English German Polish Spanish
Головна♦ Праісторія♦ Біла Хорватія ➤ КАРПАТСЬКІ ХОРВАТИ В ЕТНОПОЛІТИЧНОМУ РОЗВИТКУ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

КАРПАТСЬКІ ХОРВАТИ В ЕТНОПОЛІТИЧНОМУ РОЗВИТКУ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Рейтинг 5.0 з 5. Голосів: 1

Untit442242424led-1Напевно не потребує обгрунтування актуальність дослідження проблем історії України докиївського періоду, зокрема племінних князівств, які існували за межами Подністров’я і у Х ст. ввійшли до складу Київської Русі. Чи не найбільше дискусій та спекуляцій тривало і триває далі навколо ХОРВАТІВ. В українськiй та росiйськiй iсторичнiй лiтературi досi поширене етнiчне означення прикарпатських племен VIII-X ст. як БIЛИХ ХОРВАТIВ. Це непорозумiння викликане неправильною iнтерпретацiєю фрагментiв з трактату Костянтина Багрянородного “Про управлiння iмперiєю” ще вченими кiнця ХIХ - початку ХХ ст. З того часу хорватські, сербські, чеські та угорські вчені зробили певнi кроки, які у нас залишилися непоміченими. Сьогоднi ще залишаються прихильники локалiзацiї Бiлої Хорватiї у Карiнтiї, але бiльшiсть дослiдникiв локалiзують її бiля витокiв Одри, Нейси та Білої Ельстер, де ще у XIV ст. iснували автономнi хорватськi райони та збереглася хорватська топонiмiка.

Лiтература про бiлих хорватiв i хорватський етногенез налiчує сотнi книг i статей кiлькох десяткiв авторiв. Огляди цiєї лiтератури за певнi перiоди можна почерпнути у Л.Нiдерле , Т.Модельського , Ф.Шiшiча , Л.Гауптмана , Я.Вiдаєвича , Г.Лябуди , Б.Застерової , Г.Ловмяньского , В.Iдзьо та Л.Войтовича .

Хорватський вчений С.Сакач, використовуючи висновки швейцарського лiнгвiста Ф.де Соссюри, встановив, що назва „бiлi хорвати” за iранською термiнологiєю, прийнятою у слов’ян, означає „захiднi хорвати” . Сьогоднi це визначення загальноприйняте i заперечень не викликає.

Зрозумiло, що в будь-якому випадку на певному етапi БIЛI ХОРВАТИ були частиною хорватського масиву. З такої аксiоми виходили Д.Маркварт , Л.Гауптман , В.Груби , Л.Перiч , Ф.Дворнiк , П.Третьяков , В.Королюк , Д.Блiфельд , Л.Войтович та iншi.

Грунтовний аналiз вiдомостей про хорватiв, якi збереглися в основному джерелi – трактатi „Про управління імперією” візантійського василевса Костянтина VII дозволяє зробити висновок, що в серединi Х ст. БIЛА ХОРВАТIЯ займала в основному первинну територiю колишнього хорватського союзу (ВЕЛИКОЇ ХОРВАТIЇ) вздовж пiвнiчних кордонiв Угорщини, на заходi змикаючись з БIЛОЮ СЕРБIЄЮ, а на сходi її межi були доступнi нападам ПЕЧЕНIГIВ. БIЛА СЕРБIЯ тодi займала верхню течiю Одри i доходила до витокiв Вiсли. Хорватськi землi вiд витокiв Вiсли через басейн Сяну простягалися десь до середньої течiї Днiстра - верхньої течiї Пруту, звiдки могли бути доступними для нападiв ПЕЧЕНIГIВ. З трактату також випливає, що пiсля того, як УГРИ розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з ХОРВАТАМИ бiля Карпат, тобто в Закарпаттi . Була звернена увага також, що фрагменти трактату, якi вiдносяться до ХОРВАТIВ бiля Карпат, не дозволяють називати їх БIЛИМИ. Сам автор трактату, користуючися окремими різночасовими джерелами і не маючи змоги їх перевірити та узгодити, безперечно, плутав поняття БІЛОЇ та ВЕЛИКОЇ ХОРВАТІЇ.

Пiдводячи пiдсумок дослiджень всiх iнших писемних джерел, де згадуються хорвати (ПВЛ , польського хроніста Вінцентія Кадлубка , “Орозія” англосаксонського короля Альфреда Великого , легенди про чеського князя св.Вацлава ) можна дійти висновку, що у серединi Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свiй трактат, ВЕЛИКА ХОРВАТIЯ як єдина держава вже не iснувала. У її захiднiй частинi була держава БIЛА ХОРВАТIЯ, яка, можливо теж мала назву Великої. Рiвночасно схiднi землi ВЕЛИКОЇ ХОРВАТIЇ по традицiї і далі продовжували називатися ВЕЛИКОЮ ХОРВАТIЄЮ, що і зафіксували інформатори Костянтина Багрянородного. Мiж Бiлою Хорватiєю i схiдними землями Великої Хорватiї вклинилися сiлезькi i лехiтськi племена, головним з яких були ВIСЛЯНИ .

