ДНК-генеалогія скіфів

Комплексна стаття про походження скіфів. Авторка розкриває безліч цікавих тем таких як: генетична приналежність скіфів, мовне середовище, походження етноніму. В статті представлений цінний матеріал по ДНК-генеалогії скіфів. 

Термінологія

Хто такі скіфи? На це питання існує, як мінімум, дві відповіді.

• Скіфи (самоназва «сколоти») – це усе населення Скіфії,  яку описали античні автори Геродот і Йордан. І розмістили вони її в межах, які найкраще корелюють з територією сучасної України, але десь так від Дунаю і до Дону з поворотом на Північний Кавказ (про це детальніше  наведу цитати з безпосередніх джерел). Ті групи, які вперше з’явились у Північному Причорномор’ї в VII – III ст..до н.е., найімовірніше виникли  на фундаменті вже раніше сформованих автохтонних культур – Зрубної, Ямної та Фракійського Гальштату. Кочові конфедерації розвивали симбіоз, або вимушені союзи з осілими народами, в обмін на продукцію тваринництва та військовий захист. Перша  згадка про скіфів в ассирійському джерелі 674 р. до н.е. Союз скіфів з Ассирією проти Мідії, держави на заході сучасного Ірану, переможні військові набіги дивовижною кіннотою від Кавказу через Близький Схід і аж до кордонів Єгипту, не могли залишити цих воїнів поза увагою античних авторів.
• Скіфи – це кочові племена від Дунаю та аж до Монголії та Китаю, частина яких стала військовою елітою в різних регіонах, але понад усе прославились в Причорноморських степах. Усім скіфським групам характерні курганні поховання з неймовірною кількістю золотих ювелірних виробів – шедеврів, виконаних у зооморфному стилі. Заведено вважати, що впродовж I тис. до н.е. кочівники  поширилися по Євразійському степу з гір Алтаю над північним районом Чорного моря аж до Карпатських гір. Датування місць поховань, розташованих на сході та заході Євразії, підтвердило, що східні кургани старіші за своїх західних колег.

Поширення артефактів скіфської культури  – це  динаміка населення, чи культурна дифузія? Східні скіфи та скіфи Причорномор’я – це різні популяції? Ці питання слід вияснити.

Генетика

Повногеномні дані, що асоціюються зі скіфською культурою розділені на західний і східний регіони. Попри те, що їх розділяє більш як 3000 км, археологічні дані показують виняткову подібність в матеріальній культурі та способі життя цих кочових племен. А що генетика? Найбільш ймовірно, що західні та східні скіфи виникли незалежно з двох різних популяцій і протягом  I тис. до н.е.  ті, та інші активно поширювалися. Моделювання генетиків підтримують безперервний потік генів між скіфськими групами залізного віку із зазначенням асиметричного потоку генів із західних у східні групи, а не зворотно.

«Популяції з генетичною схожістю зі східними скіфськими групами зустрічаються майже виключно серед носіїв тюркської мови. Геномні аналізи показують, що західні та східні степові мешканці мають різну міру східноєвразійського походження…У західних скіфських груп частота ліній, що зараз є поширеними у східній Євразії, як правило, нижча, навіть досягаючи нуля у чотирьох зразках початкової скіфської фази VIII–VI століття до н.е. і сягає 18–26% протягом пізніших періодів (VI–II століття до н.е.)…  Усі особи залізного віку, що були проаналізовані в цьому дослідженні, демонструють геномні докази кавказького мисливця-збирача та східноєвропейського походження мисливців-збирачів. Це узгоджується з думкою про те, що поєднання елементів палеолітичних груп та Кавказу в носіях культури Ямна сформувалося в європейських степах і експортувалося в Середню Азію та Сибір. Усі наші аналізи підтверджують гіпотезу, що генетичний склад скіфів найкраще можна схарактеризувати як суміш предків, пов’язаних з Ямною та східноазіатських / північно-сибірських елементів. Щодо спадщини кочовиків часів залізного віку, ми виявляємо, що сучасні людські популяції, що мають тісний генетичний зв’язок зі скіфськими групами, переважно розташовані у тісній географічній близькості до відібраних місць поховань, що говорить про ступінь безперервності населення в історичні часи. Сучасні нащадки західних скіфських груп зустрічаються серед різних груп на Кавказі та Середній Азії, тоді як схожість зі східними скіфами виявляється більш поширеною майже виключно серед носіїв тюркських груп, особливо гілки тюрків-кипчаків».[1]

У 2017 році в науковому журналі «Nature» опублікована стаття, присвячена аналізу тільки мітохондріальної ДНК винятково скіфів Причорномор’я. Її основні автори з Інституту антропології Університету Адама Міцкевича (Познань, Польща), а в число співавторів входить Олексій Нікітін (університет в Мічигані, США). Вивчені в роботі зразки були отримані при розкопках курганів і поховань  на території нижнього Дністра (Молдова), нижнього і середнього Дніпра та в Криму. Українські взірці скіфів приїхали з археологічного архіву Інституту археології НАН України у Києві та Одесі та відділу культури та туризму Черкаської обласної державної адміністрації. Всього було вивчено 29 зразків.

«Мітохондріальні лінії у скіфів, проаналізовані в цьому дослідженні, складаються із суміші західних та східних євразійських гаплогруп. Західноєвразійські лінії були представлені підрозділами гаплогрупи U5 (U5a2a1, U5a1a1, U5a1a2b, U5a2b, U5a1b, U5b2a1a2, всього шість особин, 31,6%), H (H і H5b, всього три особини, 15,8%), J (J1c2a, дві особи, 10,5%), а також гаплогрупи N1b1a, W3a і T2b (по одній особині, 5,3% кожного зразка). Східноєвразійські mt-лінії були представлені гаплогрупами A, D4j2, F1b, M10a1a1a  та H8c (представлені однією окремою особою), що становить 26,3% нашої вибірки… Беручи до уваги велику кількість скіфських особин, визначених як належність до гаплогрупи U5 (31,6%), ми провели серединний аналіз опублікованих стародавніх гаплотипів, що належать до підрозділів U5a та U5b і починаючи з мезоліту. Перша група mt ліній представлена ​​гаплотипами U5, які вважаються генетичним компонентом Європейського мисливця-збирача. До другої групи належать гаплотипи, що належать до H, J, T, W і N1b, зрештою пов’язані з генетичним пакетом фермерів раннього неоліту,  а до третьої групи належать лінії мтдДНК – A, D, M10 та F, які мають східноєвразійське походження… Мітохондріальні лінії T2b, W3a та J2b1a6 були ідентифіковані у представників груп бронзового віку, таких як Зрубна – Srubnaya(T2b, J2b1a, H5), Сінташта, Андронівська культура  – Sintashta (J2b1a, J1c), Ямна – Yamnaya (W3a і T2b)  та J разом зі східноєвропейською енеолітичною трипільською культурою (T2b), що передбачає генетичну безперервність цих ліній принаймні епохи бронзи чи навіть епохи неоліту в регіоні… Генетичний приплив гаплотипів Східної Євразії може бути результатом встановлення взаємозв’язків між мігрантами  європейського походження та жінками східноєвразійського походження, зокрема з регіону Алтаю (D, A, F1, H8 та M10)»[2]

Золотий скіфський гребінь, курган Солоха. Зберігається в Ермітажі, Санкт-Петербург.

Досліджувані скіфські зразки найближчі до представників Зрубної та Ямної археологічних культур. На генетичній мапі не далеко розміщені кластери  культури Шнурової кераміки та Унетицької. А от європейська культура Лійчастої кераміки, а також близькосхідні неолітичні популяції та близькосхідні мисливці-збирачі виявилися найбільш віддаленими. Ну а Китай (гуни), Алтай (сибірські скіфи) і Монголія (культура Пазирик) ще далі. Незначна частина наявних гаплогруп  (мітохондріальних) A і H8c в аналізованій популяції з’єднує скіфів з Алтаєм і є наслідком шлюбів з жінками з Далекого Сходу.

Скіфи з конями під деревом. Золота бляшка, Сибір, 4–3 століття до н.е.

Майже п’ята частина генетичної природи людей пізнього бронзового віку Зрубної культури понто-каспійського регіону є ранньоєвропейськими фермерами, представниками так званого анатолійського неоліту, колишніми трипільцями. Тісні генетичні зв’язки скіфів Причорномор’я та представників Зрубної культури підтримуються аналізом мтд-ДНК,  що не виявляє суттєвих відмінностей між цими двома популяціями.

Отже, виглядає так, що люди бронзового віку, представники Зрубної культури мігрували з заходу на схід, аж до Китаю, через Волго-Уральський регіон в другій половині II тисячоліття до н.е., а ямники – ще раніше, і там їх нащадки породили скіфів близько IX – VII ст.до н.е.

У 2018 році група польських  вчених у співпраці з американськими та шведськими мікробіологами порівняли геноми 35 осіб бронзового віку, які належали до Зрубної культури та кочовиків залізного віку – кіммерійців, скіфів і сарматів з Північно-Понтійського степу. Їхні результати хоч і показали генетичні зв’язки між цими групами, але заперечили пряму спадкоємність між ними. Тобто, кіммерійці не були предками скіфів, а скіфи – сарматів. Кіммерійці мали найбільшу кількість сибірських маркерів і виявились генетично ближчими до східних сарматів, аніж до скіфів. Вони вперше в IX ст.. принесли на наші території східноазіатські мітохондріальні лінії. До цього подібних слідів не виявлено. Що об’єднує всі ці три групи? Усі вони мали спільних європейських предків, кочівників бронзової доби, які у свій час мігрували з Причорноморських степів на схід.

