З історії відомо, що на території східної частини Балканського півострова та в районі Карпатського басейну здавна проживали фракійські племена, такі як: даки, гети, одриси, власне фракійці (лат. Thraci). Згідно з даними сучасної генетики фракійці були індоєвропейцями - носіями «арійської» гаплогрупи R1a. Ряд дослідників ототожнюють предків фракійців з племенами культур Кукутень та Вінча, споріднених з Трипіллям.
У писемних джерелах фракійці фігурують з VI ст. до н.е. У деяких регіонах вони змішалися з місцевими племенами і утворили Комарівську і Куштановицьку культури на Закарпатті, а пізніше — Білотоцьку на Західному Поділлі і Подністров'ї. Частини фракійських племен населяли також схили Альп, пониззя Дунаю і територію сучасної Румунії.
Фракійці були відомі ще Гомеру. Вони допомагали троянцям у війні з греками. В «Ілліаді» поет оспівує «конеславну Фракію» — країну, розташовану на північ від Еллади, а її жителів називає чубатими, бо ті мали на голові «чуби». Грецький філософ Ксенофан описує фракійців зовні відмінними від греків, внаслідок рудого волосся і блакитних очей. Про фракійців згадують Геродот, Страбон, Помпонж Мела, Овідій Назон. Так, Страбон ділить фракійців на два великих союзи племен: гетів і даків. Геродот називав племена гетів найхоробрішими і найправеднішими серед всіх фракійців. Гети вірили у безсмертя. Вони вважали, що людина не вмирає, а лише іде до свого бога Зальми... Гети були хліборобами. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, просо і овес. На розвиток землеробства у гето-дакійських племен вказують античні автори: Овідій (Ovid., Ex Ponto, III, 8,6), Горацій (Hor., Od., III, 24), Колумелла (Colum., De re rustica, VII , 2) та ін Коли в 335г. до н.е. Олександр Македонський досяг місцевості на північ від Дунаю, його воїнам, за повідомленням Арріана (Arr., Anab., I, 4,1), довелося прокладати собі дорогу через поля високої і густоъ пшениці. На одному з рельєфів колони Траяна зображені римляни, що насипають зерно в мішки і виносять їх із залишеного даками поселення. На іншому рельєфі можна бачити, як римські солдати жнуть серпами, ймовірно, колосся пшениці неподалік від розкинутого в горах римського табору, можливо, цей хліб був посіяний ще даками, які не встигли зняти врожай.
Також розводили горох, льон, коноплі. Землю орали ралами, пізніше — плугами, запрягаючи в них волів. Трав'янисті пасовища давали їм змогу розводити велику рогату худобу, коней, кіз, овець, свиней тощо. Про існування у даків скотарства свідчать античні письменники (Понтій Мерон Павич. Див ВДИ, 1949 (4), с.249), а також рельєфи колони Траяна, на заключній картині якоъ зображено одне з дакійських племен, яке покидає захоплену римлянами територію, причому даки женуть перед собою баранів, свиней, корів. Заняття населення скотарством підтверджується знахідками в могилах даків кістками биків, кіз і баранів.
Розвинене було у даків, очевидно, і бджільництво, судячи з повідомлення Геродота про те, що земля по той бік р.. Істра заповнена бджолами, тому по ній людям навіть не можна пройти (Herod., V, 10).
У Семигородських копальнях вони добували мідну руду, в Карпатах — срібло і золото. З бронзи, дорогоцінних металів та їх сплавів виробляли прекрасні вироби. Гети мали своє письмо.
У своїй п'ятій книзі Геродот описує звичаї фракійських племен:
«У племен ж, що мешкають північніше крестонеїв, існує ось який звичай. Коли хто-небудь з племені помирає, то його дружини (а у всіх них багато дружин) починають запеклу суперечку (при ревному участю друзів): яку з них покійник-чоловік любив більше за всіх. Вирішивши суперечку, чоловіки і жінки обсипають дружину-обраницю похвалами і найближчі родичі заколюють її на могилі і потім віддають землі разом із чоловіком. Інші ж дружини сильно журяться, що вибір впав не на них: адже це для них - найбільша ганьба. Татуювання на тілі вважається у них ознакою шляхетності. Богів фракійці шанують тільки трьох: Ареса, Діоніса і Артеміду. А їх царі (на відміну від решти народу) більше всіх богів шанують Гермеса й клянуться тільки їм. За їх словами, і самі вони походять від Гермеса. Похоронні обряди багатих фракійців ось які. Тіло небіжчика виставляють на три дні. При цьому заколюють жертовних тварин всякого роду і після похоронних криків влаштовують тризну. Потім тіло спалюють або іншим способом віддають землі і, насипавши курган, влаштовують різні змагання. Вищі нагороди призначаються за єдиноборство, дивлячись по важливості змагання. Це похоронні звичаї фракійців.»
Утвердженню фракійської державності, її подальшому розквіту заважали походи греків і особливо загарбницькі війни Риму. На початку IV ст. до н.е. мала місце міграція кельтів у пониззя Подністров'я і Причорномор'я. Проходячи через Закарпаття, вони витіснили фракійські племена на схід, у Добруджу і Бессарабію. Було сформовано Дако-Гетську державу. Відомо, що в II ст. до н.е. війська фракійців під керівництвом вождя Оролеса воювали проти кельтів-бастарнів і римлян, але це тільки ослабило дако-гетський союз. Хоч у роки правління гетського вождя Буревісти вдалося розгромити бастарнів та бойїв, здійснити руйнівні походи на грецькі міста-колонії, зокрема в 48 р. до н.е. дощенту зруйнувати Ольвію.
Після загибелі Буревісти Дако-Гетська держава розпалася на п'ять частин. Саме у цей час на фракійські землі почали зазіхати римляни. У роки правління імператора Августа їм вдалося підкорити даків і гетів, змусити їх платити данину. Але фракійці під керівництвом вождя Дураса двічі завдали поразки римським військам і самі здійснили походи в межі римських володінь. Вождь даків Децебал очолив боротьбу проти завойовників, але у війні 105—107 рр, зазнав поразки і покінчив життя самогубством. Фракія втратила незалежність і перетворилася на провінцію Римської імперії. Гети і частина даків покинули поневолену землю, гети відступили знову в Карпати, а даки — у Семигородські гори.
У 126 р. імператор Адріан поділив Дакію на дві провінції: Верхню і Нижню. У Нижню (територія сучасної Румунії) з Риму висилали політичних противників, усіх непокірних, і тому Румунія стала єдиною романською державою в Східній частині Європи. Імператор Аврелій поділив Фракію вже на три провінції. У 256 р. готи перейшли через Карпати і спільно з гетами виганяли римлян з Дакії. Імператор Авреліан у III ст. знову підкорив фракійські народи і у Мезії утворив провінцію «Дакія Авреліана». Рим розбив Фракію як державу, але народ її залишився.
Серед нащадків гето-фракійських племен фігурують: румуни, албанці, болгари, сербо-хорвати і українці, а саме - світлопігментована частина гуцулів (темнопігментована походить від влахів та іллірійців). Загадковий мармароський орнамент, опришківська любов до свободи і дещо зухвальська вдача - усе це передалась гуцулам у спадок не від румун, як твердять деякі науковці, а саме від фракійських племен.
Мало хто знає, що слово "кобила" - фракійського походження. Його первісна етимологія не мала тваринного значення. Про це свідчать безліч оронімів, законсервовані в Карпатах. Наприклад, у бойків є гори з назвою Кобила, у гуцулів так само - Біла Кобила, Стара Кобила, Велика Кобила, на Буковині - гірський хребет Кобили. У Словаччині відзначено чотири гори з назвою КоЬуіа. С.Поспєлов зазначає, що гори з назвою Кобила є також і в Болгарії, Югославії та Чехословаччині, і зараховує цю назву до похідних від географічного терміна неясного значення. Й.Йордан зафіксував такі топоніми й в Румунії: СоЬіІа (двічі), Delalul Соbїlеі, Соbіlіоага, Соbіlагіса. Очевидно, що ці назви збереглись всюди, де проживали фракійці.
О. Трубачов аргументовано довів, що назва тварини «кобила» запозичена слов'янами від фракійців і означає буквально «гірська», сходячи до *кеubb-, *коubh - вершина. Тобто в лексемі кобила сенс «гора» є давнішим за сенс «самка коня». Слов'яни засвоїли лексему лише з тваринним значенням, а це доводить, що гірських Кобил залишили їм у спадок фракійці. Фракійці мали цю лексему як географічний термін, який і законсервовано у давній карпатській оронімічній серії Кобил. Без цього фракійського підґрунтя важко пояснити, чому в Карпатах так багато Кобил. А ось існування гір Кобил, їх збереження до наших днів уже підтримувалося у слов'ян добре знаним апелятивом тваринного значення - "кобила".
