СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Упир-дводушник в мітологічних уявленнях бойків

e-mail Друк

Unt2442422424242itled-1Назва упир безпосередньо пов’язана з давніми дохристиянськими віруваннями. Представники міфологічної школи вважали, що під іменем упиря наші Предки розуміли демона грози, який ссе хмари і впивається дощовою вологою, що в народному світогляді ототожнювалася з кров’ю живих. Б.Рибаков вважає уявлення про упирів та берегинь найдавнішими в системі вірувань в окремих богів і демонів.

Впадає в око різноманітність фонетичної форми слова навіть в межах однієї бойківської говірки, тому не дивно, що єдиної думки щодо етимології та щодо реконструйованої праслов’янської форми (opyrь чи оріrь?) серед вчених ще немає. Дослідниця Т. Лукінова слово упир відносить до залишків культу вогню і зокрема, ритуалу кремації, припускаючи, що давній корінь pyrвогонь збережений в українському слові пирити – червоніти від гніву, звідси оруr – не спалений. Раціональне зерно в даній гіпотезі є, оскільки у вогонь як у стихію, що очищає, вірило багато народів, а тому невипадково головним способом поховання в багатьох було трупоспалення.

Відповідно, опир – не-спалений – не-чистий, а, отже, заложний покійник, бо похований без належного обряду. В даному контексті необхідно спрямувати належну увагу на важливий момент: упирю в гріб давали серп чи косу, тобто залізні предмети, що й підтверджується польовим матеріалом: “давали ’му у труну залізо, ’би гриз жилізо, а ни людий”. Загальновідомо, що серп, коса як гострі предмети вважалися оберегами проти нечистої сили. Закарпатський дослідник народних вірувань Федір Потушняк дещо по-іншому трактує покладення серпа, вважаючи це своєрідним актом, який магічно забороняє тілу розкладатись, і, таким чином, підтримувати його нетлінність.

alt

Заслуговує на увагу гіпотеза К Мошинського, який пов’язує упир із piriti – дути, дмухати, тобто означає – видутий через висмоктану кров, наповнений кров’ю. Згідно з традиційними уявленнями, саме в серці і в крові локалізується душа. Тому ту душу, яка загинула передчасно (заложного покійника), кров (душа) може певним чином зматеріалізувати і повернути до життя. Упродовж століть відбулася зміна семантики слова упир: від міфічної істоти, покійника, що висмоктує людську кров до чоловіка, що має дві душі і завдає шкоди людям. Слід наголосити, що семантика двох (замість одного) пов’язана в повір’ях зі смертю: не можна хрестити двох дітей в одній купелі, бо одно з них помре; “дерево з приростом (таке як два) не брали на будову, а якщо брали, то забивали туда цвьок (залізний предмет. – Н.Л.)”. У бойківських говірках слово упир зафіксовано в наступних значеннях:

- мрець, який вночі виходить з могили: “упириці такі прогрішені боли; якби вона вмерла, то могла би ходити по земли”;
- мрець, який уночі виходить з могили і заподіює людям зло: “упірь такий після смерті приходив до родини і шкодив”;
- людина, що відбирає в корів молоко: “на Йвана Купала казали, що з дійницею ішла, шо в’на корову дойит. Казали: то онде йде опир”.

На однакову міфологічну природу упиря та відьми вказував Михайло Зубрицький, зазначаючи, що в бойків відьма (як і упир. – Н.Л.) має два духи, а також Іван Вагилевич; людина, що має дві душі й уночі заподіює шкоду: “дідо як спав: він там лежит, а душа з нього піде та душит людей”. Останнє значення є найхарактернішим для бойківської традиції.

alt

Очевидно, віра в упирів пов’язана з народними уявленнями про душу людини, її посмертну форму в потойбічному світі – дух. Для слов’ян “область смерті” не є замкнутою і далекою, вона нероздільна з життям, тому душі померлих постійно присутні в області живих. Із розповідей про зустріч з померлими можна зробити висновок, що область смерті знаходиться у світі живих, але відкривається у надзвичайних ситуаціях, наприклад, у снах. Сон – це стан людини, що сприймається як близький до смерті. Недаремно про сонливу людину кажуть, що вона незабаром помре. Польовий матеріал з теренів Бойківщини є яскравим свідченням такого повір’я: “був у нас в селі єден чоловік, шо вічно спав, бо хтось поставив з його сорочки, як він був дитинов, кусок у домовину мертвому”. Згідно з традиційними народними уявленнями бойків, друга (нечиста) душа упиря відділяється від тіла саме під час сну.

alt

Однією з причин перетворення покійника в упиря є порушення правил похоронного обряду – даний мотив властивий всім слов’янам і бойкам зокрема. Вважалось, що в період з моменту смерті до поховання існує найбільша небезпека стати упирем: “людина, коли вмре і лежит на ослоні, а забіжит пес і її споганит, перейде попід тіло, то душа мертвого буде ходити псом і пуджати”. Також не дозволялось залишати покійника самого в хаті, бо, як вважали на Самбірщині, “лихий дух” увійде в нього, і він стане упирем.