У осіб пізнього бронзового віку Зрубної культури виявили в основному європейські гаплогрупи мтд ДНК –  H, J1, K1, T2, U2, U4 та U5. На відміну від них у кіммерійців, скіфів і сарматів, крім західноєвразійських гаплогруп, додатково знайшли генетичний слід з Центральної Азії та Далекого Сходу (мтд ДНК – A, C, D, M). А от Y-хромосомні маркери майже у всіх відповідали макрогрупі  R. Люди зі Зрубної культури були носіями – R1a, кочівники залізного віку в основному  R1b, яка характерна для Ямної культури. Лише один з кіммерійців мав східну гаплогрупу  Q1. Причорноморські скіфи показали високу внутрішньогрупову різноманітність. 

Їх поділили на чотири популяційні групи:

1. Північноєвропейська (3 особи).
2.  Південноєвропейська (4 особи).
3. Степовий маркер – генетично близький до популяцій Північного Кавказу і мордви (3 особи). В цю групу потрапив один представник Зрубної культури, один кіммерієць і всі сармати.
4. Центральна група  –  генетично спорідненості з сучасним населенням Болгарії, Греції, Хорватії та Туреччини, надалі їх називають центральним скупченням.
   
   

Карта генетичних відстаней – кіммерійці, скіфи та сармати Причорноморського та Каспійського степів. Трикутниками позначено племена: темно синій – скіфи, голубий – кіммерійці, зелений – сармати. Пунктирні кола: фіолетове – східноєвропейці, помаранчеве – північна європейська популяція, синє – центральний кластер, голубе – степовий маркер. Джерело.

І лише одна людина зі скіфської групи поділяла генетичний дрейф з популяціями Східної Азії.

Отже, на березі Чорного моря жили місцеві напівкочові скіфи, в генофонді яких простежується участь місцевих жителів регіону, можливо, навіть,  і греків Причорномор’я. Ну а для сарматів батьківщиною був південний Урал. Всі кіммерійці несли сибірський генетичний компонент, простежується їхнє походження з Далекого Сходу.

Скіфи, які витіснили кіммерійців з Понтійсько-Каспійського степового регіону, відрізнялися як від кіммерійців, так і від пізніших сарматів. Не забувайте, що скіфи не були однаковими по всій Євразії. Генетика показує чіткі відмінності між східними та західними групами.  

«На відміну від східних степових скіфів (Пазирики та Алді-Бел), які були тісно пов’язані з Ямною, західні північнопонтійські скіфи були натомість тісніше пов’язані з особами з Афанасьєвої та Андронівської групи. Деяким скіфам західного Понтійсько-Каспійського степу бракувало компонентів Східного Алтаю та Східноєвразійського регіону, а натомість були більш схожими на представників залізного віку Чорногорії, що, можливо, свідчить про асиміляцію ранніх місцевих груп скіфами. Ми спостерігаємо мало свідчень мобільності з Далекого Сходу, припускаючи, що основне джерело більшості західних кочівників, ймовірно, знаходиться у східних Понтійсько-Каспійських степах та на південному Уралі»[3]

Старий Мерчик (Харківська обл.) – 396-208 р. до н.е. (скіфи)

• mtDNA: U2e2;  
• Y–DNA: R1a–M417  (походження –  Україна, розширення – Середній Стог, 4100-3800 р. до н.е.)

Коломак (Харківська обл.) –380-203 р. до н.е. (скіфи)

• mtDNA: W3a1; 
•  Y-DNA: R1a2-Z93  (походження з М417 –  Україна, Середнє Подніпров’я, Олександрія – 4000 р. до н.е, Дереївка – 3600 р. до н.е.; розширення на схід  – ­ Ямна культура, 2900-2700 р. до н.е.). Південно-східна, індоіранська гілка.

Куп’єваха (Харківська обл.) 751-405 р. до н.е. (скіфи)

• mtDNA: H11b1;  mtDNA: X4;   
• Y–DNA: Q1c–L332 (походження Сибір, розширення – кіммерійці, гуни)

Старосілля (Черкаська обл.) –  800-400 р. до н.е. (скіфи)

• mtDNA: J2b1a6; mtDNA: N1b1a;  
• Y-DNA: R1b1a1a2- М269 (походження – Близький Схід 10 000 р. до н.е., I розширення – з мезолітичною міграцією в Європу (Сербія, 9000-8000 р. до н.е.); II розширення  асоціюється з Ямною культурою і Північним Кавказом). Сьогодні найпоширеніша західноєвропейська гаплогрупа.

Медвин (Київська обл.) – 788-413 р. до н.е. (скіфи)

• mtDNA: H6a1b
  Y–DNA: R1a–Z645 (походження – Україна, розширення – Шнурова кераміка, 3300-2900 років до н.е.)
• mtDNA: T2b
  Y–DNA: J2a8-B43 (Анатолія, Греція, Північний Кавказ)

Нестерівка (на околиці) (Черкаська обл.) – 355-115 р. до н.е. (скіфи)

• mtDNA: A

Тирасполь – Дністровськ (траса). Молдова – 400-200 р. до.н.е. (скіфи)

• mtDNA: H8c

mtDNA: U5a1a1
Y–DNA: R1b1a1a2 (походження і розширення дивіться вище)

mtDNA: H5b

mtDNA: U5b2a3
Y–DNA: R1b1a1a2 (походження і розширення дивіться вище)


mtDNA: U5a1a2b

mtDNA: U5a2b
Y–DNA: R1b1a1a2 (походження і розширення дивіться вище)

mtDNA: T2b

Бідило (Харківська обл.) – 764 – 430 до н.е.(кіммерійці)

• mtDNA: U2e2;  
•  Y–DNA: R1a2c–B111 (виявлена в кіммерійців і киргизів)

Черногоровка (Тирасполь, Молдова) – 950- 800 до н.е.(кіммерійці)

• mtDNA: H9a
  Y-DNA: R1b1a (див.вище)
• mtDNA: C5c (50%)
  Y-DNA: Q1a1 (походження  – Алтай, розширення на захід – кіммерійці та гуни)

Походження назви

• Самоназва скіфів – сколоти. Σκόλοτοι/ Σκύϑαι (скулата/скудата – зі стародавньої грецької). Форма skuda-ta  (стрільці з лука)  використовувалась греками в VII ст.до н.е, коли вони почали контактувати зі скіфами. У V ст. до нашої ери, коли Геродот відвідав Ольвію,  вже відбувся перехід давньоіранського звуку  «ϑ» в скіфський «λ» («д» в «л»).
• Давньогрецьке Skuthēs (Σκύθης) – стрілець. Це слово має далеке індоєвропейське коріння. В деяких германських мовах (наприклад, африкаанс) досі Scut – стрілок.
• Перський термін «Сака» використовується для скіфів у Середній Азії. Śaka походить від іранського словесного кореня sak –”йти, бродити” і, таким чином, означає “кочівник”. Пізніше,  у VI-XI ст., тюркська міграція лінгвістично асимілювала  іраномовних саків в Центральній Азії. До речі, український термін «курган» походить від тюркського слова «замок».
• Китайці використовували термін Сай. Близько 30 гробниць Сая у формі курганів були знайдені в районі Тянь-Шаня, що датуються 550-250 роками до н.е.
• Іскузай або Аскузай, Ашкуз (Askuzai, Aškuz)- це ассирійський термін для рейдерів на південь від Кавказу, які, ймовірно, були скіфами. Основною територією країни Ішкуза (Ашкуза) були Північний Кавказ і Прикубання.  Серед євреїв ашкеназі досить часто зустрічається гаплогрупа R1a  Z93, яка характерна для скіфів і всіх індоіранців. Дана лінгвістична аналогія, ашкуз – ашкеназ, корелює з контроверсійною хазарською теорією походження східноєвропейських євреїв, яку відстоює генетик Eran Elhaik [5]. Офіційна версія походження терміну ашкеназі не від слова «Ашкуз», а від імені Аскеназа, внука Іафета.
• Група скіфів  Сакасів (Sakas) пішла на південь і дала ім’я Сакастан історико-географічному регіону на сході Ірану і Півночі Афганістану. Вони, або споріднені групи, вдерлися на північ Індії та стали індо-скіфами.
• Індо-скіфи – це група кочових іраномовних народів скіфо-сакського походження, які мігрували до західної та північної частини Південної Азії (Согдіана, Бактрія, Арахосія, Гандхара, Сінд, Кашмір, Пенджаб, Харьяна, Утар-Прадеш, Біхар, Раджастан, Гуджарат, Махарашта) з середини II ст.до н.е. до IV ст.н.е. Вторгнення в північні райони Індійського субконтиненту.
• Хоча класичні скіфи, можливо, значною мірою зникли в І столітті до нашої ери, східні римляни продовжували говорити про «скіфів», щоб позначити германські, а також усі євразійські варварські племена, а візантійці, все ж таки, відрізняли в V ст. скіфів від готів та гунів (Пріск Панійський).
• Візантійські джерела називають руських нападників княжої доби на Константинополь в 860 році тавроскіфами (Tauroscithian).

Археологічна періодизація скіфських поховань

• I період – протоскіфський, IX – VIII ст.до н.е., Саяно-Алтайський регіон.
• II період – рання скіфська епоха VIII – VI ст.до н.е., поділ на дві популяції скіфів  – Північного Причорномор’я і Середньої Азії.
• III період – класична епоха V-IV ст.до н.е., Понтійська Скіфія.
• IV період – пізньоскіфський, III ст..до н.е. – II ст. н.е., Крим, Нижнє Подніпров’я.

Алтайський слід в історії скіфів

Found in the kurgan Olon-Kurin-Gol 10, Altai Mountains, Mongolia (reconstruction by Dimitri Pozdniakov).

Чоловічий головний убір з кургану Пазирик, Алтай, зберігається в Ермітажі

У скіфів з Республіки Тива визначені Y-хромосомні гаплогрупи R1a-M513, R1a1a1b2-Z93, N-M231, Q1b1a-L54, Q1b1a3-L330[6].

Numbers refer to the defined groups (#): WEST: #1 initial Scythian period eighth to sixth century BCE (n=4); #2 classic Scythian phase sixth to second century BCE (n=19); #3 Early Sarmatians fifth to second century BCE (n=11); EAST: #4 Zevakino-Chilikta phase ninth to seventh century BCE (n=11); #5 Aldy Bel culture seventh to sixth century BCE (n=15); #6 Pazyryk culture fourth to third century BCE (n=71); #7 Tagar/Tes culture eighth century BCE—first century CE (n=16); arrows with a G indicate samples for which genomic data was obtained, black for capture data and grey for shotgun data. Source of the map: cartomedia-Karlsruhe.

Антропологічні характеристики скіфських груп

Дані антропології є важливим джерелом в оцінці масштабів міграцій, що відбувались в залізну добу.

Муміфікована голова скіфа і її 3D-реконструкція, Британський музей. Джерело.

Краніологічні дослідження проведені ще у XX ст..підтвердили гіпотезу про формування скіфського масиву на основі степового населення бронзового віку Східної Європи. Черепа причорноморських скіфів зовсім не відрізняються від черепів представників Зрубної культури України та Поволжя. У складі скіфського населення Подністров’я виявили схожість з фракійцями, а на території Криму і Керченського півострова – з грецьким населенням і таврами [8].

Скіфська мова

Золота бляшка з зображеним скіфським вершником, Причорномор'я, зберігається в Ермітажі

Класичне визначення про скіфську мову стверджує, що вона належить до давньоіранських мов індоєвропейської мовної родини. Цілком погоджуюсь з ідеєю лінгвістичної спільності скіфів та іранців. Але є одне велике «але». Я б назвала цю мовну групу причорноморською, понтійською, понтійсько-каспійською, але не іранською.

Я  думаю, що скіфів не варто називати племенами іранського походження, як це узвичаєно в історіографії, а радше навпаки. Це усталена лінгвістична категорія і не мені її змінювати. А от висловити своє бачення, вважаю за доцільне.

Іранські мови також відносяться до індоєвропейських. Найдавніша з них, протоіранська мова датується 2 000 років до н.е., наступна іраномовна група зародилась 800-900 років до н.е. і сучасна – 800-900 років н.е. Мова священної книги зороастрійців, Авеста,  1200-800 р. до н.е. Давньоперська мова – вперше підтверджена монументальними написами Дарія I у 521- 486 рр.до н.е.  Західно-іранська група мов утворилась не раніше 500 років до н.е.  Іранські племена з’явилися в Ірані приблизно в ХІІ-ХІ ст. до н. е. Їх предками були скотарі Східної Європи. До VIII ст. в Ірані переважало старе не іраномовне населення.

Золота бляшка із зображенням скіфських лучників

Скіфські стріли, Ермітаж

Тобто найдавніші іранські мови з’являються вже ПІСЛЯ  виходу частини племен індоєвропейської мовної групи з Середньої Азії в Індію та Іран (4000 – 3500 тис.років тому)  і більше ніж через тисячу років після поширення носіїв умовно «арійської» гаплогрупи R1a на наших територіях (5500 років тому). На типово іранській мові, звісно наші пращури розмовляти не могли, але на одній з індоєвропейських – розмовляли, і не виключено, що ця мова є прародичкою іранській. Але не навпаки.

В класичному варіанті для пересічного читача виглядає, що скіфи вторглися в Іран, перейняли там їхню мову і принесли її на крилах слави в Причорноморські степи. Сьогодні це вже не актуально. Генетичні дослідження чудово віддзеркалюють міграційні процеси в історії людства. І вже ніхто не піддає сумніву факт поширення індоєвропейських мов з Причорноморських степів на схід і на захід. Дискусія точиться лише з приводу того, яка археологічна культура бронзової доби була основним першоджерелом цих процесів, Ямна, чи Шнурової кераміки.

Окрім іранської теорії про походження мови скіфів, на просторах інтернету, я зустріла версію про ймовірну їхню тюркомовність. Велике «навряд чи». А от частина нащадків скіфів, виключно східних, справді з часом стали тюркомовними. Але це вже трапилось у нашій ері, можливо після приходу гунів. З античних джерел відомо, що на нашій території панувала скіфська мова, відмінна від готської та гунської, а от грецька (елінська) серед населення зустрічалась рідко. (Пріск Панійський, V ст.). І жодного слова про тюркські мови, а вони на той час, коли писав цей візантійський історик вже існували. Навіть виникли припущення, що протобулгари (IV ст., Пн.Причорномор’я, Каспій, Пн.Кавказ) спочатку розмовляли східно-іранською мовою, а потім її змінили на тюркську.  Я вважаю, що вести розмову про тюркські мови на цих територіях у скіфський період (VII – III ст.. до н.е.), виглядає абсурдним. Адже, чуваші тільки у IV ст. почали розмовляти тюркською мовою, а мова стародавніх булгар, як тюркська, в джерелах датується не раніше VII ст. Батьківщиною пратюркської мови вважають Південний та Західний Сибір. В генофонді західних скіфів цей регіон представлений мінімально, легкий відгомін мішаних шлюбів їхніх предків бронзової доби.

Ступінь залучення східних скіфів до раннього формування тюркськомовного населення може бути з’ясовано майбутніми генетичними дослідженнями історичних періодів, що настали після скіфських часів. Але в період «Золотої Скіфії» вони ще використовували одну з індоєвропейських мов.

Античні автори  про скіфів

Золоті пластини, на яких зображено як два скіфи п'ють із одного ритона, обряд братерства, Ермітаж

Геродот Галікарнаський – давньогрецький історик,  який у своїй дев’ятитомній «Історії» про греко-перські війни, вперше описав життя, побут і звичаї скіфів. Давньоримський філософ  Марк Туллій Цицерон назвав його «батьком історії». Праці Геродота, як першоджерело, не розглядав хіба лінивий.  Тому я не буду на цьому детально зупинятись. Розкрию лише кілька аспектів, які випливають з його «Мельпомени»[9].

1. Кордони Скіфії, які окреслив античний автор, збігаються з контуром ареалу найбільшого поширення гаплогрупи R1a в Східній Європі, а також повністю поглинають всю територію сучасної України. Для їхнього маркування він використав назви річок і морів: Істер (Дунай), Тірас (Дністер), Борисфен (Дніпро), Понт Евксін (Чорне море) і озеро Маєтид (Азовське море). Геродот вважав, що крім скіфів інші племена Євразії не заслуговують на увагу, а за межами їхньої країни простягається незаселена пустеля.
2. З переказів Геродот розповів, що кочовиків-скіфів, які мешкали в Азії витіснили войовничі масагети. Через це скіфи перейшли річку Аракс і прибули в Кімерію. Аракс – ріка в Закавказзі, протікає крізь Вірменію, Іран, Азербайджан. Існує версія, що масагети проживали на західних берегах Каспійського моря, де існувало скіфське царство Ішкуза. Інші переконують, що це річка Амудар’я або Волга.
3. Скіфи понад усе цінували волю. Вони були готові жити на возах, лиш би не бути підкореними. Це не означає, що всі скіфи – кочівники. Вже тоді існувала ієрархія суспільства та поділ праці. Скіфи-орачі, скіфи-хлібороби, можливо, полонені ремісники, а також інші осілі люди не воювали. Зате скіфи-воїни та царські скіфи їх охороняли. Заради цього, вони не обростали замками та фортецями, попри своє багатство, а завжди були мобільними. Охороняти доводилось величезні, за мірками того часу, простори. Війна з персами показала їхню хитрість та винахідливість. Якщо військо противника мало перевагу, то вони не вступали з ними в безнадійні бої, а виснажували ворога своїми відступами та несподіваними наскоками. На шляху відходу за собою завжди спалювали пасовища і засипали джерела з питною водою. Тому їх ніхто не міг перемогти. 
4. Геродот пише, що скіфи наймолодше плем’я. Вони дружно співіснували з сусідніми племенами, деякі з них були давніми осельниками. А от багатство, здобуте рейдерством, їх неабияк цікавило. Тому всі військові походи завжди спрямовувались в бік розкішних південних цивілізацій. Війна з персами була помстою за те, що скіфи колись вдерлися до Мідії.

Схоже на те, що виняткову любов до золота вони запозичили у своїх сусідів фракійців – рудоволосих, блакитнооких войовничих племен VI – III ст. до н.е., які  стали складовим етнічним елементом при формуванні сучасних болгар, румунів, а також населення Закарпаття, Подністров’я та Західного Поділля.

• Як можна оминути легендарну розповідь Геродота про Амазонок? На  територію Скіфії прибилось плем’я войовничих жінок. Коли скіфи дізнались, що це не чоловіки, то вирішили з ними не воювати. А вибрали найкращих юнаків, які мали мирно співіснувати біля поселення цих жінок, аж поки останні не підуть з ними на контакт. Внаслідок цього союзу виникло нове плем’я, яке в історії називають сарматами.  Войовничі жінки не бажали приймати сімейні традиції скіфів  і наполягли, щоб їхні чоловіки переселились з ними за межі Скіфії.  Юнаки згодились на всі умови амазонок.  Тому не дивно, що сарматів описують, як вихідців з понад Волги та Уралу, саме туди, згідно з легендою, вони й відійшли.
• Геродот у своїй праці назвав імена скіфських богів та військової еліти, що і стало однією з причин ідентифікації цього племені, як іраномовних племен. Відомі з ассирійських джерел імена їх попередників, кіммерійських царів, також іранського походження.
  
  

Скіфська пектораль, горит, коштовності і обладунки. За даними експертів, даний інвентар належав  амазонці. 

Готський історик Йордан про скіфів, готів, гепідів, антів, венедів і склавинів

Готський історик VI ст. Йордан у своїй праці «Getica» або «Походження і діяння гетів» детально описав межі Скіфії, а також розселення  пізніших племен, сучасників автора —  гепідів, венедів, склавинів, антів, готів, гунів.

«Скіфія погранична з землею германців аж до того місця, де народжується річка Істр (Дунай) і простягається до Мурсіанского озера (в історичній області Карпат — Мармарош); вона тягнеться до річок Тіра (Тірас –Дністер), Данастра (також Дністер) і Вагосоли  (Південний Буг), а також великого Данапра (Дніпра) і до гори Тавра — не тієї, що в Азії,  а власної, скіфської, — по всій прилеглій до Меотіди (Азовське море) місцевості і за Меотідою, через Босфорську протоку до Кавказьких гір і річки Араксу (Закавказзя, Вірменське нарір’я); потім вона (Скіфія), згинає в ліву сторону, за Каспійське море (закінчується на крайніх межах Азії, від північно-східного океану, у вигляді гриба , спочатку тонкого, потім – найширшої круглої форми), схиляється до області гунів  і відступає до Албанії (Східний Кавказ, сучасні Грузія, Азербайджан, Дагестан)  і сєрів (народ на Кавказькому березі Чорного моря, антична Колхіда, сучасн..Західна Грузія, Абхазія) .

Ця країна, а саме Скіфія, витягаючи в довжину і розгортаючись в ширину, має зі сходу сєрів, що живуть у самого  її початку на березі Каспійського моря; із заходу — германців і річку Вістули (Вісла); з півночі вона охоплюється океаном, з півдня — Персією, Албанією (кавказькою, Дагестан), Іберією (стародавнє грузинське царство Картлі), Понтом (Чорне море) і нижньою течією Істра (Дунай), який  називається також Данубіа від гирла свого до витоку».

Отже, Скіфія безпосередньо межувала з Парфією, історичним регіоном на північному сході сучасного Ірану, який був заселений іраномовними племенами з 1500 року до н.е. У VII ст. цю країну захопили мідійці, з якими воювали скіфи та  встановили своє панування з 653-625 р. до н.е. Заведено вважати, що заради помсти за втручання в асирійсько-мідійський конфлікт, у 514 році до н.е. перський цар Дарій I Великий здійснив похід на Скіфію. У III ст.до н.е. Парфія стала політичним і культурним центром Парфянського царства — стародавньої держави, яка в період свого розквіту займала територію від Межиріччя до Індії.

Далі Йордан пише: «Зі свого боку Скіфія досягає Понтійського узбережжя, де вона охоплена відомими містами; це — Борисфен, Ольвія, Калліполіда, Херсонес, Феодосія, Кареон, Мірмікіон і Трапезунд, заснувати які дозволили грекам нескорені скіфські племена, з тим, щоб греки підтримували з ними торгівлю.

Посередині Скіфії є місце, яке розділяє Азію і Європу одну від одної; це — Рифейские гори, які виливають найширший Танаіс (Дон), що впадає в Меотіди (Азовське моря). У Скіфії першим із заходу живе плем’я гепідів, оточене великими та славними річками; на півночі та північному заході  протікає Тиса; з півдня ж відсікає сам великий Данубіа (Дунай), а зі сходу Флютавзій (р.Алута, ліва притока Дунаю); стрімкий і повний вирів, він шалено котиться в води Істра. Між цими річками лежить Дакія (Румунія), яку, на зразок корони, захищають скелясті Альпи. У лівого їх схилу, що спускається на північ, починаючи від місця народження річки Вістули (Вісла), на безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венетів. Хоча їх найменування тепер змінюються відповідно різних родів і місцевостям, все ж переважно вони називаються склавинами та антами.

Склавини живуть від міста Новієтуна (м.Ісакча в Румунії, дельта Дунаю) і озера, що назване Мурсіанським (на Мармарощині), до Данастра (Дністра), і на північ — до Віскли (Вісли); замість міст у них болота і ліси. Анти ж — найсильніші з обох племен — поширюються від Данастра (Дністра) до Данапра (Дніпра), там, де Понтійське (Чорне) море утворює закрут; ці річки видалені одна від одної на відстань багатьох переходів…

…Далі за ними тягнуться над Понтійським морем місця розселення булгар, яких дуже прославили нещастя, що відбулися за гріхами нашими. А там і гуни, як плодюча поросль з усіх найсильніших племен, закишіли надвоє розгалузилася лютістю до народів.
Ми читали, що перше розселення готів було в Скіфській землі, близько Меотійського болота; друге — в Мізії (сучасні Болгарія, Румунія, Сербія, Північна Македонія) Фракії (Східні Балкани, сучасні Болгарія, Греція,частина Туреччини зі Станбулом. Інколи до неї відносили і частину Скіфії) та Дакії(Румунія), третє — на Понтійському (Чорному) морі, знову в Скіфії… Серед усіх варварів готи завжди були чи не найбільш освіченими, мало не рівними грекам…»[10]

Ось така історія. Що нам залишилось у спадок від Скіфів? Любов до золота? — Ні. Золоті шедеври? — Так. Але в процесі історичних драм левова частка цих скарбів опинилася в «Ермітажі» Санкт-Петербурга, а також «кримське золото» в Нідерландах, в амстердамському музеї, в очікуванні на остаточне судове рішення. Експонати мають повернути українській стороні, яка після деокупації  півострова та відновлення контролю над анексованими територіями, знову розмістить їх у музеях Криму. Розгляд цієї справи триває вже 5 років і кінця краю не видно. Що ще нам подарували скіфи?  — Особливий звук «Г», який також присутній в чеській, словацькій та верхньолужицькій мові. Ну і, звісно, генетика. — Так, ми частково нащадки західних скіфів  і потомки всіх племен, які належали до Великої Скіфії.

Автор: Галина Водяк,
etnogenez.org
- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"

Список використаних джерел:

1. Ancestry and demography and descendants of Iron Age nomads of the Eurasian Steppe [Електронний ресурс] / [M. Unterländer, F. Palstra, I. Lazaridis та ін.] // Nature. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://www.nature.com/articles/ncomms14615.
2. Diverse origin of mitochondrial lineages in Iron Age Black Sea Scythians [Електронний ресурс] / [A. Juras, M. Krzewińska, A. Nikitin та ін.] // Nature. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://www.nature.com/articles/srep43950.
3. Ancient genomes suggest the eastern Pontic-Caspian steppe as the source of western Iron Age nomads [Електронний ресурс] / [M. Krzewińska, G. Kılınç, A. Juras та ін.] // Science Advances. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://advances.sciencemag.org/content/4/10/eaat4457
4. Ancient Human DNA. http://umap.openstreetmap.fr/en/map/ancient-human-dna_41837#6/48.239/40.518
5. Elhaik E. The Missing Link of Jewish European Ancestry: Contrasting the Rhineland and the Khazarian Hypotheses [Електронний ресурс] / Elhaik Elhaik // Genome Biology and Evolution, Oxford Academic. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: https://academic.oup.com/gbe/article/5/1/61/728117.
6. Laura Mary et al. Genetic kinship and admixture in Iron Age Scytho-Siberians (англ.) // Human Genetics. — Springer Nature, 2019. — April (vol. 138, iss. 4). — P. 411–423.
7. Марцеллін А. Римська історія. Книга XXXI [Електронний ресурс] / Амміан Марцеллін.
8. [8] Алекеева Т. Восточные славяне. Антропология и этническая история. [Електронний ресурс] / Татьяна Алекеева // Научный мир. 336 с.. – 1999.
9. Геродот. Історії в дев’яти книгах. Книга ІV. Мельпомена. Переклад А.Білецького [Електронний ресурс] / Геродот // Київ: Наукова думка. – 1993.
10. Йордан. О происхождении и деяниях гетов. перевод Е. Ч. Скржинской [Електронний ресурс] / Йордан // Алетейя, Санкт Петербург. – 1997.

---

Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах: