Згідно з літописом "Повість минулих літ" західні межі розселення східнослов'янських племен сягали Прикарпаття, де проживали хорвати, а вздовж течії ріки Західний Буг простягайся землі волинян та дулібів. У межиріччі Дністра та Дунаю у Західном) Причорномор'ї жили тиверці, сусідами яких від Дністра були уличі. Це дає підстави вважати, що територія сучасного Тернопілля входила до району розселення таких союзів племен, як хорвати, волиняни, дуліби, тиверці.
Впродовж VI-VIII ст. союзи слов'янських племен перетворилися у прадержавні утворення - племінні княжіння. Писемні джерела зафіксували існування додержавних об'єднань дулібів, білих хорватів. Племінні княжіння стали фундаментом формування державності у східних слов'ян.
Основою племінних союзів була сільська община. Як і раніше, слов'яни займалися рільництвом; у них з'явилися нові удосконалені знаряддя праці для обробітку землі, розвиваються різні ремесла (гончарне, ювелірне, кісткорізне), широко у вжиток входить залізо. Слов'яни будують укріплені городища, що згодом перетворюються у міста, які стають центрами торгівлі, як внутрішньої, так і зовнішньої.
В південній частині Тернопільщини (Касперівці, Колодрібки Заліщицького, Більче-Золоте, Сапогів Борщівського, Красіїв Монастириського, Гайворонка Теребовлянського районів та на півночі (Збараж, Максимівна Збаразького району, Кременець) знайдено десять скарбів римських монет. У скарбі з Касперівців було 1000 монет, а у знахідці з Красієва нараховувалося близько 2300 монет.
На землях Тернопільського краю виявлено близько 200 городищ, поселень. Зокрема, с. Горошова, уроч. Підгороддя, с. Вільховець, с. Нижнє Кривче, с. Слобідка-Мушкатівська Борщівського; с Зелений Гай, с. Касперівці, с. Колодрібки, м. Заліщики Заліщицького; с. Великі Вікнини, с. Луб'янки Збаразького; с. Верхній Іванів, уроч. Коношгасько Тернопільського районів.
Слов'янські племена волинян, дулібів, тиверців, хорватів, які поживали на території Тернопільщини, здавна були пов'язані з політикою київських князів. Вони брали участь у походах Олега та Ігоря на Візантію. Згодом землі Тернопілля потрапили під владу польських князів, і тільки у 980-990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину і Волинь та приєднав їх до своїх володінь.
Галичина - історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністра, Західного Бугу, Сяну. Це територія сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини) областей України, а також ряду воєводств Польщі.
Волинь - історична назва українських земель, які охоплюють територію на південь від Прип'яті та верхів'їв Західного Бугу. Це територія сучасних Волинської, частково Рівненської, Житомирської, Хмельницької та Тернопільської областей.
Наприкінці XI ст. велика і могутня Київська Русь почала дробитись на окремі землі і князівства. На західноукраїнських землях було кілька князівств, і, зокрема, територія сучасної Тернопільщини поділялася мі двома: південні і центральні райони краю належали Теребовльському, північні - Шумському, котре, проте, існувало недовго.
У Галичині виникло три феодальні князівства, в яких осіли Ростиславичі — правнуки Ярослава Мудрого: в Перемишлі - Рюрик, Теребовлі - Василько, в Звенигороді – Володар. Любецький з'їзд (1097р.) визнав за Васильком Ростиславичем Теребовльське князівство. Під час з'їзду Василько зблизився з Володимиром Мономахом, що стурбувало Волинського князя Давида Ігоровича. Волинський князь спільно з київським — Святополком Ізяславовичем захопили Василька в полон, наказали його осліпити і підняли війну проти Ростиславичів. Боротьба закінчилася перемогою братів Ростиславичів у битві на Рожному полі у 1094 р. З того часу вони міцно тримали свої землі, захищали їх від нападів половців, заселяли прикордонні землі, використовуючи для цього степовиків, які погодились перейти до осілого життя. Можливо, ще з того далекого часу дійшли до нас назви населених пунктів - Полівці (Чортківського району), Печеніжин, Торське (Заліщицького району). Успішно боронили свої землі Ростиславичі і від посягань польських князів та угорських королів.