Очевидним є поділ упирів на вроджених та роблених. Причому, зробитись таким можна добровільно (хто б малу дитину помастив кров’ю з чоловіка, що ліг спати, не помолившись, а отже, з позиції християнства нечистою кров’ю, то відповідно дитина стає упирем) чи мимоволі, про що вказано вище. Чіткою у народних світоглядних уявленнях бойків є межа між живим та мертвим упирем, що й підтверджується польовим джерелом: “Прийшов миртьвий опирь (дух його) до живого. І так си поговорили, і пішов той живий (дух його). Пішли десь на границю і тамка ся змагали. Мертвий зробив живого кобилов, тай поїхали на границю і там ся били. То треба було казати: “Рубом-нерубом”, а тот живий забув і каже: “Рубом-порубом” – то відтяли ’му вухо. Приїхав домі, а на ногах ся підкови лишили”(с.Тухля, Турківського р-ну, від Марії Петрівни Щур, 1929 р.н.). Звідси випливає, що, по-перше, між живим та мертвим опирем існували зловорожі, антагоністичні стосунки; по-друге, сила живого опиря є набагато меншою, ніж мертвого. Очевидно, живий опир не є справжнім опирем, лише кандидатом в опирі (саме тому інформатори завжди вказують, що шкодить такий дводушник лише після смерті).

У всіх слов’ян упир ходить у вигляді конкретної померлої людини. Проте він може змінювати свій вигляд на зооморфний, тому упирями могли бути і тварини – корови, коні, воли, коти: “Такі нечисті корови називають маликоватими, які мають два серця, сім ребер. Така нечиста корова не плодить телят, не доїться добре. Як згине, то по ній гине сім корів”.

Як правило, даному персонажу властиві різноманітні аномальні ознаки, про що яскраво свідчить сучасний польовий матеріал: “лупирь – то вродилося таке рахітне, червоне було, росло хіба в голову”(с.Вовче, від Єви Михайлівни Сенів, 1941 р.н.). Дана характеристика зближає упиря з одміною – дитиною, що була підкинута нечистою силою замість своєї власної. Вважалось, що упир-одміна не шкодить, а навпаки, приносить користь – віщує майбутнє. Південні слов’яни вірили, що народження одміни принесе щастя для села. До того ж такий упир ніколи не помирає: “чоловік дуже довго жив та й жив. То казали, що він має два серця”. Застосовуючи типологію Ольги Сєдакової, можна вважати, що упир відноситься до категорії “заложного” покійника, який пережив свій вік. В даному контексті необхідно згадати про ритуал “проводів на той світ” старих людей, який більш-менш цілісно зберігся в українській традиції як звичай “садовити на саночки” чи “вести на хітарь”.

Дослідниця “проводи на той світ” трактує як відправлення представників старшого покоління до праотців, на справжню прабатьківщину для убезпечення від неврожаю, засухи. Рудиментом даного ритуалу є ігри при покійнику в українських горян (“садити на лубок”). В своїй монографії авторка робить припущення, що звичай ритуального калічення трупів (а як відомо, тіло упиря теж піддавалось різного роду понівеченню) є однією з форм трансформації ритуалу умертвління при ознаках старості.