Що цікаво, назва "Карпати" – ймовірно, теж фракійського походження, отримала свою назву від племені карпів. В албанській мові є слово karp?, що означає камінь, кельтське «Karn» - означає «купу каміння», а давнє польське слово «karpa» - означає значні нерівності, значні стовбури, або коріння. Дакійське - могло означати «гора», звідси назва фракійського народу - "карпи" - "ті, хто живуть в горах".
Були серед фракійців, подібно мольфарам, і гонихмарники та градівники. Чудове підтвердження існування подібного звичаю 2,5 тисяч років тому в Карпатах знаходимо у розповіді Геродота про гетів (північних тракійців) : “Ці самі тракійці, коли блищать блискавки і гримить грім, стріляють із луків у небо і загрожують цьому богові…” [Геродот, ІV, 94].
Військова традиція фракійців
Фракійський світ мав давню та самобутню військову традицію. Водночас значний вплив на військо фракійців IV–III ст. до Р.Х. справляла військова справа греків та македонян. У фракійців важке озброєння мали лише знатні воїни. Значний контингент військ фракійських племен періоду еллінізму складала легка кіннота, озброєна у метальні списи та дротики. За повідомленням грецького історика Фукідіда, всі гети та їх сусіди на Дунаї були, подібно до скіфів, кінними лучниками. Коні фракійців були більш рослі, ніж тварини кочовиків, і більше нагадували коней еллінів; фракійське кінне спорядження було настільки добре, що його запозичили давні греки. У римські часи фракійці часто служили в якості допоміжної кінноти римської армії. Одним з елементів кінського спорядження даків перших століть нової ери були шпори, подібні до римських. Однак більшість фракійських воїнів все ж воювала пішки, маючи луки, пращі і дротики для дальнього бою та короткі мечі й списи у поєднанні зі щитом – для рукопашної сутички, тобто виступаючи у якості пельтастів – легкоозброєної піхоти. За даними іконографії, деякі гетські і дакійські воїни, вочевидь найбідніші, воювали з допомогою дубин. У армії Децебала існував розподіл за родами військ за римським зразком, однак, на відміну від Риму, в ній бракувало важкої піхоти. У війнах з Римом Децебал використовував також союзні контингенти, зокрема, важку кінноту сарматів.
Одяг
В класичний період фракійські воїни вдягали безрукавні хітони, товсті плащі, високі шкіряні чоботи та капелюхи або шапки-башлики, схожі на скіфські. На голові могли носити також шкіру лисиці. Північні фракійці носили вузькі штани та сорочки з рукавами. У період еллінізму та римські часи військовий костюм фракійців зазнав впливу македонської, кельтської та римської моди. Костюм даків І–ІІ ст. включав у себе туніки з довгими рукавами, довгі штани та плащі, а також невеликі шапки – “фрігійські ковпаки”, які, ймовірно, були прерогативою дакійської знаті. Одяг підперізувався поясом, що міг мати металеві накладки. Частина дакійських воїнів на зображувальних пам’ятках показана з голим торсом.
Озброєння
У виготовленні зброї фракійці досягли значних успіхів, перевершивши у деяких аспектах навіть еллінів. У озброєнні фракійців помітні грецькі впливи, але сильною є і самобутня фракійська традиція. Основною клинковою зброєю фракійців був короткий однолезовий вигнутий всередину кривий ніж-тесак – махайра або копіс. Один з різновидів махайри, типовий для Давньої Греції, мав розширений клинок, що розширявся на кінці, та гакоподібне кістяне чи бронзове руків’я. Другий тип є характерним лише для фракійських племен: його клинок звужувався до вістря і мав форму половинки півмісяця, та просте кістяне руків’я. Подібний клинок мала також інша типово фракійська зброя – ромфейя. У неї було довге руків’я (древко) для тримання двома руками, та такої ж довжини злегка вигнутий чи прямий клинок, заточений з одного боку. Не чужими для фракійців були і короткі акінаки та довгі прямі мечі, що були більш ефективні в кінноті, ніж криві. Головною древковою зброєю фракійців були короткі (1,5–1,8 м) списи та дротики, що мали листоподібні залізні наконечники різних розмірів. Кавалерія могла використовувати довгі сарісси з великими наконечниками. Серед гетів були поширені складні скіфські луки, що носилися у гориті. Наконечники стріл гетів були переважно бронзові, дволопатеві з втулкою чи пірамідальної форми з черешком. З пращ стріляли глиняними чи свинцевими круглими та овальними снарядами. При захисті та облозі укріплень гети використовували метальні машини.
Знатні фракійці були захищені металевими обладунками та шоломами, шоломи могла носити також легка кіннота, а паноплія деяких пельтастів поєднувала шоломи і поножі. Широко поширеними серед фракійців у IV ст. до Р.Х. були бронзові та залізні шоломи з верхом у формі “фригійського ковпака”. Такий шолом мав козирок, напотиличник і рухомі нащічники, які нерідко прикривали все обличчя воїна, залишаючи лише отвори для носу, роту і вух.
У 1929р. в Коцофенешті, недалеко від Пояна/Вербілеу (Мунтенія) був випадково знайдений золотий шолом. Шолом має конічну форму і прямокутний виріз для обличчя. Над вирізом зображені два великих ока; вважалося, ймовірно, що вони володіють надприродними властивостями. Деталі, покликані захищати щоки і шию, прикрашені фігурами фантастичних тварин, сцен жертвопринесення, спіральними та іншими геометричними візерунками. Домінуючий мотив - розетка, яка вже зустрічалася на бичачих головах Крайовського скарбу і фракійських гончарних горщиках. Напевне, це був церемоніальний шолом представника місцевої знаті.
Куштановицька культура
Закарпатські фракійці відомі як племена Куштановицької культури. Перші їхні пам’ятки виявлено і досліджено в околицях Куштановиці на Мукачівщині закарпатським археологом Іваном Поповичем (1941–2003).
Існувала куштановицька культура від 600 до 250 р. до н.е. Ті віки були відносно щасливими для наших предків – хоча б тому, що жили вони тоді не в укріплених поселеннях (як до того і після), а у відкритих селищах. Закарпаттю пощастило, оскільки у VII ст. до н.е. у Трансильванії запанували степові племена агафірсів, споріднених зі скіфами. У передгір’я вони на своїх конях не потикалися, а всі інші просто не ризикували йти у Карпатську улоговину через землі войовничих агафірсів. З протилежного ж боку край надійно прикривали Карпати. Якщо в інші часи доводилося багато дбати про власну безпеку, то тепер вивільнені резерви спрямувалися на підвищення якості життя, на забезпечення затишку і комфорту, освоєння нових технологій. У куштановицьких племен бурхливо розвивається чорна металургія (у їхніх попередників тільки зароджувалася) і гончарна кераміка (на кругові – на відміну від ранішої, яку ліпили вручну).
І.Попович вважав, що куштановицькі племена входили до фрако-агафірського об’єднання кінця VI ст. до н.е. Проте інші дослідники не підтримали такої думки. Цікаво, що саме в куштановицьку добу починає формуватися сучасна поселенська структура Закарпаття. Якщо поглянути на карту куштановицьких поселень, вона дивовижно нагадує так зване Мале закарпатське коло – екскурсійний маршрут, що іде з Ужгорода на Мукачево – Сільце – Хуст, а звідти через Виноградів і Берегово повертає назад. На цьому кільці – шість районних центрів, більшість середньовічних замків і практично всі куштановицькі пам’ятки. Чогось містичного тут немає. Якщо в інші епохи доводилося селитися там, де безпечніше, то тепер – там, де найкращі умови для мирної праці. Загалом відомо 130 курганів і 20 поселень куштановицької культури. З кінця VI і впродовж усього V ст. тут засвідчено контакти з полісами Північного Причорномор’я (накладки сагайдака, скіфос, лекана, килик, гідрія).
Найцікавіша ж з усіх куштановицьких знахідок – конусоподібна миска з Білок із символічним орнаментом явно календарного характеру. По ободку – 28 трикутничків, як днів у повній фазі Місяця. На дні – чотири химерні фігури, як сезонів у році. Дві свастики – символи зимового і літнього сонцестояння.
- Культурно-просвітницький проект "Спадщина Предків"