Син Володаря Володимирко (1124-1153) об'єднав у 1141р. всі галицькі землі в одне князівство і переніс свою столицю у місто Галич. Володимирко вів напружену боротьбу з Польщею, Угорщиною, Києвом Упродовж усього життя заповзято і послідовно здійснював єдину мету -зміцнення Галицького князівства. Тому й залишив своєму синові Ярославові сильну і добре організовану державу.
Ярослав Осмомисл (1153-1187) продовжував справу батька. Автор "Слова о полку Ігоревім" оспівує могутність князя: "... високо ти сидиш на золотокованному столі, підперши угорські гори своїми залізними полками... Гроза твоя по всіх землях тече!" За князювання Ярослава Галицька держава зміцніла, територія її зросла. Він успішно воював з половцями, розширивши межі князівства до гирла Дунаю та р.Куяльник: ці терени були потрібні для поширення торгівлі з Візантією. Галич став визначним торгівельним і культурним осередком. Ярослав був у союзі з Юрієм Долгоруким, Візантією, Угорщиною. Князь тримав у покорі і внутрішніх ворогів - бояр, які, набираючи економічної сили, намагалися впливати на політику держави, підпорядкувати своїй волі дії князя.
Після смерті Ярослава князем став його син Володимир (1187-1199). Він не зміг справитися із свавільним боярством. Бояри у 1188 р. запросили князювати у Галицькому князівстві Романа Волинського. Володимир звернувся по допомогу до Короля Угорського Бели ІІІ. Той вигнав Романа, але, порозумівшись з частиною боярства, ув'язнив Володимира й у 1189 р. оголосив себе королем Галичини, а намісником став його син Андрій.
Ця перша окупація Галичини угорцями викликала велике хвилювання по всій Україні. Володимир утік із в'язниці. В боротьбі проти ворогів йому допоміг польський король Казимир її. Угорці відступили без боротьби. Володимир залишився князем до смерті. З ним закінчилася династія Ростиславичів, яка об'єднала Галичину й заклала підвалини її державного життя.
Коли Володимир Великий на початку XI ст. наділяв своїх синів землями, Волинська земля дісталася Всеволоду. З того часу Волинська земля набула статусу окремого уділу. Під час боротьби за київський стіл після смерті Володимира Великого його син Святополк у 1018 р. віддав західні землі польському князю Болеславу. У 1030-1031 рр. Ярослав Мудрий повернув втрачені території.
Волинське князівство остаточно відокремилось від Києва в середині XII ст. за князя Ізяслава Мстиславича, внука Володимира Мономаха. Після його смерті воно розпалося на ряд окремих малих держав. З 1157 р. місто Шумськ стало центром одного з таких удільних князівств. Проте Шумське князівство проіснувало недовго: у 1170 р. воно перейшло у володіння дорогобузького князя.
Об'єднання окремих удільних князівств, в тому числі Теребовельського і Шумського, в єдине Галицько-Волинське відбулося за правління волинського князя Романа Мстиславича (1170-1205). Спочатку Роман зібрав докупи розрізнені волинські князівства, об'єднавши всю Волинь під своїм керівництвом. У 1199 р. галицькі бояри запросили його на княжий стіл. Ставши галицьким князем, Роман Мстиславич створив могутнє Галицько-Волинське князівство.
У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні князівської влади, послабленні влади бояр. Союзниками князя у боротьбі з боярською верхівкою виступали міщани та дрібні бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. В 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське Переяславське, Галицьке та Волинське.
Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, стримував зазіхання на українські землі з боку польських та угорських феодалів. Влітку 1205 р. Роман Мстиславич розпочав військовий похід на Польщу, намагаючись припинити напади польських князів на галицькі землі, зміцнити західні кордони Галицько-Волинської держави. Вирішальна битва з поляками відбулася в червні 1205 р. під Завихвостом (тепер Люблінське воєводство, Польща). Під час запеклого бою з ворожими загонами Роман Мстиславич загинув.
Територіальне об'єднання, яке він створив, протрималося всього шість років. І все ж сучасники Романа називали його "Великим повелителем усієї Русі".
Галицькі бояри ненавиділи сильного і вольового Романа, який заважав їм розпоряджатися справами князівства по-своєму, тому після загибелі князя вигнали його удову з малолітніми синами на Волинь. У Південно-Західній Русі починається період інтервенції польських та угорських феодалів та міжусобних воєн. Кілька років князі Данило (1201-1264) та Василько (1199-1271) поневірялися за кордоном, поки підросли й почали боротьбу за престол. Данилу Романовичу вдалося перемогти суперників: після довгої та тривалої боротьби він здобув Галич і відновив Галицько-Волинське князівство. Старшим князем в державі був Данило, прозваний Галицьким, його соратником і помічником усі роки залишався Василько.
Данило Галицький прославився як державний діяч, дипломат, полководець, будівничий, людина, яка постійно турбувалася про розвиток ремесла, торгівлі, мистецтва, науки й освіти. Він підніс престиж свого князівства, з яким рахувалися європейські держави, на нечувану висоту. Він сприяв розвитку економіки в містах та селах, будував великі, добре укріпленні фортеці та міста.
Деякі історики вважають, що Старозбаразька фортеця (муровдна з каменю) була збудована за часів Данила Галицького.
У внутрішній політиці князь прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщан. Призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. Данило Галицький проявив себе як здібний державний діяч. Він реформував військо та державний апарат Галицько-Волинської держави, приборкав бунтівне галицьке боярство. Князь був тонким політиком. Саме цьому його дару Галицька та Волинська землі завдячують своєю відносною неушкодженістю під час монгольської навали.
На Замковій горі у Кременці стояла укріплена фортеця. При наближенні татаро-монгольських військ до міста захисники твердині полили гору водою, яка, перетворившись на лід, зробила і без того неприступні мури, недосяжними для ворога. Всі спроби монгольських воїнів під командуванням Гуюк-хана взяти Кременець закінчились невдачею. Про героїчну епопею зими 1240-1241 рр. повідомляє давньоруський літопис. Батий, "... коли побачив, що Крем'янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов від них."
У 1255 р. ординці під керівництвом Куремси теж зазнали невдачі під Кременцем. Але у 1261 р, під час переговорів монголо-татарського воєначальника Бурундая з одного боку та Василька Романовича і Лева Даниловича з іншого жорстокий завойовник висунув вимогу знищити добре укріплені фортеці. Руські князі змушені були погодитися на це, щоб вберегти незалежність рідної землі перед ворогами. Літописець записав: "Василько ж, пославши (воїнів), Крем'янець розметав і Луцьк."
Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально залишились однією державою, але всередині відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Василько Романович, та Галичиною, де княжив Лев Данилович (1264-1301).
Лев Данилович наслідував внутрішню політику батька, запрошував чужоземних купців, вірмен, євреїв, дбав про розвиток торгівлі, ремісництва. Здійснюючи зовнішню політику, Лев прагнув розширити кордони своєї держави. Від Угорщини він дістав частину українського Закарпаття. Боровся проти Польщі та Литви. Проте з часом почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. Від неї відходять окремі землі: турово-пінська, ятвязька. Деякою компенсацією цих втрат було приєднання частини Закарпаття та деяких земель у Польщі.
На початку XIV ст. єдність Галицько-Волинської держави відновлюється. В цей час тут правив син Лева Даниловича, король Юрій І, головним здобутком якого було утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар.
Останнім Галицько-Волинським князем був Юрій II Болеслав (1323-1340). Він продовжував політику своїх попередників. Зумів врегулювати відносини з Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишалися стосунки з Польщею і Угорщиною, які стали готувати спільний наступ на Галицько-Волинськ державу. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаюч їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали невдоволення, й у квітні 1340 р. його було отруєно у Володимирі-Волинському.
У Галицько-Волинській землі було багато міст та сіл. Але в літописах можна знайти назви чи будь-які відомості тільки про столиці князівств чи поселення, які відігравали помітну роль в економіці держави чи були пов'язані з якими-небудь політичними подіями. На території нашого краю до сьогоднішніх днів збереглися залишки давніх літописних міст - стольного Теребовля (рік заснування -1097), давнього Кременця (1226), центру князівства - Шумська (1149), Данилового града (біля с. Стіжок Кременецького району), стародавніх Микулинців (1096) та Збаража (1211).
Але в Галицько-Волинській державі було й багато й інших населених пунктів, в яких у ті часи вирувало життя, а тепер вони в переважній своїй більшості забуті і для нас безіменні. На сьогоднішній день на Тернопіллі вчені фіксують залишки 75 городищ, 88 неукріплених селиіщ Землеробство та тваринництво були основою всього господарського життя Галицько-Волинського князівства. Землеробство - орне. Селяни користувались подекуди плугами, повсюдно ралами, боронами-суковатками і т.п.
Залізні леміш та чересло були знайдені під час археологічного дослідження давньоруських городищ та поселення біля с. Крутилів Гусятинського району. Це дуже рідкісна знахідка. Для виготовлення названих знарядь необхідно багато металу, тому вони були досить дорогими. Поблизу с. Крутилів знайдено дуже багато кіс-горбуш та серпів, якими збирали врожай. Зібране збіжжя селяни зберігали у спеціальних ямах, стінки яких випалювали. Зерна пшениці та проса виявлені у поселенні в уроч. Бабина Долина поблизу с. Крутилів. Тут же знайдено і ручні жорна, якими мололи зерно.
Про розвиток тваринництва у давньоруських господарствах свідчать археологічні знахідки кісток великої та дрібної рогатої худоби, свиней, курей. При розкопках городища в уроч. Звенигород біля с. Крутилів вчені виявили спеціальні ножиці для стрижки вовни овець. А в поселенні в уроч. Бабина Долина вони знайшли спеціальні миски з отвором у стінці або біля дна, які використовувались нашими пращурами для переробки молока на сир.
Хоча господарство людей Галицько-Волинського періоду мало відтворюючий характер, проте певний розвиток можна прослідкувати і в промислах: полюванні, бортництві, рибальстві.
При вивченні археологічних знахідок розкопок поблизу с. Крутилів Гусятинського району вчені виявили кістки та череп лисиці, кістки дикого кабана, зубра, зайця, оленя та інших звірів. Цікаві знахідки і спеціальних кістяних чи металевих наконечників для стріл, призначених для полювання на хутрового звіра. Такі стріли лише оглушували звірка, не пошкоджуючи цінну шкірку. Залишки риб'ячих кісток, хребців, жаберних кришок доводять те, що досить часто наші предки-слов'яни вживали у їжу дари річок та озер - рибу.
Поруч з давньоруськими городищами розміщувались торгово-ремісничі посади. Впродовж усього існування Галицько-Волинської держави князі намагались створювати сприятливі умови для розвитку різноманітних ремесел.
Під час розкопок жител та будівель різного призначення на поселеннях у нашій області було виявлено багато виробів з кістки. Найбільш часто вчені знаходять кістяні проколки, односторонні та двосторонні гребінці, голки, ґудзики, свищики, кістяні накладки та обкладки до луку, наконечники стріл тощо (с. Критилів, уроч.Бабина Долина, уроч. Звенигород Гусятинського, с. Антонівці Шумського районів).
Не менш розвинутим на Галичині та Волиг було склоробне ремесло. Галицькі майстри-склороби володіли тонким виробництвом кольорових скляних кручених та гладких браслетів, намиста, перстенів, обручок. На давньоруському городищі Бозок Зборівського району археологи знайшли залишки склоробної майстерні - куски скла з витягненим з них і скрученим джутом, напівфабрикатами браслетів.
Купці Галицько-Волинського князівства вели жваву торгівлю як з іншими землями Київської Русі, так і з іноземними країнами.
Отже, територія сучасного Тернопілля у УІІ-Х ст. входила до району розселення таких союзів племен як хорвати, волиняни, дуліби, тиверці. Володимир Великий приєднав Галичину і Волинь до Київської Русі. В часи феодальної роздробленості південні і центральні райони Тернопільщини належали Теребовльському, а північні - Шумському князівствам. У 1199 р. Роман Мстиславич створив могутнє Галицько-Волинське князівство, куди ввійшли землі нашого краю. З цього часу до нас дійшли перші згадки про міста Теребовль, Кременець, Шумськ, Збараж та ін.
- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"
Література.
1. Тернопілля: сторінки історії / М. М. Алексієвець та ін. – Т., 1995.
2. Бармак М.В., Наш край – Тернопільщина / М.В. Бармак , О.Я. Бармак – Т.,1998.