alt

Деякі дослідники фіксують на Закарпатті уявлення про так званого водяного опиря – покійника, який з’являється біля води (дводушника, що втопився). Але ставлення до такого виду упирів є неоднозначним: з одного боку, їх найбільше боялися, а з іншого – вважали помічником та покровителем рибалок, які першу рибу дають попробувати упирю, вважаючи, що лише тоді можна сподіватись на хороший улов. Польський дослідник А. Брюкнер вважав, що первісно упирі були дрібними повітряними божествами. Певною мірою це підтверджується розповідями респондентів з Бойківщини: “Пішла донька тої усопшої на Святий Вичірь палити свічку, та не може запалити, бо всьо гасне. Попросила вона свого сусіда запалити. Він не міг, а третий раз як запалив, то і щи не доніс до свічки, то як йойкнув і впав. Взяли ’го на руки та понесли до якоїсь першої хати. Всі ся збігли, терли ’го, сукали, поклали на нього гуню коцовату, та й щи раз промовив: “Ой, лишітня”, – і так умер. То та усопша його утяла повітрьом нечистим. А кров того чоловіка покотилася горошком прямо в гріб, коли він ту свічку палив. Як кров не вспіє дійти до гробу, то чоловікови мож дати раду до трьох днів”. Допомогти такій людині можна було лише наступним чином: потрібно комусь з найближчих родичів пробити собі на лівій руці мізинець і дати напитись тої крові потерпілому. Недаремно вважають, що на могилі такого дводушника є дірки, через які він і “потинає” людей, тому якнайшвидше намагалися виявити їх і закласти грудками землі, а також забивали в гріб затесаний осиковий кілок.

По-суті, аналогічні магічні дії виконували у випадку, коли хотіли захистити весь дім, всю сім’ю від вітру: знахар сверлив в чотирьох стінах хати дірки, які закладав зіллям і забивав кілками . Саме тому інформатори з Бойківщини розповідають, що “як кинеш там (у вітер. – Н.Л.) ніж, а там є всі нечисті люди – тоті двохсердечники”. Повір’я про “потинання повітрям” пов’язане з уявленням про нетлінність тіла упиря, яке розпухає і дуже смердить, що в кінцевому результаті призводить до забруднення повітря і, таким чином – поширення епідемій. Тому давні слов’яни і приносили упирям жертви.

Згідно зі загальнослов’янськими традиційними уявленнями, постійним місцем перебування упиря є його могила, звідки він виходить і відвідує свій дім (як правило вночі до перших півнів або ж опівдні). На Слов’янщині визначали могилу такого покійника наступним методом: “чистого” хлопця садили верхи на “чистого” коня і стежили, перед яким гробом кінь зупинявся – там і похований упир. На Бойківщині для цього кликали на допопогу спеціальних людей, які в силу своїх надзвичайних здібностей вміли визначити, де вона знаходиться: “Був чоловік у Опірци (село Опорець Сколівського р-ну. – Н.Л.), шо вмів його (упиря. – Н.Л.) удалити. Він вийшов на Діл (присілок с. Сухий Міжгірського р-ну. – Н.Л.) і каже: “Ведіть мене на кладбище впівночи або[в]полудне і готовте колик осиковий і затешіть його”. Пішов він і по свому нюху той гріб найшов. Розкопали, а тот уже лежав на колінах та на руках, а крові повно. А він тим колом у спину, примовив шось своє, і там загребли”(с.Сухий, від Михайла Васильовича Талапканича, 1928 р.н.). Але, як вважали бойки, упирів може розпізнавати той, хто сам є таким. Знову ж таки тут помітними є певні протиріччя між мертвими та живими упирями, оскільки останні навіть допомагали людям знешкодити ворожий вплив справжнього ходячого покійника. Такі покійники приходили лише до близьких людей, передусім до родини, маленьких дітей, молодих людей шлюбного віку, тобто очевидним є мотив “ходіння до своїх”. В Карпатах, зокрема на Бойківщині, ще одним видом упиря можна вважати перелесницю, яка приходить у сні і ссе груди молодим чоловікам та дітям. Даний демонологічний сюжет зафіксований польськими дослідниками на Старосамбірщині ше в ХІХ столітті, а також збережений в сучасних демонологічних оповідках: “Малиньку дітину ссе. То треба прикладати то, шо дітина наробит, до грудий, або котячку; або у шось вінчавне завити дітину, або тим вінчавним на вікні поробити ляльки”(с.Мислівки, від Євм Петрівни Бута, 1922р.н.).

alt

Використання екскрементів є досить поширеним засобом в обереговій практиці (наприклад, в Польщі дівчата мастилися ними, щоб уберегтися від злих очей, тобто від вроків; рот упиря перед спаленням замащували лайном худоби. Ефективним обереговим засобом проти ходячого покійника є викликання в нього подиву – для того і використовувався вінчальний одяг та сюжет імітації інцесту. Використання ляльок є прикладом імітативної магії, оскільки вважали, що “перелесниця прийде, але буде ссати ті ляльки (замість дитини. – Н.Л.), і потім вже не прийде”. Дієвим обереговим засобом є наступний: “як парканиця (штахета. – Н.Л.) має дірку і повісти в ту дірку, то в’на (перелесниця. – Н.Л.) ся відчепит”. Певні паралелі тут можна провести з могилою упиря, оскільки вона, як зазначалося вище, теж має дірки. Дірки в могилі упиря закладали землею, тобто виконувалася певна магічна оберегова дія. У вищенаведеному випадку застосовують магію слова, яка теж має апотропеїчні властивості. Для зведення паркану використовувалося дерево, а “заложних” покійників дуже часто ховали під деревами.

Загальнопоширеним є уявлення, згідно якого людина, на котру нападав упир, теж могла ним стати або ж померти: “Були такі дводушники. Вмер у больници. Везли ’го з больниці мертвого на возі, а коні ся фуркали, скакали. Через пару днів той, що ’го віз, став таким (дводушником. – Н.Л.) і потім вмер”. Даний демонологічний персонаж, як і відьма та інші “знаючі”, володів здатністю врікати: “опир як ся подивит, то людина вмре”. При зустрічі з таким врекливим упирем на дорозі обов’язково перепрягали воли. Тому відповідно вважали, що “той, хто не дивиться на людину, а в зимлю, – той опир”. В такому випадку брали глину з могили упиря і “баяли”: “А клали на гріб камінь зварявний* (розпечений на вогні в печі. – Н.Л.) і часник: “Я від тебе задар не беру, а тобі плачу”. Розмити глину у воді, процідити і три рази прожерти (прокусати. – Н.Л.)”, або ж потрібно вирвати з голови упиря дев’ять волосин і підпалити їх перед носом людини.

Ймовірно, встановлення каменя на гріб у вищезгаданому випадку є рудиментом способу поховання такого покійника, як і заложних мерців загалом. Бо в деяких випадках могилу упиря не засипали впрожовж семи днів, а закидували камінням.

Своєрідним відгомоном такого повір’я є твердження інформаторів: “як мертвий приходит, то треба зварявне каміння поставити на порозі”. В деяких випадках вказується, що допомогти проти ворожих дій упиря (очевидно, мертвого) може лише упир живий: “Помагає: заслаб чоловік, то упир на новий місяць поїхав на межу села, знайшов у землі кістки, щось нашептав, але потім сам помер до трьох днів”.

На Слов’янщині основний спосіб попередження шкідливої діяльності такого небезпечного покійника був пов’язаний з правилами похоронного обряду: покійника не залишали одного, завжди підтримували світло в домі. Тіло упиря, як і повішеника, клали в домовину обличчям до землі. Ховали упиря, як і повішеника, наступним способом: “везли ’го коньом (а на коню на руби (навиворіт. – Н.Л.) хомут має тоді бути на границю ховати”. Смерть упиря, як і смерть інших ходячих мерців, спричиняла град, дощ чи засуху. Найвідомішим превентивним засобом проти негативного впливу даного персонажу є засипання могили самосійним маком чи просом, а також сіяння маку по дорозі від дому до цвинтаря, обнесення тіла покійного три рази довкола села. На теренах слов’янського світу існували різноманітні способи знищення тіла упиря: розривання могили, відсікання та спалення голови, вбивання в тіло і могилу осикового чи тернового колу, зуба борони в голову чи груди, запихання у гріб упиря голову з чорного півня; “Люди вартовали гріб: вибігло такоє, ге кіт, у 12 годин уночи. Люди мали пушку набиту всеночнов пшеницев. Бух – і відти лиш зачали кирви чирконіти”.

Мотив смерті упиря від срібної кулі відображений в легендах про опришків (згадаймо, чим вбив Довбуша чоловік Дзвінки, яка була коханкою відомого опришка. Чи не тому Довбуш був таким невловимим?). Отже, традиційні народні уявлення бойків про упиря-дводушника ще зберегли багато архаїчних елементів. Видається вірогідним, що мотив “висисання крові” – це не первісна ознака упиря, оскільки у слов’янській міфології вони відомі як істоти, яким складали жертву (про що фіксується в літописах початку ХІІ століття). На Русі навіть існував культ упирів. Наприклад, функція віщування пов’язує упиря з душею померлого предка і аж ніяк не може бути "нечистою силою".

© Надія Левкович, кафедра етнології ЛНУ ім.Франка

Теги:     Бойківщина      гори      магія      Карпати      містика      упирі      вампіри      небилиці      опирі      опириці      piriti      кров      язичництво      культ      відьма      босорканя      вовкулака      демонологія      чарування      чарівництво

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: