СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Гуцульщина Бокораші - карпатські плотогони

Бокораші - карпатські плотогони

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Untitl5535353ed-1Бокораш  — назва плотогона, здебільшого на Бойківщині та Гуцульщині, який займався сплавом лісу річками в Українських Карпатах.

Стовбури зрізаних та очищених від гілок дерев в'язали у плоти, які, у свою чергу, зв'язували один за одним у своєрідну, інколи досить довгу, вервечку. Так утворювався один пліт — бокор. Бокораші стояли спереду плоту і спеціальними веслами-стернами управляли ним, щоб уникнути мілин та великих валунів у річці і щоб пліт не винесло на берег. Бокорашів було 3—5, інколи й більше — залежно від величини плоту і складності та довжини маршруту. На плотах влаштовували спеціальний майданчик, де розводили багаття (ватру), також ставили невеликий курінь.

Формування плоту було однією з найбільш трудомістких і відповідальних операцій, бо від якості цієї роботи залежав потім власне сплав. Певна річ, щоб збити колоди потрібні знання і виробничий досвід, відповідний інструментарій, які вдосконалювались і доповнювалися тривалий час і лише у XIX—на початку XX ст. набули довершеності. Плоти готували на прирічкових складах («порташах»). Усі підготовчі роботи на «порташах» виконували групи підсобних робітників, які складували в штабелі («мигли») колоди, сортували їх за породою і розмірами.

alt

Розміри плотів не були сталими. Вони залежали, з одного боку, від довжини будівельного лісу, з другого — від повноводності ріки. Крім того, багато важили навігаційні знання і практичний досвід керманичів. Професія бокорашів була небезпечна, комусь могло затиснути ногу між вологими і слизькими колодами, а хтось від несподіваного поштовху об кам'яні пороги падав з плоту в річку і міг забитись тощо.

Для сплаву використовували переважно повноводні річки, наприклад: Прут, Білий і Чорний Черемош, Черемош (на Гуцульщині) і Теребля, Ріка (на Закарпатті) та деякі інші. Ліс сплавляли Черемошем і Прутом аж до Чернівців, а часом і далі — навіть до румунського Галаца, що на Дунаю. 


На вкрай ризикованому ремеслі плотогонів-керманичів спеціалізувалися цілі родини і навіть села, розкидані по берегах карпатських водних артерій.

Про бокорашів часто згадували у народній пісенній творчості, складали про них легенди, писали оповіді:

"— Та де ідеш, бокорашу, ци ни долі водов? Пішло мені два годики, вандруючи з тобов.
— Гей, де ідеш, бокорашу, ци ни бокор вести!? Що заробив, того пропив, ніщо домів нести.
— Та де женеш бокорика? — До Хуста, до Хуста. Осталася молодиця, як сирітка пуста".

З розширення мережі залізниць і приходом у гори важкої техніки (лісовозів) сплавляти ліс річками стали дедалі рідше. На Бойківщині сплав лісу припинився у 1940-х роках. На Гуцульщині останній пліт пройшов Черемошем у серпні 1979 року. Так відійшла в минуле давня традиційна професія населення Українських Карпат — робота бокорашів.

alt

 

«Обстріл» варениками — найприємніша подія після високогірного плавання

Великий знавець Гуцульщини Яків Головацький, котрий залишив нащадкам чимало безцінних спогадів про нелегке життя, оригінальний побут та звичаї гуцулів другої половини ХІХ століття, не оминув і таку унікальну сторінку героїчного епосу українських карпатців, як сплав ділової деревини бурхливими водами тутешніх рік і потоків. «Гуцул, — писав дослідник, — бувала і дуже підприємлива і винахідлива людина. З мідною люлькою-запіканкою в зубах, лежачи на печі у своїй курній хаті, він розкаже вам про річний сплав від Рибинця і Озерної до Кут, відмітить з точністю велику обмілину, в якій підводний камінь під мостами, всі мости, гуки, скоки-водопади...».

Сучасний гуцул давно перейшов із курної, необладнаної спеціальним димоходом, хати в затишну дерев'яну оселю, прикрашену традиційними ліжниками з овечої вовни та обставлену меблями промислового виробництва. Та нинішні гуцули вже не розкажуть вам — не точно, а хоча б приблизно — про всі бар'єри і пастки на призабутих маршрутах лісосплаву, навіть такі уславлені керманичі, як 80-літній Василь Іванюк та його на шість років молодший односелець Юрій Джиголя. Приїзд кореспондента «України молодої» в їхнє віддалене, з двома сотнями осель, гірське село Хороцево, що гніздиться на лівому березі Черемошу, здивував і, як здалося, підбадьорив колишніх плотогонів, які ніби трохи помолодшали від спогадів. « У нашому невеличкому селі, — пригадує пан Юрій, — було зо три десятка керманичів. Цю професію я перебрав від батька, який мав офіційний дозвіл керувати дарабою ще від польської влади. Мені змалку теж подобалися такі випробування — сильно хотів керманити. Сюди йшли найсміливіші, бо до наших рік треба було спритних чоловіків. На рiвниннiй частинi Закарпаття, розповідали старші люди, спокійніші річки, і плоти по них водили навіть жінки. Ще й кужіль пряли. У нас жінка цього не зробила б. Я вам скажу так: на шофера можна вивчитися за 3 місяці, на юриста — за 5 років, а на керманича — може й життя не вистачити. Сміливості тут замало, треба ще мати розсудливість, швидку реакцію і добру пам'ять, аби знати найнебезпечніші місця, кожен підступний підводний камінь. Інакше і дарабу знищиш, і життя загубиш. Багато було нещасних випадків: утонув Крамарівський з Білоберізки, Василь Танасійчук з Устерік, у Перкалабі втопився батько директора лісгоспу. Інколи в заторах доводилося стрибати на берег, аби тебе не розтрощило між талбами, бігти по камінню за дарабою і знову на неї застрибувати. Всього було».

Обійстя обох керманичів розташованi на березі за кілька десятків метрів від Черемошу і майже на півдорозі від початкового до кінцевого пунктів лісосплаву. Дружини плотогонів приблизно знали, коли повз хату після подолання важких високогірних ділянок річки мчатимуть, трохи уповільнивши швидкість, дараби, і старалися саме на цей час встигнути зварити вареники або, як їх тут називають, пироги. Вузлик із гарячою стравою подавали на палиці чи кидали на дарабу, в таких же екстремальних умовах чоловіки й трапезували. Пані Марія, дружина Василя Іванюка, каже, що молилася Господу Богу за здоров'я чоловіка, коли він пропливав униз за течією.

alt

 

Кляузи в Карпатах — не жанр анонімної творчості, а допоміжний плотогінний засіб

Верхів'я Білої і Чорної рік, які беруть початок на кордоні з Румунією, у Гринявських та Чивчинських горах, споконвіків були вкриті дрімучими незаселеними людиною лісами. Відсутність будь-яких комунікацій, окрім водних, унеможливлювали доступ лісорозробників до багатих угідь ділової деревини. До пори до часу не можна було сплавляти ліс і за течією тутешніх гірських річок, бо їхні русла в багатьох місцях перетинали скелясті виступи та нагромадження валунів. І лише в середині ХІХ століття, як розповів «УМ» відомий прикарпатський історик, дослідник Гуцульщини, професор Володимир Грабовецький, фірма «Гітз і компанія» взялася за розробку раніше недоступних високогірних лісосік. Задля цього у верхів'ях Білого та Чорного Черемошів почали будувати невеликі загати (кляузи) для накопичення води, яку спускали в певний час разом із зрубаними стовбурами дерев. У такий спосіб колоди хаотично рухалися за течією аж до містечка Кути, долаючи відстань у 70— 80 кілометрів. Там їх виловлювали за допомогою спеціальних решіток, в'язали у плоти, так звані дараби, і довіряли гуцулам сплавляти їх аж до Чернівців.Однак низька рентабельність «вільного плавання» деревини, яка часто губилася при рухові вниз і руйнувала береги, за що доводилося сплачувати штрафи, змусила підприємців шукати ефективніші методи сплаву. На початку ХХ століття у верхніх частинах Білого і Чорного Черемошів збудували каскад великих водоймищ із запасом води, достатнім для того, аби підняти рівень річки під час сплаву дараб на 1-1,5 метра над звичайним (власне, на цьому водяному валу, що котився довжиною кількасот метрів, і сплавляли плоти). Окрім того, були створені спеціальні річкові служби, які займалися розчищенням русел від каміння та укріпленням берегів. У всьому іншому лісопідприємці покладалися на волю Божу та майстерність керманичів.

Проходження надзвичайно складного водного шляху від верхів'їв обох найбільших тутешніх річок та їхніх приток до села Залуччя, де Черемош впадає у Прут, зазвичай тривало два дні, коротші маршрути долали й за один світловий день. І все це відбувалося у безперервному русі, без привалів на обід чи перекур і в постійному напруженні. Дараби зв'язувалися з двох шарів колод, і нижній при сплаві так стирався об каміння, що інколи залишалося лише півстовбура в діаметрі. Але й такий кінцевий результат завдяки дешевій робочій силі приносив чималі прибутки спершу приватному капіталу, а за радянського періоду — державній скарбниці. Плотогонам лишалася тільки слава. Розповіді про відвагу і вправність гуцулів-керманичів поширилися далеко за межі регіону. Їх, як стверджує Яків Головацький, наймали підрядники для сплаву лісу аж за 600 верст від Чорногори до румунського Галаца і далі — до гирла Дунаю.

 

Крапку на лісосплаві ставили за свій рахунок

Відкриття «дарабової» навігації по Черемошу розпочиналося ранньої весни з урочистого мітингу і «наркомівських» ста грамів. Спирт як засіб проти застуди входив у офіційний перелік продовольчого пайка плотогона. Право кермувати першою дарабою часто отримував Василь Іванюк, який у післявоєнні роки вважався одним із найдосвідченіших в окрузі навігаторів. Він теж — з потомствених плотогонів: «І батько, й мої брати цим займалися. Я не тільки добре вивчив маршрут, а й сам робив керма — легкі та зручні. Коли батько побачив, як я кермую, то сказав, що з мене будуть люди».

Обоє моїх співрозмовників мали найвищий — четвертий — розряд лісосплавника. Державних стандартів визначення рівня кваліфікації плотогона як таких тоді не існувало й не могло існувати, зважаючи на унікальність професії. Урівняти всіх практикуючих керманичів у розрядах (і відповідно в зарплатні) допоміг, пригадують хороцевські старожили, курйозний випадок. Десь улітку 1964 року проїхатися «з вітерцем» на дарабі ризикнув директор лісосплавної контори на прізвище Гіт — німець за національністю. Трапилося так, що на одному з річкових закрутів директор не втримався і впав з дараби в розбурхані хвилі. Він був міцної статури і вважався людиною справедливою. Коли мокрий до нитки, але без серйозних ушкоджень, він вибрався на берег, то сказав, що відтепер усі, хто проходить цю Білу річку, матимуть 4-й розряд, бо всі працюють в однаково важких умовах й однаково ризикують життям.

Ударні сталінські темпи вирубування карпатських лісів згасли лише у 70-ті роки минулого століття. На цей час припадає й остання сторінка карпатських лісосплавів. І видалася вона надто прозаїчною.

«У 1979 році закінчилися запаси деревини. Тоді ж мені довелося вести останню вутленьку дарабу з Верхньої Яловичори до Вижниці, — пригадує Юрій Джиголя. — Нас було четверо — я, Саламій, Танасій та Юрко Домнюки (декого уже немає на цьому світі). Урочистості ніякі не влаштовувалися. Усе відбувалося дуже буденно. Коли ми доправили дарабу до Вижниці і здали деревину, то склалися й купили пляшку горілки. Так поставили крапку на лісосплаві».

