П'ятниця
29 бер., 2024
     

Ukrainian English

Молдавська Русь: історичнія відомості та писемні джерела

Рейтинг 4.0 з 5. Голосів: 4

Молдавська Русь

Згадування античними авторами про слов’ян під ім’ям венеди неподалік від Карпат і в низов’ях Дністра й Дунаю відносяться до початку 1 ст. (2). У першій половині VI в. н.е. землі північно-західного Причорномор’я аж до Дунаю були зайняті східними слов’янами (антами) (3). Анти, як відзначав В.В. Сєдов, група слов’ян, що розселилася в межиріччі Дністра й Дніпра серед іраноязичного населення, що було потім ними асимільоване (4). Академік А.А. Шахматов ще в 1916 р. відзначив, що «прабатьківщиною руського народу була територія антів, отже, область між Прутом і Дніпром» (6).

В VIII-X ст.ст., відповідно до літопису, у Карпато-Дністровському регіоні жили племена улічив, тиверців і хорватів – предків сучасних русинів. Локалізація розселення цих племен у Карпато-Дністровських землях, зазначена в «Повісті минулих літ», не викликає сумнівів: «І жівяху въ мірє Полянє, и Дєрєвлянє, Сєвєр и Радіміч, і Вятічі, и Хрватє. Дулєби жівяху по Бугу, гдє нинє Волинянє, а Улучі, и Тіверьці сєдяху по Днєстру, присєдяху к Дунаєві; бє множьство іх, сєдяху бо по Днєстру олі до моря, суть гради іхъ і до сєго днє, да то ся зщваху отъ Грєкъ Вєлікая Скуфь» (7).

Слово «улічі» («улуч») відбиває тюркську передачу давньоруського углічи, улуч, тобто видозмінене, отримана «із других рук», від печенігів, давньоруська племінна назва. О.Н. Трубачьов вважав, що “угол” (кут – рос.) – це район Північного Причорномор’я, де сходяться під кутом одне до одного течії трьох рік: Дніпра, Бугу й Дністра (8). Етнонім «тиверці» походить від древньої назви Дністра, що в античну епоху йменувався Тірас, що в перекладі з іранського значить «швидкий» (9). Називаючи учасників походу київського князя Олега на греків в 907 р. тиверців, «яже суть Толковіни» (10), літописець вказував на їхній рід занять – пастухування (11).

«Велика Скіфія» відповідає поняттю «стара, древня Скіфія», тобто територія раніше належала скіфам (12).

Етнонім ж сусіднього тиверцям і уличам східно-слов’янського плем’ені хорвати за іранською етимологією міг означати - "скотар", "пастух, страж худоби" (13). Що цікаво, в давній Персії існувала провінція Harahvaiti (грец. ????????, Арагозія), що буквально означає багатий водами/озерами. Сучасне Українське Прикарпаття, а також район Перемышля (Польща), на думку А.В. Майорова, становили територію Великої Хорватії, про яку писав Костянтин Багрянородний в X ст. (14).

До X ст. землі тиверців, улічів і хорватів увійшли до складу Давньоруської держави, а наприкінці XI в. виділилися в окреме Галицьке князівство.

На початку XIII ст. давньоруське населення, що жило в північно-західному Причорномор’ї, літописець назве «галицькими вигонцями» (15), з огляду на їх «державну» приналежність і рід занять – пастухування (16).

Таким чином, йдеться про те, що на території Південно-Західної Русі сформувався особливий господарсько-культурний тип населення. Населення даного регіону поряд із землеробством, активно займалося й скотарством, що трохи відрізняло цей регіон від інших регіонів Русі. Згодом спільність господарського укладу, а також єдність віри – православ’я, призвели до встановлення мирних контактів з волохами й спільної «волошської колонізації» (вірніше – «волошсько-русинської» (С.С.) схилів Карпат (17).

У другій половині XIII в. весь північний берег Чорного моря опинився під контролем монголів. Щоправда, лише в 70-х роках XIII в. кордони Золотої орди досягли Нижнього Подунавья. В 30-х роках XIV сторіччя до складу Золотої орди була включена й центральна лісостепова частина Пруто-Дністровського межиріччя (18).

Після припинення роду Данила Галицького в 1340 р. Галицько-Волинське князівство стає ареною боротьби між Польщею, Великим князівством Литовським і Руським та Угорщиною. У період загострення католицької агресії проти Південно-Західної Русі виникає Молдавське православне князівство. Воно було створено волохами й русинами. Етнічна ситуація в Східне Прикарпаття відбита в молдавській легенді про заснування Молдавського князівства, у якій розповідається про те, що це зробили пастухи з Марамуреша (Марамороша) (комітату (жупи) на північному сході Угорського королівства, які під час полювання опинилися в районі сучасного міста Сучава, де знайшли пасіку русина Яцька (19). Сьогодні 3/5 Марамороша перебуває в Закарпатській області України, 2/5 – у Румунії (С.С.)

Кажучи про легендарного засновника Молдавії, Я. Головацький називає його «один з начальників мараморошских румун і русинів, воєвода Богдан Драгош» (20). Усі воєводи початкового етапу молдавської історії – Драг (Драгош), Богдан I, Лацко й інші – носили слов’янські імена. Румунський історик Ніколає Йорга вважав, що передчасна смерть Лацка перешкодила заснувати руську династію в Молдавії (21).

В XVII в. молдавський книгар С. Даскал в «передмові» до молдавського літопису Г. Урєкє вказував, що створено країну із двох мов, з румунів (маються на увазі східні романці, тому що про початок формування румунського етносу можна казати лише після об’єднання Молдавії й Валахії в єдину державу (Румунське князівство) в 1862 р. – С.С.) і руських, і до цього дня половина країни складається з руських і половина з румунів (22).

Спочатку Молдавія розділялася на Нижню Країну (Цара де Жос, південь князівства) і Верхню Країну (Цара де Сус, русинська північ князівства). В XV в. засновуються боярські посади великого ворніка (вищого судді держави) Нижньої землі й великого ворніка Верхньої землі.

У Новгородській і Воскресенській літописах перераховані руські міста кінця XIV – початку XV в., у тому числі розташовані в Карпато-Дунайських землях, що увійшли до цього часу до складу Молдавського князівства: «А сє імена всім градам руськім, дальнім і ближнім: На Дунаї: Відичєв град, про сєдмі стєни кам’яних; Мдін. І об ону страну Дунаа: Тєрнов, ту лежить святаа П’ятниця. А по Дунаєві: Дрєствін, Дічін, Кіліа. А на усть Дунаа: Нове село, Аколякра. На море: Карна, Каварна. А на сеї стороні Дунаа, на усть Днєстра над морем: Бєлгород, Чєрн, Яській торг на Прутє рєцє, Романов торг, Романов торг на Молдовє, Нємєч у горах, Корочюнов камєн, Сочява, Серет, Баня, Чечюн, Коломия, Городок на Чєремошє, на Днєстрє Хотєн» (23).

Про те, що волохи під предводительством Богдана або Драгоша «з’явилися на берегах Пруту, знайшли там ще багатьох руських і оселилися між ними на ріці Молдавє», повідомляв Н.М. Карамзін (24).

Наявність численного руського (русинського) населення в Молдавському князівстві підтверджують результати досліджень, проведених у другій половині ХХ в. Опираючись на дані сільської ойконімії, Л.Л. Полєвой встановив, що частка представників східнослов’янської етнічної групи в середині XIV в. досягала 39,5% населення князівства, а східнороманської – 48,7%25.

Незважаючи на численність русинів у новій державі, основними районами їхнього розселення й надалі залишилися північ і північний схід Молдавського князівства: Буковина, Покуття, Хотинський, Сорокський, Оргєєвський і Ясський цінути. В XVIII в. молдавський книгар М. Костін писав, що «рутянє» (рутени, русини) «заселяли Чернівецький і Хотинський повіти й весь район Дністра, Сорокський і Оргєєвський повіти й по Пруту – половину Ясського повіту й половину Сучавського повіту» (26).

Ряд районів, населених русинами, тривалий час мав автономію. Говорячи про Руське Долгопольє («рутєнська провінція Кимпулунг» у Сучавському повіті, де народилася видатна українська письменниця Ольга Кобилянська), Д. Кантемир згадує, що жителі п’ятнадцяти сіл користуються своїми законами й судами. «Іноді вони приймають двох ворників (представників повітової адміністрації – С.С.), поставлених господарем. Але нерідко проганяють їх, якщо ті збуджують невдоволення жителів…». «Вони сплачують щорічний податок, але не такий, який побажає господар, а такий, який вони платили колишнім господарям», – продовжує Д. Кантемир. «Якщо господар захоче обійтися з ними більш суворо й побажає накласти нові податі, то вони без довгих суперечок зовсім відмовляються платити податки й ідуть у важкодоступні гори». Іноді «жителі гір відсторонювали від влади господаря й приймали заступництво поляків» (27).

Молдавська державність створювалася за зразком давньоруської. Великі землевласники називалися «бояри», грошова система в князівстві сформувалася за зразком галицької (28). Правителі Молдавського князівств називалися господарями, воєводами. Правитель округу пиркалаб у деяких прикордонних округах в XV в. називався на російський лад посадником. Самі округи йменувалися державами (від слова «дєржать» – тримати – укр.), у молдавських документах – цінутами (слово було утворено від молдавського «а цінє» (тримати) (29). В XIV-XV ст.ст. об’єднання сільських громад називалися воєводати. Глави селянських громад називалися кнєз, жудє або ватаман. В XV в. адміністративна одиниця, керована урядником або ворніком, називалася окол. Ворнік (від слова «дворнік» – двірник – укр.) – боярський титул або представник повітової адміністрації в селі. Слова угол (кут – укр.), воєвода, жупан, що також відносяться до соціального життя волохів, – теж східнослов’янського походження, як і державні посади бояр: постєльнік – піклувався про покої государя, стольнік – відав кухнею й столом, клучєр – управляв господарськими льохами й коморами, чашнік – наливав на прийомах господарю перший келих вина, справник – управитель цінуту (повіту), великий хатман (гетьман) – командуючий військами (30).

Вплив руської культури простежується в багатьох сферах життя Молдавського князівства. «Мова наша, – писав Н.М. Карамзін, – до самого XVII століття була не лише церковною, але й судовою, як те свідчать справжні грамоти молдавських господарів» (31). Ділова документація й державні акти писалися давньоруською мовою, як і в Древній Русі. Як відзначав славіст, професор Новоруського університету бессарабець А.А. Кочубінській, офіційна мова Молдавського князівства XIV-XVII сторіч наскрізь пронизана малоруськими (іноді явно східногалицькими, гуцульськими) елементами (32). В основному фонді сучасної молдавської мови налічується близько 2 тисяч східнослов’янських запозичень. Це поняття, що позначають землеробські знаряддя, предмети побуту, домашнє начиння, одяг, їжу, музичні інструменти (33).

Молдавські дослідники підкреслюють сильний вплив корінного руського населення (русинів) на молдавську музичну культуру. Про це свідчать назви добутків молдавського музичного фольклору: русяске, хуцулке, поляндра, запозичення цілих мелодій і окремих елементів музичної мови (34). Один з найвідоміших молдавських народних танців – «Молдавєняска» («Молдавський») зазнав сильного впливу від танців русинів (35). Відзначаються так само досить істотні загальні риси русинських і молдавських поетичних текстів (36).

Святково-обрядову культуру молдаван, на думку Я.П. Мироненка, варто вважати спадщиною давньоруської культури, носіями якого в даному регіоні були племена хорватів, тиверців і улічів. Центром формування новорічних пісень дослідник вважає Буковину й північ Молдавії, тобто регіони компактного проживання русинів (37).

Русинсько-Молдавський етнокультурний синтез прискорювала інтегруюча роль православної церкви, де богослужіння велося церковно-слов’янською мовою. За посередництвом православної церкви, вважала румунська дослідниця Маргарета Штєфенєску, «русько-рутєнські елементи сприяли консолідації держави» (38).

М. Штєфенєску наводить дані по топоніміці Молдавії: східні слов’яни залишили на території старої Молдавії в цілому 548 назв із чисто слов’янськими коріннями й 321 назву зі слов’янським суфіксом -овці, які мали особливо широке поширення в Буковині (174 назви), у Північній Молдові й Північній Бессарабії (Хотинський, Сорокський, Оргєєвський повіти). Причому й географічні об’єкти – гори, ріки, долини, пагорби в цих місцях часто носять східнослов’янські назви. В інших частинах «дако-романської території» східнослов’янські назви зустрічаються в поодиноких випадках. У документах слов’янські назви зустрічаються вже з XV ст., тобто з моменту заснування Молдавського князівства. На підставі цих фактів румунська дослідниця вважала за можливе говорити про наявність східних слов’ян у цих місцях з IV ст., тобто задовго до приходу волохів (39).

Більша частина русинів згодом увійшла до складу новостворених молдавських народностей. Про те, що волохи стали здобувати молдавські риси з XIII в., завдяки змішанню й проживанню з русинським елементом, писав в 1929 р. румунський дослідник І. Бербулєску (40).

Саме русинська складова призвела до появи у молдаван етнокультурних і антропологічних відмінностей від інших груп східних романців, у т.ч. і валахів. Так, антропологічний вигляд молдаван (жителів Республіки Молдова й Румунської Молдови) має явно виражену східнослов’янську спрямованість. Румунський дослідник С. Пушкаріу вказав на початку XX ст., що румуни Південної Валахії відрізняються від молдаван більше, ніж від болгар (41). Про етнокультурний волошсько-русинський симбіоз, що призвів до виникнення нової етнічної спільноти – молдаван й формування своєрідної молдавської матеріальної й духовної культури згадують і сучасні молдавські дослідники (42).

З огляду на змішаний склад населення й етнокультурну ситуацію в середньовічній Молдавії, Молдавське князівство цілком можна назвати волошсько-руським (русинським). Г.В. Вернадський обґрунтовано назвав середньовічну Молдавію «Молдавською Руссю» (43). Руське населення (русини (руснаки)) компактно заселяло північні й північно-східні землі князівства. Тривалий час воно зберігало руську етнокультурну ідентичність. Значна його частина так і не була асимільована. З моменту виникнення до початку XVIII в. Молдавія залишалася двомовною державою.

У Бессарабії на початку XX ст. налічувалося не менш 250 тис. русинів (більше 1/8 населення губернії). Сьогодні в Республіці Молдова, незважаючи на втрати внаслідок еміграції й асиміляційних процесів, проживають не менш 500 тис. русинів і їхніх нащадків, більшість із яких пам’ятає про своє походження й зберігає свої звичаї.

Автор: за матеріалами Сергій Суляк

Примітки

1. Асаки Георге. Напутное слово к «Истории Российской империи» / Георге Асаки. Исторические новеллы. Дневник молдавского путешественника. Избранные статьи. Кишинев, 1988. с. 150

2. Див.: Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. Приложение. 1949. № 2 (28). С. 278-279, 285; Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. Приложение. 1948. № 2 (24). С. 232-235; Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. М.; Л., 1962. С. 51, Рикман Э.А. Этническая история населения Поднестровья и прилегающего Подунавья в первых веках нашей эры. М., 1975. С. 327; Мишулин А.В. Древние славяне и судьбы Восточно-Римской империи // Вестник древней истории. 1939. № 1 (6).

3. Державин Н.С. Об этногенезе древнейших народов Днепровско-Дунайского бассейна (К постановке вопроса) // Вестник древней истории. 1939. № 1 (6). С. 282.

4. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. М., 1979. с. 125.

5. Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. М.; Л., 1962. С. 60.

6. Шахматов А.А. Введение в курс истории русского языка. Часть 1. Исторический процесс образования русских племен и наречий. Пг., 1916. С. 46. «Край, который ныне называется Новою Россиею, – писал еще в середине XIX в. Н.И. Надеждин, – в самом деле есть старая и даже самая старая Русь – колыбель орла, который теперь своими могучими крыльями осеняет седьмую часть всего земного шара (Надеждин Н. О местоположении древнего города Пересечена, принадлежавшего народу уличам // Записки Одесского общества истории и древностей. Т. I . Одесса, 1844. С. 256)

7. ПСРЛ. Т. 1. Лаврентиевская и Троицкая летописи. I. Лаврентиевская летопись. I. Древний текст летописи Нестора. СПб., 1846. С. 5.

8. Трубачёв О.Н. О племенном названии уличи // Вопросы славянского языкознания. Вып.5. М., 1961. С. 187-188.

9. Михайлина Л. Слов’яни VIII-X ст. між Дніпром і Карпатами. Київ, 2007. С. 178.

10. ПСРЛ. Т. 1. С. 12.

11. У русинській мові дотепер збереглося давньоруське слово толока, що означає пасовище. У цьому значенні слово толока дотепер вживається в низці областей Росії й України. В.І. Даль (1801-1872 р.р.) у своєму «Толковом словаре живого великорусского языка» зазначав: толока (Симбирська, Пензенська губернії), товк (Курська) – пар, парина, на якій худоба пасеться, вигін, поскотина. Толока (південно-західне) – скотинячий вигін, міське, сільське загальне пасовище, пара, парина, парове поле, на яке пускають худобу при трипільному господарстві. (Див.: Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. Т. IV. М., 1991. С. 413). Енциклопедичний словник Брокгауза й Єфрона так передає одне зі значень слова толока: «У нашій чорноземній смузі й, зокрема, у Новоросійському краї, толокою називається взагалі найближча до селища земля, що перебуває під вигоном». (Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. Т. XXXIII. СПб., 1901. С. 438). В українській мові одне зі значень слова толока – залишене під пару поле, що служить пасовищем для худоби. (Словник української мови. Т. 10. Київ, 1979. С. 180).

12. Майоров А.В. Великая Хорватия: этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. СПб., 2006. С. 40.

13. Суляк C. Русины: этапы истории. // Международный исторический журнал Русин. [Кишинев]. 2005. № 1. С. 50.

14. Майоров А.В. Великая Хорватия. С. 79.

15. “Выгонци Галичькыя” прийшли в 1223 р. на допомогу російським князям, що збиралися виступити проти монголо-татар. Причому, за свідченням літописця, поява ” нєвіданноя раті ” було повною несподіванкою не лише для всіх російських князів, але й для Данила Романовича (Див. ПСРЛ. Т. II. III. Ипатиевская летопись. СПб., 184. С. 164).

16. Той самий В.І. Даль пише, що вигін – пасовище, випуск, толока, місце пастви худоби; збірне місце для худоби, звідки його женуть на далеке пасовище, по прогоні (Див.: Даль В. Толковый словарь… Т. I. М., 1989. С. 285). Тобто в даному значенні слова толока й вигін у руській мові – синоніми, відповідно синонімами є похідні від них толковини й вигонци.

17. Русин – самоназва населення Древньої Русі. Сам етнонім «русин» – похідне від слова Русь. Він згадується в літературних пам’ятниках з X ст. На приклад, у текстах договорів із греками князя Олега (912 р.) сім разів, князя Ігоря (945 р.) – шість, в «Руській правді» (Див.: Лаврентьевская летопись. Вып. 1. Повесть временных лет. ПСРЛ. Т. 1. Л., 1926. Стб. 34-35, 50-52; Ипатьевская летопись. ПСРЛ. Т. 2. СПб., 1908. Стб. 25-26, 38, 40; Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М.-Л., 1950. С. 176) і т.п. Довгий час даний етнонім зберігався на всій території, що входила до складу Давньоруської держави: Малороссії, Білорусії, Великороссії, Карпатської Русі. Тверськой купець Панас Нікітін писав в «Ходінні за три моря» (XV ст.): «А в том в Чюнєрє хан у мєня взял жерєбца, а увєдал, что яз нє бєсєрмєнянін – русін» (Никитин Афанасий. Хождение за три моря // История отечества в романах, повестях, документах. Век XV-XVI. М., 1987. С. 451).

До середини XIX ст. етнонім «русин» залишався широко розповсюдженим як самоназва населення Карпатської Русі (Галичина, Буковина, Угорська Русь), чиї землі перебували під володінням Австро-Угорщині, а також населення півночі Бессарабії й Холмщини.

Австро-угорські влади називали своїх руських підданих русини, рутєни (німецьке – Russinen, Rutnenеn), на відміну від російських підданих. Причому назва рутєни – середньовічна латинська назва руських, а русини – неправильне утворення множини від однини русин. Самі русини називали себе в однині русин, а в множині – руськими, віру свою – руською, свій народ і мову – руськими. У свою чергу русини підрозділялися на ряд етнокультурних груп: бойки, лемки, подоляни, гуцули, покутяни, верховинці, долиняни й інші (Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. Т. XXVII. СПб., 1899. С. 296-297; Суляк С.Г. Осколки Святой Руси. Очерки этнической истории руснаков Молдавии. Кишинев, 2004. С. 9-10).

Другий етнонім населення Карпатської Русі – руснак. Населення Карпатської Русі здавна проживало в сусідстві з католиками-поляками. Саме слово «руснак» виникло як протиставлення етноніму «поляк». Руснаками (русняками) називали русинів їхні сусіди поляки, словаки, чехи. Цей даний сусідніми народами зовнішній етнонім був відомий, принаймні, з початку XV ст. У Чехії й Словаччині русняками називали русинів, що воювали під час гуситських воєн у загонах таборитів (Неедлы З. Гуситы и русские. Исторический журнал. Кн. 10-11. М., 1941. С. 126, 128).

У сучасній болгарській мові слова «русин, руснак» означають руських (Болгарско-русский словарь. Составил С.Б. Бернштейн. М., 1953. С. 689).

18. Абызова Е.Н., Бырня П.П., Нудельман А.А. Древности Старого Орхея. Золотоордынский период. Кишинев, 1981. С. 89.

19. Полевой Л. Л. Очерки исторической географии Молдавии XIII-XV вв. Кишинев, 1979. С. 33.

20. Головацкий Я.Ф. Карпатская Русь (Историко-этнографический очерк) // Журнал Министерства народного просвещения. Часть CLXXIX. 1875. Июнь. С. 380.

21. Iorga Nicolae. Histoires des relations russo-roumaines // Histoires des relationes roumaines. Anthologie et edition augmentee par Florin Rotaru. Bucarest, 1995. P. 358.

22. Letopise?ul T?rii Moldovei. Chi?in?u: Hyperion, 1990. С. 28.

23. ПСРЛ. Т. VII. Летопись по Воскресенскому списку. СПб., 1856. С. 240; Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М.;Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1950. С. 475.

24. Карамзин Н.М. История государства Российского. Т. IV. М.: Наука, 1992. С. 174.

25. Полевой Л.Л. Очерки исторической географии Молдавии XIII-XV вв. Кишинев, 1979. С. 33.

26. CostinM. Opere. Bucure?ti, 1958. P. 233.

27. Кантемир Дмитрий. Описание Молдавии. Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1973. С. 151-152.

28. Русанова И.П., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье. Ужгород: Карпати, 1981. С. 126.

29. Мохов Н.А. Образование Молдавского феодального государства // Молдаване. Очерки истории, этнографии, искусствоведения. Кишинев: Штиинца, 1977. С. 27.

30. Суляк С.Г. Сын самодержца всея Руси // Международный исторический журнал «Русин» [Кишинев]. 2005. № 2 (2).

31. Карамзин Н.М. История государства Российского. Т. IV. С. 174

32. Кочубинский А.А. Тура (Тирас) – Белгород – Аккерман и его новая лапидарная надпись от 1454 года. Одесса, 1901. С. 396.

33. Зеленчук В.С. Население Бессарабии и Поднестровья в XIX в. Кишинев: Штиинца, 1979. С. 236.

34. Стоянов П.Ф. Музыкальный ритм как источник изучения этнических аспектов молдавской народной культуры // Славяно-молдавские связи и ранние этапы этнической истории молдаван. Кишинев, 1983. С. 149.

35. Молдаване. Очерки истории, этнографии, искусствоведения. Кишинев, 1977. С. 364.

36. Мироненко Я.П. Молдавско-украинские связи в музыкальном фольклоре. Кишинев, 1988. С. 77.

37. Там саме. С. 124.

38. Шорников П.М. Молдавская самобытность. Тирасполь: Изд-во Приднестровского университета, 2007. С. 67.

39. Сергиевский М.В. Топонимия Бессарабии и ее свидетельство о процессе заселения территории // Известия Академии наук СССР. Отделение литературы и языка. Т. V. Выпуск 4. М., 1946. С. 335-336.

40. B?rbulescuI.Individualitatea limbii rom?ne ?i elementele slave. Bucure?ti, 1929. С. 81.

41. Мохов Н.А. Очерки истории формирования молдавского народа. Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1978. С. 91.

42. Шорников П.М. Молдавская самобытность. С. 31-37; Стати В. Молдаване: историческое и этнополитическеое исследование. Кишинев, 2009. С. 75, 80, 131.

43. Вернадский Г.В. Начертание русской истории. СПб., 2000. С. 146.

© Портал SPADOK.ORG.UA


Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:

Підписатися на Twitter та Viber