СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Головна Давні вірування Міфологія Як Доля з Недолею до Коляди ходили

Як Доля з Недолею до Коляди ходили

e-mail Друк

Untitl353535533535ed-1Жили-були на світі білому дві сестриці-майстриці. Та й так вже повелося, що звали одну Доля, а іншу Недоля. Начебто й рідні були, а як поглянеш на них, нічогісінько спільного не побачиш.

Доля була красною дівицею з довгою русою косою, у шовковому, розшитому перлами, сарафані. Мала добрі блакитні очі. Її улюблене бурштинове намисто переливалося на сонці і відображало душевну теплоту. Була Доля такою красунею, що й на всьому білому світі не зшукати.

Недоля ж була статною, спокійною і сумною. Чорне, мов смола, волосся вона завжди вкривала грубою лляною хусткою, що не було притаманне молодій дівчині. Її темні очі, як безмісячна ніч, вдивлялися в далечінь задумливо та безрадісно. Вбрана вона була аж до самих п’ят в білосніжну сорочку, підперезану шерстяною плахтою, що носили такі тільки вдовиці.

Тай жили собі дві сестриці, ба що майстринями були. Та не простими. Хоч і різні за зовнішністю та характером, а у праці – споріднені душі. Плели вони чарівні нитки буття людського та всякого живота. А з ниток тих чарівних ткали полотно, та неабияке. А полотно те, як дзеркало. Що у житті якому станеться, то все на тому полотні є.

Жили вони, не тужили й горя не знали, а тільки сумно їм було. У своїх світлицях сиділи. А світ білий лиш через те полотно й бачили. Бачили, як життя народжується та вмирає, як люди лихі та добрі вчиняють. Бачили, та й по справам їх нитки тії вплітали. Доля за вчинки справні вплітала нитки позолочені, а Недоля по справам лихим – нитки худі та сірі.

І ось, одного дня, а так судилося, що день цей був недобрим, прийшла до них в гості Марена-зима люта. Заметушилися сестри, почали на стіл добрий накривати, усілякими стравами частувати. Сіла Марена на лаву різьблену, та ту, що поряд з полотном. І побачила вона те полотно чарівне, те, що сестри-майстрині виткали. І така злоба її взяла, така зависть, що не може вона такої краси зробити. А поки сестри відійшли на хвильку, взяла, тай посікла своїм серпом усе полотно. Посікла тай втекла. Схопилися сестри, вбігли до світлиці, а тут Марени вже й дух простив. Глянули на полотно, а воно все посічене. Взялися Доля з Недолею його латати, зшивати, та нічого в них не виходило. Сіли вони і горювати почали.

Летів якось сокіл ясний понад хмарами. Та побачив він, що сестри горюють. Зжалився над ними, спустився з небес високих і питається: « Чого це ви дівиці красні голови схилили і горюєте?» Підвелися Доля з Недолею з лави різьбленої дубової тай повідали соколу ясному, яке горе їх спіткало, як вчинила з ними Марена-зима люта. Горюють сестри, спокою не знають та сокола ясного питають: « Як то нам тепер бути? Як зшити полотно чарівне?» Не се сокіл й одказує: « Не маю я сили такої, щоб полотно зшити. Та пораду вам дам. Підіть бо до матері своєї, Макоші, що є сама суть-земля. Може вона вам й допоможе.» Попрощався він і вернувся до себе у Вирій піднебесний. Красно подякували сестри і вирушили у дорогу дальню.

Через ліса, через ріки, через гори кремезні, тай здолали сей путь довгий Доля з Недолею. І вийшли вони до гори великої кам’яної, що в ній світлиця була. А в світлиці тій матінка-Макоша з веретеном золотим у руках висідала. Зайшли сестриці до хором світлих. Привітала їх мати, обняла доньок рідних. Показали сестри полотно посічене і питають у Макоші: « Як то нам тепер бути? Як зшити полотно чарівне?» На се їм мати й одказує: «Не маю я сили такої, щоб полотно зшити. Та пораду вам дам. Підіть бо до Божича-Коляди. Йому хоч і віку небагато, а знається по справам таким. Може він вам й допоможе. А щоб не загубилися, дам я вам веретено своє золоте. Закрутиться, завертиться воно, а з нього нитка позолочена тай приведе вас до Коляди.» Взяли сестриці веретено, подякували, попрощались з матінкою-Макошею тай вирушили у путь-дорогу дальню. Вийшли сестриці з гори кремезної кам’яної, а перед ними ліс густий та темний, що не пройти, не проїхати. Пустили веретено вони у млу незвідану. Закрутилося, завертілося воно, а з нього нитка позолочена тай стежинкою простелилася.

Через ліса, через ріки, через гори кремезні, тай здолали сей путь довгий Доля з Недолею. І вийшли вони на поляну засніжену, що посеред лісу темного. А на ній корова стоїть, що Зимунь її звали. І була вона, як суть неба зоряного, а роги її місяцем ясним все навколо освітлювали. І поряд з нею хлопчик стояв, що його Зимунь молоком вигодувала. Росту був невеликого, тай віку малого. Вбраний він у кожух і червоні маленькі черевички. Його кругле обличчя і великі дитячі очі освітлювало ясне променисте світло. То був Божич-Коляда.

Підійшли до хлопчика сестри, та тільки хотіли слово мовити, а Коляда до них перший озивається: «Здорові будьте сестри красні. Знаю я, з якою бідою ви до мене прийшли, але не маю я сили такої, щоб полотно зшити. Та знаю, як вам допомогти. Візьміть бо від мене голку крижану неабияку, що у руках лихих тане, а тільки у руках відаючих силу має. Цією голкою зшити полотно ваше можна, та тільки нитками незвичайними. А нитки ті невидимі, то сонце трисвітле свої промені по землі розкидало та заховало їх у посмішках людських. До поки ви мішок ниток цих не зберете – не зшити вам полотно.»

Здивувалися сестри, не знають, що робити, тай питають: « Як то нам тепер бути? Як дістати нитки невидимі, що у посмішках людських сховані? Як знайти промені сонячні, коли ніч вже надворі?» На се Коляда їм і відповідає: «Сьогодні ніч незвичайна, коли сила моя у владу вступає. І люди з хати до хати зірку святу носять, що є суть саме сонце. То йдіть же ви за сонцем і знайдете те, що шукаєте.» Подякували сестри, зібралися і пішли до найближчого села.

Сніг іде, вітер віє, а Доля з Недолею прийшли до села, переодяглися у звичайних сільських дівчат, зустріли колядувальників і пішли колядувати. Зайшли в одну, у другу хату, а там люди всі привітні та ласкаві, посміхаються. Усі гостям раді, запрошують до столу, пригощають. А гості і танцюють, і колядки співають – гостей звеселяють. Незчулися сестри, а мішок вже й по швам тріщить від ниток чарівних. Повеселилися досхочу, тишком-нишком взяли мішок і вирушили додому.

Прийшли сестри і лягли спочивати. І снилися їм такі солодкі сни, що ніколи ще таких не бачили. Встали Доля з Недолею ще вдосвіта, щоб полотно своє зшити. Зайшли у світлицю, а там лежить полотно, ніби нічого й не було. Чи то наснилося, Чи то голка крижана, взяла і зшила полотно нитками чарівними?- ніхто не знає. Знають люди напевно – на Коляду це й не такі дива трапляються.

Теги:     Божич-Коляда      доля      недоля      казки      Коляда      колядники      колядки      сніг      зима      байка

Поділитись у соц. мережах:
e-max.it: your social media marketing partner
 

Підписатись 
на публікації проекту: