Епоха сарматів - яскрава сторінка історії великого античного світу. Цей легендарний кочовий народ протягом восьми століть - з 4 століття до н.е. по 4 століття н.е. - панував в безкрайніх євразійських степах. Непереможна армада кочівників вторглася в Європу, ставши серйозною загрозою як для грецьких міст-держав Північного Причорномор'я, так і для Римської імперії.Сармати досі залишаються загадковим народом, адже не залишили ні письмових джерел, ні будівель. Всі відомості про них здобуті або при розкопках поховань, або почерпнуті у старогрецького історика Геродота.
Амазонки - войовничі степові діви
Більше половини четвертої книги «Історії» Геродота (IV століття до н. е.) присвячено опису Скіфії (сучасної України) і її мешканцям - племені скіфів. Цей грецький автор, який, ймовірно, зустрічається зі скіфами під час своєї подорожі до Ольвії, колишьою тоді найбільшою грецькою колонією на Чорному морі, приділяє увагу і сусіднім народам, в тому числі і савроматам - грецька вимова латинської назви «сармати».
У період, коли сармати вперше з'явилися на історичній арені, вони населяли землі, прилеглі до східних кордонів Скіфії. Геродот (IV, 21), у якого вперше зустрічається згадка про цей народ, зазначає, що:
«За річкою Танаїс (Дон) закінчується Скіфія і починаються землі сарматів, що тягнуться на північ на п'ятнадцять днів шляху, на яких не росте жодних дерев, ні диких, ні насаджених ». Інший грецький автор, Гіппократ (460-377 рр. До н. е.), також розташовує сарматів в землі, що примикають до Азовського моря; згідно Страбоном (XI, 22), то, що знаходиться за річкою Танаїс, відомо дуже мало, «оскільки ця місцевість холодна і безлюдна».
Прабатьківська скіфська держава практично один в один повторювала кордони сучасної України.
Особливо цікавою є легенда про амазонок (з древньогр. amazos - без соска, тобто безгруда), від шлюбу яких зі скіфами нібито з'явилися сармати:
"Про савроматів розповідають таке. Коли елліни билися з амазонками (а амазонок скіфи називають ойорпата, а ця назва означає грецькою мовою чоловіковбивці, бо ойор — це їхнєю мовою чоловік, а пата — вбивати), тоді, кажуть, елліни, після перемоги на Термдонті відпливли на своїх кораблях із усіма полонянками, яких вони захопили, але на морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх. Проте амазонки не вміли поводитися з кораблями, не знали як користатися ні кермом, ні вітрилами, ні веслами. Коли вони зарізали чоловіків, вони віддалися на свою хвиль і вітру. І так вони прибули на Меотидське озеро, до Кремнів . А Кремни розташовані на землі вільних скіфів. Там амазонки, зійшовши з кораблів, пішли далі в глиб країни. Спершу, знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства.
Скіфи не могли зрозуміти, що це таке: вони не знали ні їхньої мови, не бачили такого одягу, не знали, що це за плем'я. Вони були здивовані, звідки ті прибули, і спочатку вважали їх за чоловіків у юному віці, і почали з ними битися. Після битви, підібравши трупи, вони довідалися, що то були жінки. Порадившися, вони вирішили більше не в який спосіб не вбивати їх, але послати до них своїх юнаків у такому числі, скільки було там жінок. Вони наказали їм отаборитися поблизу них і робити все те, що ті роблять. Так вирішили скіфи, бажаючи мати дітей від амазонок.
Пішли туди юнаки і робили, як їм було доручено. Отже, коли амазонки зрозуміли, що юнаки прийшли не для того, щоб їм шкодити, вони перестали звертати на них увагу. Так із дня на день один табір наближувався до іншого. Юнаки, як і амазонки, не мали з собою нічого іншого, крім зброї та своїх коней. І вони жили так само, як і ті, їздили на полювання і робили наскоки.