Починаючи з перших дослiдникiв текстiв Костянтина Багрянородного А.Бандурi, I.-Х.Гаттерера, Ф.Геркена, бiльшiсть вчених, в т.ч. М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Седов, а також багато iнших iсторикiв розмiщали початковi осади ХОРВАТIВ i ВЕЛИКУ ХОРВАТIЮ в Галичинi.

С.Грушевський не подiляв цiєї думки, але для цього йому довелося вiдкидати свiдчення ПВЛ про ХОРВАТIВ, а також допускати можливiсть печенiзьких нападiв через угорськi землi i гори на ХОРВАТIВ на Верхнiй Одрi . Вiдчуваючи слабкiсть своєї аргументацiї вчений залишав це питання вiдкритим.

Його сумнiви використала польська наука як додаткову аргументацiю, щодо ВЕЛИКОЇ ХОРВАТIЇ на Віслі, звiдки ХОРВАТИ прийшли у Галичину .

Хорватськi iсторики, не вдаючись у подробицi, в цiлому прийняли версiю про прабатькiвщину за Карпатами.

Модерна теза Г.Кунстманна, який запропонував повернутися до давньої версiї мiграцiї ХОРВАТIВ з гирла Дону на Балкани, а звiдти їх вихiд на пiвнiч до Одри, не отримала широкого визнання. Вiн виходив з того, що ВЕЛИКА i БIЛА ХОРВАТIЯ одне i теж поняття. Просто "Bel" повинно читатися як "Wel", а отже "velochrobati" (великохорвати) було первинною назвою хорватiв. Другим аргументом Г.Кунстманна є версiя походження племiнної назви ДАЛЕМIНЦIВ вiд ДАЛМАТIВ .

Хоча Н.Клаїч пiд впливом цiєї версiї змiнила свою попередню думку i помiстила БIЛУ ХОРВАТIЮ у Карантанiю , бiльшiсть iсторикiв виступила з критикою поглядiв Г.Кунстманна. З них особливо переконливою виглядає аргументацiя Р.Катiшіча . Окремо стоїть гiпотеза I.Мужича, який, головним чином на пiдставi антропологiчних матерiалiв, розвинув тезу про автохтоннiсть ХОРВАТIВ у Далмацiї .

ВЕЛИКА БIЛА ХОРВАТIЯ у Х ст. визнала залежнiсть вiд германського iмператора Оттона I. Її локалiзацiя на Верхнiй Вiслi i Верхнiй Одрi обгрунтована Л.Гауптманом i пiдтримана Б.Графенауером , залишається загальноприйнятою серед хорватських, чеських, сербських, словенських і більшості польських істориків. Недавно С.Пантелич уточнив її захiднi та пiвнiчнi кордони на Заале i Бiлiй Ельстер . В цьому регіоні йому вдалося відшукати цілі хорватські анклави, які ще у XIV ст. зберігали автономію, а пізніше були поступово асимільовані, зберігши тільки залишки хорватської топоніміки.

Накопиченi археологiчнi матерiали також не суперечать цим висновкам. У VI-IX ст. весь хорватський ареал в основному мав спiльний обряд поховання. Тiло спалювали на певнiй вiдстанi вiд мiсця захоронення у своєрідних “крематоріях”. Обпаленi костi складали в урну i з урною засипали в ямi або ж над урною насипали невеликий курган . Такi пам'ятки зустрiчаються у Прикарпаттi, Закарпаттi, Схiднiй Словаччинi (Кошiце) i у нинiшнiй Хорватiї (пам'ятки VII ст.) , уздовж течiї Ельби i у низiв'ях Мульди, мiж нижньою Заале i Ельбою (кiнець VI - початок VII ст.) . У пам'ятках на територiї Нiмеччини урни празького типу часто закопували у земляних плоских могилах вимощених камiнням.

Виходячи з сказаного вище закарпатських, приднiстровських i присянських Хорватiв правильнiше було би називати КАРПАТСЬКИМИ ХОРВАТАМИ, як пропонує Я.Iсаєвич , а не БІЛИМИ ХОРВАТАМИ, якi розмiщались у верхiв'ях Вiсли та Одри і басейні Білої Ельстер.

Археологiчнi дслiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст,, і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв .

Здогадку про iснування окремих хорватських князiвств на схiдних землях Великої Хорватiї першим висловив Р.Репель . Враховуючи археологічні дослідженя та гіпотези О.Мельникової про початки державності у Північній та Східній Європі , про це можна говорити більш впевнено.

На жаль, майже повна вiдсутнiсть писемних джерел змушує вiдноситися до цiєї проблеми дуже обережно. Але ті нечисленні джерела, що збереглися, все ж дозволяють зробити певні уточнення. Давно триває полеміка навколо т.з. Празького привiлею 1086 р. Вiн був наданий iмператором Генрiхом IV своєму канцлеровi празькому єпископу Яромiру-Гебгардту (1040-1089/90 рр.), синовi чеського князя Бржетислава I. Єпископ добивався виходу Празького дiоцезу з-пiд влади чеських королiв i перетвореня його у свiтський лен iмперiї. Як було встановлено, у частині Привілею 1086 р. використано бiльш раннiй документ 983 р. з описами меж Празької єпископiї. Зрозумiло, що празька кафедра не мала потреб фальсифiкувати схiднi кордони свого дiоцезу, де лежали територiї, котрi у ХI ст. належали до держави могутнього київського князя, а у церковному вiдношенi пiдлягали константинопольському патрiархові. Тому в документi 1086 р. було просто переписано вiдповiднi пасажi документу 973 р., пiдтвердженого папою Бенедиктом (972-974 рр.) та iмператором Оттоном I (+ 973 р.), якi вiдбивали стан справ ще за часiв Великоморавської держави кiнця IX ст. або Чеської держави другої половини Х ст. :

"Далi до пiвночi такi є кордони: Пшовани [Pssouane], Хорвати i другi Хорвати [Chrouati et altera Chrowati] Зласани [Zlasane], Требовани [Trebouane], Поборани [Poborane], Дедолiзи [Dedolize], аж до серединного лiсу, де бiжить границя Мiльчан [Milcianorum]. Звiдси до сходу такi має рiки граничнi Буг [Bug] iменується i Стiр [Ztir] ... разом з гродом Краковiя [Cracouua] i краєм, котрий має назву Ваг [Vag] i з усiма територiями, котрi належать до згаданого граду, котрий є Краковiя [Cracouua]. Звiдси, додавши границi угорськi, розширено посувається аж до гiр, котрих назва є Трiтi [Татри - Л.В.]..."

Виходячи з цього, Л.Нiдерле припускав, що близько 560 р. АВАРИ розгромили i розчленили ВЕЛИКУ ХОРВАТIЮ, змусивши значну частину ХОРВАТIВ перейти в Паннонiю i Далмацiю (де вони живуть i нинi). А вiдлами ХОРВАТIВ були розсiянi в Заалi, на Одрi, у Схiднiй Галичинi i Чеських Карконосах .

Г.Ловмяньский вирiшив, що принаймi одне, з названих у Празькому привiлеї, племен ХОРВАТIВ можна без вагань локалiзувати над Вiслою i ототожнити з ВIСЛЯНАМИ . Тим самим, без жодних обгрунтувань вiн опускав зауваження В.Кентшиньского та висновки Я.Вiдаєвича , який виступав проти можливості ототожнення ВIСЛЯН з ХОРВАТАМИ.

Обидвi гiпотези виглядають сумнiвними. У Празькому привiлеї 1086 р. Кракiв та його околицi видiлено окремо. Тобто якраз ВIСЛЯНИ, схоже, вiддiляли БIЛИХ [захiдних - Л.В.] ХОРВАТIВ вiд других ХОРВАТIВ: ЗЛАСАН, ТРЕБОВАН, ПОБОРАН, ДЕДОЛIЗIВ...

В науковий обiг давно введена одна цiкава пам'ятка, навколо якої не вщухає наукова полемiка. Т.з. Географ Баварський („Опис мiст i територiй з пiвнiчної сторони Дунаю”), за версією Г.Ловмяньского, яку приймають більшість вчених, був вiдредагований баварським монахом Рудольфом між 843-870-и рр., джерелами якому служила переважно купецька iнформацiя . Російський дослідник О.Назаренко датує пам’ятку, яка, на його думку, була складена в монастирі Рейхенау слов’янським просвітителем єпископом Мефодієм на підставі інформації, зібраної в ході місіонерської діяльності в Моравії, другою половиною ІХ ст. .

Вже давно переважно польськi та чеськi вченi з перемiнним успiхом стараються розмiстити племена, згаданi у пам'ятцi, на своїй територiї. Коли це зовсiм не вдається, племена вiдносять до неiдентифiкованих. Але більш переконливо виглядає пропозиція німецького історика І.Херрманна , підтримана Б,Томенчуком , яка пов’язує порядок назв з трансєвропейськими торговельними шляхами (річковими і сухопутними).

В числi найбільш загадкових назв - "Zeriuani". У перекладі О.Назаренка вона передана як “серівани” . Iснує маса версiй їх iдентифiкацiї, навiть як чернiгiвських СIВЕРЯН. Найбiльшого визнання здобула здогадка П.Шафарика, підкріплена аргументацією Т.Левицького, за якою Zeriuani - СЕРБИ, тобто нинiшнi лужицькi серби. Т.Левицький виходив з порядку назв в контекстi пам'ятки: Lendizi - Thafnezi - Zeriuani - Prissani - Velunzani. Так як Lendizi – це ЛЕНДЗЯНИ, локалiзованi в Сандомирськiй землi, а на думку польського iсторика Prissani i Velunzani - спотворенi назви поморських племен ПУРЖИЧАН i ВЕЛИНЯН, то Zeriuani-Сорби були помiщенi мiж середньою Вiслою та нижньою Нотецiєю . Вже Г.Ловмяньский помiтив непевнiсть такої локалiзацiї . Але, розчарувавшись в можливостi розмiстити названi племена на польських землях, вiн запропонував не брати до уваги порядок назв в контекстi. Така теза дозволяє розглядати будь-якi версiї без обмежень, вiдiрвано вiд мiсця у текстi, в залежностi вiд фантазiї їх автора. Тому з’явився ще цiлий ряд версiй локалiзацiї цього племенi вiд Помор’я мало не до гирла Дунаю, але жодна з них не є переконливою. Крiм того жодна не пов’язана з порядком назв у Географа Баварського.

I.Крип’якевич пропонував "Zeriuani" читати як "черв’яни", тобто плем’я пов’язане з градами червенськими найдавнiших лiтописiв. Племiнна назва ЧЕРВ’ЯН збереглася у Iпатiївському зведеннi, а також вiдбита у топонiмi Червняни (Черляни, нинi у Городоцькому р-нi Львiвської обл.) . Це в’яжеться i з контекстом, де сказно, що це “королівство настільке [велике], що з нього, походять всi слов’янськi народи і ведуть, за їх словами, [свій] початок”. О.Назаренко в даному контексті цілком коректно переклав “regnum” як “королівство” . Це могло бути натяком на гегемонію ЧЕРВ’ЯН в союзі волинських племен в період складання пам’ятки і пояснення появи “Градів червенських” у ПВЛ. Легко пояснити i етимологiю назви у нiмецькому спотвореннi: Zeriuani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни . З черв’янами ототожнювали етнонім “zeriuani” Я.Відаєвич та Т.Лер-Сплавіньский, (вважаючи це плем’я польським) . Б.Томенчук розміщає їх у Вісло-Бузькому басейні , але для цього йому довелося перемістити волинян аж за гирло Західного Бугу, для чого відсутні будь-які підстави. За І.Херрманном Zeriuani – це носії культури Луки Райковецької, яку В.Сєдов ототожнює з дулібами , але ця локалізація нічим не мотивована.

Тотожність Zeriuani= Черв’яни добре вписується в порядок назв Географа Баварського: Lendizi - Thafnezi - Zeriuani - Prissani - Velunzani. Lendizi - це,звичайно, ЛЕНДЗЯНИ. Velunzani - це ВОЛИНЯНИ, але не гiпотетичне плем'я з околиць поморського мiста Велинь, а з Волинi, де ВОЛИНЯНИ засвiдченi літописами, іншими писемними пам’ятками i топонiмами .

Старша генерацiя польських iсторикiв, використовуючи iнший фрагмент трактату „Про управлiння імперією”, де повiдомлялося, що плем’я Lеnzenionoi платило данину Києву в часи регенства Ольги, старалися посунути межi Лендзян мало не пiд Київ. В кiнцi кiнцiв не встояв i Г.Ловмяньский. Вiн вiдмовився вiд попереднiх поглядiв i поширив кордони ЛЕНДЗЯН до Бугу та Стиру на Волинi . Цi тенденцiї мають мiсце i сьогоднi. Межi ЛЕНДЗЯН на пiвднi i на сходi пересуваються до верхiв'їв Днiстра і Стиру та далi, а для обгрунтування цiєї тези залучаються переважно ономастичнi матерiали, причому навiть такi назви як Белз, Белзець чи Тисмениця беззастережно вiдносять до захiднослов'янських тобто польських . Немає поважних підстав відмовлятися від локалізації ЛЕНДЗЯН у Сандомирсько-Люблінській землі. Це плем’я могло у серединi Х ст. утримувати верхiв’я Прип'ятi i певний час брати участь у днiпровськiй торгiвлi з Вiзантiєю. Можливо, що БУЖАНИ, ВОЛИНЯНИ чи iншi волинськi племiннi князiвства знаходилися в цей перiод пiд їх гегемонiєю. Як учасники днiпровської торгiвлi вони могли сплачувати якусь частку Києву. Через це Костянтин VII i зарахував їх в число данникiв Києва. Пiвденнi кордони ЛЕНДЗЯН дотикали до Угорщини, але це не значить, що вони доходили до Карпат. Знахiдка цiлого угорського кладовища Х ст. у Перемишлi свiдчить про те, що угорськi впливи у цьому регiонi могли сягати аж до меж Сандомирсько-Люблiнської землi. Зрештою етимологія угорської назви поляків – lengyel від лендзян не вимагає наявності безпосередніх кордонів. Досить було контактів через Перемишль, який тоді був хорватським центром . Назва його походить вiд Пшемисла - хорватського або моравського князя (у період гегемонії Великої Моравії тут міг сидіти моравський династ). Пiсля розгрому Великої Моравiї хорватськi князiвства стали об’єктом боротьби мiж Чехiєю, Угорщиною i Польщею. Польща в цей час переживала перiод складання. В орбiту держави Мєшка I ввiйшли ЛЕНДЗЯНИ, а також, можливо на короткий час, Червень i Перемишль, котрий перед цим перебував у сферi угорського впливу. У 981 р. Володимир Святославич приєднав цi землi до Києва. Якщо б цi землi були етнiчними територiями ЛЕНДЗЯН, то за них би неминуче пiшла довга боротьба. Але цього не трапилось, бо цi землi були хорватськими.

П.Шафарик та Л.Нiдерле вважали, що Thafnezi - це плем’я, яке жило на р.Танвi, правiй притоцi Сяну . За даними Географа Баварського на їх територiї було 257 градiв. Басейн рiки Танви бiдний на археологiчнi знахiдки, що викликало застереження дослiдникiв. Однак практично на жоднiй з територiй племен, перелiчених Географом Баварським, не вдалося вiдшукати вiдпоiвідного числа градiв. Сам термін “град” (“civitas” у Баварського Географа) далеко не однозначний. Під ним можна розуміти не тільки укріплені поселення, а й громади-общини . Інші варiанти локалiзацiї племенi Thafnezi (поморськi, дравськi, верхньодунайськi) слабо аргументованi, базуються на спiвзвучностi назв без пов’язання з їх етимологiєю, археологiчним матерiалом i порядком назв у Географа . Є.Кухарський розмiстив ТАНЯН на пiвдень вiд ЛЕНДЗЯН i на пiвнiч вiд Карпат , що по сутi не заперечує версiї Шафарика-Нiдерле.

Повернувшись до порядку назв: Лендзяни - Таняни - Черв'яни - Prissani - Волиняни, можна бачити в Prissani тiльки Приссанів, тобто плем’я, що живе на р.Сян (спотворену назву вiд Zlasani з Привiлею 1086 р. - засяни, засянцi, позаяк форми присянцi, прикарпатцi i т.д. характернi для бiльш пiзнього часу). За даними Географа у ЗАСЯН (Засянців, Присянців) було 70 громад. В районi Перемишля-Сянока було майже стiльки ж городищ. М.Карамзiн , Я.Добровський i А.Кралiчек вiдстоювали тотожнiсть Prissani = Brzezani. А.Крисiньский висунув варiант: Prissani = Brissani, згаданi Гельмольдом над нижньою Гавелою . Б.Войцеховський, Р.Кернсновський, Г.Ловмяньский та iншi прив’язували це плем’я до поморських Пуржич . Б.Томенчук помістив їх у гирлі Західного Бугу . Iснують ще локалiзацiї племенi в райоi Пружан в Бiлорусi чи Прiзрена на Балканах. Всi вони змушують сильно “вивертати” назву джерела, у залежностi вiд бажань дослiдника. Вони не враховують нi етимологiї назви, нi наявностi археологiчних пам'яток вiдповiдної епохи i не вписуються в контекст назв Баварського Географа.

Порядок назв Лендзяни-Таняни-Черв’яни-Засяни-Волиняни і далі Bruzi=Пруси також вписується у систему шляхів відомих пізніше (з Сандомира через Червень на Володимир, з відгалуженням на Перемишль).

Локалiзувавши ЗАСЯН (Засянцiв, Присянцiв) можна спробувати локалiзувати i iншi племена, згаданi в Привiлеї 1086 р.: Тrebouane, Poborane, Dedolizi. Найпростiше було би ТРЕБОВЛЯН ототожнити з теребовлянами, якi розмiщались в районi нинiшньої Теребовлi в басейнi Середнього Днiстра на його лiвому березi. Цей район густо заповнений археологiчними пам’ятками вiдповiдного перiоду. При локалiзацiї племенi дослiдники виходили з засади, що назва племенi походить вiд “треба” – ритуальна жертва. Тому ТРЕБОВЛЯН пробували локалiзувати в Ческiй Требовi над Орлiце (С.Закршевський, С.Арнольд), на р.Требнiце (Я.Вiдаєвич, Т.Лер-Сплавiнський), р.Качавi в околицях Легнiце, яка колись називалася Требовою. Всi цi локалiзацiї слабо в’яжуться з документом 1086 р. Можна ще згадати i р-н Требiшова у Словакiї чи р.Теребовлi на Закарпаттi .

Велика кiлькiсть топонiмiв, пов’язаних з ТРЕБОВЛЯНАМИ на територiї по обидвi сторони Карпат, а також у нинiшнiй Хорватiї (53 назви) може бути i свiдченням мiграцiї одного з найбiльших хорватських племен, можливо пов’язаного з охороною головного святилища хорватського язичеського пантеону.

"Poborane" з Привiлею 1086 р. при спробах локалiзацiї перетворилися у "Tobrzanie" в Нижнiй Сiлезiї. Iншi варiанти пов’язанi з верхнiм та середнiм Бобром в околицях Болеславця i Вленя. Але цi землi входили у володiння брата св.Вацлава - Болеслава i не були хорватськими. Пiсля локалiзацiї ЗАСЯН i ТЕРЕБОВЛЯН для БОБРЯН пiдходить лiвобережжя Верхнього Днiстра до витокiв Бугу. Сюди можна включити i р.Боброк, де пiзнiше виникла Бiбрка, i був удiл князя Дмитра Корятовича Боброк-Волинського.

Дедолiзiв - ДЯДОШАН (чи Дзядошан як пропонували називати їх Шафарик та Кралiчек), якi за даними Географа Баварського мали 20 громад, П.Шафарик розмiщав у районi пiзнiшого Галича Iснує багато інших спірних локалiзацiй . Більшість сходиться до думки, що мова йде про сілезьке плем’я на лівобережжі Одри. Згадка Дядошан Баварським Географом та Привілеєм 1086 р. поруч з Мільчанами не може бути випадковим збігом. Напевно цей пасаж у Привілеї 1086 р. мав наступний вигляд: “…Chrouati et altera Chrowati: Zlasane, Trebouane, Poborane; Dedolize…” , тобто слід визнати помилковою нашу давню гіпотезу про належність Дядошан до числа хорватських племен .

Гіпотеза Я.Iсаєвича щодо можливої помилки у текстi Привiлею 1086 р. досить переконлива. Рiка Стiр, скорiше всього, спотворена назва р.Стрий. У 60-80 рр. Х ст. Кракiвщина входила до Чеської держави, межа впливiв якої проходила в районi рiчок Стрия (схiдна межа пiзнiшої Перемиської землi) i Бугу . З цього масиву, напевно, необхiдно виключити волинськi землi, бо у Привiлеї 1086 р. не згадуються сусiднi з ЗАСЯНАМИ волинськi племена ЧЕРВЛЯН та ТАНЯН, не кажучи вже про БУЖАН i ВОЛИНЯН. Прийняття цiєї гiпотези сильно звужує базу пошукiв локалiзацiї хорватських племен, згаданих в Привiлеї 1086 р., обмежуючи її витоками Захiдного Бугу та р.Стрий. Отже в регіоні, де пiзнiше виникло Перемишльське князiвство, у IХ-Х ст. напевно iснували племiннi хорватськi князiвства ЗАСЯН, ТЕРЕБОВЛЯН і ПОБОРАН.

На цих теренах знайдено ряд гiгантських городищ, окремi з яких (Плiснисько чи Стiльсько) могли бути столицями племiнних князiвств. Що стосується ТЕРЕБОВЛЯН, назва яких могла походити вiд загальнохорватського святилища, де справлялася “треба”. Цiлий ряд таких святилищ знайдено на Буковинi, у Тернопiльськiй та Iвано-Франкiвськiй областях . Одне з них знаходилося бiля с.Iлова Миколаївського р-ну Львiвської обл. . Поруч - гiгантський комплекс давнього мiста у Стiльську, яке загинуло в кiнцi Х ст., коли Володимир приєднав хорватськi князiвства. О.Корчинський вважає, що це мiсто могло бути столицею всiєї Великої Хорватiї . Принаймі тут могла бути столиця західної частини Теребовлянського князівства, яке потрапило в орбіту зВеликоморавської держави, тоді як східна частина цього князівства із центром у Теребовлі залишилася за межами цього впливу.

В часи князя Святоплука I Моравського (871-894 рр.) рiзнi племена ХОРВАТIВ, а також i ВIСЛЯНИ ввiйшли до складу Великої Моравiї. Напевно, що на сходi межi його впливу сягали витокiв Бугу i р.Стрий, де розмiщалися племiннi хорватськi князiвства ЗАСЯН, ПОБОРАН і ТЕРЕБОВЛЯН чи Західнотеребовлянського (Стільського) князівства. У Карпатах межi впливу Святоплука сягали верхньої течiї Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, i Затисся в Закарпаттi . Племiннi князiвства у Середньому Поднiстров'ї, очевидно, залишалися незалежними. Пiсля падiння Великої Моравiї ПОБОРАНИ i ТЕРЕБОВЛЯНИ вийшли з-пiд моравського впливу, а ЗАСЯНИ, схоже, потрапили пiд угорський, а пiзнiше чеський впливи. Цi племiннi князiвства були у Х ст. завойованi київським князем Володимиром Святославичем i включенi до складу його держави. Двi “чехинi” в числi дружин Володимира, напевно, були дочками останнiх хорватських князiв iз деяких з цих князiвств. В ХI ст. на землях колишнiх Карпатських Хорватiв склалася Галицька Русь, єднiсть якої була зумовлена спiльним етнiчним походженням Хорватiв-Русинiв.

У Закарпаттi в IХ-Х ст. хорватський ареал розвивався вздовж долин Лаборця, Ужа i Боржави. Мiж районом Банської Бистрицi i районом Кошiце-Пряшiв по водороздiлi рiк на археологiчнiй картi помiтний розрив мiж городищами, тодi як басейн р.Лаборець, притоки Ондрави, до теперiшнього угорсько-українського кордону був заселеним . Десь у цьому районi i проходив захiдний кордон КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ i спорiднених з ними СЛОВАКIВ. Пiвденнi межi КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ на лiвобережжi Тиси слабо вловимi, особливо в Трансiльванiї. Якщо вiрити легендам часiв походу Арпада, тут було кiлька князiвств, окремi з яких були тiсно пов’язанi з Приднiстров’ям.

Закарпатський iсторик С.Пап (1917-1990 рр.) вважав, що КАРПАТСЬКI ХОРВАТИ займали окрiм нинiшнього Закарпаття територiї Пряшiвщини i Татранщини аж до Середньо-Словацьких гiр включно, Нiршаг [тобто середнє i нижнє Потисся з усiма притоками Тиси аж до її гирла] та Залiсся в Трансiльванiї. Не виключено, що цi землi не входили у державу Святоплука, а перебували пiд впливом Болгарiї. У 892 р., воюючи проти Святоплука, iмператор Арнульф послав до болгарського царя Лаодомiра [Володимира, який правив у 888-893 рр.] “щоб вiн не дозволяв морав’янам купувати сiль у своїй державi”. Дуже правдоподiбно, що це повiдомлення Фульденських анналiв стосувалося соляних копалень в районi Солотвина. Вперше Солотвино згадано пiд 1360 р. в грамотi воєводи Драгоша , але в давнiх шахтах знайденi римськi монети II-IV ст., що свiдчить про їх функцiонування i зв’язок з захiдною торгiвлею. Вiдомi i словацькi казки про соляного принца.

Поважним свiдченням болгарського впливу на КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ є також найдавнiший кириличний напис з ротонди IХ ст. в Михайловцях у Земплинi (Словакiя): “сьде лежить кньязь Пресiань * в лiто 996/7 + в лiто 1060/61” . Пресiан - найстарший з синiв царя Iвана-Владислава (1015-1018 рр.), який був ослiплений i висланий за межi краю. Бл.1030 р. вiн перебував у Константинополi. Очевидно, що його прихильники вивезли князя в землi, якi колись були в орбiтi болгарської держави.

У IХ ст. КАРПАТСЬКI ХОРВАТИ теж почали приймати християнство пiд впливом Великої Моравiї, а також Болгарiї. Можливо, що на Закарпаттi утвердили християнство слов'янськi просвiтителi Кирило i Мефодiй i мова їх перекладу Бiблiї - це тодiшня хорватська мова, як припускав С.Пап. Тут вiдомi ротонди IХ ст. у Михайловцях, у Горянах бiля Ужгороду, Краснiй над Горнадом бiля Кошиць. Гайдудорозький угорський греко-католицький єпископ I.Тимко вважав, що християнство на цих теренах iснувало ще у VII-VIII ст. Легенда про св.Iвана з документу 1032 р. розповiдає про пустельника, який тут жив в р-нi Нова Весь у Спiшi в долинi, яка зветься “долиною св. Iвана”. С.Пап був впевнений, що у Спiшському Пiдгородi було руське єпископство, яке розорили i лiквiдували у 1320-х роках пiсля придушення повстання Петра Петунi. На його думку тут у ротондi був похований архiєпископ Горазд, наступник Мефодiя. Про це свiдчили уривки з Бiблiї, писанi кирилицею, а також митра єпископа схiдного обряду, яка зберiгається в скарбницi Спiшської капiтули. Такi ж самi кириличнi фрагменти ХI-ХII ст. на пергаменi з рядками пiсень на честь Дмитра Солунського були знайденi I.Панькевичем у церквi с. Острожниця на Пряшiвщинi.

Археологічні розвідки за групами городищ дозволяють припускати можливість існування на Закарпатті чотирьх хорватських князівств: Верхнєтисянського, Нижньотисянського, Земплинсько-Ужанського і Боржавського. У кiнцi IХ ст. Карпати перейшли УГРИ. Вони обiйшли стороною Боржавське i Верхньотисянське князiвства, але зiткнулися з Земплинсько-Ужанським князем Лаборцем. Можливо, що це був найсильнiший з закарпатських князiв, а решта були його данниками. Тому Алмош скористався з протирiч мiж ними i рушив прямо на Лаборця. Городища в Даниловi i Олександрiвцi Хустського р-ну, де були i солянi промисли, поселення на верхнiй Тисi, солотвинськi рудники i багатi марамороськi землi, дають всi пiдстави вважати i верхньотисянського князя потужним володарем. Городища у Варi, Бiлках та Малiй Копанi трохи уступають за розмiрами i потужнiстю укрiплень городищам у Ужгородi, Земплинi i Забовчi, але все ж дають уяву про можливостi боржавського князя. Напевно i мукачiвське городище було потужним, але його знищило будiвництво пiзнiшого замку. Ймовiрно, що кожне князiвство провадило власну полiтику, що i вiдбито у пiзнiших легендах. Нижньотисянське князiвство, правитель якого Глад допомагав поширенню християнства у Болгарiї, було остаточно завойоване угорцями аж у часи короля Стефана на початку ХI ст.

Князь Лаборець першим зiткнувся з угорським вiйськом. Прорвавшись з оточення пiсля здобуття Ужгорода, вiн втiкав у Земплин. Його наздогнали в околицях с. Ластомир над р. Свiржавою. Князь потрапив у полон i був повiшений. Руїни церкви на цьому мiсцi, напевно спорудженої над його могилою, пiдтверджують цю легенду. А р. Свiржава з тих пiр зветься Лаборцем. Вiйна була впертою i при штурмi Земплина загинув угорський вождь Алмош. Це не означає, що саме князiвство вiдразу ж було приєднане до Угорщини. Можливо, що цей процес затягнувся на роки.

Не виглядає переконливою думка тих iсторикiв, якi вважають, що закарпатськi князiвства були завойованi Володимиром Святославичем у 993 р. . Скорiше на той час закарпатськi князiвства залишалися незалежними, поступово втягуючись в орбiту Угорського королiвства. Стефан I приєнав до своїх володiнь Нижньотисянське, Верхньотисянське i Земплинське князiвства. Вiд Боржавського князiвства вiн вiдгородився засiками. Перший кордон вiдновлюється по топонiмiцi цих засiк: вiд токайських гiр до рТиси, звiдси до болота Лап, рiк Самош i Красна. Бл.1030 р. всi закарпатськi землi, за виключенням хiба верхiв’їв Тиси, вже були в складi Угорщини, утворивши Marchia Rutenorum, яку отримав спадкоємець угорського престолу герцог Iмре, син Стефана I, який титулувався Emericus dux Ruisorum. Правда, навколо цих термiнiв i джерел, де вони згадуються, ще точиться полемiка. Приєднання до Угорського королiвства Боржавського князiвства вiдбулося, напевно, у 1015-1020 рр., коли на Русi тривали усобицi мiж синами Володимира Святославича .

У першiй третинi ХI ст., коли було завершено приєднання закарпатських земель до Угорщини, вони були заселенi русинами, прямими нащадками КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ. Разом з такими русинами - прямими нащадками КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ, якi заселяли Галицьку землю Київської Русi, вони складали єдиний етнiчний масив. Етнiчна єднiсть цього масиву була настiльки сильною, що незважаючи на перебування в Угорськiй державi бiльше дев'яти столiть, зазнаючи неминучої в таких випадках асимiляцiї, закарпатськi русини залишилися часткою українського народу, зберегли мову (яка при всiх своєрiдностях мiсцевих дiалектiв, описаних О.Горбачем , залишається українською) i велику своєрiдну культуру, яка, схоже, зберегла в своїй основi прабатькiвську хорватську архаїку (зокрема це стосується запрягу коней та волів і пов’язаної з ними номенклатури ).

Аналiз всiх нечисленних джерел, якi збереглися, та погодження їх з топонiмiчними, лiнгвiстичними та археологiчними матерiалами, дозволяють припускати, що у VIII-Х ст. до приєднання до Київської Русi у басейнах Сяну та Верхнього Днiстра напевно iснували хорватськi племiннi князiвства ПОСЯН, ТЕРЕБОВЛЯН і ПОБОРАН; на Середньому Днiстрi i Верхньому Прутi - Схiднотеребовлянське чи Галицьке хорватське князiвство (а, напевно, i обидва); за Карпатами - Боржавське, Верхньотисянське, Земплинсько-Ужанське i Нижньотисянське хорватськi князiвства. Укрiплення городищ, якi збереглися, їх планування i забудова, ремiсничi комплекси, як згадуваний металергiйний комплекс у Рудниках, рiвень технологiї виробництва дозволяють говорити про диференцiацiю суспiльства в обох регiонах i його полiтичну органiзованiсть .

Леонтiй Войтович

( Ін-т українознавства ім.І,Крип’якевича НАН України)

Опубліковано: Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – Вип.4. – Київ, 2004. – С.105-132


Теги:     Карпати      хорвати      європа      середньовіччя      велика хорватія

Прокоментувати:

blog comments powered by Disqus


RSS канал Спадщина Предків Facebook Спадщина Предків Vkontakte Спадщина Предків Телеграм Спадщина Предків Twitter Спадщина Предків Instagram Спадщина Предків Flickr Спадщина Предків

Опитування

Який період історії для Вас є найцікавішим?
 

loading...