра на снігу, то орнаменти ранніх землеробів, особливо в сосницькій культурі, нагадує розорювання землі -  методом канелюрів оброблене все поле горщика. На ньому з’явилися мотиви колоска, зерен проса, пшениці, “розорані” окремі і масові трикутники, що означали, гадають, “зоране поле”, адже тоді з’явилися і домашні коні. В мистецтві середньодніпровців бачимо відтиски “гусеничок”, лапи собаки, листя іви і т. ін.

Загадкою залишається поява на посудині з уроч. Рвачка біля Мізина таких же як на мізинськім браслеті, вирізьблених шевронних ялинок. Але подив визивають не самі ялинки – вони є і на посуді неолітичнім. Диво в тому, що ця “коврова зона” всіх “ялинок” неясно для чого – наперекір законам краси, розривається такими, як в браслеті ромбами, які в браслетах символізували місце, де закінчується старий і починається новий напівцикл – де вмирає старий і народжується новий серп Місяця-молодика. Оцінювати це важко.

Панує тут не естетика, а закони ребусної композиції, як на унікальній посудині сосницької культури з могильника з слідами місячного календаря. В орнаментах мар’янівської культури цього немає. Вони більш одноманітні, своєрідні і шеврони цієї культури. На жаль, в нас є лише елементи графічної (схожої на “календарну”) моделі шевронних ялинок із Рвачки і немає моделі математичної. Є і доказ ребусної по жанру композиції!

Вершини розвитку керамічної орнаментики доби бронзи набув декор на посуді сосницької культури. Домінування там мотивів з землеробською символікою заставляє шукати в них і землеробську семантику - зв’язки з землеробською магією родючості. Є серія уламків, прикрашених таким декором, як і в орнаментах з ритмами місячного календаря. В фіналі доби бронзи орнаментика зникає майже повністю. Залишаються насічки по вінцю, скупі ямки. А в лебедівську культуру переходить як спадщина лише прийоми користування гребінкою, якою робили орнаменти з ритмами Місяця.

Але тут квадратні відтиски гребінки збільшені, вони зображають скупі, красиві геометричні фігури – ромби, зиґзаґи, “огорожу”, схематичні малюнки водоплаваючих. Такі відтиски гребінки в наступній – передюхнівській культурі початку віку заліза стали дуже масивні, глибокі, грубі.. Вони утворюють здвоєні, строєні ряди квадратних ямок, ямок круглих – схожих на диск повний, ущерблений. Напівдиск Місяця старого і молодого. Є і знаки – “букви” “VX” і інші.

“Губиться” орнаментика і далі: в юхнівській культурі V-III ст. до н. е. її ще менше, а в слов’янській ІІ-VIII ст. посуд “безузорний”. І лише в ІХ ст. в ліпній сіверянській (роменській) посуді знову з’являються скупі наколи тріски, обмотаної мотузком, а в гончарній кераміці Київської Русі з’являється, а потім поступово зникає мотив лінійного і стильового орнаменту. Ще пізніше йдуть відтиски красивих “колісчатих” штампів, десь в ХVІІ ст. виникає (в селі) посуд, розписаний кольоровими глинами, пізніше з’являється поліморфний – багатокольоровий поливний посуд, який в різних варіаціях доживає до ХХ ст. і відступає, витіснений емальованим металевим посудом.

Територія нашого Подесення лежить на відрогах Середньорусської височини, тому найвищі точки Чернігівщини “піки гір” лежать на Новгородсіверщині  і Північній Коропщині на Десні.  А десь 60 млн. років тому тут ще було море, яке й залишило нам “доісторичні кладовища” – крейдяні масиви мікроорганізмів та інших скам’янілостей, наприклад белемнітів. Інколи їх “в списки цінностей” не включають, але це не так – в музеї ми їх використовуємо вже десятки років. Це в науковім плані, про господарське їх значення говорить факт хоча б перевозки крейди баржами в Чернігів.

А в ХІХ ст. мешканці нашого Подесення крейду і вапно сплавляли по Десні, Дніпру до Києва і далі. А сітями, виготовленими тут торгували і на Азовському морі. Здалека привозили в дарунок Мізинській церкві і куплені там селянами речі.

Правда, сучасне використання крейди промисловиками похвальним не назвеш: її везуть Десною на відстані Новгород-Сіверський – Чернігів, по дуже “кривій” Десні. Потім звідти повертають “крейду” в вигляді “готових виробів” – цегли. То ж не краще було б робити її тут – на місці?

Але існують у нас копалини і “дорожчі” за крейду. Річ іде про каолін – надзвичайно рідке і надзвичайно цінне “викопне”. Каолін в XVIII-XIX ст. на Петербурзький імператорський фарфоровий завод везли возами з-під Москви або з-за кордону, де купували його за золото. Виходи цієї сировини мені вдалося знайти і південніше Мізина – в яру Залісна біля ферми. Про це “золото Коропщини” інформував газету “Деснянська правда”.

В 1982 р. з Чернігова в Хоромки (Залісну) прибув автобус “Ікарус” з французськими і нашими геологами. Вони знайшли виходи каоліну невідомих нам запасів. На цьому і закінчили. Мабуть, для промислових запасів його мало? Науковці розвідок не робили. А ми “народним методом” спробували. Мені мій батько говорив, що таку “вкрай дивну глину” він знаходив (будучи мисливцем) в яру Голодове західніше с. Курилівки, при копанні колодязя на Вигоні в с. Карасівці. Відтань між ними в кілька км. Але площа залягання каоліну значно більша. “Фабричний городок господ Савицьких”, що виготовлював фаянсові і фарфорові вироби в першій половині ХІХ т. працював в 15 км від Десни в с. Ушівка. Масу виробів Савицькі везли через Тимонівку, Шостку, Терещинську за кордон. В Мізинськім музеї я зберігаю десь 1,5 тис. речей з цієї фабрики, в основному в уламках.

-         Так то ж були Савицькі! – говорять мені. Вони мали десь тут і шахти з кріпосними шахтарями, інструменти яких ми маємо і в музеї. Дійсно, Савицькі вписали славну сторінку в цьому напрямку.

Надзвичайно цікавим природним явищем є кількакілометрові по протяжності підземелля біля с. Розлет. Німецькі окупанти відразу накинулися на них. Вони в 1942-9143 роках організували тут широкі промислові розробки цінної сировини – фосфоритів для відправки їх в Німеччину. Це особлива, дуже цінна сторінка історії краю. Ці гірські розробки були південніше села, в урочищі Миколка, де в ХІХ ст. стояла якась каплиця чи церква. Як пише Гумилевський, сюди з навколишніх сіл 9 травня тягнулися з молебнями хресні ходи. Тут в дуже глибоких ярах і починалися ті “нескінченні” підземелля. Звичайно, цю гору, мабуть, не слід порівнювати з “Мідною горою” в казці Бажова, але мати велику користь від неї нашому краю можна: на це звернули увагу відразу навіть німці – їм то везти ці “підземні скарби” було набагато важче, ніж нам. Варто звернути на них увагу і нам.

Заслуговує на увагу і багатюще загадкове джерело-фонтан підземної річки з особливо чистою водою біля с. Ушивка на Новгород-Сіверщині.

 

В. Є. Куриленко, 1992-2003 р.

Газета “Голос України” 27 жовтня 2001 року порадувала мене статтею “Човен з кам’яного віку” і я згадав, що схожа ситуація була і в нас в с. Курилівці десь в 1972 р., коли я повернувся в Мізинський музей, кинувши викладацьку роботу в вузі. Місцеве населення при нагоді допомагало мені в вивченні історії рідного краю. Тоді житель с. Кирилівки І.Н.Колешня сповістив, що зсовуючи бульдозером землю з кручі Голе болітце північне він знайшов на глибині 2 м загадковий чорний шар в світлому піску. Я виїхав туди.

І дізнався, що Голе болітце (200 м в діаметрі) схоже, метеоритного походження, являється цінним пам’ятником. Так, на південній межі його ми ще в 1969 році на глибині 7 м знайшли скопище кісток мамонта, про що журнал “Україна” відмітив заміткою “Водопій мамонтів”, розвиваючі мою гіпотезу. На східнім секторі “блюдечка” цього озерця виявлено залишки братських могил з бугра “Татарське КЛАТБИЩЕ”, де по народних легендах “відбулася така люта сеча, що татар колотили кочергами і баби”. Тепер на північному секторі кільця озера я виявив релікт “стічного каналу”, куди виходили залишки води. На багатьох стоянках в неоліті в нас так розводили “на чорний день” рибу. Таку внутрішню водойму я знаходив на Дубині, в Коропі західніше Лисої гори.

Згадав, що уламки неолітичної кераміки знаходив раніше і тут, але тепер не знайшов нічого. Так Голе болітце і забулося. Але в 1999 році ми з Н. С. Котовою - науковим секретарем Інституту археології НАНУ почали працювати над фундаментальною статтею “Неоліт Мізинського Подесення”. І вона попрохала мене розкрити загадку чорного шару. Але після нового пошуку в звіті для інституту довелося лише констатувати наявність на Голім болотці якогось попелища кам’яного віку, відщепів кременя, обвуглених зверху трісок і, схожої на залишки весла деревини. В цій статті згадано і чорний шар “Болотца”, після чого про нього знову “забули”, адже ми маємо вже 46 пунктів неоліту.

Згадана стаття в газеті нагадала нам про “обгоріле весло” на “Болотці” і я розповів про це і Колешні, що жив тут. І він швидко повів  мене на місце “чорного шару”. Зробивши цим велику послугу музею, бо скоро Колешні не стало. Я згадав, як він, сидячі на бугру, під час моїх нових досліджень шару вигукнув:

-          Корма обпаленого човна кам’яного віку!

Дійсно, цей рибалка розпізнав в знахідці з розкопу схожість з кормою човна. Днище “човна” було красиво обстругано крем’яними “сокирами”, уламки яких були поруч, в днище і борти виробу 6 см завтовшки були обпалені. Стало ясно, чому навколо в культурному шарі стільки відщепів з дерева – сколів, обпалених лише зверху. Дерево було звалено, перепиляне навкіс, обтесано зверху, поглиблено, мабуть полито смолою і запалено в потрібнім місці. Мабуть по надрізах робилися сколи крем’яним долотом, яке ми зберігаємо в музеї.

Корма човна читалася впевнено, далі пішли запитання: чому днище тут лише 4 см завтовшки – для човна це замало. Врешті ми побачили, що це ніякий не човен, а красиво оформлене заовалене і відрізане навкіс корито. Але порадувало нас інше – технологія виготовлення виробу – вона та, що і в “човна з газети” – опалення вогнем, сколи з середини. Ну, а що зніс ніж бульдозера на дні траншеї? Може недопалений човен? Його довжина, судячи по траншеї, була б до 6 метрів.

Знайдено і другий край косого зрізу, схожого на “корму”, а під ним уламок крем’яної “сокири”. На жаль, уламків кераміки не було – уламки неолітичної посуди я знаходив зверху – над чорним шаром раніше. Нижче їх шар був твердий, не займаний. Отже, “корито” належить кам’яному віку – неоліту ранньому, пізньому, а може і мезоліту? Поселення всіх цих трьох культур лежать в 200 м східніше від Попової. Як бачимо, газетна стаття допомогла нам дуже. На жаль, її автор – далекий від археології журналіст, наробив плутанини – описаний ним в статті човен відніс до кам’яного віку, хоча вік тієї знахідки, як він пише, лише 2,5 тис. років, а неоліт, навіть в нас на півночі, зник вже 5 тис. років тому. Журналіст пише, що висота його човна 1 м, а друкує фото, де він дітям по коліно. Нема в того човна і 14 отворів по 15 см діаметру “для весел”. Від отворів такий човен затонув би.

В статті є і інші недоречності автора-журналіста, незнайомого з археологією. Це помітно і при читанні книги Г. Линде і Є. Бреттшнейдера “Из глубины веков и вод”, виданій в 1964 році в Лейпцигу, а в 1969 році в Ленінграді. Там, в статті “Сабатинівський човен” на с. 65 читаємо, що аналіз деревини показав, що вік човна десь біля 2,5 тис. років. На цьому фоні наші знахідки в с. Курилівці виглядають досить вагомими і незаперечними. До речі, знаходили “викопні човни” на великих глибинах і в заплаві нашої Десни – по легендах – біля с. Кудлаївки, х. Смілого. Але їх не зберегли.

Не можна визнавати правильними і докори журналіста археологам, що вони не пускають сторонніх до себе в розкоп. Тут археологи, як і хірурги під час операції, цілком слушні. Не розпочинав би я з таких човнів-довбанок і історії нашого флоту. Скоріше це початок історії домашніх риболовецьких засобів. Адже острови – наприклад Тугаєв грудок, що лежить в 3-4 км від Новгород-Сіверщини, Сумщини і Коропщини, не могли існувати без зв’язків з цими берегами. Інша річ – знахідки “козацьких чайок” – це дійсно золота сторінка флоту України.

 

- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"