СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Гуцульська сотня УСС

e-mail Друк

Untitled5353553351Ми всі думали, що Українські січові стрільці – це галичани, уродженці Львова, Тернополя, Станіслава і навколишніх сіл. Виявляється, це не зовсім так. До Легіону УСС найбільше зголосилося добровольців-“самохітників” з гуцульських сіл: Брустурів, Річки, Яворова, Космача, Прокурави, Кобаків, Красноїля, Криворівні, Жабйого, чотирьох Березовів... А ще з гуцульських сіл Буковини і Закарпаття. Верховинців розподілили в кожну з восьми сотень новоствореного Легіону.

Михайло Горбовий стверджував, що 60% усусусів складали гуцули, наші войовничі горці. Але ж це не прозвучало у воєнній мемуаристиці...

Ось як зображує мешканців гуцульського села Голови дослідник Михайло Ломацький: “Головці, люди горді... дуже гоноровиті. Не дай Боже комусь із них “нарушити гонір” чи чим небуть, яким нерозважним словом “омразити” й понизити. Зараз ішли “в рух” бартки. Головці не “шпасували”, боронили свій “гонір”, а за його “нарушенє” платили барткою куди попало, пласом, а то і вістрям по голові”.

Не дивно, що саме з гуцулів творили пробоєві сотні та пробоєві курені в австрійській та галицькій арміях!

Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Ґутковський у жовтні – грудні 1914 р. у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року.

Восени 1916 р. у Вишколі УСС сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов’язок автор спогадів Михайло Горбовий.

Сотню одразу виокремили з Легіону УСС, який росіяни в жовтні 1916 р. розбили під Бережанами. І вислали на Буковинський фронт. 1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова і зголосилася у групі підполковника Іґнаса фон Ґуклєра. Невдовзі Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (деташми) Русса при 7-му армійському корпусі. Передавши команду над Гуцульською сотнею лейтенанту Альфонсу Ерле, Микола Никорак від’їхав у Кіш.

Перше бойове завдання Гуцульська сотня отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який прагнув прорватися до Семигорода, щоб з’єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.

Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець – Романюк із с. Кути Косівського повіту. Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю. Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть “першою” у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії.

Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалося добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914 – 1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.

Важливо те, що німці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм “hoch!” (“слава!”) та виказували переконання, що такі бойовики, як гуцули, “мусять добути вільну Україну”. Німці із задоволенням слухали у виконанні гуцулів “Ще не вмерла Україна” та “Меіn Faterland” – стрільці і цю пісню вміли добре виконувати. А чому б не порадувати німецьких камарадів?!

Гуцули не раз знаходили “щирих приятелів між чужинцями-Німцями”, бо німці, пізнавши бойову вартість гуцулів, ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.

Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців. “Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики... Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пі­знав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів”. Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що “таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти”...

Щоб віддячити гуцулам, сот­ник Ерле роздобув полковий оркестр, наказавши диригентові грати винятково укра­їнські пісні – “Ми гайдамаки”, “Не пора”, “Не миритись” та інші, “чим до решти вхопив нас за серце” (вислів М. Горбового). Так гуцули знайшли “рідних братів... між чужинцями-Німцями. “Відтепер, – зазначав Горбовий, – творили ми з Німцями одно: наче б вони не німецькі, а правдиві стрілецькі старшини”.

Коли надійшов час прощатися з німецькими офіцерами, гуцули засумували. “З великим жалем пращали ми дотеперішних старшин Ерле й Прібека та хорунжого (не пригадую назвиська, але теж Німця), – свідчив Горбовий. – А шкода, що вони пішли, бо в них були би ми придбали пару знаменитих стар­шин. Вони хотіли остати при У.С.С.”.

Зліва - Грималюк Палій (Юрицині), мешканець с.Яворова (присілок Безулька-3).
Лікар- самоук, спеціаліст із виправляння переломів та вивихів. Помер від рук КГБ, похований в рідному селі.

Слід зазначити, що Альфонс Ерле так закохався в гуцулів, що не полишав думки знову пов’язати свою долю з українцями. 1918 року мрія здійснилася – він став отаманом УГА. Був начальником штабу Начальної команди УГА, 1-м квартирмейстером і начальником штабу I корпусу УГА. Не один він розбудовував Галицьку армію та бився проти поляків за те, щоб Галичина увійшла до складу Української держави. Згадаємо хоча б таких провідних німецьких старшин, як Альфред Шаманек, Альфред Бізанц, Фердинанд Лянг, Карл Аріо, Северин Байгерт, Вільгельм Габсбурґ-Лотрінґен, Арнольд Вольф, Фердинанд Льонер, Вільгельм Льобковіц, Ріхард Шобер, Антін Кравс, Ганс Кох, Густав Ціріц, Франц Тінкль та багато інших етнічних німців. Слава їм!

Німці в добу Першої світової війни (і 1941 року теж!) були нашими природними союзниками. І якщо ми вболіваємо за УСС і УГА, бажаємо їм – як читачі – перемоги в боях, що вже давно закінчилися, то мали б уболівати і за німців – побратимів січових стрільців та вояків Галицької армії.

© Уривок з книги, серія “Українська військова мемуаристика”. Упорядники: Роман Коваль, Юрко Юзич та Петро Арсенич (http://lib.rus.ec/b/380143/read)


Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: