Гуцульський топірець, бартка

Віддавна такий самодостатній і багато в чому неповторний український субетнос, як карпатські горяни (гуцули, бойки, лемки), славився своїми витривалими і волелюбними вояками. Вони вправно володіли зброєю, в особливості традиційною: келепом («келеф», «келеп»), ножем («чепелик» та ін.), різними типами палиць («насіка», «булавка», «буздиган», та ін.), а передусім, звісно, своєю «візитною карткою» — топірцем («топірець», «топорець», «сокирка», «бартка», «барда», «балта»).

Топірець являє собою ціпок з насадженою на верхньому кінці невеличкою сокиркою, в основному варіанті металевою, а від середини XIX ст. — нерідко також і дерев’яною. Топірець звичайно прикрашено — по металевій частині гравіруванням, по дерев’яній — різьбленням. Орнамент, як правило, геометричний і складається з перехрещених ліній, рядів трикутників і концентричних кіл.

Майже до середини XX ст. у гуцулів і почасти бойків чи не кожний чоловік, відтоді як ставав парубком («легінь», «шугай», «флетєв», «флекев» тощо) і аж до глибокої старості, коли вже треба було носити при собі палицю з круглим набалдашником, не з’являвся на люди без топірця. Приміром, про гуцулів читаємо:

«З цими топірцями, що ними гуцули володіють із вражаючою спритністю, вони не розлучаються ніколи»; «Вони завжди нерозлучні з ціпком, який іменується топірцем і править їм за оборонну зброю і підмогу, коли вони здираються на гори і скелі». А ось повідомлення Т. Курилла про лемківських збійників XVII — XVIII ст.: «Топірці носили збійники всі, навіть і в той час, як спали, то мали їх біля себе». Лише коли горянин заходив до церкви, він залишав свою зброю біля входу.

Гуцули використовували бартку в якості подорожнього ціпка, знаряддя для розчистки проходу в лісових хащах і для захисту своїх отар від хижаків тощо. Ну і, звісно, бартка відігравала грізну роль у всіляких сутичках поміж людьми: «Гідна подиву вправність, з якою вони діють цим знаряддям, яке становить в руках гуцулів небезпечну зброю». Сам? вже відчування бартки в руках додавало горянам такої впевненості у своїх силах, що вони були ладні здолати будь-якого ворога, «навіть як ним би був сам чорт».

В одній з гуцульських пісень говориться:

«Єсть у мене топір, топір, кованая бляшка,
Не боюся я нікого — ні німця, ні ляшка!».

Топірець, треба гадати, є найдоцільнішою формою оборонного знаряддя в умовах життя у горах, про що свідчить, зокрема, те, що він був найпопулярнішою зброєю не тільки у східних, а і у західних гірських слов’ян. У чехів і словаків він був знаний як «валашка», «секирка», у польських гуралів — «чупага», у чеських ходів — «чакана», у сербів Північної Славонії — «наджак», у македонців — «балта», у румунів та молдаван Південної Буковини — «топараш» і «балтаг» .

Як ставали опришками?

Ще донедавна юнак, який не володів топірцем, не міг стати парубком, а відтак і не мав права носити при собі цю зброю. Відповідно він не користувався повагою у оточуючих і деколи не міг навіть одружитися. В часи опришківського руху рідко хто з гуцульських і бойківських «ґазд» не бував (принаймні тимчасово) в опришках. Тільки після цієї школи можна було розраховувати на загальну повагу і на особисте щастя. Недаремно ж дівчата запитували у батьків своїх наречених: «А чи вміє володіти топірцем і чи був в опришках?» Те ж саме запитували прямо у наречених, які повинні були надати свідків того, що вони, тобто наречені, в опришках таки і справді побували.

Щоб стати опришком (так само як і парубком), треба було пройти відповідні ініціально-посвячувальні обряди, коли обов’язково відбувалася перевірка на володіння топірцем. У всіх слов’янських народів Карпат одним із способів набуття потрібних тут навичок були традиційні танці і танцювальні ігри. За висновками Л. С. Сабан, одна з головних цілей цих танців — «набуття юнаками сили і відваги, спритності і фізичної вправності, необхідних у повсякденному житті, в суворих умовах гір і лісу».

Танець з барткою

Під час танців та ігор учасники імітували топірцем справжні удари, пересування з ударами одним, а то і двома топірцями — по одному в кожній руці. З топірцями також бігали, стрибали, робили оригінальні кроки, звичайні присядки, присядки з підсічкою топірцем попід ногами під час стрибка, присядки з винесенням рук назад, присядки з різноманітними стрибками, виконували танець «повзунець», оберти тощо. При цьому топірці тримали у найрізноманітніших положеннях.

У карпатському регіоні великою популярністю користувалися танці «Коломийка», «Гуцулка», «Аркан», «Опришок», «Гайдук» та ін., і лише деякі з них виконувалися без топірців. Танок «Гуцулка» у музичному аспекті є варіантом «Коломийки», а в хореографічному різниться від неї тим, що його друга частина називається «Козачком». Ось як описав «Гуцулку» австрійський дослідник кінця XIX ст. Р. Ф. Кайндль:

«’’Гуцулка’’ має вигляд хороводу, який утворюють чоловіки і жінки, хлопці та дівчата. Всі тримаються за руки або пліч-о-пліч і утворюють коло. Паралельно першому хороводу можна утворити ще й другий і третій. Танцюристи і танцюристки співають одноманітні імпровізовані танцювальні пісні, плавно кружляють під звуки музики то вліво, то вправо, спочатку повільно, потім все швидше. Далі йдуть різні швидкі оберти і шалені стрибки у повітрі, причому ще й тут і там високо підкидають свої малі сокирки, що їх гуцули звичайно використовують замість ціпків, і знову ловлять їх».

До речі, щодо підкидання топірців. Наприкінці 1970-х років мій буковинський знайомий Олексій, бажаючи придбати справжню, а не декоративну гуцульську бартку, потрапив якось в одне із сіл Вижницького району Чернівецької області. Там він познайомився з підстаркуватим дядечком, який зберігав бартки свого прадіда, діда і батька, а також і топірці власного виробництва. Так от, цей дядечко продемонстрував найвищу майстерність у володінні барткою — дуже високо підкидав її і потім легко ловив біля землі, кидав її у повітря так, щоб вона впала на певне місце. Приміром, на прохання Олексія, щоб топірець упав на відстані чотирьох кроків від кидка, гуцул кинув свою зброю догори, відійшов, поки вона виписувала в повітрі належну їй траєкторію, на чотири кроки, і вона «впала з неба» просто йому в руку. Точно витримати дистанцію у вісім кроків для нього не становило ніяких труднощів. Окрім того, цей гуцул (нагадаю — у доволі статечних літах) умів, спіймавши топірець, з льоту метнути його в якусь ціль, приміром, у дерево. Ба навіть більше того — підкидаючи одну за одною дві бартки, він ловив їх правою і лівою рукою і з льоту кидав, глибоко заганяючи лезами в стовбур...

Не вміючи підкидати і ловити бартки, сильно і влучно кидати їх у ціль тощо, свого часу жоден хлопець у Карпатах не мав шансів називатися справжнім парубком. Отож молоді гуцули і бойки постійно тренувалися, улаштовуючи для цього змагання та ігри. Кидаючи з різних відстаней топірець у дерево, вони могли зрубати з гілки намічений пагінець. У гуцулів особливо цінувалося вміння метати топірець «зісподу», коли гравець стоїть, спершись на обух, а потім одним невловимим рухом долоні підкидає топірець, перехоплює у повітрі за низ держака і блискавично посилає у ціль. Доволі часто гуцули змагалися у грі «Забивання топірця» або «Забивання сокири»: «Майже кожен гуцул вважає для себе справою честі взяти участь у цих змаганнях. На висоті двох метрів прибивають до стовбура дерева дощечку із зображенням "генерала" — умовні фігури у військовому мундирі. З відстані 15—20 метрів гуцули стараються традиційними сокирками "вбити" (тобто попасти в голову) "генерала" або хоч би зачепити дощечку. При цьому діти користуються дерев'яними сокирками, а дорослі — металевими ».

Метання топірців у ціль було обов’язковою частиною гірського обряду посвячення в парубки. Це відбувалося так:

«За селом збиралася громада. Один з чоловіків, котрий найвправніше володів топірцем, відраховував кроками певну відстань і вказував, яку гілку юнак мав відтяти, метнувши топірець. Коли ціль була вражена, громада радісно вигукувала: ’’По-опришківському’’, ’’по-молодецькому’’, деколи — ’’по-козацькому’’. Такого юнака вважали за дорослого легіня». В іншому іспиті свою вправність демонстрував не претендент на звання парубка, а його екзаменатор: «Польський мемуарист Залужецький наводить у своїй праці приклад іншого способу посвячення юнаків на зрілість, який називався ’’підстриження волосся’’. Хлопця, якого мали посвячувати, ставили спиною до дерева, збирали в один пучок його довге волосся і прибивали до стовбура клином. Чоловік, який вмів добре кидати топірці, ставав на певній відстані навпроти і, розмахнувшись, блискавично метав топірця. Пролетівши над самою головою легіня, топірець відтинав прибите до дерева волосся. Таке посвячення вимагало, по-перше, віртуозного вміння володіти зброєю, а по-друге, надзвичайної холоднокровності та безстрашності юнака, котрий проходив це випробування. Як зазначає мемуарист: ’’Таким чином, виявлена мужність патентувала нового парубка на ставного товариша гірських подорожей і нападів, майбутнього доброго опришка, яким мріяв стати кожний з них’’».

Звісно, горяни не лише майстерно метали топірці, а й вміли добре користуватися ними в ближньому бою. Всі тонкощі вони відпрацьовували в тренуваннях, а закріплювали в частих бійках — у шинках, на вулицях під час зустрічей ворогуючих груп, у нічних взаємних нападах з метою відбивання отар у сусідніх сіл (останнє, вельми поширене, явище у XIX ст. вважалося не розбоєм, а звичайною молодецькою справою) тощо. Бійки гуцулів із застосуванням бартки були жорстокими. Згадаймо, як таку сутичку описав М. Коцюбинський у «Тінях забутих предків»:

«Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров’ю, встиг рубанути Івана між очі і об’юшив його аж до грудей. Посліпли обоє від хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресли бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим ударом раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець: — На безоружного з барткою не йду!..»

Бійки, особливо поширені серед молоді, часто вели до каліцтва і навіть загибелі. Щоб «не зробити патроч» (тобто не вбити; «патроч» — бійка), парубків часом примушували замість звичайних барток носити топірці, цілком виготовлені з дерева. Таке правило існувало, приміром, у багатьох західнокарпатських регіонах.

Різні удари топірцем відпрацьовувалися на дереві — на стовбурі, на гілках, а то і на листі (відрубався кінчик листка). Били, стоячи на місці, в русі, у стрибку. Один з іспитів легіня, який хотів стати опришком (у словаків — «збойником»), полягав у тому, що кандидат повинен був високо підстрибнути, пострілом з пістолета знести верхівку деревця, а барткою в іншій руці знести верхівку іншого деревця — і все це водночас, в одному стрибку. Деколи змагалися за те, щоб відрубати найвищу гілку або зрубати найбільше гілок за один стрибок.

Доволі цікавими були силові вправи-змагання. Так, в одній із них двоє парубків ставали напроти, опустивши кожен свій топірець обушком донизу мало не до землі. Потім схрещували топірці біля обушків і, долаючи опір супротивника, намагалися по дузі вбік підняти кожен свій топірець догори аж до рівня голови (за домовленості це змагання могло доповнюватися захватом топірця однією або обома руками). В іншому варіанті учасники поєдинку, навпаки, спочатку схрещували свої сокирки над головами, а потім намагалися прихилити зброю суперника до землі.

Свою майстерність боєць міг, а то і просто був зобов’язаний, продемонструвати під час виконання різних народних обрядів (чимало з яких, до речі, існує досі). У культурі карпатських слов’ян топірець, окрім згаданих на початку цього допису, виконував ще й магічні функції. На думку В. Г. Холодної, найповніше ритуальні ознаки топірця реалізувалися у весільній обрядовості: «’’Бояри’’ — дружина нареченого — були озброєні сокирками. На шляху від обійстя нареченого до обійстя нареченої вони з голосним гиканням розмахували ними над головою. Так парубки демонстрували своє молодецтво. З іншого боку, ці дії підкреслювали визначену у весільних піснях ідею завоювання, захоплення нареченої партією нареченого. На Гуцульщині для нареченого, як і для нареченої, робили весільне деревце, яке в деяких селах замінялося ’’прапором’’ — весільною корогвою, яка складалася з топірця з прив’язаною до нього червоною хусткою. ’’Прапор’’, подібно до того як дівоче деревце символізувало дівоцтво, відбивав сутність парубка: молодця, сповненого гідності і честі. Протягом усього весілля молодий не розлучався з ціпком-сокиркою, який в його руці був також символом чоловічої влади. У гуцульському весіллі початку і середини XIX ст. під час весільного бенкету наречена повинна була танцювати перший танок з ’’дружбою’’ (розпорядником весілля), при цьому її косу прив’язували до цвяха в стіні, а наречений повинен був так кинути топірця, щоб відрубати частину коси. Якщо це вдавалося йому з першого разу, життя молодим судилося довге і щасливе, а якщо ні, чекай різних лих. Відрубання коси відносять до одрядів посвячення дівчини у статус заміжньої жінки. Топірець при цьому сприяв зміні, що відбувалася. У цій же якості він виступав в одряді одягання вінків на голови молодих: ’’весільна матка’’ (у нареченого) або ’’весільний батько’’ (у нареченої) разом з ’’дружбою’’ топірцями покладали на голову нареченого капелюх з пришитим вінком, а на молоду — вінець. Від цієї хвилини парубка називали ’’князь молодий’’, а дівчину — ’’княгиня молода’’. Змінювалася їхня назва, а отже, і статус. У бойків для весілля спеціально виготовляли дерев’яний топірець, який могли використовувати всім селом протягом кількох поколінь. Дії з ним під час обряду одягання чепця на молоду зображали ’’смерть’’ нареченої в її колишній якості і відродження в новій. У с. Лавочне Стрийського повіту молоду садовили на сідло, староста брав у руки топірець, махав ним над головою молодої і запитував чоловіка, чи велить той молоду рубати. Молодий двічі відмовляв, а на третій дозволяв. Староста знімав з молодят вінці, сплітав їх разом і вішав на топірець, закріплений у стіні над головами молодих; у цей час чоловік заплітав дружині волосся в дві коси.

У карпатському весіллі прикрашений квітами і стрічками топірець — необхідний магічний атрибут ’’дружби’’. По дорозі до церкви, при поверненні з вінчання, при від’їзді молодих з дому нареченої у дім нареченого він креслив топірцем уявні хрести над усіма перепонами (порогами, дверима, воротами) на шляху молодих, а при вході і виході з дому тримав його над їхніми головами, щоби захистити від наврочення і різних лих.

Охоронна і продукуюча сила приписувалася топірцеві і в календарній обрядовості. Це особливо виявилося в обряді колядування. На Гуцульщині в святки ходила ’’велика’’ і ’’мала’’ коляда: ’’малою’’ вважалися підлітки і діти, які починали і закінчували святкові обходи, ’’великою’’ називали об’єднання одружених господарів (’’газд’’) і парубків (’’легінів’’), які обходили двори вночі після різдвяної відправи. В гуцульських селах Ясеноє, Яворове і Жаб’є Верховинського повіту групу колядників очолював поважаний чоловік із церковного братства, який добирав собі заспівувача — ’’березу’’. ’’Береза’’ набирав 6—10 колядників. Серед них були ’’трембітаник’’, скрипаль і танцюристи з топірцями, до яких кріпилися взяті із церкви дзвоники. Як тільки люди виходили з церкви, усі сформовані і споряджені групи колядників разом тричі обходили навколо храму, дзвонячи дзвінками на топірцях. Після цього вони розділялися і йшли в заздалегідь визначені місця обходу. За 50—100 кроків до дому колядники починали танцювати, вдаряючи по правому плечі топірцем і подзенькуючи дзвінками. Підійшовши до воріт, вони співали першу коляду, у дворі сурмили в трембіту, сповіщаючи господарів про свій прихід. Закінчувалася коляда обрядовим танком (’’коло’’): колядники з топірцями в руках танцювали навколо господаря, складаючи подяку і величаючи його за пригощання. Якщо у господаря була пасіка, він приводив колядників на місце, де вона стоїть улітку. Там вони ставали в ’’коло’’, малювали перед собою на землі хрести топірцями і складали їх держаками до центру, кидаючи згори в загальну купу свої шапки. Потім, узявшись за плечі, колядники крутилися за сонцем, наспівуючи коляду з благопобажаннями, брали топірці в руки і знову креслили хрести. У цей час господиня насипала в їхні шапки зерно, яке після танку колядники висипали їй назад у фартух (цю пшеницю влітку сипали при встановленні вуликів). Описаний ритуал можна витлумачити як захист пасіки, господарства і родини хазяїна від злих сил, прилучення багатства і плодючості. Топірець при цьому був знаряддям відвоювання статків і захисту від нечисті.

Таким чином, коли парубок-’’легінь’’ уперше брав у руки ціпок-топірець, він не тільки набував зброю своїх предків, але й озброювався магічним засобом, здатним протистояти впливам невідомого потойбічного світу, захистити людину і господарство, а також навернути до нього (парубка. – Авт. ) щастя і гаразди».

До процитованого можна додати, що на весіллях косу нареченої частіше відрубали, сказати б так, «безпосереднім» ударом, а не кидаючи топірець з відстані. О. Воропай на цю тему пише: «На гуцульському весіллі не розплітають кіс молодої, а відрубують. Цей обряд відбувається так: свекор бере кінець коси своєї невістки в руки і прив’язує до дерев’яного кілочка, що спеціально для цього забивається у стіну. Молодий, танцюючи з дружкою, повинен виявити стільки сприту, щоб відрубати кінець коси молодої одним махом топірця. Якщо йому не пощастить це зробити, то старі гуцулки — а вони до цього придивляються пильно — будуть пророчити молодій нещасливе життя. Якщо ж кінець коси відлетить з одного маху, то подружжя буде щасливе». Про цей звичай згадує і Хведір Вовк: «За наших часів знаходимо ще кілька рис цього звичаю у гуцулів, українців Галичини; вони прив’язують кінці коси молодої до причілку, і сам молодий або старший боярин одрубає кінці коси одним ударом топірця».

До речі, відрубати дівочу косу одним ударом не так легко, як може видатись на перший погляд. Аналізуючи цей обряд, Т. Коляндрук пише: «Наскільки складним було це завдання, свідчить той факт, що коли в Європі у XVII—XVIII століттях страчували англійських чи французьких аристократів, від них вимагали перед тим, як класти голову на плаху, знімати свої напудрені перуки, оскільки меч та сокира ката не могли перерубати туго заплетених кісок на потилиці, якими закінчувались ці перуки, в результаті чого доводилось рубати декілька разів, що викликало великі страждання страчених. А тут (на гуцульському весіллі. – Авт. ) рубати доводилось в русі, в танці, та й коса не лежала на пласі, а колихалась у повітрі, та й топірець був набагато меншим і легшим, ніж дворучний меч або важка катівська сокира. Тому хлопець з гір з дитинства готувався до проходження цього важливого обряду, тренуючись на прив’язаних до дерева грубих линвах».

...З огляду на все сказане в цьому дописі можна твердити, що віддавна топірець був дуже важливим компонентом духовної і матеріальної культури карпатських українців. У минулі століття життя в горах було далеко не безхмарним і сповненим різноманітних труднощів і небезпек. Щоб існувати більш-менш нормально і в статках, треба було виявляти тверду вдачу, а нерідко і бойовий гарт. Зброя тоді (як і, звісно, вміння володіти нею) виступала як звичайнісінький атрибут повсякдення, і топірець був найулюбленішим (і найдоцільнішим у тамтешніх умовах) вояцьким, соціально-репрезентативним, господарським, побутовим, ритуально-магічним і естетичним знаряддям...

Автор: Олексій МАНДЗЯК
БОЙОВІ ТРАДИЦІЇ АРІЇВ
- Культурно-історичний портал "Спадщина Предків"