На той час Юрію Джиголі виповнилося лише 48 років, він мав чималу сім'ю — дружину, трьох синів і двох доньок, тож мусив перекваліфіковуватися з річкової професії на «суходольну». Тривалий час очолював бригаду лісорубів, що заготовляла деревину, яку тоді вже транспортували з гір до лісопереробних підприємств потужною, зокрема гусеничною, технікою. Механізація лісорозробок дещо полегшила важку працю лісорубів, проте її бездумне вторгнення в екосистему Карпат завдало відчутної шкоди місцевій флорі і фауні. Раніше, як розповів «УМ» головний лісничий розташованого в басейні Білого Черемошу Гринявського держлісгоспу Володимир Пилип'юк, гуцули застосовували трудомісткішу, але менш травматичну для природи систему доставки деревини з гір до місця сплаву за допомогою збитих iз дощок жолобів, так званих риз. З'єднані один з одним жолоби простягалися на кілометр, а то й більше. Їх поливали водою і по них спускали обкоровані стовбурі, котрі летіли вниз зі швидкістю, що й не снилася конструкторам сучасних гірок в аквапарках. Після завершення лісорозробок ризи також одна по одній спускали до підніжжя гори, і від такого транспортування на поверхні схилів не залишалося жодного незаживлюваного рубця.

Беручкий до будь-якої роботи Юрій Джиголя і на новому місці досягнув вершин майстерності — неодноразово ставав ударником cоцпраці і назбирав до старості купу грамот та дипломів. Щоправда, ні його старання, ні колег по керму та сокирі влада не пошанувала гідною пенсією: «Ми були колись шанованими людьми, але набідувалися, як ніхто, — зітхає він. — Який би дощ, град чи сніжниця не падали з неба — керма ніколи не випускали з рук. А ноги завжди були мокрі. Прикро, що нам визначили майже таку саму пенсію, як і тим, хто в житті завжди шукав легеньку роботу».

На репліку товариша Василь Іванюк згідливо похитав головою: «Навряд чи ми доживемо до справедливості».

 

НЕ ТОЙ УЖЕ ЧЕРЕМОШ...

На Верховинщині ще є люди, які пам’ятають, яким колись був Черемош. Як по ньому, ризикуючи власним життям, відважні сплавники переганяли ліс, аби прогодувати сім’ю. Цієї професії вже нема. Люди — є.

«Королі» вузеньких, змієподібних і страшних верховинських доріг — лісовози. Якщо ви раптом зустрілися з таким на дорозі, то мусите притиснути своє авто хоч у скелю, хоч куди, аби тая величезна машина могла проїхати. Ми так і зробили. Десь трохи далі на березі видно ще свіжі сліди вирубки, ще далі — на лісовози вантажать деревину. По Черемошу швидко наближаються помаранчеві катамарани з туристами…

alt А колись по цій ріці та цей же ліс возили справжні відчайдухи, які не боялися ані грізних вод, ані могутніх скель.

У повоєнні роки, коли деревини потребували всюди, професія сплавника була ой як затребувана. Лісу було вдосталь, роботи також. Крім того, за неї непогано платили, тому люди йшли сюди з усіх усюд. Сплавники були чи не на вагу золота. Ці люди знали кожен камінь, кожен поворот на Черемоші, вміли керувати дарабами (плотами) та могли перевозити ліс по ріці, бо інакше було — ніяк. По деяких селах на сплавників ще казали бокораші (з румунської bokor — пліт) та дуже їх поважали

 

ЖИВІ СПЛАВНИКИ

Нині ще живуть кілька чоловіків, які в ті часи сплавляли ліси. Наприклад, Іван Максим’юк із села Зелене. Він п’ять років пропрацював на таких плотах, як свого часу і його батько та дід. Нині йому 74 роки, і чоловік добре пам’ятає ті тяжкі заробітки.

«Я працював з 1958-го до 1963 року, — каже пан Іван. — Уже десь до 1966-го запаси лісу скінчилися, сплавників вже не потребували».

А раніше за тиждень бувало спускали і до 50 тисяч кубометрів лісу. Все «везли» у Вижницю. Там вантаж перехоплювали та оброб­ляли, що на будматеріали, а що на сувеніри».

Чоловік каже, що якщо без перешкод, то з Зеленого до Вижниці ліс доставляли за один день. На одній дарабі могло бути по три-чотири чоловіки.

alt 

«У сплавники йшли з багатьох сіл, але брали не всіх, лише тих, хто з «вогником» в очах, — сміється пан Іван. — Бо то було дуже небезпечно. За ті роки, що я там робив, то людям і ноги ломило, і топилися, коли плоти натикалися один на другий. Всяке бувало».

Сплавляти ліс починали вже з ранньої весни і до тих пір, поки річка не почне примерзати. «Обов’язково у кожного сплавника мала бути горілка, аби грітися, — пригадує колишній бокораш. — Хто трохи випивав, а хто натирався. На один сплав навесні й восени давали кожному по літрі спирту, а влітку — по пів. Старші могли собі трошки випити, але не так багато, як нині п’ють».

Незважаючи на таку небезпечну роботу, люди її не лишали, бо можна було трохи заробити. Наприклад, у ті часи платили окремо за заготівлю — по 1,5 рублі за куб, та окремо за сплав — теж 1,5 рублі.

«На одній дарабі везли й по 500-600 кубів, — підраховує Іван Максим’юк. — Потім ті гроші ділили між бригадою. Але з самих верхів як везли, то платили більше — по 2-2,5 рублі. Тоді ковбаса коштувала 1,20, а пляшка горілки — 2 рублі».

 

СИЛЬНО І СТРАШНО

Ще одне пам’ятне місце тих відчайдушних часів збереглося у Шибеному. Там і сьогодні можна розгледіти велику дерев’яну конструкцію — кляузу. Такі будували уздовж ріки, аби утримувати воду.

«Ми колись жили біля неї, — розповідає місцева селянка Катерина Палійчук. — Її будували три роки, хоч я тоді була мала, але також помагала — каміння носила. За день нас сто пар носили ті каменюки та висипали у порожнини».

З дерева та каміння ті кляузи робили дуже міцними, вони могли тримати воду. По Черемошу їх було з сім. Рівно на тиждень їх перекривали, аби набралася достатня кількість води, а потім відкривали і по черзі пускали плоти.

«Там були такі ворота — шінтафля — на 30 метрів застелена лісом. Через неї летіли всі плоти, — пригадує пані Катерина, яка не раз це бачила. — І вони бігом піднімали керма догори, присідали, летять, а далі — бевсь у воду, та з таким гуркотом, а вода їм по груди. Потім швиденько хапаються за весла, бо якби не вспіли, то б’ються об берег. Далі за 15-20 хвилин пускають другий пліт. Їх могло бути до 10 плотів. То було сильно і страшно».

А ще жінка колись навіть сама спускалася на плотах. Автобуси тоді не ходили. Тож швидко дістатися, наприклад, до Верховини, до храму, можна було лише так.

«Найгірше було заскочити, — сміється пані Катерина. — А було й таке, що передні щось не вміли скерувати або бачили, що буде біда, то нас за паршиву й викидали на берег. А тим заднім плотам кричали, аби зачіпалися за вільху чи якийсь пень, аби сплави не найшли один на другий, бо то була ще більша біда, потім їх знов складати. Але ті всі керманичі були дуже фахові. В особ­ливо небезпечних місцях чи на крутих поворотах робили такі кашиці – рубали маленькі смереки, складали, й дараба била вже не в берег, а в кашицю, то було м’якше…».

А от верховинська молодь, з якою довелося спілкуватися, про бокорашів нічого не знає. Взагалі. А шкода.

Теги:     Карпати      Гуцульщина      лісосплав      бокораші      плотогони      Карпати      дараби      бокор      мигли      порташі      Черемош      Тиса      Прут      Стрий      Теребля      Дунай      гуцули      бойки
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: