СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Бойківщина НАРОДНА МЕТЕОРОЛОГІЯ БОЙКІВ: МАГІЧНІ ОБРЯДОДІЇ ВПЛИВУ НА АТМОСФЕРНІ ЯВИЩА

НАРОДНА МЕТЕОРОЛОГІЯ БОЙКІВ: МАГІЧНІ ОБРЯДОДІЇ ВПЛИВУ НА АТМОСФЕРНІ ЯВИЩА

e-mail Друк
Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

grozameeprМетеорологічні знання українців сформувалися внаслідок тривалого спостереження за природними явищами в певному екологічному середовищі. Особливості бачення світу при відсутності інструментальних методів прогнозування погоди і складність розвитку атмосферних процесів відбилися на всьому масиві традиційних метеорологічних уявлень. Народна метеорологія — складний комплекс, в якому поєднані позитивні емпіричні знання та ірраціональні засоби впливу на погоду.

 

Інтерес до цієї ділянки народної культури закономірний і зрозумілий. Він викликаний прикладним аспектом народної метеорології, можливостями використання її багатовікового досвіду. Саме тому наукова метеорологія завжди збагачувалася за рахунок народної. Дослідження традиційних знань в області метеорології на сучасному етапі становить інтерес як для етнології, позаяк розширяє обізнаність з духовною культурою етносу, із значенням погодних прикмет у господарському і навіть особистому житті людей, так і для різних галузей природознавства завдяки їх науково-практичній цінності.

До вивчення народної метеорології зверталися українські етнографи та фольклористи Василь Кравченко, Ганна Скрипник, Оксана Федорів, Микола Дмитренко, Василь Скуратівський та ін. Своєрідним підсумком наукових пошуків українських та білоруських учених стала історико-етнографічна монографія «Общественный, семейный быт и духовная культура населения Полесья» (Мінськ, 1987), яка містить коротку характеристику народних метеорологічних знань поліщуків. Зі сучасних українських дослідників, які займаються цією проблематикою, можна назвати Олександра Васяновича. Про народну метеорологію українців Карпат, зокрема й бойків, написано, на превеликий жаль, зовсім мало. Шкода, бо регіональні дослідження дають багатий фактичний матеріал про етнокультурну багатоваріантність та, водночас, цілісність культури українського народу, типологічні особливості її матеріальної та духовної складової. Руй- нація ж регіональних чи локальних етнокультурних особливостей веде до уніфікації культури.

Мета статті полягає у тому, щоб дослідити особливості традиційних метеорологічних уявлень на теренах Бойківщини. Для досягнення цієї мети проаналізуємо народні засоби попередження несприят- ливих атмосферних явищ та власне ритуально-магічні дії впливу на них.

Передусім зазначимо ті загальні магічні превентивні засоби, які використовували мешканці Бойківщини для убезпечення від шкідливого впливу різноманітних атмосферних явищ (адже, як вірили бойки, та чи інша погода може навіть впливати на стан домашнього господарства: «Якшо на Святий вечір похмура погода — будуть корови давати багато молока, а якщо на небі зоряно — будуть кури нести багато яєць» [7, арк.15]). Допоможуть у цьому сучасні польові матеріали: «Маленьким дітям давали сливку з поминального колива, ’би грому не боялися» [6, арк. 11]; «Cолому давали худобі по Ріству. Дехто ту солому шановав і виносив по всіх святах на під, щоби грім не брав хати, град, буря» [8, арк. 2]; «Cолому на Стефана палили в саду, аби родило, і пхаєся під остріча — від грому» [8, арк. 3]; «Майили ліщинов, бо у ліску грім не б’є» [6, арк. 3]; «’Би грім не вдарив, коло хати верба посаджена» [4, арк.10]; «[Як] люди ся як розбігают від церкви на Великдень, так ’би буря ся розходила» [4, арк.15]; «Як сонце зайде, то прати не мож пранником — оби бурі, громи не били» [7, арк. 11]; «Після Тройці на третий день ішли границями понад ліси і обходили поля — царину, щоби оберегти ниву від грому, всякої недуги: ходили все після обіда, діти-підлітки сповіщали свою постріш дзвінком з церкви» [3, арк. 4]; «На святу неділю колись ходили по граници, жиби грому не було, ’би не збивало: «Заваруй, Богойку, нашу царину!» [3, арк. 9]; «’Би град не бив, обходили царину по границях, на дев’ятий четвер воду святили по кирницях» [3, арк.16]; «На Стрітення святять сіль і воду, свічки. Тоти свічки… обходили хати, сад — ’би не мерз» [1, арк. 6].