Амазонки в середині дня звичайно робили ось що. Вони розходилися по одній, по дві, окремо одна від одної для природних потреб. Побачивши це, і скіфи почали робити так само. Якось, коли одна з них відійшла від інших, юнак зовсім наблизився до неї і амазонка не відштовхнула його, але дозволила йому з'єднатися з нею. Вони не могли розмовляти один із одним (не могли порозумітися словами), але амазонка вказала йому рукою прийти наступного дня на це саме місце і привести з собою ще іншого, щоб їх було двоє, і що вона приведе з собою ще іншу. Юнак, повернувшися, розповів про все це своїм товаришам. Наступного дня, на те місце прийшов він і привів із собою іншого. Там він знайшов амазонку, що чекала на нього разом із іншою. І всі інші юнаки, коли довідалися про це, почали зустрічатися з іншими амазонками.
Потім вони об'єднали обидва табори і почали жити разом і кожен із них мав за свою жінку ту, з якою він уперше з'єднався. Що ж до мови, то чоловіки не спромоглися вивчити мову жінок, але жінки швидко засвоїли мову своїх чоловіків. Коли стало можливим взаєморозуміння між ними, чоловіки сказали амазонкам: «У нас є батьки, є в нас і своє майно. Отже, досить нам цього життя. Нумо повернемося і житимемо з усіма іншими. Ми візьмемо вас із собою, як наших дружин, а не якихось там інших». Але амазонки ось що відповіли на це: «Ми не можемо жити з вашими жінками, бо в нас і в них різні звичаї. Адже ми стріляємо з луків і кидаємо дротики, їздимо верхи, не знаємо жіночих робіт. А ваші жінки нічого того не вміють робити, про що ми сказали, але живуть там на возах і займаються жіночими справами і на полювання не ходять і взагалі не ходять нікуди. Отже, ми не зможемо з ними затоваришувати. А якщо ви хочете мати нас своїми дружинами і бути чесними людьми, ідіть до ваших батьків і візьміть належну вам частину майна, і тоді ми будемо жити з вами окремо від них.
В амазонок були дуже розвинуті фаланги пальців - для натягування луків.
Юнаки послухалися їх і так і зробили. Але коли вони взяли свою частину майна і повернулися до амазонок, жінки сказали їм: «Ми занепокоєні і нас охоплює страх, якщо ми житимемо в цій країні, по-перше, тому, що ми спричинилися до того, що ваші батьки втратили вас, а по-друге, тому, що ми завдали стільки шкоди вашій країні. Якщо ви вважаєте нас достойними бути вашими жінками, хай ми всі зробимо таке: від'їдемо з цієї країни, перейдемо за ріку Танаїс і там оселимося».
Юнаки і на це погодилися. Вони перейшли ріку Танаїс (Дон) і пройшли ще на відстань трьох днів шляху від Танаїсу на схід і три дні шляху на північ від Меотидського озера. Коли вони прибули в край, де вони й тепер мешкають, там і оселилися. І відтоді і дотепер жінки сав-роматів живуть, як і за давніх часів, тобто і на полювання їздять увесь час верхи і разом із своїми чоловіками і без них, і на війну ходять, і одягаються так, як чоловіки.
Савромати розмовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано, бо амазонки не навчилися їй як слід. Що ж до шлюбів, то ось у них так встановлено: жодна дівчина не виходить заміж, поки вона не вб'є якогось ворога. Буває так, що деякі з них помирають не одружені, якщо їм не довелося виконати це за звичаєм.".
Амазонка на давньогрецькій вазі.
Ця новела виникла, за припущенням дослідників, в результаті злиття давньогрецьких міфів про амазонок і скіфських сказань про савроматських жінок, які теж їздили верхи, полювали і брали участь у війнах. І вийшла поетична, образна легенда. Але багато фактів з цієї красивої легенди Геродота підтверджуються. Підтверджуються відомості про савроматських жінок-войовниць. У жіночих похованнях, як і в чоловічих, археологи знаходять зброю і кінське спорядження.
У зв'язку з цим цікаві і важливі відомості є у Псевдо-Гіппократа. Він пише:
«У Європі є скіфський народ, що живе навколо озера Меотиди і відрізняється від інших народів. Назва його - савромати. Їх жінки їздять верхи, стріляють з луків та мечуть стріли, сидячи на конях, і б'ються з ворогами, поки вони в дівках; а заміж вони виходять, поки не вб'ють трьох ворогів, і поселяються на проживання з чоловіками не раніше, ніж здійснять звичайні жертвопринесення. Та, яка вийде заміж, перестає їздити верхи, поки не з'явиться необхідність поголовно виступати в похід. У них немає правої груді, бо ще в ранньому дитинстві матері їх, розжаривши приготований з цією метою мідний інструмент, прикладають його до правої груді і випалюють, так що вона втрачає здатність рости і вся сила і достаток соків переходять в праве плече і руку».
Ряд дослідників настільки войовничий образ сарматських племен пояснюють тим, що, коли савроматські чоловіки йшли в тривалі військові походи, жінки самі охороняли стада і господарство. Для цього вони могли створювати спеціальні жіночі загони. Звідси і навички верхової їзди, і вміння володіти зброєю, і войовничість.
На давній мапі Амазонія поміщена на північ від земель сарматів.
Сармати виникають на історичній мапі відокремлено від скіфів, за Доном. Утворилися вони внаслідок змішання скіфів з амазонками. Хто такі амазонки і звідки вони прийшли - питання цілком не розкрите (одна з версій - прийшли з Кавказу). За Геродотом, амазонки - раніше невідомі скіфам і розмовляли на іншій мові. Сарматська культура охоплювала чималі території: від Скіфського (Чорного) до моря Сарматського (Балтійського), сягала Волги (Чувашська Республіка), Кубані (алани, кубанські козаки), Кавказу (осетини), Уральських та Алтайських гір (культура Пазирик).
Реконструкція амазонок
Амазонки відрізнялися досить специфічною зовнішністю. Мали масивну щелепу і міцну мускулатуру. Були неперевершними вершницями і любили татуювання, особливо сцени різних міфічних тварин.
Так виглядали амазонки Алтаю, Укокська принцеса, реконструкція швейцарського вченого:
Антропологічна реконструкція "Алтайської принцеси"
Cередній вік жінки у скіфську епоху дорівнював - 33-35 років. Дуже рідко археологи знаходять у похованнях жінок віком 50-60 років, до цього віку в основному доживали жриці і цариці. Це пояснюється тим, що життя войовничих дів проходило в постійних стресах і походах. Археологами було знайдено чимало поховань з розбити черепами.
Антропологічна реконструкція сарматки.
Інвентар сарматських дів.
Реконструкція сарматів на основі розкопок курганів.
Амазонки і чуваші
Чувашки - ймовірні нащадки славетних амазонок. Зберегли скіфо-сарматський стрій з елементами обладунку. А чуваська вишивка і символіка з її тисячолітнім архаїчним змістом повторює слов'янську, зокрема українську вишивку.
Чувашська вишивка. Дивовижним чином нагадує вишивку Українських Карпат.
Поляниці
Образ богатирші-амазонки зберігся й в фольклорі Київської Русі. Так, давньоруські билини (Василиса Микулишина в билині «Ставр Годинович», Настасья Микулишина в билині «Весілля Добрині», Мар'я Моревна в народній казці "Про Кощія та Івана Царевича") повідають про Поляниці (від поле, полон) - молодецькі воїни-жінки (до 30 років), богатирського роду, навчені військовому ремеслу, які йшли в поле і ставали вправними піхотинцями або вершницями.
Звернемося до першоджерела:
"Їде поляница молодецька,
Молодецька поляничища велика,
Кінь під нею як сильна гора,
Поляница на коні ніби сіна копиця,
Вона палицю булатну підкидає
Та під хмару, під ходяче,
Однією рукою палицю підхоплює,
Як пером-то лебединим нею грає."
або"Наздогнав Добриня Поляницю, богатиршу завзяту,
Ударив Поляницю булатною палицею,
Так вдарив її в буйну голову.
Поляниця враз назад переглянеться,
Каже Поляниця такі слова:
- Я думала, мене комарики покусують,
А це руський богатир постукує".
Є вказівки в давньоруських билинах й про те, що в підпорядкуванні саме княгинь знаходились значні військові загони: «Гой єси, Іван Годинович! Візьми ти у мене, князя, сто чоловік могутніх руських богатирів; у княгині ти бери інші сто!».
В фольклорі українських козаків, якщо уважно придивитися, безліч відомостей про жінок-воїнів.
В записаному Д. Яворницьким на Катеринославщині (в межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказі «Могила Настина» (в інших варіантах — «Могила Насті») відображено зовнішній вигляд та окремі сценарії повсякденного життя відважної отаманші на ймення Настя. Переказ розповідає про те, що Настя, носила шаблю, шаровари, шапку і «держала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка.... Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка».
За твердженням італійського і польського історика початку XVII ст. Олександра Гваньїні, серед загиблих захисників замку Прухнік на Поділлі (опис подій 1524 року) були знайдені тіла переодягнених у чоловічий одяг жінок. «Для того, аби їх не розпізнали, жінки поголили собі голови....».
Записаний краєзнавцем А. Ковальовим на Дніпропетровщині (в межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказ розповідає про безпосередню часть жінок у бойових діях козацьких підрозділів. В постанні під проводом Якова Острянина (1638 р.). активну участь брала дружина кодацького сотника Семена Мотори — Варвара. Особливо відзначилась ця жінка під час захисту повстанського табору біля Жовнина на р. Сулі. Острянин нібито доручив Варварі Моторі стріляти особливо важливих персон у ворожому таборі, приставивши до неї шість козаків заряджати мушкети та готувати стріли. За переказом, розвідники Потоцького виявили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково підстрілює ротмістрів та вельмож. Перебіжчик-реєстровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак. Потоцький, нібито, наказав відкривати гарматний вогонь по (сякій жінці, яку буде помічено в козацьких шанцях. Дуже багато жіноцтва полягло від розривів порохових ядер», серед них, за переказом, загинула і Варвара Мотора.
Інформацію про участь українських жінок у різного роду військових змаганнях подає не лише значна кількість історичних джерел, але й різноманітні письмові джерела. Серед усних історичних джерел, записаних поза межами Нижньої Наддніпрянщини, особливо виділяється історичний переказ про войовничих жінок з міста-фортеці Буші.Коли переважна частина чоловіків захисників фортеці загинула, жінки та дівчата продовжували чинити опір частинам польського війська, аж доки дружина бушанського сотника Звисного Олена не підпалила пороховий льох.
Джерела свідчать про те, що в козацьких таборах часто знаходилась значна кількість жінок, які супроводжували козацькі загони в походах.
Це, як правило, були, «білоголові» — дружини козацької старшини та заможних козаків, «дівки-бранки», куховарки, ворожки-чарівниці», оточені гуртами помічниць, які, за необхідності, виконували різноманітні функції — від сестер-жалібниць до зв'язкових і шпигунок.
Сучасник розгрому підрозділу козацького полковника Донця під містом Заславлем, польський поет середини XVII ст. М. Кучкаревич зазначав, що ввірвавшись в козацький табір, поляки захопили «козацьку чарівницю Солоху», яку спочатку піддавали тортурам, а потім, за твердженням Кучкаревича, спалили.
Автор козацького літопису Самійло Величко, описуючи бій під Заславлем, також наголошує на участі в ньому принаймні двох жінок — сестри полковника Донця, яку визначає як учасницю козацького герця і «чарівницю», та її товаришки. Хоча літописець не підтверджує факту спалення «чарівниці», проте зазначає, що поляки піймавши ту «чарівницю з її товаришкою, повтинали їм шиї» .
В історичній пісні про козака Супруна («Ой не знав козак»), який, потрапивши в ординський полон, передає сестрі лист з проханням про допомогу, розповідається про військову звитягу сильної жінки, степової амазонки, яка воювала з нападниками на пограниччі і «гнала бусурманів у полон».
(За матеріалами наукової праці «Жінка в культурному просторі Запорожжя» кандидата історичних наук Олександра Кривошия)
Цікаві історичні факти про сарматів
- Сармати (також сірмати) - це нащадки скіфів і амазонок.
- Сармати у перекладі з давньогрецької (sarmatae) - ящуроочі.
- У сарматів побутував матріархат - культ жінки.
- Серед сарматів були не тільки войовничі діви, а й жриці, про що свідчать кургани (знайдені вівтарі у жіночих похованнях). Амміан Марцелін повідомляє, що у аланів «є чудова здатність передбачати майбутнє. Вони збирають прямі вербові гілки і в певний час розкладають їх, вимовляючи над ними таємні замовляння, і так дізнаються, що їх чекає в майбутньому».
У сарматів побутував дивний звичай деформації черепів - їх видовжували (звідси скіфські баби з видовженими черепами). Робили це так: голову ще маленької дитини стягували тугою пов'язкою, щоб у міру її зростання голова набувала витягнутої форми. Вперше такі черепа були виявлені в могильниках катакомбної культури в низов'ях Волги і Манич, що відносяться до першої половини 2-го тис. до н. е. До 70% чоловічих черепів, знайдених в волзьких степах мали подібний дефект. Такий звичай широко практикувався в Центральній Азії на початку нашої ери, особливо серед гунів, і від них його, очевидно, перейняли східні алани.
- Сармати вірили в загробний світ, тому могилу небіжчика наповнювали усією необхідною ритуальною атрибутикою. Чоловіка також часто супроводжувала його жінка. Їх ховали разом. У поховальному інвентарі були різноманітні браслети, золоті бляшки, бронзові люстерка, велика кількість амулетів, талісманів і т.п. Біля захоронення ставили кам'яні антропоморфні стелли, які пізніше називали Кам'яними Бабами - вони уособлювали духа предка, похованого у могилі.
- Сармати не були землеробами, це кочове плем'я. "Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують відступаючі або переслідуючі вороги". (Римський географ I ст. Н.е. Помпоній Мела).Під час кочування сармати перевозили своїх дітей, людей похилого віку, жінок і майно в кибитках. Як повідомляє грецький географ кінця I в. до н.е. - початку I в. н.е. Страбон: "кибітки номадів (кочівників) зроблені з повсті і прикріплені до возів, на яких вони живуть, навколо кибиток пасеться худоба, м'ясом, сиром і молоком якого вони харчуються."
- Сармати не тримали рабів (у скіфів вони були). Полонених або вбивали, або приносили в жертву богу війни, якого "вшановували в образі меча, встромленого у землю" (Амміан Марцелін).
- Сармати були сонцепоклонниками і огніщанами (огнепоклонництво). Пізніше, як зазначають дослідники, у алан отримав розповсюдження зороастризм.
- Сармати застосовували як кремацію так і інгумацію у поховальних обрядах.
- Мова сарматів, як і мова скіфів, належить до північно-східної групи іранських мов. Її відлуння, на думку лінгвістів, можна знайти в сучасній осетинській мові. Мова сарматів також могла бути мовою древніх саків.
- Сармати не були однорідним плем'ям, а складалися з великого числа (понад 90) дрібних племен, основними з яких були:
- аорси
- сіраки
- роксолани
- язиги
- алани.
Нашестя сарматських племен роксоланів, язигів і аорсів в Північне Причорномор'я.
Пройдуть віки і сармати майже повністю захоплять Скіфію - землю своїх дідів. Криваві битви між сарматами і скіфами, між синами і батьками - перша трагічна сторінка в історії Стародавньої України як свідчення самоїдства й самознищення нації.
Сармат і амазонка вбивають скіфа.
Близько 179 до н.е. сарматський цар Гатал, спільно з малоазійськими царями Пергама, Віфінії і Каппадокії, вступає в союз з понтійським царем Фарнаком I. За твердженням античних джерел, в кінці II ст. до н.е. сармати вступають з союз зі скіфами у війні з Понтом, а на початку I в. до н.е. сармати - союзники самого понтійського царя Мітрідата VI Евпатор у війні проти Риму. Римський полководець і політичний діяч Марк Агріппа на складеній ним карті колишньої території Скіфії позначив її як Сарматія.
Кургани сарматської знаті (найбільш відомий з них новочеркаський курган Хохлач) за багатством і розкоші не поступаються скіфським царським похованням.
Найдавніший період сарматів VI-IV ст. до н. е. в господарському плані характеризується розвитком конярства. У цей час відбувається утворення спілок споріднених племен на чолі з вождями. З'являється і вдосконалюється новий тип залізної зброї і спорядження. До кінця цього періоду союзи племен вийшли на історичну арену як потужні у військовому відношенні об'єднання, які прагнули до розширення пасовищної території, до найближчого сусідства з причорноморськими державами.
Мармуровий надгробок із зображенням сарматського вершника, ІІ ст.
Частина кочових в степах Приазов'я сарматів проникла і на Таврійський півострів, де чинила активний вплив на життя народів Криму. Особливо воно посилилося в перші століття нашої ери. Відносини сарматів зі скіфами носили по черзі то ворожий, то мирний характер.
У II столітті н. е., мабуть, на основі об'єднання аорсів і сіраків алани утворюють потужний союз племен. Цей союз займав панівне становище серед інших сарматських племен.
Похоронний обряд сарматів припускав невеликі насипи круглої і еліпсової форми із залишками тризни, пристрій подовжених прямокутних могильних ям, куди поміщали померлих на спині в витягнутій позиції, з орієнтуванням переважно в південну сторону. Згодом деякі обрядові ознаки зазнавали змін; закріплювалися і риси суто територіальні. Наприклад, у сарматів Верхнього Дону померлих ховали в землі, і кремували (спалювали), а переважаючим орієнтуванням була північно-східних.
Дуже часто чоловічі поховання супроводжувалися зброєю: довгими мечами, кинджалами, наконечниками копій, а також кінськими удилами. За ним легко впізнаються добре озброєні кінні воїни.
Ювелірні прикраси сарматів
Що кажуть археологічні знахідки про мистецтво сарматів?
- У мистецтві сарматів побутував звіриний скіфський стиль (грифони, олені).
- Савромати не робили посуд зі скла, він потрапив до них зі сходу.
- Посуд осілих сарматів був глиняним, порцеляновим і керамічним.
- У сарматів було широко розвинене ювелірне мистецтво.
- Ювелірні вироби виготовляли із золота.
- Намиста виготовляли з сердоліку, агату, гірського кришталю, халцедону
Скарби із сарматського кургану Хохлач
Сармат і амазонка, художник Юрій Лазарєв
Історія сарматів закінчилася з навалою в південноруські степи войовничих племен тюркського і монголоїдного походження. Як повідомляють письмові джерела, в 370-і роки сармати були розбиті гуннськими ордами, частина їх приєдналася до гунів і розчинилася в їх середовищі. Деякі племена, як, наприклад, алани були захоплені гунами на Захід, де вони вступили в зіткнення з іншими варварськими племенами. Так під ударами гуннського війська в кінці IV століття припинилося тисячолітнє панування в Північному Причорномор'ї племен, що відносяться до іраномовних народів.
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"