До народних засобів попередження несприятливих явищ погоди належить і дотримання табу на виконання будь-якої роботи в певні періоди народного календаря: «Оби град не падав: дивйить днів по Велицінни і Зелених святах не мож іти прати, бо буде йти вже буря» [5, арк. 7]; «В п’ятницю на русаля я пішов поле прочищати. Скосив я тото всьо, якраз сфайкував, і як дощ вдарив, — і я не забрав нич. Тото сіно зогнило, і я від того часу на русалку не роблю нич» [4, арк. 4]; «Як на Юря робиш, то велика буря то всьо зношує» [4, арк. 5]; «Є градовий динь заказаний, що челядь не копле на грядах, аби град на зимлю не падав» [4, арк. 9]; «Робили на Маковія сіно. Як лиш жона злізла з копиці, грім нараз вдарив в копицю і спалив» [4, арк. 12]; «По пущанню (коли починається піст. — Н. Л.) не мож тиждень у ріці прати, бо бурі будут бити» [4, арк. 13]; «На русавну п’ятницю хиба в хижи мож приділати: як копати, то сут бурі» [4, арк. 15]; «У вівторок після Зелених свят не роблять, а коло кирниці святять воду, аби [у випадку посухи] йшов дощ у селі» [3, арк.10]. Аналогічні заборони були на теренах Полісся, у Польщі, на Балканах [32, с. 114].

Важлива роль у способі попередження негативних атмосферних явищ належить «різдвяному» періоду народного календаря бойків, коли на Святу вечерю запрошували бурю, град [22, с. 288] з метою запобігання, відвернення небажаних наслідків від запрошуваних персонажів у майбутньому.

Згідно з народними світоглядними уявленнями слов’ян, причиною грому, граду та дощу є покарання за гріхи і недотримання встановленого порядку [32, с. 114], у бойків, зокрема, за порушення межі («як пригримит, то на межі не мож сидіти» [8, арк. 4]!) — особливо «невиведеною» жінкою, бо така жінка вважалася «нечистою»: «Град паде, як неуведена ходит — то не дай Бог, ’би така йшла за межу» [5, арк.11]; «Не вільно було невиведеній через межу перейти — то на ню громи ласували» [7, арк. 10]. У цьому контексті складним було становище покриток, оскільки священики відмовлялись давати їм «вивід», і тому, за народними уявленнями, вони довіку залишались «нечистими» [20, с. 690], а, отже, могли спричиняти негативні погодні умови.

Здатністю впливати на природні стихії, насилати бурю, грозу, тривалі дощі, град, великі морози, посухи, неврожаї українські горяни наділяли «нечистих» померлих. Представники міфологічної школи вважали навіть, що під іменем «упиря» наші предки розуміли демона грози, який ссе хмари і впивається дощовою вологою, що в народному світогляді ототожнювалася з кров’ю живих [10, с. 4]. Уявлення про те, що «нечисті» покійники, поховані на кладовищі, тобто в «чистому» місці, можуть накликати посуху, неврожай, епідемії, стихійні лиха широко розповсюджені не лише у слов’ян, але й серед інших народів [13, с. 398]. Та навіть сам акт здійснення самогубства настільки суперечив законам природи, що спричиняв підняття сильного вітру, який вивертає дерева, знищує сади тощо [28, с. 21]. Бойки Долинського району Івано-Франківської області вважали: якщо такий вітер вирве дерево з коренем на полі, то господар цього поля неодмінно має померти [26, с. 10]. Поховання на цвинтарі «нечистого» покійника, особливо повішеника, могло спричинити град: «І чоловік як ся завісит, то тогди б’де буря бити» [4, арк. 13].

У давніх слов’ян було поширене уявлення про безпосередній зв’язок підземних і небесних вод [35, с. 159]. Через те, що земля, осквернена «нечистим» тілом, ставала неродючою, то, відповідно, це впливало на небесні води, тобто дощі й, у результаті, призво- дило до посухи. З давніх-давен різні народи мали свої рецепти, як відновити порушену рівновагу: серби для того, щоб викликати дощ, топили тварин живцем або ж виливали їхню кров у річку [41, s. 244]; в давній Мексиці під час посухи ацтеки приносили дітей в жертву богу дощу [30, с. 16]. Подібні магічні дії були й у бойків: «Жона вагітна має ся купати в прорубі, то дощ піде. Але казали, шо її дитина на воді має погибнути, не доживе свого віку, втопиться» [4, арк. 18]. Проте первісно найхарактернішим для бойківської традиції було руйнування могили «нечистого» покійника, поливання його тіла водою або ж перенесення на місце загибелі [15, с. 316]. Ще й сьогодні здійснюють такі дії, але у трансформованому вигляді: могилу «ходячого» поливають водою, хрест з його могили кидають у річку — все це символічно замінює перенесення трупа на місце трагічної смерті. Такі дії виконували не лише бойки, а й інші етнографічні групи українського народу, зокрема й поліщуки [13, с. 400]. На Поліссі для викликання дощу діяв обряд «борони», який проводила влітку група жінок. Вони одночасно виконували календарні пісні, які відносилися до різних свят і періодів, унаслідок чого створювався звуковий хаос — так званий какофонічний ефект [33, с. 11]. Деякі дослідники поливання могили вважають своєрідною жертвою, зробленою для душі померлого, щоб «їй було чим напитися і щоби рік був плідним» [18, с. 60]. Окрім посухи, з вішальниками пов’язували сильні вітри та бурі, особливо, якщо вони виникли зненацька. Інколи саме з бурею пов’язували кидання гілок на могили вішальників [11, с. 90].

До «нечистих» покійників народна уява відносила і тих, які «пережили» свій вік. Вони також впливали на погодні умови. У цьому контексті згадаємо ритуал «проводів на той світ» старих людей, який більш-менш цілісно зберігся в українців, як звичай «садовити на саночки». Зазначену проблему докладно дослідила Наталія Велецька. Дослідниця «проводи на той світ» трактує як відправлення представників старшого покоління до праотців, на справжню прабатьківщину для убезпечення від неврожаю, засухи [14, с. 79].

Магічними властивостями наділялися речі, які мали хоча б якесь відношення до «нечистого» покійника. Таким чарівним засобом ставала мотузка, з допомогою якого вішальник здійснював акт самогубства. На Поліссі цю мотузку спалювали, щоб не було граду [9, с. 340]. Південні слов’яни розганяли нею хмари, а у випадку засухи кидали у воду [34, с. 378]. Фактично мотузка семіотично прирівнювалася до «нечистого» покійника, чорта загалом.

Бойки вважали, що град є своєрідним покаранням за народження та умертвлення позашлюбної дитини — цілий рік він буде бити вздовж тієї дороги, по якій жінка несла вбиту нею дитину: «Говорили, шо тото вишкребтали то зишля і верли де, а тогди град ізбиват, бурі страшні, бо то земля запаскуджена такими дітьми» [4, арк. 9]; «Як десь якась верже (викине нехрещену дитину. — Н. Л.), то їй тиждень після Великодня не полочеся у ріці і коли сонце спочиват, оби бурі не були» [4, арк.15]. Саме тому, згідно з карпатськими світоглядними уявленнями, град у хмарах січе страчені діти [4, арк. 18]. Аналогічні повір’я побутували серед поліщуків [32, с. 114]. Як не дивно, але душі немовлят так само, як і душі дорослих передчасно померлих покійників, є дуже шкідливими та небезпечними. Особливо цікавим є широко розповсюджене звинувачення у демонізмі душ немовлят чи недоношених дітей, що також могли провокувати порушення кліматичної рівнова- ги, яке так суперечить нашим уявленням, що виро- билися під впливом християнства [41, s. 679].

Показово, що на тлі всіх «нечистих» покійників вирізняються ті, які померли від грому. Така смерть вважалася «святою» [31, с. 46] («Мого тата грім убив, але за то Бог простит татови всі гріхи» [4, арк. 9]). У кого вдарив грім, той вважався святим, щасливим, божим обранцем. У Карпатах у місцях смерті від грому складали жертви; ці місця вважали «чистими»: «Де грім вдарит, в який пляц, то вже то місце буде чисте» [3, арк.13]. І хоча загалом грому українські горяни дуже боялися, бо «як громи сильні б’ют, то ціле пекло виступає з-під землі» [3, арк. 14], та все ж відзначали і сприятливий його вплив. Саме тому у народній практиці були поширені ірраціональні прикмети, пов’язані зі спостереженнями за першим громом: на Великдень, як тільки загриміло, то бойки відразу випускали худобу на пашу, вважаючи, що тоді вона даватиме більше молока [19, с. 45]; «Як перший раз гримит, то качаються по землі, шоби вміли добре гриби збирати» [3, арк. 27].

Виключно в карпатській зоні побутують уявлення про те, що на атмосферні явища впливає відьма-«босурканя». Їй приписують здатність викликати град, пожежу, дощ, вітер. Тому, коли падає дощ, то бойки кажуть, що «босорканя гади б’є» [36, с. 242], а коли дощу немає, то ті змії «по чаруванню відьм гризуться між собою, від чого і сохне небо та земля» [23, с. 2]. Лише палиця, якою їх розірвали, може зібрати грозові хмари і сприяти дощу. Ще одним засобом, з допомогою якого ця чарівниця могла спричинити посуху, є два пера, які вона підв’язує півню під ліве крило [40, s. 393]. Описи судів над відьмами, які спричиняли різноманітні лиха, зокрема посуху, лягли в основу праці Володимира Гнатюка «Купанє й паленє відьм у Галичині» [16]. Народні уявлення про те, що відьма може стримувати дощ, зумовили появу вірувань у те, що коли вона помирає, то під час похорону бувають сильні повені [8, арк. 5].

Дослідник Ігор Чеховський вважав політ на гору актом відбирання «молока-дощу» в небесних корів, тому що літаючі засоби чаклунки (кочерга, лопата для хліба) є водночас засобами захисту від дощу [38, с.130]. Ще однією ознакою відьми є її важка смерть. Вважалося, що вона не зможе померти, поки не передасть свого знання. На Бойківщині для того, щоб полегшити «босуркані» агонію, «розмітували кізлиння» [2, арк. 3]. Зауважимо, що такі ж дії виконували для викликання дощу під час посухи [3, арк. 24]. Мотив викрадення чаклунками молока в корів первісно міг стосуватися дощової магії, символізувати чаклунські дії з викликання посухи. Лише в пізніший час, коли поширюється скотарство, він набув буквального трактування. Саме тут вважаємо доречним навести приклад, який підтверджує таке припущення. На Слов’янщині відьма для того, щоб відібрати молоко, просвердлює в стовпі в стіні дірочку, а коли їй потрібне молоко, то виймає затичку і воно тече з дірки. Однак про це не повинен знати господар корови [25, с.118]. Фактично аналогічні дії здійснюють під час посухи, про що яскраво свідчить по- льовий матеріал з Бойківщини: «Піду до когось та вкраду то цурря (старий одяг. — Н. Л.), шо затикают цівку (отвір у печі, через який дим виходив у сіни. — Н. Л.) в печи, але так, оби не виділи. Піду в ріку намочу і потім верну» [4, арк. 13].

Народні уявлення часто не розмежовують магічні прийоми зупинки чи протидії граду і способи припинення дощу, грози, бурі, морозу, негоди загалом. Це цілком природно, адже у негоду могли використовуватися деякі універсальні магічні засоби і способи, які відвертали, за народними уявленнями, стихійну біду. Та все ж народна пам’ять бойків ще зберегла різницю між, наприклад, способами знешкодження морозу та відвернення граду, грози: «Личили, котрі люде лисаві були, до 12, і пук мороз» [4, арк. 8]; «40 лисих рахували, і мороз перепукнеся» [4, арк. 15]. А при появі градової хмари горяни намагалися відігнати її різними магічними способами: перекушували три перші градинки (зазвичай це робили наймолодші діти в сім’ї); викидали на подвір’я лопату, кочергу, сокиру, освячені вербові гілочки, сніп, шкаралупу з великодніх яєць; дзвонили в дзвони; запалювали стрітенську свічку; жінки, роздягнувшись догола, оббігали хату кругом, щоб налякати бурю [4, арк. 8, 23; 5, арк. 4, 5, 12; 8, арк. 2].

Особливим колоритом відзначається комплекс ритуальних дій, спрямованих на викликання дощу. Прикметно, що виконавцями таких магічних дій були соціально неповноцінні (=ритуально чисті) члени громади, до яких відносили удовиць, дітей, старих дів: «[Коли довго не було дощу] з кладбища наколінки хрест перенести в чужий хітарь і там мочити і сокотити (стерегти. — Н. Л.) — май старша дівка таке робила, що вже знала, шо заміж не вийде» [4, арк. 18]; «Сіяли мак самосійний по 9 кирницьох дітки малі» [5, арк. 9]; «Аби пішов дощ, 9 жін-вдів метали в студню самосій» [3, арк. 17].

Важливим магічним засобом відвернення бурі, дощу була скатертина, рушник. Наприклад, на теренах Полісся розповсюджене виготовлення одноденного полотна, яке ткали в певні критичні моменти життя, зокрема, й під час посухи. До того ж, сам процес його виготовлення був глибоко символічний, табуйований часом, кількістю та ритуальною чистотою учасниць [12, с. 18]. Крім того, поліщуки вірили, що захистить домівку від грози, пожежі та іншої біди скатертина, посвячена на Великдень [24, с. 548]. В Українських Карпатах побутували поді- бні уявлення: «Я маю вобрус, що сама його ткала. На Купала і на Петра свячу його. Коли мают бути бури, то я обрусом махаю і кажу, шоби тучи ся розийшли» [3, арк.11]; «Як довго дощу не було, то зносили дивйить обрусів, тих, шо паску свя- тили, і прали в полунне» [3, арк. 14].

Однією з головних універсальних семіотичних позицій, на якій ґрунтуються численні охоронні ритуали, є просторова опозиція внутрішній—зовнішній, основний символічний зміст якої — виділення внутрішнього замкнутого простору, що гарантує захист від небезпеки зовнішнього світу. Як приклад, можна назвати обряди викликання дощу в тих випадках, якщо вони включали ритуальні обходи навколо подвір’я, села зі сакральними предметами — іконами, корогвами: «З павізами ходили довкола хати від грому» [4, арк. 15]. У таких обрядах актуалізується ідея виділення «свого» простору, замикання, відновлення межі між «своїм» і «чужим».

Проте найефективніше відвертати (навертати) хмари, дощі та бурю могли лише спеціальні «непрості» — особи, для яких це заняття було своєрідною професією. В українців Карпат на позначення цього персонажа найчастіше вживають евфемізми — «той, що бурі відвертає», «той, що хмари розганяє», «той, що дощ запирає». Володіючи надзвичайними здібностями, він рятував посіви на полях, щоб їх не знищила природна стихія (град, дощ, посуха), селян — від неврожаю, а відтак і від голоду. Вірування в захисника селянських нив від негоди, стихії поширені також у південнослов’янському мовно-культурному просторі [37, с. 92]. Походження таких людей простежується через зв’язок «хмарника» зі змією: коли «змія їсть жабу, то взяти два прутки-єднолітки ліскові і вже тими прутками мож бурі розганяти» [5, арк. 15]. «Градівником» можна стати, вкравши в діда палицю, з допомогою якої запалюють свічки в церкві [17, с. 234]. Цікаве повір’я зафіксоване в с. Гребенові Сколівського району Львівської області: зупинити хмару, дощ можна навіть тим предметом, на якому помирав «хмарник» [1, арк. 7]. Уміння відвертати чи навертати бурю було досить небезпечним заняттям для самого «градобурника», тому що «могло би чоловіка взяти і понести; у вітру [перебувають] тоті біси, що літают» [4, арк. 12]. З цієї інформації можна зрозуміти, що бурю і град бойки уявляли собі, як якогось злого духа. Південні слов’яни вірили, що у хмарах перебувають душі живих людей [41, s. 656]. Бойківський матеріал свідчить, що це — душі «нечистих» («безпірних») покійників [4, арк.18], а буря є демонічною істотою: «Йди собі на ліси, на пустині, бо я тобі крила відрубаю, я тобі ноги порубаю, я тобі голову відотну. Мою ниву не чіпай!» [5, арк.19]. У гуцульських легендах душами, які скидають на людей град, керує «чорнокнижник». У бойків його називають «заклятником» [21, с. 79]. В одній з демонологічних оповідок «чорнокнижнику» протистоїть «той, що бурі відвертає»: «Як [падає] град, то злий дух веде своє стадо. А він (хмарник. — Н. Л.) вийшов з хати, помахав руками, і прийшов д’ ньому тот самий старший і каже: «Куда я маю піти зо свойими стадами?» — «Пустинями, лісами — лиш не царинами» [5, арк. 12]. У карпатському демонологічному фольклорі володар бурі («чорнокнижник») часто звертається до «хмарника», щоб той дав дозвіл розпочати град, але «хмарник» повинен двічі відмовити і лише на третій раз дозволити ви- сипати град далеко від поселень [39, с. 14].

На Закарпатті побутує повір’я, що великі бурі з градом і громобиттям може наслати «шаркань» — велика гадина з 12-маголовами [27, с. 41]. Він виростає із гада, який живе десь у пустині, тому його ніхто не може «пристрітити» (побачити. — Н. Л.). «Шаркань» є сліпим, тому не знає, куди вести бурю і град. Його веде «чорнокнижник» [29, с. 137]. Власне на Бойківщині такого повір’я зафіксувати не вдалося. Щоправда, слово «шарґа», яким бойки означують сильні дощі та бурі [3, арк. 5], може свідчити про те, що і тут колись побутував подібний демонологічний сюжет.

Аналіз значного масиву фактологічних даних дає підстави стверджувати, що етнометеорологія бойківського краю як складний етнокультурний комп- лекс позначена виразною регіональною специфікою. Водночас традиційні метеорологічні знання та вірування бойків виявляють органічну спорідненість із загальноукраїнськими та загальнослов’янськими.

Сучасні свідчення інформаторів і ті матеріали, які були зафіксовані наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., майже аналогічні, що свідчить про стійкість метеорологічних знань. У метеорологічних уявленнях бойків відбилися нашарування різних епох, впливи різноманітних історичних факторів, сплелися елементи досвіду та вигадки, раціонального та ілюзор- ного, а також природно-географічне положення та своєрідні екологічні умови карпатської зони.

Значне місце у системі народної метеорології Українських Карпат посідали обрядово-магічні методи корегування погодних явищ — засухи, грози, граду тощо. Сюди ж належить чимало магічно- обрядових повір’їв, за допомогою яких населення Бойківщини намагалося уникнути небажаних погодних явищ. Їх можна поділити на кілька груп:

1. Заборони, пов’язані з певними діями, порушення яких могло призвести до засухи або до грози та граду.

2.Вербальні методи, які проявляються у формулах- замовляннях.

3. Магічно-обрядові дії для відвернення, припинення дощу, граду.

4. Оказіальні обряди, здійснювані з метою викликання дощу (дії біля криниці; виготовлення полотна; обходи села з магічними предметами).

При загальній тенденції звуження сфери функціонування традиційних народних знань, врешті, як і інших складників традиційно-побутової культури, спостерігається майже цілковите витіснення із сучасного побуту й суспільної пам’яті жителів Карпат елементів народної метеорології, оскільки у другій половині ХХ ст. на перший план починають виходити наукові методи передбачення погоди. Проте ті метеорологічні знання, які були перевірені часом, продовжують побутувати у бойківських селах і нині.

Автор: Надія Левкович,
 НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича, Ін-т народознавства

 

Література: 

1. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. — Ф.119. — Оп.17. — Спр.207-Е. — Арк. 1—12 (Польові етнографічні матеріали до теми «Народна демонологія Бойківщини», зафіксовані у Сколівському р-ні Львівської обл.).

2. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. — Ф.119. — Оп.17. — Спр.208-Е. — Арк. 1—8 (Польові етнографічні матеріали до теми «Народна демонологія Бойківщини», зафіксовані у Старосамбірському р-ні Львівської обл.).

3. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. — Ф.119. — Оп.17. — Спр.209-Е. — Арк. 1—30 (Польові етнографічні матеріали до теми «Народна демонологія Бойківщини», зафіксовані у Турківському р-ні Львівської обл.).

4. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. — Ф.119. — Оп.17. — Спр.210-Е. — Арк. 1—23 (Польові етнографічні матеріали до теми «Народна демонологія Бойківщини», зафіксовані у Міжгірському р-ні Закарпатської обл.).

5. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. — Ф.119. — Оп.17. — Спр. 211-Е. — Арк. 1—19 (Польові етнографічні матеріали до теми «Народна демонологія Бойківщини», зафіксовані у Долинському р-ні Івано-Франківської обл.).

6. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. — Ф.119. — Оп.17. — Спр.214-Е. — Арк. 1—20 (Польові етнографічні матеріали до теми «Народна демонологія Бойківщини», зафіксовані у Богородчанському р-ні Івано-Франківської обл.).

7. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. — Ф.119. — Оп.17. — Спр.215-Е. — Арк. 1—17 (Польові етнографічні матеріали до теми «Народна демонологія Бойківщини», зафіксовані у Рожнятівському р-ні Івано-Франківської обл.).

8. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. — Ф.119. — Оп.17. — Спр.216-Е. — Арк. 1—9 (Польові етнографічні матеріали до теми «Народна демонологія Бойківщини», зафіксовані у Сколівському р-ні Львівської обл.).

9. Агапкина Т.А. Веревка / Т.А. Агапкина, Е.Е. Лев- киевская // Славянские древности : этнолингвистический словарь: в 5-ти т. / под общей ред. Н.И. Тол- стого. — М. : Международные отношения, 1995. — Т. 1 : А—Г. — С. 338—340.

10. Барвинскій В. К вопросу об упырях / Віктор Барвин- скій. — Х., 1914. — 7 с.

11. Білий В. До звичаю кидати гілки на могили «залож- них» мерців / Володимир Білий // Етнографічний ві- сник / за гол. ред. акад. А. Лободи та В. Петрова. — К., 1926. — Кн. 3. — С. 82—94.

12. Васянович О.О. Народна метеорологія українців Центрального Полісся кінця ХІХ — початку ХХІ століт- тя / Васянович Олександр Олександрович // Авто- реферат дисертації на здобуття наукового ступеню кан- дидата історичних наук. — К., 2006. — 27 с.

13. Васянович О. «Нечисті» покійники в метеорологічних уявленнях жителів Центральноукраїнського Полісся / Олександр Васянович // Народознавчі зошити. — 2006. — Вип. 3—4 (69—70). — С. 398—402.

14. Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских ар- хаических ритуалов / Н.Н. Велецкая. — М. : Наука, 1978. — 239 с.

15. Галька И. О повісельниках и других самоубійцях, о потопельниках и потерчатах / Игнатій Галька // На- ука (Коломыя). — 1874. — Ч. ІІІ. — С. 315—321.

16. Гнатюк В. Купанє й паленє відьм у Галичині / Воло- димир Гнатюк // Матеріяли до української етнольо- ґії. — Львів, 1912. — Т. ХV. — С. 178—201.

17. Гнатюк В. Нарис української міфології / Володимир Гнатюк ; підг. та опрац. тексту, вст. ст. і прим. Р. Кирчіва. — Львів : Інститут народознавства НАН Украї- ни, 2000. — 263 с.

18. Еремина В.И. Ритуал и фольклор / В.И. Еремина. — Л. : Наука, 1991. — 207 с.

19. Зубрицький М. Народний календар, народні звичаї і по- вірки, прив’язані до днів в тижні і до рокових свят / Ми- хайло Зубрицький // Материали до українсько-руської етнольоґії. — Львів, 1900. — Т. ІІІ. — С. 33—60.

20. Кісь О. Дівчина-покритка в українському селі кін. ХІХ — поч. ХХ ст. / Оксана Кісь // Народо- знавчі зошити. — 1998. — № 6. — С. 684—692.

21. Кміт Ю. Словник бойківського говору / Юрій Кміт // Літопис Бойківщини. — Самбір, 1936. — Ч. 8. — С. 77—84.

22. Кутельмах К.М. Календарна обрядовість / К.М. Ку- тельмах // Гуцульщина : Історико-етнографічне дослі- дження / відп. ред. Ю.Г. Гошко. — К. : Наукова думка, 1987. — С. 286—302.

23. Малороссійскіи поверья (Волколак — Упірь — Ведь- ма) // Слово (Львов). — 1880. — Ч. 83. — С. 1—2.

24. Никорак О. Традиційні тканини у звичаях і обрядах українців / Олена Никорак // Вісник Львівського університету : серія історична. — Львів : ЛНУ ім. Іва- на Франка, 2003. — Вип. 38. — С. 543—567.

25. Орлов М.А. История сношений человека с дияволом : (репринт. изд. 1904) / М.А. Орлов. — М. : Респу- блика, 1992. — 352 с.

26. Пачовський М. Народний похоронний обряд на Руси : порівнуюча студия / Михайло Пачовський // Звіт дирекциї академічної гімназії у Львові за шкіль- ний рік 1902/1903. — Львів, 1903. — С. 3—32.

27. Потушняк Ф. Душа в народнім повірю села Осій / Федір Потушняк // Науковий збірник товариства «Просвіта» в Ужгороді. — Ужгород, 1938. — Річ. ХІІІ—ХІV. — С. 33—44.

28. Потушняк Ф. Самоубійці в народном вірованю / Ф. Потушняк // Літературна Неділя. (Унгварь). — 1941. — Ч. 3. — С. 21—22.

29. Потушняк Ф. Чорнокнижники в народном вірова- ню / Ф. Потушняк // Літературна Неділя (Унг- варь). — 1941. — Ч. 16. — С. 136—138.

30. Руднев В.А. Древо жизни : об истоках народных и религиозных обрядов / В.А. Руднев. — Л. : Лениз- дат, 1989. — 160 с.

31. Седакова О.А. Погребальная обрядность восточных и южных славян. Поетика обряда / О.А. Седакова. — М. : Индрик, 2004. — 320 с. — (Традиционная ду- ховная культура славян. Современные исследования).

32. Толстая С.М. Град / С.М. Толстая // Славянская мифология. Энциклопедический словарь (А—Я). — [изд. 2—е]. — М. : Международные отношения, 2002. — С. 114—115.

33. Толстая С.М. Полесский народный календар / С.М. Толстая. — М. : Индрик, 2005. — 600 с. — (Традиционная духовная культура славян. Современные исследования).

34. Толстой Н.И. Висельник / Н.И. Толстой // Славян- ские древности : этнолингвистический словарь: в 5-ти т. / под общей ред. Н.И.Толстого. — М. : Международные отношения, 1995. — Т. 1 : А—Г. — С. 377—379.

35. Толстой Н.И. Язычество древних славян / Н.И. Тол- стой // Очерки истории культуры славян. — М. : Индрик, 1996. — С. 145—160.

36. Усачева В.В. Босорка / В.В. Усачева // Славянские древности : этнолингвистический словарь: в 5-ти т. / под общей ред.Н.И.Толстого. — М. : Международные отношения, 1995. — Т. 1 : А—Г. — С. 241—242.

37. Хобзей Н. Гуцульська міфологія : етнолінгвістичний словник / Наталя Хобзей. — Львів : Інститут украї- нознавства ім. І. Крип’якевича, 2002. — 216 с.

38. Чеховський І.Г. Демонологічні вірування і народний ка- лендар українокарпатського регіону / Ігор Григорович Чеховський. — Чернівці : Зелена Буковина, 2001. — 303 с. — (Синкретизм і традиція в культурі населення Українських Карпат і Середнього Подністров’я).

39. Шандор Ф. Таємниче Закарпаття. Духи повітря, лугів, лісів та водойм Карпат / Федір Шандор // Старий Замок (Ужгород). — 2004. — №  11—12. — С. 14.

40. Gajek J. Kogut w wierzeniach ludowych / Jan Gajek // Archiwum Towarzystwa Naukowego we Lwowie. Wydział II Historyczno-filozoficzny. — Lwów, 1934. — T. XIII. — S. 287—453. 41. Moszyński K. Kultura ludowa Słowian / Kazimierz Moszyński. — Kraków, 1934. — Cz. 2 : Kultura duchowa. — 725 s.

Теги:     Народна магія      метеорологія      Бойківщина      бойки      етнографія      Карпати      хмарник      градівник      непрості      культура      традиція
AddThis Social Bookmark Button

Залишити відгук:

blog comments powered by Disqus
 

Підписатись 
на публікації проекту: